Через що політикам вдається розколювати Україну - Архів - dt.ua

Через що політикам вдається розколювати Україну

23 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №24, 23 червня-30 червня

Сум і тривогу викликає територіальна розбіжність результатів голосування на останніх президентс...

Сум і тривогу викликає територіальна розбіжність результатів голосування на останніх президентських і парламентських виборах: електоральні преференції мешканців двох майже рівних частин нашої країни за останні півтора роки двічі виявилися протилежними. У грудні 2004 року у північно-західній частини України 81 відсоток голосів отримав Віктор Ющенко, а Віктор Янукович у 5 разів менше — близько 16 відсотків. А у південно-східній частині країни співвідношення голосів було зворотним: Янукович одержав у 4 рази більше голосів, ніж Ющенко (76 відсотків проти 19). В березні ж цього року, на виборах до Верховної Ради, у кожній з областей північно-західної частини більшість знову проголосувала за «помаранчевих» (партії і блоки, що підтримували у 2004 році В.Ющенка), а у південно-східній частині — за «біло-синіх» (партії і блоки, що у 2004 році підтримували В.Януковича). І співвідношення розбіжностей за більше ніж рік не зменшилося: у північно-західній частині «помаранчеві» в цілому отримали в 5,4 разу більше голосів, ніж «біло-сині» (65 відсотків проти 12), а у південно-східній частині, навпаки, «біло-сині» в 4,2 разу більше голосів, ніж «помаранчеві» (близько 60 відсотків проти 14).

Вперше подібна поляризація нашої країни виявилася у другому турі президентських виборів 1994 року. Тоді Україна теж поділилася на дві частини — переважно західну, де в кожній з дванадцяти суміжних областей, включно з Києвом, більшість голосів у другому турі виборів отримав Леонід Кравчук, та східну, де в кожній з інших дванадцяти суміжних областей і в Криму більшість голосів отримав Леонід Кучма. На карті (рис.1) видно, що на відміну від нинішньої ситуації у 1994 році Чернігівська, Сумська, Полтавська та Кіровоградська області за електоральними уподобаннями своїх мешканців приєдналися до східних від них областей, а не до західних. Тому, якщо зараз, маючи 52 відсотки усіх виборців, більшою є західна частина країни, то у 1994 році, охоплюючи лише 43 відсотки усіх виборців, вона була помітно меншою, ніж східна. І саме східна частина у 1994 році принесла перемогу Л.Кучмі, який отримав там у 2,8 разу більше голосів, ніж Кравчук (73 відсотки проти 26), в той час як у західній частині, навпаки, Кравчук отримав у 2,9 разу більше голосів, ніж Кучма (майже 71 відсоток проти 24).

Природно, що вже після виборів 94-го року постало запитання: чим же так відрізняється склад мешканців двох частин України, що їхні електоральні преференції набувають протилежних співвідношень? Щоб відповісти на таке запитання необхідно було з’ясувати, з відмінностями яких саме характеристик виборців найтісніше пов’язані відмінності у відсотках голосів, які отримали в різних регіонах різні кандидати. При цьому важливо було з’ясувати залежність розподілу голосів не лише від певних суспільних орієнтацій виборців, але і виявити, з якими соціально-структурними характеристиками регіонів найтісніше пов’язані відмінності у цих суспільних орієнтаціях та електоральних схильностях виборців.

Аналіз даних опитувань, які провів у 1994 році КМІС (Київський міжнародний інститут соціології) показав, що в обох частинах України ставлення до політичних свобод і до правової рівності членів суспільства були фактично однаковими, а до особливостей ринкової економіки, до приватної власності та розвитку приватного підприємництва були або дуже подібними, або відрізнялися значно менше, ніж розподіли голосів за різних кандидатів. Значно відрізнялися лише деякі національно-політичні орієнтації — ставлення до членства України в СНД, до відносин між Україною і Росією і до статусу в Україні російської мови.

Так, у західній частині України більше було бажаючих виключити російську мову з офіційного спілкування, ніж зробити її другою державною (29 відсотків проти 26), а у східній частині це співвідношення було протилежним (3 відсотки проти 61). Протилежними на заході і сході були і співвідношення бажаючих мати з Росією закриті кордони (з візами і митницями) та бажаючих об’єднання України з Росією в одну державу (29 відсотків проти 15 та 3 відсотки проти 47, відповідно). А особливо вражаючими були надзвичайно однозначні показники зв’язку між відсотком голосів, поданих у 26 регіонах (у всіх областях, Криму і Києві) за певного кандидата, і відсотком виборців, які висловлювались за об’єднання України і Росії та за надання російській мові статусу державної або місцевої офіційної. Чим більше в регіоні було прихильників об’єднання з Росією та надання російській мові певного статусу, тим більше голосів було за Кучму, і відповідно, тим менше за Кравчука (Для знайомих з математичною статистикою: у регресійній моделі залежності відсотка голосів поданих за Кучму від обох зазначених змінних стандартизований коефіцієнт регресії для відсотка прихильників об’єднання з Росією b1=0,74 і для відсотка прихильників надання російській мові певного статусу b2=0,26; при цьому коефіцієнт детермінації R2=0,97. Коефіцієнти регресії, наведені тут і далі в статті статистично значущі на рівні p<0,01).

Отже, у 1994 році розподіл голосів між двома кандидатами в регіонах виявився пов’язаним найтісніше із розподілом виборців на прихильників і неприхильників близьких відносин з Росією. Виникло питання: а з чим же пов’язана різна поширеність бажання таких відносин з Росією у різних регіонах. Природно було припустити, що це пов’язано з відмінностями національного (в етнічному сенсі) складу різних регіонів. З іншого боку, певний зв’язок розподілу голосів зі ставленням до російської мови давав підстави також припускати, що поширеність бажання близьких відносин з Росією якоюсь мірою пов’язана і з відмінностями у мовному складі регіонів. Розрахунки показали, що поширеність у регіонах бажання близьких відносин з Росією тісніше пов’язана як раз не з їхнім етнічним, а з мовним складом: чим більшою була в регіоні частка виборців, якім зручніше було спілкуватися російською мовою, тим більшою там була і частка прихильників об’єднання України з Росією в одну державу. В результаті з’ясувалося, що розподіл голосів між Кравчуком і Кучмою в регіонах найбільше залежав від частки в них, відповідно, україномовних і російськомовних виборців. (Так, у регресійній моделі залежності відсотка голосів, поданих в регіонах за Кучму, від відсотка російськомовних виборців b=0,94, R2=0,89.)

Оскільки при цьому регіони значно менше відрізнялися за своїми етнічним складом, ніж за мовним, стало очевидним політичне значення лінгво-етнічної гетерогенності значної частини наших громадян, а саме — розбіжності їхньої етнічної самоідентифікації (що виявляється у відповідях на запитання про національну належність) і тої мови, яка ними в основному використовується у спілкуванні. В Україні ця гетерогенність найчастіше виявляється у використанні російської мови людьми, які за національністю називають себе українцями. Частка таких російськомовних українців за даними досліджень КМІС з 1991 року (опитано більше 340 тисяч респондентів) поки що мало змінюється, коливаючись на декілька відсотків. У 1994 році російськомовні українці складали близько 33 відсотків виборців, і за своєю чисельністю поступалися лише україномовним українцям, які складали близько 41 відсотка виборців.

Історичні чинники лінгво-етнічної гетерогенності в Україні в цілому відомі. Це більше двох століть русифікаторської державної політики царської Росії та, після короткої перерви у 1920-х роках, більше 60 років не такої відвертої, але, мабуть, ще ефективнішої (через інтернаціоналістське ідеологічне покриття) русифікаторської політики керівництва колишнього СРСР. Але для з’ясування чинників відмінностей у електоральних преференціях важливо визначити, на чому базується ця гетерогенність зараз: чи лише на соціокультурних навичках, що формуються переважно через корисність їхнього вживання, чи це явище психологічно більш глибокого рівня мотивації, яка базується на відповідних почуттях. Адже не виключено, що лінгво-етнічна гетерогенність формувалася не лише під тиском політичних чинників, але і через особисті міжетнічні контакти: кохання, шлюби, народження в них дітей, фактичних біетнорів, національність яких офіційно визначалася і визначається лише одновимірно, переважно за національністю батька, а первинна, базова мова, як правило, є материнською.

Опитування КМІС 1995 року показало, що в Україні лише близько 58 відсотків дорослих є етнічними українцями з українських родин, які є моноетнічними щонайменше у двох колінах, і лише близько 10 відсотків — руськими (етнічними росіянами) з моноетнічних також принаймні у двох колінах руських родин. (Термін «руський» тут і далі вживається в першому значенні, яке дає 11-томний «Словник української мови»: «людина російської національності», т.8, с.913. Іншого варіанта для відтворення українською мовою відмінності між словами «русский» в етнічному сенсі та «российский» у правниче-громадянському — знайти не вдалося.) В той же час, близько 28 відсотків дорослого населення виявилося з етнічно гетерогенних родин, в тому числі, — близько 19 відсотків з русько-українських родин.

Щоб з’ясувати, якою мірою русифікаторська політика та шлюбна міжетнічна міксація вплинули на етнічну структуризацію населення України на рівні етнічної самоідентифікації її громадян, після виборів 1994 року КМІС став включати в опитувальники зондуюче запитання (розроблене Романом Ленчовським спільно з Володимиром Паніотто), завдяки якому респондент, на відміну від опитувань під час переписів населення, може вказати свою належність не лише до одного етносу, і таким чином отримує можливість виявити не лише моноетнічну, але й біетнічну самоідентифікацію. Такі дані, накопичені КМІС в опитуваннях з 1994 до 2004 року, дозволили з’ясувати, що через поширеність русько-української етнічної гетерогенності етнічна структура нашого суспільства суттєво відрізняється від її зображень за даними офіційної статистики.

Так, у 2001 році, коли проходив перепис, опитування КМІС виявили, що серед тих дорослих, які офіційно зараховується за національністю українцями, кожен п’ятий вважає себе за національністю не лише українцем, але й, тою чи іншою мірою, ще і руським, а серед тих, які офіційно зараховуються руськими, кожні двоє з п’яти вважають себе за національністю тою чи іншою мірою, також і українцями. І тому відповідний розподіл населення, що фіксується у переписі, слушно називається у збірниках офіційної статистики розподілом за національністю, а не за етнічною належністю. Власне етнічний склад — той, що має фіксуватися за вільною самоідентифікацією людини, — тут відображується лише у першому наближенні, у певному сенсі, одновимірно. Урахування ж русько-української біетнічної самоідентифікації дало можливість з’ясувати, що у неодновимірному відображенні етнічну структуру України складають приблизно 62 відсотки моноетнічних українців, 23 відсотки біетнічних русько-українців, 10 відсотків моноетнічних руських і 5 відсотків людей з інших етнічних груп.

Моноетнори — ті, хто ідентифікує себе лише з однією етнічною групою і не ідентифікує себе з іншими, — це не завжди люди, у яких батько і мати однієї національності. В таких випадках є підстави припускати, що це люди, для яких особливо цінна належність саме до певної етнічної групи. На відміну від цього біетнори — ті, хто ідентифікує себе тою чи іншою мірою з двома етнічними групами, — це люди, котрі або не надають своїй етнічній належності суттєвого значення, або для яких суттєве значення мають обидві етнічні належності (останні ідентифікують себе біетнічно за власною ініціативою, а перші — лише коли ставиться зондуюче запитання). Подальше накопичення відповідних емпіричних даних дозволило у 2004 році провести аналіз статистичних зв’язків між параметрами етнічних та лінгвістичних структур регіонів України. З’ясувалося, що чим більша в регіоні частка біетнорів, тим більша в ньому і частка російськомовних українців, і що поширеність в регіонах русько-української лінгво-етнічної гетерогенності з усіх складових етнічного складу статистично значуще пов’язана лише з часткою русько-українців. (У регресійній моделі залежності відсотка російськомовних українців у регіонах від відсотка в них русько-українців b=0,95, R2=0,90.)

Це спонукало при аналізі результатів виборів 2004 року шукати зв’язок відсотку голосів поданих за певного кандидата, з параметрами не лише мовного складу регіонів (який був виявлений для виборів 1994 року), але і їхніх двовимірних етнічних структур, в яких відображається питома вага української і руської моноетнічності та русько-української біетнічності. Перш за все логічно було перевірити: чи не за двовимірним етнічним складом відрізняються ті дві частини України, що на виборах 2004 та 2006 років віддали перевагу різним політикам? Розрахунки питомої ваги трьох зазначених етнічних груп у кожній з двох частин країни підтвердили це припущення. Так, у північно-західній частині країни, де Ющенко отримав значно більше голосів, ніж Янукович, а «помаранчеві» — ніж «біло-сині», моноетнічних українців також значно більше, ніж біетнічних русько-українців та моноетнічних руських разом (83 відсотки проти 14, з яких 11 — русько-українці). А у південно-східній частині, де Ющенко отримав значно менше голосів, ніж Янукович, а «помаранчеві» — ніж «біло-сині», моноетнічних українців серед виборців також значно менше ніж русько-українців та моноетнічних руських разом (34 відсотки проти 60, з яких 41 відсоток — це русько-українці).

Протилежність пропорцій двовимірного етнічного складу двох частин України фактично пояснює, чому, при подібності соціально-економічних і більшості політичних орієнтацій мешканців обох частин країни, зовсім протилежними є національно-політичні орієнтації, які базуються на національних почуттях людей. При аналізі відповідних даних з’ясувалося, що саме з етнічним складом регіонів тісно пов’язані такі національно-політичні орієнтації, як ставлення до статусу російської мови в Україні і до її відносин з Росією та із Заходом. З іншого боку, від поширеності в регіонах саме цих національно-політичних орієнтацій найбільше залежало те, як поділялися голоси виборців: на президентських виборах — між В.Ющенком та В.Януковичем, а на парламентських — між «помаранчевими» та «біло-синіми».

Так, чим більше в регіонах прихильників надання російській мові статусу другої державної, тим більше голосів у 2004 році отримав Янукович та у 2006 — «біло-сині». А чим більше в регіонах прихильників надання російській мові статусу місцевої офіційної та усунення російської мови з офіційного спілкування взагалі, тим більше голосів у 2004 році отримав Ющенко, а у 2006 — «помаранчеві». Подібними, лише незначно слабкішими, виявилися і залежності результатів голосування від співвідношення в регіонах тих, хто за ближчі відносини з Росією, і тих, хто — із Заходом. Чим більше в регіонах прихильників ближчих відносин з Росією, тим більше голосів у 2004 отримав Янукович та у 2006 — «біло-сині». А чим більше в регіонах прихильників однаково близьких відносин з Росією і із Заходом та більш близьких відносин із Заходом, тим більше голосів у 2004 році отримав Ющенко, а у 2006 — «помаранчеві».

В цілому проведений аналіз показав, що у кінцевому підсумку відсотки голосів, отримані і Ющенком, і Януковичем, найтісніше пов’язані з параметрами саме русько-української двовимірності етнічного складу виборців, і найбільше — з часткою в їхньому складі моноетнічних українців та біетнічних русько-українців. Зокрема, відсоток голосів, отриманих у регіонах Ющенком, з усіх параметрів мовного і етнічного складу регіонів статистично значуще залежав лише від двох показників: позитивно і найсильніше — від відсотка моноетнічних українців, а негативно та набагато слабкіше — від відсотка русько-українців. З іншого боку, відсоток голосів, отриманих у регіонах Януковичем, з усіх параметрів мовного і етнічного складу регіонів статистично значуще залежав також лише від двох показників: позитивно і найбільше — від відсотка русько-українців, і також позитивно, але вдвічі слабкіше — від відсотка моноетнічних руських. (У регресійній моделі залежності від обох зазначених змінних відсотка голосів, отриманих в регіонах Ющенком, для відсотка моноетнічних українців b1=1,05, для відсотка русько-українців b2=-0,11; R2 = 0,98; в аналогічній моделі для голосів за Януковича — для відсотка русько-українців b1=0,73, для відсотка моноетнічних руських b2=0,32; R2=0,96.)

На парламентських виборах 2006 року залежності відсотків голосів, отриманих у регіонах «помаранчевими» та «біло-синіми» партіями і блоками, від параметрів регіональних етнічних структур виявилися практично такими самими, як у Ющенка і Януковича у 2004 році. Відсоток голосів, отриманих у регіонах «помаранчевими», статистично значуще залежав позитивно і дуже сильно лише від відсотка в регіоні моноетнічних українців та негативно і набагато слабкіше — від відсотка там русько-українців. А відсоток голосів отриманих у регіонах «біло-синіми» залежав позитивно і сильніше від відсотка там русько-українців, і відносно слабкіше — від відсотка моноетнічних руських. (У регресійній моделі залежності від обох зазначених змінних відсотка голосів, отриманих «помаранчевими», для відсотка моноетнічних українців b1=1,05 та для відсотка русько-українців b2=-0,13, R2=0,96; в аналогічній моделі для голосів за «біло-синіх» — для відсотка русько-українців b1=0,74 та для відсотка моноетнічних руських b2=0,31, R2=0,96.) Наведені результати звичайно не означають, що розподіл голосів в регіонах залежав безпосередньо і лише від параметрів двовимірного етнічного складу виборців. Але отримані результати переконливо свідчать про те, що під час і президентських виборів 2004 року, і парламентських виборів 2006 року розподіл голосів у регіонах від інших чинників залежав набагато менше. (Адже, коли коефіцієнт детермінації R2 дорівнює 0,96, це означає, що вплив інших чинників, які не враховані у регресійній моделі, пояснює лише 4 відсотки відхилень від тієї залежності, що представлена у моделі.)

Таким чином, проведений аналіз переконливо підводить до висновку: політикам вдається розколювати Україну під час виборів на дві частини через те, що ці частини мають протилежне співвідношення моноетнічних українців, з одного боку, та біетнічних русько-українців і моноетнічних руських, з іншого. Через відмінності у національних почуттях більшості представників цих етнічних груп та протилежності їхнього ставлення до російської мови і до Росії, політики, які обіцяють забезпечити право користуватися російською мовою у відносинах з владою і дружні відносини з Росією здобувають значну підтримку у південно-східній частині країни, особливо на її Сході. Але такі політики мають дуже незначну підтримку у північно-західній частині, особливо на її Заході. Тут, навпаки, найбільше підтримують тих політиків, які виступають за більш тісні зв’язки з Європейським Союзом, і за усунення російської мови з офіційного вжитку в усій Україні.

Правда, це не означає, що саме ставлення до Росії і російської мови є основною причиною того, чому виборці голосували за Ющенка або Януковича, за «помаранчевих» або «біло-синіх». В усіх регіонах України людей найбільше турбують соціально-економічні, а не національно-політичні проблеми. Але, як показав розподіл голосів на виборах, те, кому саме люди довіряють вирішення соціальних та економічних проблем, залежить не від відмінностей у тонкощах соціальних і економічних програм різних не лівих політичних сил. Довіра виборців, як з’ясувалося, залежить від поділюваних з політиками національних почуттів. Саме національні почуття моноетнічних українців схиляють їх до довіри більше тим політикам, які переконують, що життя покращиться через вступ України до Євросоюзу та захист української мови і культури. А національні почуття русько-українців і моноетнічних руських схиляють їх до довіри більше тим політикам, які переконують, що життя покращиться, якщо Україна не буде приєднуватися до НАТО, а приєднається до союзу Росії і Білорусі, до ЄЕП та надасть російській мові статус державної, щоб усі російськомовні громадяни могли відчувати себе рівноправними із своїми україномовними співгромадянами.

Завдяки тій свободі слова, яку набули у помаранчевій революції журналісти, сьогодні в Україні досить помітно поширене усвідомлення того, що проведення політичного курсу, який отримав на президентських і парламентських виборах підтримку більшості лише в одній половині України, і який був відхилений більшістю в іншій її половині, є небезпечним для цілісності країни і розбудови демократичної державності. Але поки що не помітне поширення усвідомлення необхідності компромісних рішень тих національно-політичних питань, стосовно яких «помаранчеві» і «біло-сині» обстоюють протилежні позиції, і ставлення виборців до яких стало підґрунтям політичної поляризації північно-західної і південно-східної частин країни.

Зараз це особливо помітно по відношенню до статусу російської мови. На тлі протистояння двох крайніх позицій — надання російській мові статусу державної та вилучення її з офіційного вжитку в усій країні — реальні можливості влади, отриманої на місцевих виборах, підштовхнуло «регіоналів» до запровадження російської мови як другої офіційної у тих областях, де саме ця мова є більш зручною для більшості мешканців. Здавалося б, для політиків, що вболівають за розбудову цілісної політичної нації, з’явився слушний привід запропонувати лідерам південно-східної України конструктивний компроміс: відмовитись від боротьби за офіційний статус російської мови в усій країні в обмін на відмову, з іншого боку, від боротьби за усунення російської мови з офіційного вжитку в усій країні. Але, на жаль, поки ні з того, ні з того боку таких пропозицій на політично відповідальному рівні не висунуто.

Вболівання україномовних українців за стан української мови не можна не зрозуміти. Зараз лише у Західному регіоні українська мова є звичнішою, ніж російська майже для всіх мешканців — для 98 відсотків. Звичнішою українська є для переважної більшості і всієї північно-західної частини, майже для 79 відсотків її мешканців. Але у південно-східній частині ситуація зовсім інша — українська мова є звичнішою, ніж російська лише для 8 відсотків мешканців, а для 92 відсотків звичнішою є російська.

Немає сумніву, що така ситуація значною мірою є наслідком історично довготривалої політики русифікації. І тому не можна не зрозуміти україномовних українців, з яких переважна більшість (близько 82 відсотків) не підтримує надання російській мові статусу другої державної. Виступи певних політиків за надання такого статусу російській мові з посиланням на те, що російськомовні громадяни складають не менше половини (близько 53 відсотків) виглядають справедливими лише у формально-правовому плані. Реально, це означало б обов’язкове вивчення і володіння російською мовою державними службовцями навіть у Західній Україні, де цією мовою користується менше двох відсотків населення. На тлі нещодавньої історії «совєтізації» цієї частини України російськомовними «комісарами» і енкаведістами з початком другої світової війни та після її закінчення — нав’язування російської мови як другої державної більшістю мешканців Західної України не може не сприйматися як насилля і як зневага до української державності.

Але ж історія південно-східної частини України складалася інакше. Саме тут через поширеність родинних і дружніх відносин, які в більшості складалися у повсякденному житті між українцями і росіянами (попри відомі з історії сутички і битви поміж ними у давні часи), зародилася російськомовна українська культура, фактично — спільне дитя двох культур — української і російської (пригадаймо хоча б таку світову зірку цієї культури, як Гоголь). І навіть якби лише тільки з насильства народилася ця дитина, та й тоді непристойно було б ставитися до неї як до такої, що не має права на життя. Але ж було не тільки насильство. Були і кохання, і взаємна повага, і допомога один одному у лиху годину. А ставлення деяких етнічно радикальних політиків до цієї біетнічної культури подібне до того, яким в минулі сторіччя було ставлення до незаконнонародженої дитини. І це не може не ображати почуттів носіїв цієї культури — російськомовних українців. Особливо, коли в ім’я захисту україномовної української культури деякі владні політики виступають проти права російськомовних громадян користуватися своєю мовою у спілкуванні із своєю ж місцевою виконавчою і судовою владою.

Невже ж якщо ставити у таке нерівне положення у відносинах із місцевою владою україномовних і російськомовних людей, то це сприятиме консолідації громадян України як рівноправних членів єдиної політичної нації? Хіба ж це буде вести до нашої єдності? Хіба ж не навпаки, не до поглиблення розходжень між в більшості україномовними Заходом і Центром та російськомовними Півднем і Сходом? Адже лише в Західному регіоні істотна частка мешканців (близько 40 відсотків) висловлюється за усунення російської мови з офіційного вжитку в усій Україні. А вже у Центральному регіоні прихильників такої політики менше 22 відсотків, на Півдні — 8, а на Сході — 3 відсотки.

Турбуючись за єдність України, небезпечно заплющувати очі на те, що боротьба проти надання російській мові статусу місцевої офіційної — це боротьба за позбавлення значної частини громадян України тих їхніх прав, якими вони звикли користуватися майже все їхнє життя. І тому ця боротьба фактично веде до роз’єднання народу України. І до роз’єднання навіть самих моноетнічних українців України, тому що з них майже третина (близько 31 відсотка) — російськомовні. Впевнений, що задля консолідації нашої нації необхідно захищати національну ідею як громадянську і політичну, а не як мовно-етнічну, і об’єднати зусилля на формуванні такої політичної нації, стосовно якої всі громадяни України зможуть відчувати себе українцями — незалежно від своєї етнічної чи лінгво-етнічної належності.

Це тим більш важливо, що не лише ставлення до мови роз’єднує дві частини нашої країни, але і ставлення до відносин із сусідами. Так, північно-західна частина більше схильна до Євросоюзу, ніж до союзу Росії і Білорусі (43 відсотки проти 39), а південно-східна частина навпаки — значно менше схильна до Євросоюзу, ніж до союзу Росії і Білорусі (21 відсоток проти 70). Лише коли ставиться вибір між політикою однакових відносин з Євросоюзом і з Росією, з одного боку, та приєднання до Євросоюзу, з іншого, — розподіли геополітичних орієнтацій в обох частинах країни втрачають свою протилежність: і там, і там помітно переважають прихильники політики однакових відносин з Євросоюзом і з Росією (у північно-західній частині — 51 відсоток проти 27, а у південно-східній — 74 проти 8). Заперечення проти вступу до ЄС пов’язано з небажанням, щоб через отримання відкритих (без віз) кордонів з країнами Євросоюзу Україна була вимушена відмовитись від відкритих кордонів з Росією. За такої перспективи навіть у північно-західній частині прихильників приєднання до ЄС виявляється менше, ніж прихильників збереження безвізових кордонів з Росією — 32 відсотки проти 39 (у південно-східній — 64 проти 15). Так що політикам, які прагнуть привести Україну у Євросоюз, ще потрібно або вирішити ту проблему, яку створює входження до Шенгенської зони для безвізових кордонів з Росією, або переконати більшість в обох частинах України, що такими відносинами з Росією варто пожертвувати заради вступу до Євросоюзу.

Найменше розходження між двома частинами України з чутливих національно-політичних питань спостерігається у ставленні до НАТО. Опитування КМІС показують, що прихильників вступу до НАТО в обох частинах країни менше, ніж противників: у північно-західній частині — 23 відсотки проти 39, а у південно-східній — 7 проти 77. А коли запитуємо, що краще для України — вступити до НАТО, до військового союзу країн СНД або не входити ні до яких військових союзів і співробітничати з ними обома, найбільшу і практично однакову підтримку в обох частинах країни (57 і 58 відсотків) отримує позиція дружнього нейтралітету по відношенню до обох військових союзів. Це — явно компромісний варіант між прагненням тої третини мешканців Західного регіону, які бажають приєднати Україну до НАТО, і тієї третини мешканців і Східного, і Південного регіонів, які бажали б приєднати Україну до військового союзу в СНД.

У світлі викладеного є підстави припускати, що об’єднати дві частини України, які на останніх виборах помітно розійшлися у своїх національно-політичних інтересах, зможуть ті політики, котрі, пропонуючи соціально-економічні програми не дуже відмінні від тих, які пропонують основні політичні сили нинішнього парламенту, і продовжуючи розбудову демократичної політичної системи, започатковану помаранчевою революцією, в той же час зможуть переконати достатньо потужну частку виборців у необхідності об’єднатися не на крайніх національно-політичних позиціях, а на поміркованих, конструктивно компромісних:

Ё безумовного визнання української мови як єдиної державної і права місцевого самоврядування на введення додатково місцевої офіційної мови (чи мов), де цього бажає достатньо значна частка мешканців;

Ё підтримання однаково дружніх відносин з Євросоюзом і з Росією із збереженням з Росією вільних від візового режиму кордонів;

Ё неприєднання до військових союзів НАТО і країн СНД та підтримання дружнього співробітництва з обома цими союзами.

Зрозуміло, це не станеться, доки не сформується політична сила, яка спиратиметься не на один з країв України у протилежність іншому, а — на її середину. Саме тут менше етнічно радикальних виборців і більше тих, котрі скоріше зможуть сприйняти необхідність взаємної толерантності між різними етнічними та лінгво-етнічними групами українських громадян, нагальну потребу у визнанні їхньої рівноправності та у взаємній терпимості до відмінних національно-політичних орієнтацій на Заході і Сході України — заради укріплення її соборності і державної цілісності.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №16, 26 квітня-10 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво