ЄВРОПЕЙСЬКИМ КУРСОМ — У ЧОБОТЯХ І ГАЛІФЕ? - Архів - dt.ua

ЄВРОПЕЙСЬКИМ КУРСОМ — У ЧОБОТЯХ І ГАЛІФЕ?

14 червня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 14 червня-21 червня

Про терплячість українців складають легенди й анекдоти. Пригадуєте, «якщо ви, куме, ще раз довбанете мене цією кувалдою проміж очей, то бичка я, вибачте, не втримаю»...

Про терплячість українців складають легенди й анекдоти. Пригадуєте, «якщо ви, куме, ще раз довбанете мене цією кувалдою проміж очей, то бичка я, вибачте, не втримаю». Поки що бичків ми примудряємося втримувати, але кувалда не простоює, про що свідчать події тижня.

У принципі, нічого особливого не сталося: звільнено чергового главу обласної адміністрації, призначено нового главу, з генеральськими погонами, теж чергового… По-перше, хай живе король; по-друге, цих адміністрацій у нас понад два десятки — за всіма не встежиш; по-третє — ну то й що? Однак, придивившись уважніше, переймаєшся запитаннями про тенденції кадрової політики в країні, дедалі сумніші й тривожніші.

Перше. Звільнено не рядового чиновника і не через скорочення штатів. Звільнено губернатора області (населення Волині — більше мільйона, можна порівняти з Естонією), який працював на посаді аж сім років, що для нашої країни майже рекорд, довше при владі лише сам Президент. Отже, сім років губернатор Президента влаштовував. І раптом... Можливо, губернатор не впорався з безробіттям, не забезпечив ВВП на душу обласного населення, рівний середньому по країні, чи необхідне зростання добробуту зазначених душ? Можливо. Та про це в указі про звільнення — ані слова. Коментар працівників адміністрації Президента теж багатослівністю не вирізняється: колишнього губернатора призначено радником Президента. Це як розуміти: з роботою не впорався і тепер радитиме? Чи, навпаки, впорався, а тому радитиме першій особі, щоб і вона впоралася?

Запитання без відповідей породжують нові запитання. Якщо не кажуть, чому звільнений, то чому саме зараз? Що сталося зараз? Одна з імовірних відповідей: зараз відбулися вибори. Заходимо на веб-сайт ЦВК і дивимося, хто переміг у Волинській області. За партійними списками — Блок Віктора Ющенка (57,6%), Блок Юлії Тимошенко (13,3%), Блок «За єдину Україну!» (8,0%) і КПУ (5,3%) — співвідношення 9:1 на користь опозиції. А як із мажоритарними округами? З п’яти волинських депутатів один записався у фракцію «Єдина Україна», троє — у «Нашу Україну», один — позафракційний. Невже ці цифри виявилися фатальними для губернатора? Схоже, що так. Згадаймо, коли на референдумі-2000 Волинь рапортувала Києву недосяжні відсотки участі (86,1%) і підтримки населенням усіх чотирьох питань, винесених на референдум (90,4%; 92,1%; 92,9%; 86,5% відповідно), губернатор був на коні! А ось на виборах-2002 перемогли не ті — і надійшов наказ: із речами на вихід…

І волинський губернатор, до речі, не перший, звільнений після 31 березня. Першим був тернопільський, звільнений ще в квітні «у зв’язку з переходом на іншу роботу». На Тернопільщині перемогли Блок Віктора Ющенка та Блок Юлії Тимошенко, і всі п’ять мажоритарників — у фракції «Наша Україна»…

Друге. Призначення нового губернатора, а ним став генерал міліції Анатолій Француз, викликає ще більше запитань, аніж зняття його попередника. Поза сумнівом, генерал — людина гідна, Герой України, який чудово проявив себе в історії з пограбуванням німецького банку німецькими ж зловмисниками. Але кому й навіщо знадобилося робити з нього генерал-губернатора? Невже на Волині палахкоче війна? Зруйновано всю інфраструктуру життєзабезпечення? Терористи не дають спокою місцевому населенню та владі? І лише жорстка рука міліцейського коменданта-генерала здатна придушити опір, відновивши керованість області? Така практика була нормою в період бойових дій Другої світової, але ж війна закінчилася понад півстоліття тому, і життя не стоїть на місці.

Шановна владо, озирнися навсібіч: скільки генералів поліції сьогодні очолюють місцеві муніципалітети, приміром, у Голландії, Бельгії, Чехії, Литві чи керують землями в Німеччині? Не кажучи вже про те, що там відповідні глави не призначаються, а обираються. Та в кожному разі, чомусь здається, що таких ми не знайдемо в Європі взагалі. У тій Європі, куди ми хочемо інтегруватися, не розуміючи, що в чоботях і галіфе нам доведеться йти європейським курсом набагато довше. (У Росії Путіна генерали керують регіонами, але там їх хоча б обирають.)

До речі, уже багато років ООН не доручає генералам навіть керувати миротворчими місіями, причому навіть тоді, коли в зоні конфлікту немає визнаної населенням влади і панує повна розруха, — цю функцію виконують виключно призначені ООН цивільні керівники. Генерали ж, як армійські, так і поліцейські, зі своїми підрозділами перебувають у підлеглому становищі.

Чому ж ми на суто цивільну, мирну посаду губернатора області призначаємо діючих генералів? Причому генералів, покликаних і навчених виконувати поліцейські функції. Формального порушення закону в цьому немає, можна на всі пости призначити генералів. Однак за духом якось не виходить: хоч скільки будуємо ми демократичну і правову державу, а вона дедалі більше на поліцейську скидається...

Тим більше що простежується трохи дивна любов чиновників до військових звань бодай запасу, мундирів якомога гарніших, кашкетів із якомога вищою тулією. Хто не запасу — все одно в мундирах, податківця чи лісника в сутінках від полковника не відрізниш. Здається, ще трохи — і добряче забутий френч захисного кольору знову ввійде в номенклатурну моду. Щось сталінсько-корейське ввижається в цій пошесті на мундири. І все б гаразд, кожен вдягається, як може, але… Як правило, безневинні френчі й мундири — безпомилкова зовнішня ознака, скажемо дуже м’яко, — не дуже демократичних і не дуже правових держав, де так вільно дихає людина і жити стає дедалі веселіше.

Третє. Генерал Француз — не перший міліцейський генерал на посту губернатора. Торік у червні губернатором Закарпатської області Президент призначив генерала міліції Геннадія Москаля, у грудні керівником Херсонської області став генерал міліції Юрій Кравченко (недавно звільнений). До речі, ЗМІ не повідомляли про активні бойові дії в цих регіонах, і надзвичайного стану в них Президент не оголошував. Однак призначення відбулися.

Ми вже перестали реагувати на багато що у своїй країні, не замислюємося серйозно і над такою практикою. А вона, по суті своїй, порочна і навіть небезпечна. Так, у ряді випадків морально-етичні і ділові риси людини в погонах можуть видатися Президенту кращими, ніж цивільного кандидата на посаду. Хоча й це не факт, адже не даремно кажуть, що відсоток розумних (утім, як і не дуже) приблизно однаковий у кожному середовищі, незалежно від наявності (відсутності) погонів на плечах. Небезпека для розвитку суспільства полягає в іншому. Ми підміняємо на посаді керівника області цивільного політика — діючим генералом, якого середовище десятиліттями привчало беззастережно підпорядковуватися наказам згори, не завжди замислюючись над їхнім змістом і легітимністю. Він звик керувати, не намагаючись досягти злагоди, не намагаючись переконати, звик повноправно командувати, віддаючи накази, нав’язуючи свою волю іншим, ризикуючи власним життям та здоров’ям і вимагаючи цього від інших, не дотримуючись норм робочого дня, вихідних тощо. Генералу важко працювати в політично конфліктному середовищі, коли на поверхню спливають суперечливі інтереси партій, громадських організацій, у взаємодії з аморфними і часто малоефективними виборними органами.

У важкоконтрольованій ним ситуації, у принципі нормальній для нинішнього етапу політичного протиборства, генерал швидше, ніж цивільний політик, зривається і переходить на командний голос там, де це абсолютно неприпустимо. Особливо небезпечно, якщо такого генерала нікому поставити на місце. Тривожні дзвіночки лунали неодноразово, причому і після «касетного» скандалу. На жаль, ми вже проскочили «поріг чутливості» до тих речей, за які в нормальних країнах генералів (і не тільки) відправляють у відставку, причому без зволікання.

Не лише в країнах усталеної демократії, а й у багатьох пост-соціалістичних державах (Чехія, Угорщина, Латвія) заява міністра-генерала про те, що журналісти піддаються насильству і гинуть переважно через свою пристрасть до алкоголю, викликала б таку хвилю громадського обурення, при якій президентові не довелося б відправляти міністра у відставку — він сам подав би відповідне прохання, не маючи шансів продовжувати, буцімто нічого не сталося, свою правоохоронну діяльність. У нас же таке минає без наслідків — навіть без публічного осуду з боку глави держави (який призначив генерала на посаду) і голови уряду (членом якого він є). Генерал зривається повторно, висловлюючи публічно своє невдоволення конкретним рішенням суду і в ширшому плані — некерованістю та неконтрольованістю судової системи. За таке у відставку відправляють негайно і без пояснень, але тільки не в нас. Протестують лише ті, від кого рішення про відставку зовсім не залежить, Президент і прем’єр — знову багатозначно мовчать. Чого нам очікувати далі — вказівок про застосування проти нелюбимих журналістів і судів якихось «орлів» із наступним невпізнаванням власного голосу? «Ми відповідальні за тих, кого приручили», — це про любимих нами домашніх тварин. Вищі посадовці країни теж мусять нести особливу особисту відповідальність за генералів, яким доручають виконання невластивих їм функцій.

Четверте. Кадрова політика давно перестала бути зрозумілою, а точніше — вона ніколи не була зрозумілою для громадян нашої країни. Коли що й робиться в нас талановито, то це кадрові укази. Їх стислість демонструє безодню таланту авторів. Розгортаємо офіційне видання, читаємо указ. Текст — слово в слово повторює назву і коротший за сам підпис. Звільнити такого й такого з посади, такий і такий, підпис, дата, номер. Та й край. Призначити такого й такого, штрих, на посаду... Чому звільнити? Чому призначити? Що накоїв один? Чим заслужив другий? — суцільний морок.

Інформацію про призначення губернатором генерала
А.Француза того ж самого вечора дали всі провідні телеканали. Але жоден із журналістів, причому не тільки в репортажах новин, а й у більш розлогих серйозних аналітичних передачах (Дмитра Кисельова, Романа Скрипіна, Андрія Тичини) не поставили питання інакше: а за що, власне, зняли попереднього губернатора? Чому так: не подумали, прогавили, це нецікаво, чи хоч скільки говори, однак мало що змінюється? Тоді невдовзі ми до всього збайдужіємо — і до довіри цій владі, і до її носіїв, і до ставлеників, і до своєї власної долі.

До речі, примітний епізод останніх днів. Призначено нового міністра промислової політики — Анатолія Мялицю. Його крихітній біографії в офіційному виданні Кабміну чомусь передує посилання: «Після опублікування Указу Президента України про призначення... у редакцію почали телефонувати читачі з проханням розповісти про життєвий шлях нового міністра, оскільки донедавна, мовляв, він не був відомий широкій громадськості». Чому «мовляв»? Безперечно, гідна людина справді серед публічних політиків помічена не була і в довіднику «Хто є хто в Україні» не значиться. Опублікована в «УК» біографія, утім, теж мало що проясняє. Радше інтригує: 2001 р., приміром, генеральний директор Харківського авіаційного об’єднання А.Мялиця одержав медаль «За мужність в охороні державного кордону України». Спливає образ легендарного Карацупи з собакою Джульбарсом, але аж ніяк не міністра промислової політики... Та й узагалі — може, варто все-таки з життєвим шляхом міністрів громадян знайомити «до» і без їхніх звернень у редакції газет?

Кадрова політика в державі повинна бути прозорою і зрозумілою для громадян. Це аксіома, теорія. Практика набагато складніша. Ми не знаємо і, можливо, не дізнаємося ніколи про справжню причину відставки чергового губернатора. Але ми знаємо, які показники слід враховувати, оцінюючи результати його роботи, — це кількість створених в області нових робочих місць, обсяги залучених в економіку області інвестицій, динаміка (за період діяльності) середньої зарплати, середньої тривалості життя, народжуваності, міграції населення області тощо. А поки що в оцінці ефективності губернатора переважають особиста відданість, уміння забезпечити виборчу кампанію, тактична політична доцільність та інші нібито важливі, але, за великим рахунком, маловартісні для суспільства чинники.

Як довго нам залишилося чекати кращих часів, коли генерали армійські навчатимуть війська, генерали міліцейські — боротимуться зі злочинністю, коли у владі не буде людей, так би мовити, політично нічийних і за провали міністра-політика відповідатиме конкретна партія, що його рекомендувала? Замість конкретної відповіді, якої в нас немає, пропонуємо такий оптимістичний сюжет.

На одному з фестивалів відзначено дуже короткий мультиплікаційний фільм. Сюжет простий: величезний театр, заповнений галасливою публікою. Відкривається завіса, і на сцені неквапно з’являються військові. Публіка замовкає і з цікавістю їх розглядає. Військові неквапно встановлюють кулемети. Публіка мовчки стежить за подіями. Військові неквапно заносять боєприпаси. Публіка мовчки дивиться. Військові неквапно виставляють приціл. Публіка мовчки... Лунає команда «Вогонь!», і військові починають розстрілювати зал. Кінець фільму. Ключове слово тут — «неквапно» і «мовчки»; військові, зброя, стрілянина — лише контекст, який у гострій для сприйняття формі дає глядачам зрозуміти ціну їхньої байдужості до власної долі. Військових у мультику можна замінити на беззбройних цивільних. Проблема в іншому: відповіді на поставлені в статті запитання залежать, крім іншого, від співвідношення глибини летаргічного сну «мовчунів» і рівня нахабності й жадібності «неквапливих». Сьогодні це співвідношення не найсприятливіше, але хочеться думати, що так буде не завжди…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво