Епоха Президента Ющенка? - Архів - dt.ua

Епоха Президента Ющенка?

3 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №21, 3 червня-10 червня

Два роки тому я опублікував у «Дзеркалі тижня» статтю за назвою «Епоха президента Кучми». На моє задоволення вона привернула увагу публіки, яка читає...

Два роки тому я опублікував у «Дзеркалі тижня» статтю за назвою «Епоха президента Кучми». На моє задоволення вона привернула увагу публіки, яка читає. Насамперед, її, певне з інтересом, прочитав сам президент. А оскільки інтерес його завжди виливався в кримінальні справи, проти мене Генпрокуратура відразу порушила кримінальну справу. (До речі, досить незвичну — мені інкримінували використання службового транспорту з особистою метою. Із запізненням раптом згадали, що коли Тимошенко була ще віце-прем’єром, вона виділяла мені після роботи транспорт для доставки додому.) В Україні кримінальна справа — усе одно, що в Америці маленька срібна медаль за хоробрість. Тому я зрозумів: стаття знайшла свого адресата й гідно оцінена. Та, звичайно, найбільше зігрівав інтерес до неї з боку простих читачів. І він, як мені здається, найбільше був пов’язаний із загальною ідеєю, висловленою в статті, що епоха Кучми закінчується.

Нині ж у мене виникла потреба написати статтю «Епоха Президента Ющенка?» Правда, у заголовку — знак запитання, і пишу я її зовсім з іншою надією. Сподіванням, що ця епоха, хоча вже й відчувається, та все-таки не відбудеться. І казати про неї як про неминучість і невідворотність зарано.

Мені здавалося, й усе ще здається нині, що Ющенко — та самодостатня в політичному, а особливо в духовному сенсі людина, якій для реалізації свого природного честолюбства, чоловічої гордині та політичного призначення не потрібна персональна епоха. Тобто епоха, зверстана немов під його особисті смаки, погляди, бажання та світогляд. Мені здавалося й усе ще здається, що Ющенко — із тих небагатьох у політиці людей, хто розуміє: великі епохи пов’язані, скоріш, із великою суттю, ніж із дзвінкими політичними іменами — епоха Відродження, епоха Просвітництва тощо.

Та щось усе-таки насторожує. Щось викликає сумніви. Майже кожного дня, включаючи телевізор, я бачу симптоми, які передвіщають не наближення світлого майбутнього, а, скоріше, повернення каламутного минулого.

Ось наш Президент на прямому телеспілкуванні зі своїм народом понад сто разів каже «я» («я обіцяю», «я гарантую» і т.п.).

Ось наш Президент у відповідь на спробу уряду управляти економікою урядовими декретами намагається впливати на неї своїми особистими президентськими декретами.

Ось... Хоча, власне, навіщо розжовувати, коли і так ясно, про що це я, оскільки схожі передчуття, наскільки я знаю, сьогодні є в багатьох моїх колег з політологічного цеху.

Я, як і раніше, думаю, що наш Президент за внутрішньою своєю конституцією і демократ, і ліберал (ну, може, ліберал трохи більшою мірою). І щиро сподіваюся, що такі симптоми скоріше пов’язані з несвідомим пошуком себе в політиці (із неминучими помилками), ніж із логічно прорахованим бажанням створити політику суто під себе.

Ось про це й хотілося б поговорити.

Почну, природно, із самокритики.

Весела наука

Колись мій улюбленець Ніцше назвав філософію веселою наукою за її готовність усе пояснити. Сьогодні в нас є інша весела наука — політологія, яка готова й усе пояснити, і все виправдати. Був у мене один знайомий божевільний фізик, який створив оригінальну теорію, що пояснює єдину величину електричного заряду в усіх електронах. Він переконував, що у світі існує один електрон, а точніше — світ витканий з одного електрона, який так швидко переміщається, що хоч де його заміряли б — в Америці, в Африці чи в Китаї — він у цей момент перебуватиме акурат у точці виміру.

Нині схоже враження складається з приводу моїх шановних колег. Хоч який телевізійний чи радіоканал я вмикав би, потрапляю на ті самі знайомі обличчя і дорогі голоси. Рухаючись із швидкістю електрона по різних студіях, вони встигають одночасно пояснювати й причини проблем із м’ясом, і пригоди долара, і перипетії нафтокризи, і СОТ, і ЄЕП... Єдине, на що їм не вистачає, певне, часу, навіть за такої абсолютної швидкості переміщення, — розібратися в особливостях української політики або хоча б відповісти на найголовніше питання політології — а які, власне, функції політики? Не дивно, що в політиків, які зайняті собою ще більше, ніж політологи, тим паче не знаходиться на це часу. А оскільки в мене видалася вільна годинка, спробую трошки реабілітувати цю веселу науку.

Неполітика

Нині, вже у виправдання, скажу: те, що українська політологія більше розбирається в м’ясних обрізках, ніж у політичних процесах, пов’язано з тим, що до минулого року в Україні просто не було політики. У згаданій вище статті «Епоха президента Кучми» я обізвав її «директорією», оскільки Леонід Данилович, тримаючись свого могутнього директорського інстинкту, невикорінного досвіду і номенклатурного геному, за 10 років перетворив живий український політичний організм на механічну заводську конструкцію.

Суттю будь-якого життя є конкуренція. Це стосується й економіки, і політики, і культури. Замінивши в політиці конкуренцію на власну монополію (можливо, навіть із добрих спонукань), Данилич зробив із політикою приблизно те саме, що він робив у своїй молодості, кидаючи живу жирну дніпровську рибу в крутий соляний розчин і перетворюючи її на дуже смачну, фантастично апетитну, але абсолютно мертву воблу.

На моє глибоке переконання, сотні тисяч людей у листопаді минулого року саме й вийшли на вулицю для того, щоб оживити наше суспільство, вдихнути життя в головну його енергетичну складову — політику. Це була боротьба між тими, хто кричав, показуючи на політику: «Проффесор сказав у морг, отже, у морг», і тими, хто прагнув винести політику хоча до реанімаційної.

До речі, одним із перших, хто інтуїтивно зрозумів, що політика раптом починає оживати, був Віктор Янукович. І він, знову-таки інтуїтивно, розумів: йому, слухняному вихованцю неполітики, де все механістично призначається, купується, наперед визначається, нічого робити в живому важкозрозумілому хаосі непрогнозованих політичних процесів. Передчуваючи прихований підступ, на кшталт «кидалово», у розбудженому та незрозумілому для нього середовищі, він до останнього називав себе неполітиком. І до останнього щиро не розумів, що там, де починається жива конкуренція, закінчуються адміністративні призначення. Звідси така безпосередня і глибока образа на директора Кучму, який так і не призначив його президентом.

Та коли Янукович не розумів, що минув час неполітики, то опоненти, які його перемогли, не зрозуміли, що ще не настав час політики.

На жаль, як мені часто доводиться нагадувати, чудес не буває. Не можна стрибнути з неполітики відразу в політику. Є ще перехідна стадія, якої не уникнути та яку я називаю передполітикою.

Передполітика

На самому початку 90-х років я проводив масштабні соціологічні дослідження, щоб з’ясувати за які якості претендентів на політичне лідерство голосуватимуть наші виборці. На перших позиціях опинилися такі: чесність, порядність, сміливість, щирість, справедливість. Такі ж якості, як освіченість, компетентність, професіоналізм, опинилися на найостанніших позиціях.

І це, на мій погляд, було правильно. Тоді, як і торік, люди голосували не стільки за політику як процес, скільки за політику як середовище. Вони голосували насамперед за середовище, де можуть вижити нормальні майбутні політики, що пізніше й створять нормальне живе, вибачте за тавтологію, політичне життя. Тобто виборці голосували вже за людські якості людей, які правитимуть ними, але ще не за професіональні.

Таку ситуацію я називаю передполітикою. І на цій стадії, користуючись термінологією класика політології, ще не потрібні політичні лідери (тобто люди, які мають певні політичні, суто професіональні навички), а потрібні політичні ватажки (тобто люди, які володіють не стільки професіональними, скільки певними психоморальними якостями).

Із сотень існуючих у політологічній науці визначень ватажків, на мій погляд, найкраще дав ще в XIX столітті Гюстав Лебон:

«Ватажок дуже рідко йде попереду громадської думки; зазвичай він слідує за нею і засвоює усі її помилки... Він має володіти цілком спеціальним красномовством, що переважно полягає в енергійних, хоча й цілком бездоказових, твердженнях і яскравих образах, обрамлених дуже поверхневими міркуваннями... Ватажок може бути іноді розумною й освіченою людиною, але взагалі ці якості скоріш навіть шкодять йому, ніж приносять користь. Розум робить людину більш поблажливою, виявляючи перед нею складність речей і даючи їй самій можливість роз’ясняти і розуміти, а також значно послабляє напруженість і силу переконань, необхідних для того, щоб бути проповідником і апостолом. Великі ватажки всіх часів, і особливо ватажки революцій, відрізнялися надзвичайною обмеженістю, причому навіть найобмеженіші з них мали переважно найбільший вплив».

Інший блискучий політолог минулого Струве додав, що політичний ватажок найчастіше піднімається в кар’єрному плані на експлуатації ідей або руйнації чогось, або звинуваченні когось. Оскільки народ, як правило, більш захоплено і легко сприймає не утворювальні, а саме руйнівні та обвинувачувальні ідеї. Плюс до цього, на його думку, сила ватажка полягає не в тому, що він особистість, а саме в тому, що він безособистість у своєму бажанні повністю злитися з інтересами маси, у бажанні «улещувати її та їй догоджати».

Я, звичайно, нескінченно далекий від того, щоб наших сьогоднішніх лідерів назвати «ватажками». Та водночас вважаю: наш політичний час має чимало рис передполітики з усіма її спокусами вожакізму. (До речі, чудові спокуси вожакізму описав ще Стейнбек. За його метафорою, ватажки — це мухи, які б’ються не за панування в повітрі, а за те, щоб захопити мухобійку).

Однак не слід боятися періоду вожакізму, цю закономірність необхідно тільки знати й думати про те, як швидше проскочити дану неминучу, але небезпечну при її затягуванні фазу. А для цього потрібно, на мій погляд, лише усвідомити кілька дуже простих істин, що стосуються насамперед суті, смислу й змісту того, що гучно й поважно називається Політикою.

Політика

Колись у мене була опублікована в «ДТ» стаття з назвою «Що не робити». Вона присвячувалася попередньому гіперактивному президентові, котрий намагався одночасно робити тисячі несумісних справ. Але тоді, захоплений темою обмеження активності президента, я не висловив свою точку зору про те, що ж усе-таки має за своїм статусом і призначенням робити президент. Саме як головний, ні, не арбітр і розводящий, а Політик своєї країни.

Я дико перепрошую, але нагадаю кілька найелементарніших, навіть банальних істин, відомих ще з часів Артхашастри (найдавніша політологічна праця в історії людства).

Перше. Політик, тим паче головний політик країни, повинен займатися політикою.

Друге. Суть політики за великим рахунком зводиться до одного — управління суспільними відносинами (при цьому, головне, тільки не забувати, що політика це завжди управління, але управління не завжди політика).

Третє. Оскільки смак до категоріального аналізу в нас давно втрачено, нагадаю, що категорія «суспільні відносини», хоч як це дивно, не тотожна категорії «відносини в суспільстві». Ось ця нетотожність, про яку часто не здогадуються наші політики, не просто підводить їх у дрібницях і деталях, а підводить у головному: не дозволяє з ватажка перетворитися на повноцінного лідера.

Колись у довідниках для політпрацівників постійно нагадувалося: політика — це робота з людьми. І це головна помилка, що погубила, здавалося, всемогутню, компартію, може погубити кар’єру найблискучіших наших політиків. Оскільки політика, повторю, це «робота» з суспільними відносинами, а не з великими й навіть маленькими людьми в суспільстві. Той же, «хто працює з людьми», ніколи не підніметься, просто навіть через брак часу, до рівня роботи із суспільними відносинами. Поясню.

Політик — це не менеджер

Якщо президент прийме в день десять, сто чи навіть тисячу чоловік і вирішить усі їхні проблеми, за всієї шляхетності таких дій він ніколи не поліпшить життя суспільства в цілому. Дозволю собі ще раз нагадати: суспільні відносини, на відміну від відносин суспільства, — це базові та принципові відносини значимих соціальних груп, пов’язані з фундаментальними цінностями — власністю, владою, грошима, справедливістю, доступом до духовних благ, історичним призначенням тощо. І саме їх має передусім регулювати президент країни. Хоча це неймовірно складна робота, оскільки на відміну від відчутних, цілком реальних стосунків між людьми в суспільстві (чим власне займається безкінечна армія менеджерів), суспільні відносини значно невловиміші та їх набагато важче збагнути.

Коли президент налагоджує відносини між владою та великим бізнесом із приводу оптимальної норми його прибутковості — це по-президентськи, це по-лідерськи.

Коли президент дістає ліки для бідної жінки — це, з одного боку, людяно, по-християнськи, але з іншого — по-ватажківськи. Бо президент може й повинен врегулювати суспільні відносини в такий спосіб, аби українському бізнесу було вигідно виробляти або ввозити доступні ліки. Він може підібрати професіоналів, котрі здатні це зробити, або звільнити профільних міністрів, котрі на це не здатні. Але він ніколи не зможе особисто (за всього свого гарячого бажання та свого великого серця) забезпечити всіх «жіночок» потрібними їм препаратами, шприцами, таблетками.

Коли президент налагоджує відносини між чиновниками та дрібним бізнесом, знімаючи з останнього заборони й обмеження, які заганяють його в тінь і в залежність від бюрократії, він чинить по-президентськи й по-лідерськи.

Коли він раптом виявляє несподівану компетенцію й активність у вирішенні долі окремого феросплавного заводу, він чинить по-бізнесменськи, по-банкірськи, але не по-лідерськи. Оскільки долі заводів, навіть феросплавних, мають вирішуватися хоч і не на небесах, але й не на президентському рівні. Це лише дуже-дуже окремий випадок загальних правил взаємодії влади й економіки. А президент-лідер, на відміну від ватажка, відповідає лише за загальні правила, а не за окремі винятки.

Коли Ющенко під час «бензинової кризи», ціною героїчного зусилля, намагається зняти традиційне наше протиріччя між тим, що говорить українська дипломатія, думає міжнародна громадськість, робить зовнішня економіка, він, безумовно, лідер. Коли він починає мирити депутатів сільради з їхньою начальницею, він, безумовно, ватажок...

Чомусь згадалося. Колись, під час першої зустрічі Хрущова й Кеннеді, Микита Сергійович запитав американського президента, чи часто він буває на фермах, щоб надати конкретну допомогу американським ковбоям у вирощуванні корів і кукурудзи, Кеннеді відповів: «Чесно кажучи, я взагалі жодного разу не був на фермі й живу корову бачив лише по телевізору». Цілком шокований Хрущов перепитав: «А як же ви збираєтеся піднімати американське сільське господарство?» Кеннеді відповів: «Я так розумію, що в мене як у президента тільки одне завдання — налагодити стосунки між фермером і державою, тобто зробити так, щоб фермеру в нашій державі було вигідно працювати. А все інше він зробить сам».

Американські президенти чомусь завжди розуміли, що їхнє завдання — не допомагати конкретним фірмам, не проводити з ними селекторні наради, не вимагати від губернаторів звітів про американську посівну (нехай би президент Буш спробував зателефонувати сьогодні губернатору Каліфорнії Шварцнеггеру та зажадати від нього звіт про посівну. Він багато цікавого почув би про себе у відповідь від колишнього Термінатора).

Інакше кажучи, головним завданням штатівських президентів завжди була не «самовіддана допомога селу», а просто створення оптимальних відносин між суверенною державою та, кажучи нашою мовою, незалежним сільгоспвиробником. Напевно, тому при президенті Кеннеді в американців були надої втричі вищі, ніж при генсекові Хрущові. А врожаї зернових — учетверо.

А ще американці завжди розуміли, що демократія — це вміння врівноважено, спокійно сприймати та приймати як її позитивні, так і негативні плоди. Особливо, коли перші стосуються загальних проблем, а другі — приватних. Ось це і є, власне, політика.

Війна сурдоперекладу з дискурсом

Якщо запитати наших політиків, чим вони бачать світ, зокрема політичний, то більшість із них, включаючи найголовнішого, напевно, скажуть, що бачать очима. Але люди, навіть, хоч як це дивно, начальники, бачать світ не очима, а словами. Якщо в лексиконі людини немає слова для позначення того чи іншого предмета, то він його, відповідно, і не побачить: побачити — значить назвати.

У цьому плані принципова відмінність між політичним ватажком і політичним лідером полягає в тому, що ватажок інтуїтивно тяжіє до мінімізації свого лексикона, до примітивізації свого дискурсу. Чим простіше він висловлюється, тим він переконливіший і емоційніший. І це, знов-таки, правильно: революція, у значеннєвому сенсі, це завжди спрощене бачення світу. Оскільки ніхто ще не міг спонукати народ на революційні дії великою академічною лекцією. Революція вимагає короткого, чіткого й однозначного поділу на друзів і ворогів, чесних і бандитів, своїх і чужих.

Водночас неможливо перейти зі стадії передполітики в повноцінну політику, якщо бачиш світ украй спрощеним.

Повноцінна політика — це вже не двоколірний світ, а світ півтонів. Світ, де крім просто ворогів є опоненти, незгодні чи ті, хто просто сумнівається. Де крім друзів є союзники, тимчасові попутники та просто співчуваючі...

Коли я слухаю нашого Президента, у мене таке відчуття, що він більше намагається сказати не словами, а руками. Напевно він знає всі слова цивілізованого політичного дискурсу, із допомогою яких можна побачити український світ у всій його складності й одночасно реальності. Але чи то він наразі не може собі цього дозволити й подолати внутрішню заборону, власну цензуру на розширення свого політичного лексикону, чи то хтось із його оточення старанно працює на вихолощення президентського дискурсу, примушуючи постійно вдаватися до власного сурдоперекладу. (Іноді мені навіть здається, що наш Президент сурдопартизанить проти самого себе, як це робила сурдоперекладачка, здається, Першого каналу, вставляючи в заклинання Кучми проти революції революційні заклики.) Чи то його просто ставлять у таку ситуацію, яка диктує відповідні слова. Приміром, його знаменитий виступ перед українцями по трьох телеканалах, наскільки я знаю, режисерував один відомий своєю демократичністю московський журналіст. Певне, це був той випадок, коли географічний досвід перемагає демократичний. Формат виступу нашого Президента був скопійований із формату виступів президента російського. (Тобто нашого Президента, котрий болісно намагається з передполітики перейти в політику, постаралися стилістично відформатувати під протилежну московську візантійську ситуацію, де Президент уже з передполітики повернувся в комфортнішу для нього неполітику).

Звідси, напевно, і випливають його сто займенників «я» і повчально-менторський тон, абсолютно непритаманний цивілізованій політиці.

Так вже вийшло, що головні наші політики мають свої вербальні й невербальні особливості. Аби зрозуміти, що говорить Юлія Тимошенко, треба стежити не за її посмішкою, як помилково роблять чимало людей, і навіть не за її очима, а за її словами.

Коли говорить Віктор Ющенко, треба, повторюся, стежити не за його словами, як багато хто помилково робить, навіть не за його висловлюваннями, а за його руками. Так, так, руки його видають із головою. Колись під час ДКНС руки видали Янаєва як авантюриста, а не політика. А Ющенка руки видають як політика, а не танкіста, тобто ватажка.

Знаючи цю президентську таємницю, я завжди легко розшифровую всі його послання й навіть месиджі й завжди можу розмежувати в ньому, відокремити лідера від ватажка.

Приміром, виступає Президент в одному регіоні перед чиновниками й каже їм: мовляв, за хабарі я вас усіх поставлю раком. От це, скаже хтось, справжній класний ватажок! Але я-то стежу за руками, а руки, його інтелігентні руки, перекладають: «Дорогі колеги! Я сам у минулому чиновник. Тому я знаю абсолютно всі ваші нужди й потреби та зроблю все, аби вам невигідно було хабарничати, а вигідно було б працювати на благо Батьківщини. І я зроблю все, щоб, даруйте вульгарність, влада більше ніколи не ставила вас раком. Оскільки в такій позі зручніше обслуговувати клієнта, а не працювати на народ. Тим паче, що ви самі — частина нашого народу». Ось що приблизно говорять у цей час у режимі сурдоперекладу руки Президента. Пластичні й виразні руки лідера.

Або, скажімо, виступає Президент в іншому регіоні перед вугільними генералами й каже, мовляв, половину з вас посаджу. Ось це, вигукне хтось, вожачище! Та його руки в цей час перекладають: «Шановні опоненти! Не я вам ворог. І не наша нова влада. А вороги ви самі собі. Оскільки самі посадили себе у в’язниці холуйства й у зони холопства старого режиму, і ви там дотепер перебуваєте, хоча режим уже пішов. І тільки самі ви можете себе звільнити, але наша влада може й хоче вам у цьому допомогти. Я прийшов не забрати у вас свободу, а дати вам волю». Ось що кажуть справедливі руки лідера нації.

Геополітика проти передполітики

Поки ще не зрозуміло, чи є те, про що я казав вище, проблемою росту або ростом проблеми. Проте в будь-якому разі хотілося б не лише порушувати проблему швидкого і більш безболісного подолання періоду передполітики, а й пропонувати якісь шляху її розв’язання.

На мій погляд, політик Ющенко може легко перемогти в собі ватажка Ющенка. Не лише методом сурдоперекладу, а просто поширивши сферу, де він уже є сформованим і визнаним політиком, на той політичний простір, де він багато в чому ще залишається політичним ватажком. Маю на увазі насамперед геополітичні погляди та дії Президента.

Наприклад, Ющенко як зрілий політик у міжнародних відносинах розуміє, що неможливо побудувати демократію в одній окремо взятій країні (причому розуміє це в значно краще, ніж більшість інших українських політиків). І саме тому він робить цілком вірний хід, оголошуючи вступ у ЄС головним геополітичним пріоритетом України. (За новітньою політологічною теорією, створеною одним із румунських політологів, у європейських країнах, які не входять до ЄС, демократія неминуче перетворюється на так звану феодальну демократію. Тобто таку, де правляча еліта відстоює не загальнонаціональні, а насамперед групові інтереси. І єдиний спосіб уникнути такого демократичного виродження — інституційне прилучення до країн старої європейської демократії. Не знаю, чи знайомий Ющенко з цією щойно виниклою теорією, але принаймні інтуїтивно він відчуває її).

Та коли справа стосується внутрішньої політики, складається враження, що наша побудова демократії замикається ледь не в межах одного міста, нехай це й столиця країни. Варто ж від’їхати від Києва кілометрів сто — і незрозуміло, куди потрапляєш. Чи то в пізній брежнєвізм, чи то в ранній кучмізм. Це стосується і політичного лексикону, який домінує в місцевій пресі, і способів та методів взаємодії місцевої номенклатури, а, точніше, місцевих вожачків, із місцевою ж громадськістю і т.д., і т.п. І це начебто зовсім не хвилює Президента...

Як сформований зрілий політик у міжнародних відносинах, Ющенко розуміє, що демократію не можна насадити силою, що її не можна привезти на танках. Вочевидь, тому він виступав за виведення українського контингенту з Іраку, попри небезпеку зіпсувати відносини з американськими партнерами. Водночас складається враження, що коли наш Президент усе-таки переймається демократизацією віддалених регіонів, він не проти ввезти її на міліцейських бобіках...

Може, варто просто почекати, коли геополітичні погляди Президента зімкнуться з його внутрішньополітичними планами? Може, варто почекати, коли він, перенісши свій досвід політичного аналізу з інших розвинених країн в Україну, вирішить, що справжня демократія будується не зверху донизу, а знизу вверх? І що найкращий, а може, і єдиний спосіб її побудови, — це не покарання «антидемократів», а всемірна допомога будь-яким паросткам місцевого самоврядування, чи то муніципальним громадам, місцевим профспілкам, споживчим асоціаціям тощо.

А якщо не дочекаємося?

Найобразливіше те, що сьогодні Україна через свого Президента може дати унікальний політичний урок навіть освіченій старій Європі. Нині там багато говориться про те, що корінні європейці втрачають на очах найголовнішу свою справжню європейську цінність останньої половини століття: уміння вирішувати будь-які конфлікти не силою і погрозою, а розумом і терпінням.

Українська революція стала несподіваним і колосальним уроком для тих європейських країн, які посилали до Югославії бомбардувальники і запускали ракети з урановою начинкою. Виявилося, що нам є з чим йти в Європу і ми йдемо не лише як учні, а в чомусь навіть як учителі. І це чудово. Та лишень той досвід, який ми можемо передати іншим, що б і далі використовувати для внутрішніх потреб. Ось тоді власне і розпочалася б наша справжня політична ера.

Замість післямови

Нещодавно на великій європейській конференції «Балтійський форум» мені довелося почути смішний анекдот як ілюстрацію багатьох нових європейських процесів. Двоє чукчів (заздалегідь вибачте за політнекоректність) убили нерпу і тягнуть її за хвіст у бік свого стійбища. Тягти її проти шерсті по снігу важко, і один каже другому: «Ти знаєш, із кожним кроком усе важче й важче». Той відповідає: «Зате з кожним кроком ближче до дому». Раптом назустріч з’являється мандрівний північний малий народ, і з його боку кричать: «Гей, ви, диваки, неправильно тягнете. Беріть за голову і тягніть за нами в інший бік». Мисливці послухалися, і перший чукча каже: «Ти знаєш, завжди треба слухати народ. Тепер із кожним кроком тягти дедалі легше й легше». А другий сумно відповідає: «Зате з кожним кроком усе далі й далі від дому».

Політика на відміну від передполітики набагато складніша штука. Набагато складніше, напевно, не створювати свою епоху. Легше йти в її бік, тим паче, коли багато хто тебе переконує, що це найправильніший і легкий шлях.

Нещодавно мої колеги соціологи провели дослідження, які показали своєрідні зміни суспільних настроїв. Коли рік тому більшість людей у реалізації своїх особистих життєвих планів сподівалися лише на себе й лише одиниці — на владу, то нині 70% сподіваються на владу і менше третини — на самих себе. З одного боку, звичайно, добре, що люди так довіряють владі, але не дуже добре, що так слабко довіряють самим собі.

Проте, з огляду на такі настрої, можна сказати: єдиною перепоною на шляху до створення «епохи Ющенка» сьогодні є лише сам Ющенко. Хочемо ми цього чи ні, але ми, прості громадяни, є сьогодні заручниками особливостей і ступеня його розуму, далекоглядності, інтелігентності, толерантності, демократичності й т.д., і т.п. (Принаймні поки не виникнуть нормальна опозиція, реальні профспілки, ефективне місцеве самоврядування, дійова незалежна преса тощо. Поки зрештою не виникне громадянин, який, навіть люблячи свою владу, звик покладатися сам на себе.)

Саме тому, мимоволі чи ні, таку увагу, принаймні експертного співтовариства, привертає сьогодні особистість Президента й найменші тенденції її зміни.

Щось тут, безумовно, обнадіює. Наприклад, ті самі тверді геополітичні принципи, які можуть урятувати країну і народ від багатьох лих. Мене, наприклад, також обнадіює те, що Ющенко — одна з рідкісних українських персон, які вміють мислити системно, а не персоналізовано. Мені багато років довелося спілкуватися з різними діячами вищого ешелону, і я знаю, наскільки їм нудні будь-які політологічні схеми, економічні конструкції, коли в них не фігурують знайомі прізвища (прізвиська, імена).

Для більшості з них справжня політика — це нескінченні «терки», «розводки», перемивання чуток, пліток, пов’язаних із маленьким світом української комунальної vip-квартири. Де всі одне про одного знають начебто б практично все, але прагнуть довідатися ще більше. І це, звісно, не випадково і навіть до певної міри правильно. Оскільки всі особисті й тим паче кешові гроші виникають тільки з особистих «терок» і «розводів». А з різних там знеособлених політико-економічних проектів і конструкцій виникають хіба що знеособлені бюджетні гроші.

Отож, Ющенко — ледь не єдиний, кому ці терки, як мені здається, щиро нецікаві. І кому, як мені здається, щиро цікаві (хоч як дивно) саме знеособлені інтелектуальні конструкції. І це колосальний шанс.

З другого боку, чимало і протилежних тривожних симптомів. Про які, утім, я сказав уже вище.

…Багато років тому мені пощастило познайомитися, можливо, із наймудрішою людиною минулого століття — академіком Дмитром Лихачовим. Цьому видатному гуманісту (а демократію я вважаю лише окремим випадком гуманізму), наприклад, належить така чудова фраза: «Освіченість і інтелектуальний розвиток — це саме суть, природний стан людини, а неуцтво, неінтелігентність — стани ненормальні для людини. Неуцтво і напівзнання — це майже хвороба».

Отже, колись я поставив Дмитру Сергійовичу запитання, покладаючись на його енциклопедичну мудрість. У чому, на його думку, головна розбіжність між ватажком і лідером. Він відповів: «Усе елементарно. Ватажок сидить, навіть коли до кімнати заходить стара людина, а лідер підводиться, навіть коли до кімнати входить дитина. Ватажок завжди зі своїм водієм на «ти», а лідер на «ви».

Хочеться сподіватися, що, попри всякі останні чутки (коли ж закінчиться ця епоха чуток?), Віктор Андрійович каже своєму водію «ви» не тільки коли він сам за кермом.

Хотів закінчити статтю цією надією, але тут чомусь недоречно пригадав, що давні греки теж чітко виділяли три політичні фази, співзвучні неполітиці, передполітиці та політиці. Першу вони називали ксенічною, це коли монопольно й авторитарно править одна людина (ще цю фазу вони називали «безумність влади»). Другу фазу вони називали химерною. Це коли однією країною намагаються правити кілька протиборчих, не досить компетентних суб’єктів, які постійно втручаються у справи один одного. І симбіозна. Це коли країною правлять кілька компетентних політиків, які доповнюють один одного й строго розмежовують свої дії (ой, не до добра Будинок із химерами стає в нас головною політичною резиденцією).

Такі от справи.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво