Думки про владу. Моральний кодекс будівника капіталізму - Архів - dt.ua

Думки про владу. Моральний кодекс будівника капіталізму

23 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №50, 23 грудня-30 грудня

Численних експертів, аналітиків, бізнесменів та інших зацікавлених товаришів дедалі менше останнім часом цікавить питання, хто переможе на майбутніх парламентських виборах...

Численних експертів, аналітиків, бізнесменів та інших зацікавлених товаришів дедалі менше останнім часом цікавить питання, хто переможе на майбутніх парламентських виборах. Суворо кажучи, це їх ніколи й не цікавило. Зацікавлені в цьому насамперед ті, кому кров з носа (або про всяк випадок) потрібна депутатська недоторканність, лідери партій (їм перемога — як орден на піджак) і політизована частина народу.

Скажемо відверто — найчисленнішу частину трудящих цікавить, а що, власне, зміниться і чи зміниться взагалі щось у результаті нової серії волевиявлення?

А найбільш просунуту частину електорату і всіляких послів з радниками хвилює одне: хто в країні матиме реальну владу? Або не так: а чи буде в країні реальна влада взагалі?

Історія з владою в Україні тиха і сумна. Пригадаймо, як на зорі незалежності дискутували про неї Леонід Кравчук, Леонід Кучма й Іван Плющ. Мало хто пам’ятає, що на початку 1994 року Верховна Рада під керівництвом І.Плюща прийняла закон, відповідно до якого фактичну владу на місцях одержують голови облрад, а представники президента виконують представницьку функцію (вам нічого це не нагадує?)

Пригадаймо, як, ставши президентом, Л.Кучма насамперед почав владу відновлювати (чи встановлювати) шляхом зібрання на Хортиці призначених ним глав регіонів і обраних глав облрад, щоб показати, хто в домі хазяїн. Тоді ж з’явилася і Рада регіонів, ніби непримітне, консультативно-дорадче утворення, яке начебто нічого не могло вирішити, але було покликане коли що колективно засудити товариша, який вирішив відбитися від своїх.

І аж до Конституційного договору влада, по суті, висіла в повітрі, потихеньку перебираючись на Банкову, чому тодішній прем’єр-міністр Віталій Масол зовсім не перешкоджав.

Президентська влада в країні остаточно оформилася Конституційним договором. Та сама влада, яка потім перетворилася у суспільній свідомості на злочинний режим.

Останній можна проаналізувати докладно, якщо є бажання, але про нього вже понаписувано багато всякого. Основна його суть: фінансово-політичні групи (вони ж олігархи, бандити — як кому подобається) довірили одній людині — президенту — роль третейського судді (модератора, пахана — знову як кому завгодно).

Довірили, взагалі-то, не від гарного життя — епоха первісного нагромадження капіталу вимагала жертв і регулярно їх одержувала. Це по-перше. А по-друге, реальною альтернативою цій системі на той момент був не хто інший, як сам Павло Іванович Лазаренко, для якого роль модератора була б занадто тяжкою.

Діяльність Павла Івановича і привела, по суті, до того, що до чинного президента потяглися люди, і раділи як діти, що їм ніхто (у будь-якому разі тоді) не пропонував залишити в приймальні якихось 60%. Потім Павло Іванович нас на певний час залишив, а люди вже звикли ходити в президентський кабінет, на який тоді ще не зазіхав допитливий майор.

Але Леонід Данилович розумів, що модерування — справа ненадійна, і базуватися вона має на силі, якою володіти міг лише він. Почала вибудовуватися система підпорядкованих лише президенту силовиків, після чого на арені і з’явилися Леонід Деркач і Юрій Кравченко.

Вся історія влади (режиму) періоду 1998—2002 років — це історія взаємовигідного співробітництва й одночасно жорстокої і нещадної боротьби олігархів з вибудованою Кучмою системою особистої влади.

Кучма завжди сприймав багатих хлопчиків як неминуче зло, котре може бути іноді корисним. Зло, яке розумно було б викорінити з землі української, але оскільки зробити це неможливо, треба його контролювати і використовувати. Проблеми почалися тоді, коли це «зло» матеріалізувалося у власній сім’ї і почало творити цілком конкретне добро.

З історією боротьби Кучми з олігархами, а також співробітництва з ними можна ознайомитися, вивчивши плівки того ж таки допитливого майора і повіривши в їхню справжність.

До того ж етапу історії належить і спроба Володимира Литвина після виборів 1999 року вибудувати державну вертикаль, названу інститутом держсекретарів, підпорядковану особисто Кучмі і незалежну від олігархів.

На той час стало ясно, що посади міністрів і фінансові потоки роздадуть дядькам як плату за підтримку на виборах. Тому ідея, породжена найрозвиненішими бюрократами, полягала от у чому — побудувати систему управління державою без участі великого бізнесу і змусити бізнес домовлятися.

Міністр, відданий олігархам, тоді ставав політичним діячем і, в ідеалі, виставковою фігурою, а держсекретар, призначуваний особисто президентом, реально керував справами.

Треба сказати, що таким способом створювалася загроза не лише олігархам, яких могли відсторонити від прийняття рішень, у тому числі і з приватизації великих підприємств.

Загрожувало це і прем’єр-міністру Віктору Андрійовичу Ющенку, котрий отримував у себе у відомстві фактично президентську вертикаль, на яку управи не мав. Так Віктор Андрійович уперше став мимовільним союзником крупного бізнесу в боротьбі проти президента.

У запеклій сутичці між бюрократією й олігархами правил не було. Відповідно до однієї з версій, жертвою саме цієї боротьби став Георгій Гонгадзе. Відповідно до іншої, похідною цієї боротьби став утретє згадуваний всує майор.

Бюрократія програла. Поразка була болючою і призвела до вигнання людей із держпосад. А проблема держсекретарів вирішилася просто — олігархи переконали президента поділити і їх, після чого існування останніх втратило будь-який сенс.

А потім в адміністрацію прийшов Віктор Володимирович Медведчук, і конфлікт помер сам по собі. Адже не міг він, справді, воювати сам із собою як абсолютно здорова людина.

Влада стала для бізнесу не арбітром, третейським чи яким завгодно, не стримуючим чинником і не контролером. Влада стала його частиною.

Власне, до цього періоду належать висловлювання Леоніда Даниловича, який раптово прозрів щодо того, що багата людина — не обов’язково злочинець, а також неодноразово цитоване висловлювання відомого мільйонера: «Не запитуйте мене, як я заробив перший мільйон». Щоправда, залишалося незрозумілим ставлення президента до тих, хто його саме тоді і заробляв.

У цей період відбувався найактивніший дерибан. Співаки олігархократії співали хором пісню про те, яка прекрасна політреформа. І тільки граціозність бегемота, з якою вона протягувалася в парламенті главою адміністрації, перешкодила її впровадженню.

І от мрія Віктора Володимировича збувається — легалізувати ті таємні зустрічі навесні 2004 року, що проходили, кажуть, у Мілані, на яких кілька людей домовлялися про підтримку єдиного кандидата і встановлювали правила гри на поствиборчому просторі. Правда, якби він знав тоді, хто зможе користуватися цими легалізованими правилами, — ні, не затіяв би цю історію.

Злочинний режим впав. І продовжував падати протягом останнього року. Падало усе, вибудоване непосильною працею бюрократів і олігархів. Падала вертикальна система управління по осі президент — Кабмін. Падала основа злочинного режиму — пряме управління губернаторами. Швидко впала керованість силовиками. І цілком розчинився зв’язок із парламентом. Поштовх згори пішов по ланцюжку і докотився до жеків. Там багатьом вже також на все наплювати.

Губернаторам перестали віддавати злочинні накази. Певне, в арсеналі влади інших не було, тому накази перестали віддавати взагалі.

Темпи руйнації були настільки швидкими, що іноді здавалося: Віктор Андрійович руйнує систему, оскільки досі бачить на її вершині Медведчука, котрий працює головою адміністрації якогось іншого президента.

Навіщо він це зробив — чіткої відповіді немає. Є версія. Віктор Андрійович прагнув керувати методами третього тисячоліття. Тобто він не зовсім розумів, якими, але він чітко знав, що методи Кучми — методи другого. У результаті був знищений злочинний режим, а разом з ним — і влада взагалі. Напевно, тому що вона була злочинною вся. От побудувати незлочинну владу виявилося складніше, тому що реалії дивним чином відрізняються як від брюссельських, так і від хоружівських.

Оскільки всі неформальні методи управління було відкинуто, а формальні не впроваджено — їх не стало взагалі.

У ситуації, коли виконавча влада не може віддати наказ і сподіватися на його виконання (усі на неї чхають, оскільки вона нічого їм не зробить), влада перейшла... правильно — до судів.

Судді якийсь час не розуміли, чому їм ніхто не дзвонить. Сиділи і чекали дзвінків. Багато хто так і не дочекався. А тут саме Порошенка звільнили, і можна було розслабитися остаточно.

Судді одержали повну й остаточну владу. Поки що вона часто здається в оренду. Ні, звичайно, у нас немає підстав говорити, на яких умовах. Але прямо протилежні рішення різних судів з того самого питання свідчать про оренду. Причому «ім’ям України».

Життя розцвіло новими фарбами. Щоб утопити конкурента, не потрібен чиновник, міліція і прокуратура. Є суд. Набрид сусід? У суд. Набрид партнер? Тим більше в суд. Хочеться звільнитися? У суд. Хочеться відновитися? У суд. Кажуть, до речі, Павло Іванович може відновитися у суді прем’єр-міністром. Якось його (як і багатьох інших) неграмотно звільнив Леонід Данилович.

Президент про це з подивом дізнався, коли С.Піскун відновився генпрокурором. І дуже образився. Просто образився на ним самим вибудовану систему колективної безвідповідальності.

Але, як ви знаєте, судів у країні сила-силенна. І тому ними як ломаками розмахують усі, кому не лінь. Поки справа не доходить до найголовнішого — Верховного суду. Який, як відомо з часів президентських виборів, приймає тільки справедливі рішення.

Парадокс часу полягає в тому, що старі олігархи готували олігархократію для себе, а скористаються її перевагами інші. Ну хіба що Рінат Леонідович пережив усіх, тому що усе в нього робилося системно. Не так, як у багатьох інших — сів на потік, украв, відвалив, сів, украв, відвалив.

Рінат Леонідович будував усе акуратно — бізнес, клуб, партію, ЗМІ. Влада спробувала було боротися з цією справою, але боротися з системними імперіями теж потрібно системно. А це були так — наскоки, наїзди, без уміння, ніяко і, загалом, без мети. Ну, не вийшло, ну й чорт із ним, нехай живе...

У результаті всі залишилися цілими, неушкодженими, постраждали тільки нерви Бориса Вікторовича Колесникова, і тепер питання, як дорого він їх оцінить. І залишилося розуміння, що нічого в них не вийде. І це розуміння, на жаль, не дуже далеке від істини.

У тривалих переговорах між учасниками виборів намацуються механізми управління. А президент? Найсумніше, що першими і з полегшенням забудуть про існування цього інституту його ж колишні соратники. Як соратники Кучми прагнули позбутися його і не залежати від того, що хотів сьогодні Пінчук і хто зайшов у кабінет останнім, так і цим набридло залежати від постійного небажання щось вирішувати і від останніх завдань, які стоять перед членами «Клубу любителів президента».

Тому що, як ми вже з’ясували, модератор (або пахан) цікавий, коли в нього ще є щось окрім таланту умовляти, як-от — сили, бажання й уміння керувати.

І все ж таки, хто керуватиме?

Відповідь: загалом ніхто. Вже прогнозовані зміни урядів призведуть до постійного відчуття тимчасовості у панів з вул. Грушевського. До речі, змінюватимуть і міністра внутрішніх справ, хто забув.

Чи є надія на раду глав (хазяїв) фракцій як на механізм узгодження інтересів, якогось колективного президента? Здається, немає. Єдине, на що вони спроможні — це на укладення перемир’я. Ефективна робота стане можливою тільки тоді, коли закінчиться, нарешті, первинна приватизація, а бажано, і приватизація землі, партнери по коаліції пройдуть усі судові інстанції і засудять один одного до смерті. Стабілізація відносин власності і може привести до стабілізації відносин у владі.

СБУ розпочне полювання за всіма Кабмінами по черзі, але прокуратура їй особливо не допоможе, навіть якщо прокурор буде один, а не три.

На рівні областей і міст владу візьмуть партії, які там перемогли, тому десь у Луганській області закони будуть таки луганськими, а не львівськими, здійсниться мрія Кушнарьова.

Про несмішне. Про Крим. Переважна більшість у парламенті Партії регіонів і комуністів — і російські брати зможуть відчути єднання. До яких меж — невідомо, оскільки фахівців з розрулювання конфліктів у центрі немає і не передбачається. Тому не виключена спроба силою витурити Чорноморський флот у помсту за черговий газовий наїзд.

Суди. Отут усе залишається стабільним. Тому на місці глав іноземних держав я б обов’язково планував під час візитів такі зустрічі — голова Верховного суду, спікер, прем’єр. Президент — факультативно.

Жеки. От із цим найбільша проблема. З ними обов’язково доведеться щось вирішувати.

І замість висновку. Звичайно, авторитарна влада — це страшне зло. Але чомусь у цій країні досі має місце альтернатива: авторитарна влада або відсутність влади взагалі.

Чому влада, здійснювана тераріумом однодумців, скочується до колективного кусання один одного. І на це запитання є відповідь.

Тому що влада для значної більшості так званих еліт є метою, а не засобом. А якщо засобом, то виключно для досягнення короткострокових, а не стратегічних цілей. Усе як кілька років тому — сів на потік, украв, відвалив...

І тільки лічені одиниці починають розуміти, що на сучасному етапі діє моральний кодекс будівника капіталізму — «розвиток усіх є умовою розвитку кожного». Розвиток усіх регіонів, заводів, магазинів, а також робітників, селян, студентів і пенсіонерів є умовою розвитку кожного окремого олігарха.

Не доросли. Маленькі ще.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво