«Дим піднімається з Фатальної гори...» - Архів - dt.ua

«Дим піднімається з Фатальної гори...»

1 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №12, 1 квітня-8 квітня

Микола Мельниченко — це Горлум української політики. Прецікавий персонаж книги Толкієна з самого початку був маленьким хобітом, напівросликом, який скоїв злочин, у результаті чого став володарем кільця влади...

Микола Мельниченко — це Горлум української політики. Прецікавий персонаж книги Толкієна з самого початку був маленьким хобітом, напівросликом, який скоїв злочин, у результаті чого став володарем кільця влади. Сотні років він просидів у печері, плекаючи свій «скарб». Остаточно здичавів і від самоти й страху перед світом, який зазіхав на кільце — його «скарб», — пережив роздвоєння особистості. Перша половина залишилася теплою і світлою, як у всіх хобітів, а друга, уражена силою кільця, — темною й підступною.

Ноша, яку взяв на себе Микола Мельниченко (взяв не самостійно і спочатку не розуміючи всієї її ваги), виявилася занадто важкою для нього. Він розривався між правовим і моральним полем, випадаючи то з одного (про що свідчить сам факт записів), то з іншого (про що свідчить факт його вступу в переговори з різними особами, які хотіли то викупити записи, то використати їх у своїй особистій боротьбі проти особистих ворогів). Однією частиною свого єства він викривав ряд аморальних політиків, видаючи на-гора то одні, то інші записи, що свідчили про протиправні й аморальні діяння Кучми, Бакая, Кравченка, Деркача, Азарова. Іншою ж частиною заявляв про відносну порядність Марчука, не пред’являючи світу жодного запису розмов Леоніда Кучми з секретарем РНБОУ, яким був Євген Кирилович протягом усього періоду прослуховування президентського кабінету... Не траплялися записи розмов із Медведчуком, Ющенком, і було це аж ніяк не через їх відсутність. З кожним із них, або з їхніми представниками, майор вів свої ігрочки й ігрища. Вибірковість оголошення фрагментів в один період полегшувала життя Мельниченку, в інший — ускладнювала. Накладали свій відбиток на поведінку Миколи Івановича його ізольованість від звичного життя, рідної країни, впливи різних «благодійників» і патронів, а також незрозумілість майбутнього. В умовах, у яких опинився майор, записи стали для нього тяжким хрестом і рятівним кругом одночасно. Звідси така кількість помилок і зигзагів, метань у пошуках засобів існування і підтримки серед сильних світу цього (від Мороза до Березовського), спроб уплинути на ситуацію всередині країни.

Та разом з тим він виконував тяжку й водночас солодку роботу бога, що вершить долі політиків. Однак тепер настав час розпрощатися з записами й віддати «скарб». Зробити це майору непросто, але іншого шансу в нього може й не бути. У результаті переговорів, що тривали практично місяць за активного посередництва ряду політиків, які представляють нинішню владу і колишню опозицію (що одне й те ж саме), Микола Мельниченко дав згоду на зустріч із генеральним прокурором Святославом Піскуном. Більше того, наскільки відомо «ДТ», Святослав Михайлович і Микола Іванович уже спілкувалися між собою телефоном і домовилися, що «скарб» буде здано й прийнято за описом під час візиту Президента Віктора Ющенка до США: у період із 4 по 7 квітня Микола Мельниченко, відповідно до попередніх домовленостей, дасть офіційні свідчення генеральному прокурору, на що він тепер, як політбіженець, одержує дозвіл в американських органах; передасть чіпи, які містять оригінали записів, і записувальні пристрої, що дозволять провести експертизу записів.

Якщо все заплановане відбудеться, то натомість майор Мельниченко отримає право повернутися в Україну під гарантії недоторканності Президента. Законність видачі таких гарантій, безумовно, можна запросто оскаржувати, проте видані Віктором Андрійовичем зобов’язання можуть бути законно забезпечені у разі надання Мельниченку Генпрокуратурою статусу свідка, який перебуває під захистом. Крім того, Микола Мельниченко отримає право потрапити в прохідну частину списку однієї з перспективних політичних партій, що дасть йому можливість на трохи іншому рівні продовжувати займатися політикою, а також депутатську недоторканність із березня 2006 року. Слідство ж, зацікавлене не так у плівках, як у показаннях Мельниченка, отримає серйозну підмогу, передусім у справі Гонгадзе, розслідування якої незграбно, але щиро контролює Президент.

За ідеєю, після зустрічі високих сторін на американській землі Мельниченкова гілка в історії записів буде завершена. Та все ж запитання залишаються. Ось деякі з них. По-перше, хто стояв за групою (а в тому, що це була група, у слідства немає сумнівів), яка проводила записи у президентському кабінеті? По-друге, хто знайомився із записами в оперативному порядку і чи були такі люди? Хто міг не в листопаді, як уся країна, а в червні знати про стеження за Гонгадзе, про ставлення Кучми до нього? Нагадаємо, що й сам Мельниченко досі ще не знає повністю, які розмови зафіксовано на наявних у нього оригіналах. По-третє, Мельниченко віддасть у руки прокуратури всі записи чи знову зробить певні вилучення: тут — слухаємо, тут — не слухаємо, а тут — рибу загортаємо? Святославу Піскуну буде передано записи розмов із голосами представників нової влади чи, спираючись на досягнуті в ході попередніх переговорів домовленості, ні? А може, сам Мельниченко захоче їх залишити собі на пам’ять, як гарантію президентської гарантії забезпечення його, майора, недоторканності? Наскільки відомо «ДТ», записи з участю Віктора Ющенка не містять свідчень злочинних дій і, зокрема корупційних моментів. Вони, радше, зберегли характер стосунків між прем’єром та президентом, аргументи лобістів призначення прем’єром Ющенка, серед яких був Олександр Волков, деякі ілюстрації до характеру самого Ющенка. Але в цьому питанні, як то кажуть, на колір і на смак. Втім, ми припускаємо, що, може, нам відомо не все... По-четверте, частина цього «не всього» може перебувати, як мінімум, у розпорядженні Олександра Жира та Бориса Березовського, в яких існують копії записів, переважно за період 2000 року. Микола Мельниченко стверджує, що більше нікому плівок не передавав, окрім як Олександру Жиру — члену парламентської комісії з розслідування справи Гонгадзе. Але не можна виключати, що ці заяви можуть бути не до кінця щирими, як не слід забувати про те, що з самого початку до плівок могли мати доступ й інші люди.

Таким чином, у випадку передачі записів Мельниченка Генпрокуратурі, ми не зможемо згідно з толкієнівським фіналом стверджувати, що кільце влади все-таки загинуло в жерлі Фатальної гори. Сучасні технології, на відміну від описаних Толкієном часів, дозволили зробити копії «кілець», які різноманітними політичними силами з метою приборкування можуть у потрібний момент встромлятися в ніздрі норовливих українських політиків...

Пан Березовський — один із тих, кому мельниченківське «кільце влади» потрібно конче. Сподвижник опального російського олігарха пан Алекс Гольдфарб в інтерв’ю «Українській правді» чітко говорить про причини інтересу патрона до записів, нагадуючи, що в них містяться факти, які дискредитують Володимира Путіна. Можливо, мова йде про доповідь Деркача Кучмі, в якій йдеться про причетність ВВП до наркобізнесу. Водночас не варто забувати про інтерес, виявлений Борисом Березовським до української території. Можна припустити, що наша країна розглядається ним лише певною мірою як економічне поле. Швидше — це плацдарм для нанесення удару по російському президенту. Підтримка Березовським української опозиції та програш партії влади стали першим актом вендети. Та цього Борису Абрамовичу замало. Можливо, він вважає для себе доцільнішим приїхати в Україну й особисто зайнятися формуванням української політики щодо Росії. Зрозуміло, що для вирішення настільки глобального завдання, представників Березовського, які прописалися в урядових приймальнях, не досить. Та нова українська влада, принаймні в частині Президента, усвідомлюючи необхідність переформування відносин із Володимиром Путіним, прагне це робити самостійно, без додаткової «обтяжливої» обставини, якою, безсумнівно, стане, у випадку приїзду, Березовський.

Борис Абрамович зрозумів, що за свою підтримку на виборах він у кращому випадку зможе розраховувати на деякі бізнесові преференції, але ніяк не на вирішення долі українсько-російських відносин. І ось тут саме час згадати про плівки Мельниченка, розшифровування яких людьми Олександра Жира здійснювалося в минулі роки за рахунок коштів Бориса Абрамовича. Цілком ймовірно, що неоприлюдненими записами Березовський мав намір повернути в русло своєї стратегії українську владу, яка виявила несподівану незалежність. А тут дуже доречно підвернулося звернення Мельниченка до Березовського за охороною. За словами майора, він був стурбований смертю Юрія Кравченка і, перебуваючи у Європі, попросив у Березовського захисту.

Інформація про взаємовідносини на лінії Мельниченко—Березовський сполохала весь український політикум. Одні відчули, що можуть стати об’єктами шантажу, інші зрозуміли, що в них із рук ідуть кошти потенційного тиску на нинішню владу й у цілому на всю політеліту. Якщо до перших можна прирахувати деяких представників нинішньої влади, то до других — деяких соціалістів, які зв’язувалися з Мельниченком і вимагали від нього не приймати допомогу Березовського, або принаймні терміново передати їм записи з голосами Ющенка і Тимошенко...

Кільце претендентів на вирішення долі архіву Мельниченка звужувалося. При цьому ми пам’ятаємо, що Мельниченко в цей самий час у Польщі та Німеччині проводив переговори з представниками української влади, зокрема, про передачу записів прокуратурі. Можливо, Микола Іванович ще якийсь час тягнув би й не давав згоди зустрітися з Піскуном, якби не почав нервуватися Березовський, який відчуває, як крізь пальці відходить українська влада. За словами Мельниченка, олігарх запропонував йому віддати оригінали чипів «із метою незаконного впливу на чинну українську владу». Пропонувалося також за мільярд доларів продати всі оригінали записів Леоніду Кучмі. З цієї суми половина нібито була запропонована Мельниченку. Готівкою таку суму не передати й не сховати (усе-таки це 10 тонн), а при чинному фінансовому моніторингу її дуже проблематично кудись перевести. Мельниченко цілком міг припустити, що йому пропонують ці гроші в розрахунку на те, що найближчим часом їх просто нікому буде виплачувати... Треба думати це було однією з причин його звернення на ім’я голови СБУ Олександра Турчинова, в якому він розповів про вимоги Березовського і за його словами додав запис відповідної розмови з олігархом.

Отже, із Березовським стосунки зіпсовані. З соціалістами, які отримали відмову щодо передачі плівок, — теж. Америка з легким здивуванням дивиться на політичного біженця, на батьківщині якого режим, що загрожував йому, втратив владу, а опозиція, що декларує ті самі принципи, що й Мельниченко, цю владу взяла. Отже, Мельниченко не тільки хоче, а тепер вже й зобов’язаний повернутися до країни. А шлях додому можливий через «митницю» генпрокурора. Так і станеться, якщо нічого не зміниться і якщо майор Мельниченко за звичкою після закінчення зустрічі з українським Президентом, яка також намічена в США, не передасть запис розмови з ним в американські ЗМІ. Адже може. Як показав випадок із Березовським, звичка — друга натура...

Від усього, що сталося, теоретично, у виграші може залишитися українська влада і, почасти, суспільство. По-перше, завдяки показанням майора, прокуратура зможе просунутися у розкритті справи Гонгадзе. По-друге, провівши експертизу плівок, у разі позитивного результату, влада одержить можливість у ручному режимі не лише адміністративно, а й із кримінального погляду здійснювати селекцію українського політикуму. Оскільки обсяг компромату, що міститься на плівках, не пташиним послідом упаде на мундири багатьох vip-персон, насамперед тих, що репрезентують колишню владу. По-третє, заяви Мельниченка дискредитували демократичну риторику Березовського, викритого в намірі позбавити Україну можливості очищення шляхом продажу плівок екс-президенту. Такі плани дають підстави офіційному Києву мотивовано ставити під сумнів можливість приїзду Бориса Абрамовича до України. Більше того, можливе опублікування самим Березовським на Заході зафіксованих ним переговорів із українською опозицією у період передвиборної кампанії й інших документів, що підтверджують підтримку ним Віктора Ющенка, матиме зовсім інший ефект і резонанс. А можливий приїзд Платона Єленіна в період, коли Україна в порядку експерименту скасує візи для громадян ЄС, буде вже не настільки ефектним і ефективним, оскільки Бориса Абрамовича тут чекатиме не привітний прийом, а, як мінімум, холодна сторожкість. Втім, як стверджують у МЗС, для одержання української візи Березовський надав паспорт політбіженця Платона Єленіна, а не громадянина ЄС. А отже, на нього експериментальні пільги не поширюються.

Втім, усі ці дивіденди влада може одержати, якщо діятиме послідовно й системно. Адже кількість проблем, із якими їй доведеться зіткнутися у зв’язку з «відкриттям другого дихання» касетного скандалу, може ускладнити роботу влади, яка все ще діє невпевнено. Відносне виведення з тіньової гри Миколи Мельниченка, пов’язане з його офіційною співпрацею із Генпрокуратурою, не означає, що записи по команді «поїзд, стій — раз, два» припинять свій вплив на політичне життя України. Запитань зараз набагато більше, ніж відповідей і ставитиме ці запитання не лише слідство, не лише борці за чистоту політичних рядів, а й і борці з Україною як такою. З огляду на це досить цікавими є заяви людей Березовського про те, що нібито мали місце зустрічі Миколи Мельниченка з керівництвом російської ФСБ. На сьогодні точно сказати, хто і які плівки має, просто неможливо. Це означає, що вистава може тривати й далі. Чесно кажучи, в цій ситуації, коли боротьба за чисті руки перетворилася на рух за всеохопні вуха, сморід розточує не лише зміст записів, а й способи їх експлуатації. Стара влада вкрала країну. Мельниченко вкрав у цієї влади маску. Його союзники вкрали в Мельниченка право одноосібно розпоряджатися чужими долями. Хтось має перервати цей ланцюг. Та для того, щоб знайти кінець, потрібно повернутися до початку. Можливо, якоюсь мірою це допоможе зробити інтерв’ю, дане агентству «Інтерфакс-Україна» одним із прихильників Березовського, опальним підполковником ФСБ Олександром Литвиненком. Коли номер «ДТ» уже було підготовлено до друку, журналісти передали нам розшифровку цієї бесіди:

— Кілька років тому Микола зупинявся у мене вдома, і я організовував йому зустріч із Борисом Березовським. Тоді Мельниченко просив кошти на роздруківку плівок і на проведення експертиз. Я організовував цю зустріч. У мене з Мельниченком склалися довірчі стосунки — в нас у принципі й існували довірчі стосунки до останнього часу — до заяви (Мельниченка на ім’я Турчинова. — Ред.) — вона мене шокувала. І в зв’язку з тим, що він зробив цю заяву, я більше мовчати не збираюся і говоритиму, як було насправді, що мені відомо стосовно цієї справи.

Вчора я написав офіційну заяву голові комісії Григорію Омельченку про відомі мені обставини щодо касетного скандалу й відправив факсом.

У мене була одна розмова з Мельниченком. Мельниченко мене прямо запитав, чи не вважаю я його зрадником. Я майже дослівно кажу — я згадую цю розмову — я йому кажу: «Миколо, те, що ти записував президента, це з одного боку досить аморально — тебе поставили охороняти людину, а ти її записував. І тому ти поки ще ніде явно не озвучив, чому ти це робиш — тобто з якими намірами ти записував президента. Він мені сказав, що... Так, і ще я йому сказав, ти знаєш, Миколо, я, звісно, — я теж служив у спецслужбах досить довго — я ніколи не повірю, що ти зробив це сам, тому що кілька років записувати президента в його кабінеті, а там записи велися кілька років, то це досить складно, я не вірю, що ти це робив сам. Він мені розповів, що, значить, ніби... за цим стояв Марчук, голова КДБ України. Він почав писати за два роки до того, як із Морозом... Ось два роки до цього вони почали записувати. Записували близько двох років. І він сказав, якщо навіть логічно подивитися — замах на Гонгадзе організовували значно пізніше. Розумієте? Тут це дуже важливий момент, що замах на Гонгадзе було організовано значно пізніше, а записувати почали набагато раніше. Тому це не пов’язано зі справою Гонгадзе. І він мені сказав, що, отже, всю цю справу організував Марчук, колишній голова КДБ України, який у той час обіймав посаду голови РНБО.

Записував не один Мельниченко, їх було кілька людей у групі. Кілька. Він казав, що в нього ще проблеми — ті товариші деякі, котрі зі мною записували, ще залишаються в Україні й когось там нібито знайшли, почали за ним стежити, і він утік у Західну Європу також і сховався. У мене, до речі, записано його прізвище, цього офіцера. Він сказав, що коли вони все це записували, то, виходить, Марчук обіцяв санкцію суду на запис, на прослуховування. Коли почала надходити інформація, що готується убивство Гонгазде, я так зрозумів: якщо буде вбивство, то буде санкція суду, що будуть дані, що президент готував убивство, і це все за санкцією суду, тобто легалізувати шляхом того, що вони не просто так зробили (запис. — Ред.) незаконно, а за санкцією суду. Він обіцяв зробити санкцію заднім числом. Я так зрозумів. Якби санкції не було, а потім вона з’явилася, або він їм сказав, що санкція є й показав би її, але оскільки він її не показував і каже, ви записуйте, а потім якщо буде злочин, то буде санкція суду. Потім, коли все записали й убили Гонгадзе, санкцію суду він їм не дав. Виходить, що чи то він їх обдурив — він їх підставив, я б сказав. Потім постало питання, що треба ці записи зробити надбанням гласності. Це питання поставив Марчук. І вже потім його (Мельниченка. — Ред.) вивели на Мороза. І він опинився за кордоном. І йому допомогли переїхати спочатку до Чехії, а з Чехії переправили до Америки.

— А Мельниченко більше не згадував жодних посадових осіб рівня Марчука, котрим було б відомо, що записи робляться?

— Ні, він сказав Марчук. Лише Марчук. Він назвав тільки одну людину — Марчука. Що все це організував тільки Марчук. Я так розумію, що Мельниченко сам би із родиною не зміг переїхати до Чехії. Йому допомогли. Я просто знаю, що таке поїхати за кордон офіцерові спецслужби зі своєю сім’єю, утекти. Це досить важко. Мені допомагав Березовський утекти. Хтось допоміг Мельниченку.

Я так зрозумів, що запис вівся не на якісь диктофони під диваном, а це була апаратура якась спеціальна, видана їм по службі, а потім уже записи переносилися на диктофон. Я так зрозумів, що це не диктофон був. Я кажу, слухай, мовляв, Миколо, ти чого — диктофон під диван — режимне приміщення. Я знаю, що в нас у таких приміщеннях ставлять глушилки навіть, диктофон не писав, були такі приміщення. Але всі такі кабінети обладнані спеціальною записуючою технікою, у директора ФСБ, президента кабінет. От наскільки мені відомо, як мені розповідали, багато кабінетів президентів країн пишуться весь час, усі розмови, ніби документуються. Гадаю, у вас було те саме. Він мені сказав, що це була спеціальна апаратура, а потім уже з неї списували. У заяві на ім’я Омельченка я написав, що готовий дати показання в будь-яких органах України, і слідчий мене може допитати та ставку організувати.

Мельниченко, він постійно до мене приїжджав, він часто їздив у Європу, досить часто, зустрічався з політиками, я знаю, що він із Морозом часто зустрічався, він розповідав. До Польщі їздив, але він кілька разів їздив у Росію. Першого разу розповів мені місяців за 5 до виборів президента, їздив у Росію і там зустрічався з заступником директора ФСБ, потім він їздив ще один раз, зустрічався з заступником директора СБУ. Йому московські ФСБшники робили зустріч із заступником директора СБУ. Він мені навіть квитки показував. На літак.

Я переконаний, що це правда, бо тоді в мене з ним була дуже довірча розмова, і було це близько двох років тому.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво