Екс-губернатор Луганської області Геннадій Москаль: «Результати виборів на Луганщині були визначені наперед. І це є сигналом для центру, що зі сходом треба працювати набагато більше…»

Поділитися
Міліцейський генерал Геннадій Москаль донедавна очолював чи не найпроблемніший для Києва регіон — Луганську область...

Міліцейський генерал Геннадій Москаль донедавна очолював чи не найпроблемніший для Києва регіон — Луганську область. Він пробув губернатором рекордно короткий термін — з кінця листопада минулого до середини квітня нинішнього року. Вважається, що відставку керівника області викликала поразка на Луганщині провладного блоку, при цьому окремі політики відверто зазначають, що «відкликання» Москаля стало результатом кулуарних домовленостей між владою і головним переможцем виборів — Партією регіонів.

Натомість його призначення на посаду постійного представника президента України в Автономній Республіці Крим означає, що Банкова все ще розраховує на цього, вельми досвідченого, гравця. Зважаючи на ту обставину, що Партія регіонів впевнено перемогла на останніх виборах до парламенту АРК, можна передбачити, що на новому місці Москалю сумно не буде…

Про особливості виборчої кампанії, про ситуацію, що склалася на Луганщині, та про кримські плани екс-губернатора — у сьогоднішньому інтерв’ю Геннадія Москаля «Дзеркалу тижня».

«Такої гнітючої картини, як на Луганщині,
я не бачив у жодному регіоні України»

— Геннадію Геннадійовичу, які настанови давало вам керівництво держави, призначаючи вас на посаду губернатора Луганської області?

— Оскільки Луганщина лідирувала за кількістю порушень під час минулих президентських виборів (було порушено 183 кримінальні справи), крім господарсько-економічних, була одна настанова — провести чесно й демократично парламентські вибори. Вважаю, що з цим завданням я впорався, вибори проведено без жодної кримінальної справи. Якщо й були якісь зауваження чи звинувачення у фальсифікаціях, суди довели їхню безпідставність.

— Якою ви застали Луганщину по приїзді зі столиці?

— Більш занедбаного регіону в Україні, напевно, немає. Після ознайомлення з областю складається враження, що час тут зупинився наприкінці 80-х і відтоді не було ніякого розвитку. Дороги — найгірші в Україні, придорожньої інфраструктури немає взагалі, маса депресивних міст із порожніми будинками та забитими вікнами, звідки виїхало 30—40 відсотків населення. Особливо в тяжкому стані маленькі міста, де колись була хоч якась промисловість, а тепер немає навіть її. Сімдесят відсотків ліфтового господарства не працює, і людям доводиться підніматися пішки на 12-й чи 16-й поверх, що абсолютно неприродно. Тепломережі зношені на 100 відсотків. В області майже пандемія туберкульозу і страхітливі цифри щодо хворих на СНІД. На 2,4 мільйона населення майже мільйон пенсіонерів, на яких припадає всього 600 тисяч працюючих. Такі показники не вписуються в жодні економічні стандарти. Мені доводилося працювати в багатьох регіонах України, але такої гнітючої картини я ще не бачив. Складається враження, що попереднє керівництво, яке перебувало при владі майже десять років, абсолютно нічим не займалося, полишивши область саму на себе.

— Але в економічних проблемах регіону звинувачували саме вас.

— За чотири місяці, доки я був при владі, технологічно неможливо побудувати навіть заправку. Обсяги промислового виробництва (це один із основних економічних показників) за січень — квітень становили в області 104 відсотки, що справді набагато нижче, ніж раніше. Саме цей показник найчастіше використовували перед виборами представники Партії регіонів, хоча чудово знали, що спад був прогнозований. 33 відсотки всіх обсягів промислового виробництва регіону дає Лисичанський нафтопереробний завод. Після бензинової кризи та дозволу завозити пальне без мита переробка нафти стала збитковою, і завод різко почав скорочувати виробництво. Це питання неодноразово порушувалося на Верховній Раді, але так і не було вирішене. Сєверодонецький «Азот» і Алчевський «Коксохім» із металургійним заводом разом із Лисичанським НПЗ дають 60 відсотків обсягів промислового виробництва, вугільна промисловість, яка без технічної модернізації об’єктивно не може збільшити обсяги, — 11 відсотків, решту — близько 600 менших підприємств. Щоб поліпшити показники, треба було інтенсивно залучати інвестиції й відкривати нові підприємства в попередні два-три роки. Однак про це тодішній голова облради Тихонов та екс-губернатор Єфремов скромно мовчали. Почалася передвиборна кампанія, і у всіх бідах звинуватили помаранчеву владу. Для агітації використали навіть техногенну катастрофу, яка теж, до речі, сталася з їхньої вини.

— Маєте на увазі аварію тепломережі в Алчевську?

— Так. Перша моя нарада після призначення була присвячена опалювальному сезону, до якого область виявилася зовсім не готовою. Збереглася стенограма наради, на якій за графіком спочатку йшов Алчевськ. Запитую тодішнього мера Кириченка, активіста Партії регіонів: «Як у вас там справи?» — «У нас проблем немає, все гаразд». Коли ж сталася біда, мер зліг у лікарню, а Тихонов заявив: «Во всем виноваты президент Ющенко и оранжевая власть». Жодного разу ні він, ні Єфремов туди не виїжджали. Лише коли дали тепло, екс-губернатор привіз ковдри з Росії, в яких уже й потреби не було. Вони думали, що вирішити проблему Алчевська неможливо (а обсяг роботи справді був величезний), і це додасть їм козирів на виборах. Проте завдяки центральній владі наслідки аварії усунули в стислі терміни. Обласна рада виділила з бюджету на Алчевськ сміховинну суму — 160 тисяч гривень, яких не вистачило б навіть на один під’їзд…

— Заміну теплообладнання в Алчевську проводить дочірнє підприємство НАК «Нафтогазу України» компанія «Газ — Тепло». За деякою інформацією, замість нового імпортного обладнання встановлюється старе і списане. Крім того, в будинках нерідко обрізають труби, що може призвести до нових аварій. Ви можете підтвердити або спростувати цю інформацію?

— Можу однозначно сказати, що при мені такого не було. Під час аварії я об’їздив усе місто, мене знають дуже багато людей, котрі, якби були такі махінації, обов’язково телефонували б. Виникали лише питання щодо ціни на обладнання, проте вони вирішувалися в робочому порядку.

«Те, що Тихонов не сидить у в’язниці, — не його заслуга, а недопрацювання правоохоронних органів»

— Протистояння луганського губернатора та місцевих «регіоналів» отримало резонанс далеко за межами області. Як колишній заступник міністра МВС, ви, напевно, мали багато матеріалів проти своїх опонентів. Чому не використали їх?

— Я ніколи не використовував міліцейських методів у цивільній роботі, луганці це можуть підтвердити. При мені не проводилися перевірки опонентів силовиками, не пресувалися бізнесмени. Навпаки, я старався згладжувати конфлікти, які виникли до мого приїзду, наприклад, довкола Сєверодонецького «Азоту» чи «Зорі» в Рубіжному. Матеріалів на опонентів справді було достатньо, але, по-перше, щоб займатися такими речами, потрібен час, а по-друге, є таке російське прислів’я — «насильно мил не будешь». Силові методи дають лише короткочасний ефект, тривалого результату з допомогою пресингу і страху досягти неможливо.

— Із цим твердженням можна посперечатися.

— Мені багато говорили, що треба було продемонструвати бійцівський характер — із самого початку показати всім їхнє справжнє місце. Можливо, це й дало б якийсь ефект, проте в мене з цього приводу інша думка.

— При вас відбулася відома сесія облради, на якій вирішувалося питання про притягнення Тихонова до кримінальної відповідальності. Як вважаєте, чи достатньо було підстав для порушення проти нього кримінальної справи?

— Перефразовуючи Дзержинського, можна сказати — те, що Тихонов не сидить у в’язниці, — не його заслуга, а недопрацювання правоохоронних органів. Злочини, які інкримінувалися голові облради, розписані в головних статтях кримінального кодексу. Ніхто не має права посягати на територіальну цілісність, устрій чи державну владу в Україні. Чому цей з’їзд відбувся саме в Сєверодонецьку, а не, приміром, у Полтаві чи Кіровограді? Бо місцеве керівництво було готове до нього. Це була істерія, викликана бажанням за будь-яку ціну зберегти владу. Вони не зупинилися навіть перед перспективою розшматування України. І те, що згодом коїлося на сесії, показало — людина панічно боїться суду, бо відчуває, що справді винна. Депутати, звісно, не дали згоди на притягнення Тихонова до відповідальності. Облрада фактично перетворилася на філію суду — там виступали адвокати, свідки, експерти, підзахисні. Дивитися на цей цирк було і смішно, і неприємно.

— Чому справу не довели до логічного завершення? Можна говорити про втручання політичних чинників?

— Це запитання не зовсім до мене, адже справу розслідувала Генпрокуратура. А тепер воно й не зовсім доречне — у Тихонова депутатський імунітет. Хоча в цивілізованому світі, напевно, немає держави, яка залишала б без покарання такі злочини.

— Ви не вважаєте помилкою свою згоду очолити блок НСНУ на виборах в обласну раду?

— Вважаю, що, незалежно від результатів виборів, із морального погляду, я вчинив правильно. На посаду губернатора мене рекомендував Р.Безсмертний, який був тоді віце-прем’єром із регіональної політики й очолював республіканський штаб. Бути на моєму місці й стояти осторонь виборчого процесу — означало б не мати або позиції, або совісті. Мені неодноразово пропонували створити блок під своїм ім’ям, який, за прогнозами експертів, отримав би 8—10 відсотків голосів. Але, знову ж таки, з командної точки зору, це було б, м’яко кажучи, негарно. Я приїхав на Луганщину за чотири місяці до виборів і став заручником політичної ситуації, що там склалася. Місцеве населення — вкрай заідеологізоване, тому державницьку політику не підтримувало. Раніше в області дуже мало говорили про залучення інвестицій, будівництво доріг, ремонт ліфтів, реорганізацію системи опалення і т.д. Коли я почав порушувати ці питання, вони не знаходили відгуку, людей зациклили на інших ідеях, головні з яких — «Русскому языку — статус государственного» та «НАТО — нет». На всі зустрічі, на яких тільки я бував, виборці приходили з уже сформованою думкою, а після виступів мені незмінно ставили запитання: «Как вы относитесь к предоставлению русскому языку статуса государственного?» Я переконував, що людей черговий раз дурять. Просив згадати вибори 94-го, коли Кучма переміг Кравчука лише завдяки обіцянці підвищити статус російської мови, але за 10 років не лише нічого не зробив, а й сам заговорив по-українськи. Та ж сама картина повторювалася на парламентських виборах 98-го та 2002-го років. Доводив, що для надання мові статусу державної треба змінювати Конституцію, а 300 голосів для цього в парламенті не набереться ніколи. Крім того, робити це нікому не вигідно, бо будуть ще президентські, а далі — знову парламентські вибори, під час яких виборцям ще і ще раз дуритимуть голови мовним питанням. Проте ці аргументи не сприймалися: «Вот придет Партия регионов и все сделает». Аналогічна ситуація і щодо НАТО. На всіх мітингах лунав один лозунг — «Не дадим топтать натовскому кирзовому сапогу Луганскую землю!» Це з тієї ж серії, що й американські валянки. Запитую виборців на зустрічах: що таке НАТО? «А мы не знаем, что это такое. Но знаем, что нам в НАТО не надо!» Переломити цю ситуацію у стислі терміни неможливо, тому результати виборів на Луганщині були визначені наперед.

— Як усе-таки пояснити таку тотальну підтримку Партії регіонів?

— Як казали мені самі місцеві жителі, парламентську кампанію вони сприймали як четвертий тур президентських виборів. І це є сигналом для центру, що зі сходом треба працювати набагато більше. Протистояння, яке спровокувала колишня адміністрація президента між сходом і заходом, не зникло, воно залишилося, а подекуди навіть поглибилося. І хоч що я робив — возив і журналістів на Західну Україну, і дітей на Різдвяні свята, — це була крапля в морі. Хоча особисто в мене проблем із місцевим населенням не було. Я об’їздив вздовж і впоперек усю область, побував у населених пунктах, куди обласні чиновники не виїздили десятиліття, і дуже часто чув від людей: «Мы за вас и за Януковича». Під час кампанії я нікого не дурив і не обіцяв після виборів райського життя. Навпаки, казав: щоб змінити в області ситуацію, треба дуже й дуже тяжко працювати. Люди слухали, проте насправді хотіли чути інше. Вони спокусилися на інші лозунги — про НАТО й російську мову — і залишилися зі своїми проблемами, яких їхні обранці не вирішуватимуть. Бо вибори закінчилися, і штаби позакривалися. Прозріння прийде, але трохи пізніше…

«За президентства Кучми
я повернувся б на Луганщину через два місяці в статусі в.о. з новою командою силовиків,
яка залишила б від облради «ріжки та ніжки»…»

— Ви не вважаєте, що ваша відставка пов’язана з надто низьким результатом НСНУ на виборах?

— Вона пов’язана з моєю заявою. Перебування Москаля на посаді ставило в незручне становище президента, який зобов’язаний звільнити губернатора при висловленні йому недовіри двома третинами облради. А недовіра мені була висловлена наперед, причому не на обласному, а на вищому рівні. Наступного дня після виборів Т.Чорновіл сказав в інтерв’ю «Тонісу»: «Ми будемо ініціювати недовіру й відставку Москалю». Те ж саме повторив газеті «Сегодня» і депутат від регіонів І. Шкіря, хоча до Луганщини вони стосунку не мають. Зі 120 мандатів в обласній раді «регіонали» здобули 100, решта — БЮТ, комуністи та Блок Вітренко. Щоб стати абсолютною домінантою, на першій же сесії змінили регламент, отож інші три політичні сили навіть не змогли створити своєї фракції. Тепер ситуація в облраді нагадує агітку радянських довоєнних часів «Иди, товарищ, к нам в колхоз». Хочеш брати участь у політичному житті — голосуй, як Партія регіонів, інакше обійдуться без тебе. Проте навіть маючи таку кількісну перевагу, вони настільки боялися, що мене не заберуть із області, що оголосили недовіру вже після відставки, коли необхідності в цьому й не було. Це як у відомому прислів’ї про мертвого лева та боягузів, які його стусають…

— Кажуть, що остаточно долю Москаля було вирішено 20 квітня в Донецьку під час зустрічі Матвієнка з Януковичем.

— Матвієнко приїжджав 20 квітня в Донецьк, проте моя відставка була вирішена ще до того. Заяву я написав 13 квітня, а перед тим мав розмову, з ким потрібно, в секретаріаті президента та Кабміні. Партія регіонів справді дуже хотіла позбутися мене, і на це є свої причини. Ніхто не приховує, що пов’язано це з моєю попередньою роботою в МВС.

— Маєте на увазі той факт, що ви були куратором розслідування діяльності донецького угруповання «Люкс», до якого начебто причетний Ахметов?

— Я не був куратором, просто приділяв більше уваги містам зі складною криміногенною ситуацією — Донецьку, Львову, Черкасам… Для мене не мало значення, хто які посади займає, перед законом усі повинні бути рівними. Але сьогодні про таку рівність можна говорити лише теоретично, фактично її немає.

— Були все-таки якісь способи залишитися в Луганську?

— Звичайно. За президентства Кучми події, напевно, розгорталися б за таким сценарієм: два місяці на Луганщину не присилали б нікого, а затим політичні партії, за винятком ПР, звернулися б до президента з вимогою повернути Москаля. Мене повернули б, але не губернатором, а в статусі в.о., якому облрада юридично вдіяти нічого не може. Причому повернули б із новою командою силовиків, яка залишила б від облради «ріжки та ніжки». Проте нинішній президент на це не піде, і «регіонали» це чудово розуміли…

— Наприкінці ви таки гримнули дверима, подавши проти обласної ради судовий позов. Дали волю емоціям?

— Емоції тут ні до чого. До прямих обов’язків губернатора входить стежити за дотриманням Конституції на території області. Прийняття облрадою рішення про статус російської мови як регіональної — це невдала спроба виконати передвиборну обіцянку. Не знаю, висновки яких київських експертів ще потрібні, коли ст.92 Конституції однозначно вказує: порядок застосування мов регулюється виключно Верховною Радою. Цього не можуть зробити ні президент, ні Кабмін, ні обласна рада. Багато хто посилається на Хартію регіональних мов, але спочатку її треба хоча б уважно прочитати. Там чітко зазначено, що державна мова — головна, і її вивчення обов’язкове, а регіональні мови функціонують паралельно з державною. Крім того, Хартія покликана захищати мови, які перебувають на межі зникнення. Я стояв біля витоків прийняття Хартії в Україні як голова Держкомнацміграції. Коли в парламент подали відповідний законопроект, розроблений Адміністрацією президента, одразу робоча група під головуванням Р.Зварича провела його ревізію. Було підготовлено альтернативний законопроект, у якому чітко зазначалося, що захисту в Україні потребують кримсько-татарська, кримчацька, караїмська (яку в результаті так і не включили до Хартії), гагаузька, румейська, урумська, ромська мови та ідиш. Однак депутати прийняли законопроект адміністрації президента. У ньому допущено ряд ляпсусів, над якими досі сміються фахівці з усієї Європи. Зазначено, наприклад, що дія закону поширюється на грецьку мову, якої насправді немає (є новогрецька — офіційна мова Греції, а також румейська та урумська, якими розмовляють автохтонні греки на території України). У цьому ж контексті йдеться про єврейську мову, якої теж немає (є іврит та ідиш). Такі речі потребують виправлення вже новим складом парламенту, однак це тема трохи іншої розмови. А що стосується Луганської області, то рішення облради все одно буде скасоване — якщо не місцевим, то Вищим адміністративним судом, бо воно незаконне.

— Наскільки правдива інформація, що президент погодився погоджувати нові кандидатури на посаду губернаторів Донецької та Луганської областей із Партією регіонів?

— Думаю, що це неправда. Наскільки я володію інформацією, майбутню кандидатуру в Луганську область із «регіоналами» ніхто не погоджує, вона не має до цієї партії жодного стосунку.

— Як ви вважаєте, наскільки в ситуації, що склалася, центр матиме вплив на Луганщину?

— Центр має всі необхідні важелі — треба просто виконувати свої функції через місцеві адміністрації, стежити за дотриманням законності й не піддаватися на шантаж. Гаразд, Москаля відправили у відставку, бо впертий і язикатий. Однак такий трюк може пройти лише один раз. Коли облрада починає шантажувати центральну владу, висловлюючи недовіру кожному губернатору, доки не поставлять представника ПР, — терпець може увірватися будь-кому.

— Отже, ваша невдала кар’єра на Луганщині багато в чому зумовлена протидією з боку Партії регіонів. Попри це, вас знову призначено на регіон, який фактично контролюється представниками цієї політичної сили. Більше того — повноваження керівника кримської адміністрації не дозволяють реально впливати на політику автономії. Чи отримали ви необхідний мандат від президента, аби відстоювати інтереси Києва на півострові? І коли нарешті у Києва з’явиться чітка послідовна політика щодо Криму?

— Президент доручив мені розробити нове положення про Постійне представництво президента України в Криму з урахуванням усіх попередніх помилок, а також пріоритетом відстоювання державних інтересів та дотримання Конституції й законності всіма структурами, що перебувають на півострові. Тому з моїм призначенням чітка й послідовна політика щодо Криму з’явилася.

— Геннадій Москаль став відомий усій Україні завдяки боротьбі з кримським криміналітетом наприкінці 90-х. Сьогодні багато хто з ваших колишніх «підопічних» — на вищих щаблях кримської влади. Як будуватимете свої стосунки з ними?

— Коли я очолював кримську міліцію, місцеві журналісти часто запитували, які в мене стосунки з бандитами (у тому числі й представленими у владі). Відповім так, як відповідав тоді: жодних розбіжностей між нами немає, за винятком земельного питання: я їх хочу бачити в домовині, а вони – мене.

— Що було найістотнішою помилкою Москаля на посаді губернатора Луганщини?

— Я не бачу за собою істотних помилок. Мені закидали, що треба було знайти спільну мову з політичною елітою регіону. Проте еліти як такої просто не було. Був якийсь феодальний устрій, запроваджений Тихоновим та Єфремовим, до яких мала йти кожна нова людина й просити благословення на роботу. При тому що головна роль цих діячів зводилася до підтанцівки донецьким та розігріву публіки під час приїзду лідера скандуванням «Я-ну-ко-вич!» Чи не найгучніший лозунг передвиборної кампанії «регіоналів» — «Луганщину хочуть поставити на коліна!» Та вони самі її й поставили, причому не на коліна, з яких іще можна підвестися, а в лежаче положення. З їхньої мовчазної згоди закривалися шахти, а вони навіть отримували за це ордени. Довели своєю бездіяльністю промисловий регіон до такого стану, що люди, в соціальному плані, тут живуть найгірше в Україні. Мені здається, робилося це навмисно, бо коли народ перебуває в такому стані, ним легше маніпулювати. Я, прийшовши в область, відверто говорив на біле — біле, а на чорне — чорне. Може, виходило трохи різко, але чесно. І з приводу своєї позиції не жалкую…

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі