Демографія, самодержавство та оборонність - Архів - dt.ua

Демографія, самодержавство та оборонність

12 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 12 травня-19 травня

Традиційного послання президента Росії Володимира Путіна Федеральним зборам нинішнього року чекали з особливим нетерпінням...

 Традиційного послання президента Росії Володимира Путіна Федеральним зборам нинішнього року чекали з особливим нетерпінням. По-перше, церемонію оприлюднення документа кілька разів переносили. У ЗМІ циркулювали чутки про те, що президент не задоволений текстом, запропонованим його радниками та спічрайтерами і відправив його на доробку — було цікаво, що буде допрацьовано. По-друге, за кілька днів до появи Путіна перед депутатами та сенаторами з «посланням» Кремлю виступив американський віце-президент Річард Чейні — тож тепер уже не тільки в Москві очікували, стане російський президент відповідати на критику заступника свого американського колеги чи утримається від полеміки напередодні петербурзького саміту «вісімки».

Те, що відбулося в Кремлі, багатьох розчарувало — із політичної точки зору. Насамперед тому, що у виступі Путіна якраз політики було мало. Зате було дуже багато соціальної демагогії. Президент Росії пішов торованим шляхом свого українського колеги, запропонувавши громадянам складну схему фінансового подолання демографічних проблем. Те, що діти народжуються не стільки завдяки збільшенню державних дотацій, скільки внаслідок настання довгожданої стабільності в суспільстві, недосяжної без структурних реформ, якось не укладається ні в російських, ні в українських чиновницьких головах. Але, загалом, це не мало значення. Говорячи про дотації на дітей, президент виграшно виглядав по телевізору — чого і домагалися організатори виступу, а називаючи цифри виплат, і зовсім виглядав добрим царем-батечком. У Росії подібні сцени зараз знімають, приблизно як нові серії сиквела «Моя прекрасна няня». Днями няня-Путін одним порухом указки по карті змінив проект нафтопроводу, що йде (вірніше, тепер уже не йде) по берегу Байкалу. Те, що попередній маршрут погоджувався тисячами інстанцій, а заради поруху указки Путіна Державна дума за кілька днів до його історичної поїздки змінювала вже прийняте в третьому (!) читанні законодавство, залишилося за кадром. У кадрі — батечко, який змінює маршрути і призначає допомоги. І щасливі піддані, які наступного дня навперебій коментують новий подвиг правителя в новинах державних телеканалів. Про те, що ці ж піддані перестають за постаттю батечка бачити функціонування самої державної машини, ніхто й не замислюється. Звісно, зміна маршруту нафтопроводу не була експромтом, а явилася результатом боротьби в президентському оточенні. І розміри виплат — питання, котре цілком прораховувалося і створювало явно нові можливості для соціального міністерства непотоплюваного Михайла Зурабова, який уже прославився знаменитою монетизацією пільг російських пенсіонерів. Але ж підданий нічого цього не бачить. Ні експертів, ні нафтовиків, які зчепилися в сутичці за байкальський маршрут, ні щасливого Зурабова. Він бачить лише державного владаря і починає щиро вірити в те, що цей владар і є Держава. Те, що машина управління, підмінена телевізійним образом президента, починає іржавіти, мало хвилює творців телеобразу.

Тепер, власне, політична частина. Оскільки її, по суті, не було, пострадянологам довелося шукати відповідь Путіна Чейні в оборонній частині доповіді. І вони, звісно ж, її там знайшли. «Їхній військовий бюджет у — абсолютних величинах — майже в 25 разів більший, ніж у Росії. Ось це і називається в оборонній сфері «їхній дім — їхня фортеця». І молодці. Молодці! Але це значить, що і ми з вами повинні будувати свій дім, свій власний дім — міцним, надійним, тому що ми ж бачимо, що у світі відбувається. Але ми ж це бачимо! Як то кажуть, «товариш вовк знає, кого їсти». Їсть — і нікого не слухає. І слухати, судячи з усього, не збирається».

Зрозуміло, ці слова відразу ж було оголошено реакцією Путіна на вільнюський виступ американського віце-президента. Але ризикну припустити, що вони з’явилися в посланні задовго ДО виступу Чейні у Вільнюсі і були цілком логічною частиною виступу, котра пояснює підвищену увагу Путіна до збройних сил. А увага Путіна до збройних сил пояснюється інтересом президента до постаті міністра оборони. Тут якраз час написати, що це Іванов — наступник Путіна, котрий обійшов на повороті Медведєва. Але допустити таке припущення означає попастися на вудку ще одного кремлівського міфу — міфу про наступників. Зрозуміло, що наступник буде. Але немає жодних гарантій, що його буде обрано із двох запропонованих кандидатур, які цілком здатні прикривати наступні постаті. Інша річ, що це не виключає апаратної боротьби віце-прем’єрів за використання ресурсів. У одного — національні проекти. У іншого — військовий бюджет. Розмір військової частини послання просто дозволяє припустити, що другому сьогодні пощастило більше від першого, хоча вітер кремлівської фортуни цілком може й перемінитися. Але зараз перший стурбований: уже наступного дня в інформаційний простір було запущено Гудвіна української еліти Гліба Павловського, який пояснив, що в посланні із самісінького початку було жорстко позначено пріоритет національних проектів і що нацпроекти в посланні вперше розшифровано як «проекти відновлення російської нації та національної політики». Ви пам’ятаєте: нацпроекти — це Медведєв. Обороноздатність — Іванов. А все разом — нація, Солженіцин і Путін в одному флаконі.

Що ж стосується розмов про настання епохи холодної війни після заочної полеміки Чейні і Путіна, то вже самі ці розмови — приклад деградації і російської, і західної політтехнологічної думки. Черчілль, який виступав у Фултоні, закликав до припинення союзницьких взаємин із країною, котра щойно перемогла в Другій світовій війні і мала свої контингенти в половині країн Європи. Чейні критикує державу, військовий бюджет якої — це ми, здається, вже Путіна цитуємо — менший від американського в 25 разів. Держава, яка виводить свої військові бази навіть із злиденної компрадорської Грузії — країни, економіку якої можна підкосити нехитрими маніпуляціями з водою та вином. От хто з ким воюватиме, цікаво? Колись американці зняли фільм про віртуальну воєнну операцію, покликану підняти президентський рейтинг. Звісно, тим простіше організувати холодну війну по телевізору, але ж ми з вами жили в епоху справжньої холодної війни, справжньої гонки озброєнь і знаємо, чим одне різниться від іншого. Знаємо за порожніми прилавками крамниць, убогим життям, яке затихає о дев’ятій вечора, непоказним одягом і чергами за румунськими меблями та югославськими шпалерами. «Все йде на оборонку» і «тільки б не було війни» — заспокоювали одне одного радянські люди. І що, Росія й справді може собі все це дозволити? У ситуації, коли збагачення її еліти — і населення — залежить від продажу енергоносіїв на Захід? У ситуації, коли весь російський стабілізаційний фонд знаходиться в банках країн — потенційних противників у холодній війні? У ситуації, коли основні заощадження, дачі та діти можновладців теж там? Як же треба не відчувати реальність, щоб писати подібні дурниці й робити висновки з телевізійних виступів! Якими ж глибокими провінціалами треба бути нам із вами, щоб, маючи власний неповторний досвід життя у фортеці справжньої холодної війни буквально навпроти Південмашу, довірятися жвавим коментарям західних неофітів? (Втім, одразу ж відзначу, що були й цілком адекватні західні коментарі, цілком реалістичні і спокійні.)

Словом, холодної війни не буде. Не треба хвилюватися. Звісно, слова Чейні збісили багатьох у російському політичному керівництві, але це ще не привід для конфронтації — тим більше, що для неї немає реальних можливостей. «Розуміючи всю гостроту цієї проблеми, ми не повинні повторювати помилок Радянського Союзу, помилок епохи холодної війни — ні в політиці, ні в оборонній стратегії. Не повинні вирішувати питання військового будівництва на шкоду завданням розвитку економіки та соціальної сфери. Це — тупиковий шлях, який веде до виснаження ресурсів країни. Це — тупиковий шлях». Це, як ви розумієте, цитата з Путіна.

Що там ще? Те, що виплати на дітей не призведуть до вирішення російських демографічних проблем, доводити не буду. Тим більше що наступного дня після виступу глави держави секретар російського Радбезу Ігор Іванов пояснив, що йдеться про масштабні плани, які по-справжньому виправдаються через десятиріччя. От і почекаємо успіхів у спокійному режимі.

Решта — це вже домисли. Медведєв, Іванов — хто кого. Невчасно. Тож сухий залишок — не треба було мені все це коментувати. Тому що робота з посланням — робота не політичного аналітика, а телевізійного критика. Як зняли, яка картинка, як аплодували. Чи там хронікера світського життя: Абрамовича показали, а Рогозіна не було. Або (чудесна подробиця, відразу підхоплена ЗМІ) Гризлов і Миронов жартома посперечалися між собою, де їм сидіти поруч із президентом — зліва чи справа. Або справа чи зліва. Або... Словом, до політики захід має непрямий стосунок. Однак — хоча б із поваги до тих моїх вітчизняних колег, які примудряються написати значно більше й цікавіше з приводу подій нашого з вами життя, які мають значно менший стосунок до політики, — варто було б звернути увагу на те, що відбулося в Кремлі. Тим більше що наступне послання Путіна буде зачитано рівно за рік до президентських виборів у Росії. І тоді вже всім буде не до Чейні, демографії і навіть доблесних збройних сил, і в кожному реченні спічу шукатимуть відповідь на одне-єдине запитання буття: «Ху із містер наступник?»

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво