Четверта п’ятирічка

Поділитися
Історичне рішення УЄФА сприятиме політичному й економічному розвиткові України. Держава зобов’язана за одну п’ятирічку зробити те, що не змогла зробити за три попередні...

Доля подарувала Україні ще один шанс, можливо, останній. Нам надано унікальну можливість довести всьому світу й передусім самим собі спроможність держави. За одну п’ятирічку країна просто-таки зобов’язана подужати безліч завдань, які виявилися нездоланними впродовж трьох попередніх п’ятирічок.

За більш ніж півтора десятка років кращі голови суспільства не спромоглися розробити цілісну стратегію єднання України. Ми так і не винайшли власної, «української мрії», здатної не тільки примирити, а й згуртувати. До цього часу політики, ніби навмисно, пропонували як ліки від розбрату «препарати», що лише посилювали хворобу. 18 квітня у валлійському Кардіффі стратегія набула контурів, мрія — обрисів. Нам тільки й залишається що зробити казку дійсністю.

Минулої середи вісім з 11 членів виконкому УЄФА стали творцями безумовної сенсації: Україна і Польща отримали право прийняти в себе один із найбільших спортивних форумів — футбольну першість Європи. Улітку 2012 року стадіони Києва, Варшави, Донецька, Вроцлава, Львова, Познані, Дніпропетров­ська і Гданська відчинять ворота для мільйонів уболівальників із різних кінців світу. Дві слов’янські країни в ході тривалого і стомливого марафону обійшли Азербайд­жан, Грецію, Росію, Румунію і Туреччину. А в завершальному раунді здолали ще сильніших суперників — Італію і тандем Угорщина—Хорватія. Перші вважалися незаперечними фаворитами, проте шанси батьківщини нинішніх чемпіонів світу серйозно підірвав гучний корупційний скандал в італійському футболі та численні «подвиги» темпераментних апеннінських тифозі.

Не дивно, що італійська «Кор’єра делла Сера» стримано назвала вибір УЄФА «дещо несподіваним». Проте глава Союзу європейських футбольних асоціацій Мішель Платіні назвав успіх українців і поляків «великою перемогою Східної Європи», зазначивши, що «ці країни перемогли по праву». Земляки багаторічного капітана збірної Фран­ції з газети «Фігаро» справедливо застерегли, що «найважче для східних націй-переможниць починається лише зараз». У передруку статті з паризького видання (оприлюдненої інтернет-сайтом Сhampion) майбутнім організаторам Євро нагадали: «Кожній необхідно оновити по чотири стадіони, реконструювати дорожню інфраструктуру, розширити готельну мережу, у безлічі випадків розпочати будівництво з нуля. Ці завдання для Польщі і України видаються колосальними».

Від себе додамо, що для України вони виявляться більш масштабними і важчими для виконання, ніж для нашого західного сусіда, який спирається на більш стійку економіку та небезпідставно розраховує на допомогу Євросоюзу.

В Україні звістка про колосальний успіх викликала справжній тріумф. Важко описати, яким сюрпризом це стало для футбольних уболівальників, які не наважувалися навіть мріяти про можливість на власні очі побачити видатне спортивне дійство. Додатковим приводом для ентузіазму стала та обставина, що безпосереднім учасником цього дійства обов’язково стане синьо-жовта дружина: відповідно до чинних правил, країна-організатор звільняється від участі у відбірному циклі і до фінального раунду потрапляє автоматично.

Почуття радості охопило безліч людей, які не відносили себе до категорії футбольних фанатів, — бодай тому, що в Україні нечасто знайдеш об’єктивний привід для щирої радості за державу. Право на проведення Євро — серйозний привід для гордості за державу, у спроможності якої зневірилося чимало людей.

Причини для оптимізму з’явилися й у тих, хто навіть у лиху годину нескінченних політичних чвар і поглиблення розколу республіки вірив у появу ідеї, здатної примирити вождів та об’єднати населення. Гідна організація одного із найбільших світових форумів — чим не надзавдання, вирішувати яке можна й потрібно тільки спільно. Стати свідком, учасником, господарем грандіозного свята однаковою мірою хочеться жителям Галичини, Волині, Сіверщини, Криму та Донбасу, шанувальникам Тимошенко, прибічникам Симоненка, фанатам Януковича і симпатикам Ющенка. Та й самим політикам, напевно, цього хочеться аж ніяк не менше, ніж їхньому електорату.

Бажання підготуватися до масштабного форуму вболівальників може й має пояснюватися не тільки природним прагненням будь-якого гостинного господаря не осоромитися. Є причина й більш прагматичного порядку. Для України належна організація єврофоруму — ледь не остання можливість зацікавити Європу. Передостаннім шансом, виданим відразу після помаранчевої революції, держава розпорядилася просто-таки бездарно. Проте нам щастить: якщо захочемо, ще зможемо переконати розчарованих європолітиків, що ми спроможні виконувати дані раніше обіцянки. Якщо збудуємо, реконструюємо, оновимо та облаштуємо все, що ми клятвено зобов’язалися збудувати, реконструювати, оновити та облаштувати до 2012 року. Ми ще можемо, якщо захочемо, переконати розчарованих європідприємців, що в Україні можна вести цивілізований бізнес. Що ми спроможні забезпечити сприятливий інвестиційний клімат. Що українська влада може гарантувати безпеку вкладених капіталів, українські комерсанти можуть виступати надійними партнерами, а українські чиновники можуть не брати хабарів.

Україні усміхнулася колосальна удача — виступити партнером країни ЄС у масштабному міжнародному бізнес-проекті. Жодні лобістські зусилля не змогли б змусити Євросоюз піти на подібну авантюру. Допоміг футбол. Поки що важко однозначно говорити про всі складники нашого успіху. Та очевидно одне: він був неможливий без колосальних особистих зусиль конкретної людини — керівника вітчизняної Федерації футболу Григорія Суркіса. Палке, нездоланне бажання цієї людини за будь-яку ціну домогтися проведення континентальної першості в Україні, його фанатична віра в те, що це можливо, стали тим останнім аргументом, який остаточно похитнув скепсис футбольних єврочиновників. Можливо, він був останній, хто вірив. І сьогодні йому беззастережно віддають належне навіть ті, хто давно (і, можливо, небезпідставно) відчував до нього неприязнь. Хто знає, можливо, якщо ця подія справді змінить хід української історії, багато хто змінить неприязнь на вдячність.

Чи маємо підстави гадати, що життя в Україні справді стане кращим і веселішим?

Є! Президент Національного олімпійського комітету Сергій Бубка цілком справедливо зазначив, що історичне рішення УЄФА не тільки зміцнить спортивний авторитет країни, не тільки стане ще однією рекламою для України, а ще й сприятиме політичному й економічному розвиткові держави. «Те, що ми змогли пройти за п’ятнадцять років, ми пройдемо за п’ять», — цей вислів легенди вітчизняного спорту цитували всі провідні агентства.

Розшифруємо цю думку. Держава зобов’язана за одну п’ятирічку зробити те, що не змогла зробити за три попередні. Вона просто не має іншого виходу. Інакше довіру з боку європейської політики і європейського бізнесу назавжди буде втрачено. Все те, що наші влада і олігархи не захотіли зробити для власних громадян, вони приречені будуть зробити для власного авторитету в очах Європи.

Усе, що розвивалося у економіці цієї країни, розвивалося не завдяки, а всупереч. Приватний бізнес повільно, але впевнено, рік за роком пробивав стіну зашкарублості, тупості та жадібності наших чиновників. Але там, де було встановлено цілковитий і невсипущий контроль влади, ми виявилися відкинутими на десятиліття. Найпростіший і очевидний приклад — транспортні проблеми. «Навіть не віриться, що в нас відбудеться чемпіонат Європи... Ще більше не віриться, що в нас побудують нормальні дороги», — таке одкровення протягом останніх днів доводилося чути десятки разів. Причому зневіру в існуванні нормальних доріг висловлювали кияни. Що вже казати про мешканців інших міст, яким столичні латані траси здаються мало не автобанами? Стан доріг досить турбує наших польських партнерів, що ж уже казати про нас? Збудувати сучасні аеропорти, надати пристойного вигляду залізничним і автомобільним складам, обновити рухомий склад, підвищити безпеку руху, відрегулювати світлофори, побудувати розв’язки, тунелі, естакади — все це доведеться робити. А ще — обладнати сотні, тисячі сучасних паркувань (!), тому що безліч футбольних туристів звикли їздити на футбольні форуми власними авто. І зрозуміти наші проблеми їм буде непросто. Та й навіщо. Це — не їхні проблеми.

Чи розуміють це наші небожителі? Мають розуміти, тому що в пробці «Таврія» і «Бентлі» практично однакові. А ремонт «убитого» вибоїнами «мерса» обходиться дорожче, ніж лагодження бувалої «копійки». Але якщо розуміють, то чому бонзи закривали очі на низьку якість наших доріг, на крадіжки, якими супроводжується практично будь-яка дорожня робота? Питання — не до нас. Та ми можемо припустити, що тепер їхнє ставлення має змінитися. Вони мають сподобатися Європі, щоб вона їх прийняла, зрозуміла, повірила їм. Це ж так просто — сподобатися Європі, оминаючи розмов про НАТО, Венеціанську комісію й європейські цінності. Вони хочуть цього. І не приховують, що хочуть. І ми цього хочемо. Туристи поїдуть — дороги залишаться.

От тільки слід чітко уявляти рівень проблем. У наших можновладців із цим поки що проблеми. Проілюструємо цифрами. Німецькі дороги справедливо вважаються кращими у світі, лад у всьому, що стосується будь-якого руху, — істинно німецький. Проте, готуючись до торішньої першості світу з футболу, ФРН, за деякими оцінками, витратила на поліпшення транспортної системи 4,15 мільярда євро!!! Добродії чиновники й бізнесмени, задумайтеся над цим фактом. Усвідомте масштаб задач, які перед вами не стоять.

Додатковим стимулом, що підвищує енергійність бонз і ентузіазм мас, має стати загальне бажання заробити. Чемпіонати з футболу — це грандіозна лотерея. Витратившись на квиточки, ви можете зірвати куш. Але для підвищення можливості виграшу, до купівлі квитків варто вкласти якнайбільше. Першість — найліпший засіб залучити інвестиції, стимул для розширення рекламного ринку, поштовх для розвитку всіляких сфер підприємництва, особливо туристичного бізнесу, сфери обслуговування і громадського харчування.

Для чіткішого уявлення наведемо ще кілька цифр, які демонст­рують масштаб сум, що ними оперувала Німеччина — упорядниця мундіалю-2006. У рамках підготовки до світової футбольної першості в країні було реконструйовано й побудовано 12 стадіонів. Один тільки комплекс у Мюнхені «потягнув» на 300 млн. євро. В цілому в облаштування спортивних споруд було вкладено 1,5 млрд. євро. Про суми, вкладені в транспортну інфраструктуру, ми писали вище. Окремим рядком у бюджет були вписані витрати на поліпшення водопостачання. Точної цифри відшукати не вдалося, але йшлося про мільйони євро. Вони були витрачені на підготовку комунікацій, щоб ті могли прокачувати набагато більше води, й мільйони туристів не відчували жодних проблем. Здригніться, українські губернатори та мери! Ви готові розв’язати проблеми НАШИХ комунікацій за п’ять років? Окреме співчуття батькам міста Львова, де водопостачання було, є і залишається одним із головних лих.

Але повернімося до цікавих німецьких цифр. Кожна шоста німецька компанія істотно збільшила свій прибуток. Передусім розбагатіли власники кафе, ресторанів, барів, а також власники готелів і сувенірних крамниць. За деякими даними, туристи залишили в цих закладах понад 900 млн. євро. ЧС-2006 забезпечив Німеччину 40 тисячами додаткових робочих місць. Шість національних і 15 міжнародних спонсорів принесли країні більш як 750 мільйонів євро. Право виступати ексклюзивним спонсором обійшлося німецьким компаніям у 13 млн. євро, закордонним — у 45 млн. євро. Розцінки на рекламу різко підскочили в ціні — за тридцятисекундний ролик під час трансляції телекомпанії вимагали до 32 тисяч євро, і це за стандартної ціни 6–7 тисяч євро за півхвилини ефіру.

Загальні вливання в економіку держави, за оцінками спеціалістів, перевищили 10 мільярдів євро. Позитивний ефект від проведення мундіалю німецька економіка, за розрахунками експертів, відчуватиме протягом п’ятнадцяти років.

Зрозуміло, Україна — не Німеччина, а першість Європи — не чемпіонат світу. Але наведені цифри дають певне уявлення про співвідношення витрат і прибутків, а також про характер витрат.

Наскільки ми готові до розв’язання проблем, які звалилися на нас? Здається, розуміємо це поки що не до кінця. Тішать дві обставини. Перша — всі найбагатші люди країни (за винятком Віктора Пінчука) є президентами футбольних клубів. Рінат Ахметов, Сергій Тарута, Ігор Коломойський, Олександр Ярославський розуміють рівень і масштаб завдань, мають кошти для їхнього розв’язання, мають (наскільки відомо) бажання ці кошти вкласти. Інший щасливий момент — усі перші особи наснажені подарунком долі, а значить, є надія, що вони не перегризуться бодай із цього приводу і влада спільно ДОПОМОЖЕ бізнесові впоратися з надзавданням.

Найбільш очевидна проблема — стадіони — видається цілком розв’язною. Держбюджетом передбачена реконструкція НСК «Олімпійський» у Києві. (Залишилося тільки переконати міську владу покласти край будівництву торговельного центру біля головної спортарени країни). У Донецьку на кошти Ахметова зводиться суперсучасний стадіон (приблизна вартість якого становитиме 250 млн. доларів). У Дніпропетровську з ініціативи Коломойського ведеться будівництво ще однієї модерної «галявини» — «Металурга». У 2008-му мають намір приступити до переоснащення львівського стадіону «Україна». В «запасному» Харкові уже півроку тому за фінансової участі Ярославського розпочато реконструкцію «Металіста». Терміново збираються кошти для відновлення футбольної арени в Одесі.

А от заява столичного мера Леоніда Черновецького здивувала. Екстравагантний градоправитель пообіцяв переплюнути донецького олігарха й побудувати у Києві стадіон за 200 млн. євро. Це висловлювання зайвий раз змусило замислитися: а чи розуміють в Україні, що й як вони мають робити?

Футбольні фахівці переконані: можна обійтися набагато меншим кошторисом, а зекономлені кошти (якщо вони в такому обсязі справді є) пустити на вирішення інших завдань. Стадіон можна побудувати хоч із каррарського мармуру, але ця обставина стане слабкою розрадою для туриста з Португалії, Голландії або Ісландії, якщо з крана в його номері буде текти іржава вода, якщо йому доведеться годинами шукати туалет або півдня носитися по місту, намагаючись припаркувати своє авто.

Перелічувати всі труднощі, які спіткають державу, немає часу й місця. До обговорення цього питання ми ще обов’язково повернемося. А поки що просто закликаємо державних мужів поставитися до проблеми з усією увагою. І, можливо, прислухатися, до поради, висловленої Сергієм Тарутою. Власник донецького «Металурга» пропонує таку схему: для вирішення проблем у всіх сферах залучати профільні західні компанії з відповідним досвідом, які б:

— проводили аудит;

— давали уявлення про приблизний кошторис і критерії якості;

— виступали контролером якості виконаних робіт;

— були гарантами отримання коштів.

Така модель дасть змогу:

— зробити майбутні тендери прозорими;

— забезпечити рівень відповідності стандарту;

— мінімізувати втручання дер­жави, протекціонізм і лобізм;

— практично унеможливити крадіжки.

Причому С.Тарута переконаний, що виконавцями робіт мають виступати вітчизняні компанії, які в разі потреби об’єднуватимуть свої зусилля. Наприклад, із допомогою інвесторів, під контролем держави й наглядом західних спеців створюється потужна приватна українська фірма, яка отримає можливість і ресурси для будівництва якісних доріг перед Євро. Євро закінчиться — компанія залишиться і будуватиме дороги такої ж якості по всій Україні. Чим погано? Утопічно, скажете ви? А хіба саме проведення Євро не здавалося нам утопією?

Тим часом українська влада вже рахує майбутній прибуток. Президент Ющенко каже про
3 млрд. доларів. Уряд уточнює — 3,2 млрд., або 19,2 млрд. грн., з яких 3,2 млрд. грн. надійдуть у бюджет у вигляді ПДВ. Чистий прибуток суб’єктів господарювання очікується в розмірі 4,2 млрд. гри­вень. Уже прикинули, що в Ук­раїну приїдуть 400 тисяч туристів, які за приблизно 20 діб перебування витратять по 400 доларів.

А от реальні витрати, схоже, взято зі стелі. У довідці, підготовленій Мін’юстом, на організацію Євро буде витрачено 1,22 млрд. грн. із держбюджету, 0,2 млрд. грн. із місцевих бюджетів і 20 млрд. грн. із позабюджетних джерел. Фахівці поки що цю цифру офіційно коментувати відмовляються. В неофіційних бесідах одні припускають, що її взято зі стелі. Інші — що розраховано за примітивною радянською методикою, й розроблювачі не враховують досвіду проведення світових і європейських футбольних форумів останніх років. Скільки закладено на відновлення комунікацій? Причому всіх — спортивних, дорожніх, каналізаційних і телевізійних. На перепрофілювання туристичних та екскурсійних бюро? На інструктаж співробітників правоохоронних органів і персоналу готелів?

Як саме збираються розвивати готельний бізнес? Якщо вірити заявам деяких посадових осіб, у нас розраховують збудувати півтора десятка п’ятизіркових готелів. А інші житлові проблеми вирішуватимуть за рахунок косметичного ремонту пансіонатів, санаторіїв і гуртожитків, розташованих у райцентрах? Є підозра, що повториться історія з Євробаченням, коли замість готельного буму нас очікував євросором. Гостям пропонували екстремальний туризм на Трухановому острові, облаштованому брезентовими наметами й дерев’яними нужниками. За такого підходу ми нарвемося на євроскандал.

Українській владі доведеться міняти не тільки дороги й каналізації. Їй доведеться міняти свою психологію. У рекордні строки, всього за п’ять років. Тому що п’ятої п’ятирічки в цієї країни не буде напевне.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі