ЧАС ЗБИРАТИ ТРОЯНДИ І СІЯТИ ШИПИ - Архів - dt.ua

ЧАС ЗБИРАТИ ТРОЯНДИ І СІЯТИ ШИПИ

14 червня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 14 червня-21 червня

«Глава адміністрації Президента Віктор Медведчук» — до цього визначення ще доведеться звикати. Це поєднання посади і прізвища, слід вважати, тішить президентський слух...

«Глава адміністрації Президента Віктор Медведчук» — до цього визначення ще доведеться звикати. Це поєднання посади і прізвища, слід вважати, тішить президентський слух. Як же, сама «Золота рибка на посилках». І новопризначений не ображений. Хоча така висока чиновницька посада — це забагато для лідера партії, яка програла вибори, і замало для амбіційного політика Віктора Медведчука.

Вам і не снилося!..

Віктор Володимирович не раз в інтерв’ю розповідав, скільки тонн заліза він щовечора переносить із місця на місце в спортзалі. Проте симпатії електорату для нього виявилися непідйомним вантажем, і в парламентському розкладі він виявився третім зайвим. Спершу дуже засмучений цією обставиною, Медведчук досить швидко дійшов висновку, що йому необхідно йти іншим шляхом. Для початку він усе-таки невпевнено постукався в двері опозиції, обережненько запитавши: «А що це ви тут робите? Га?». Але і Тимошенко, і Ющенко відповіли йому цілком за кінокласикою. Утім, визначити новий шлях Медведчуку допомогли не лише опозиція і «Наша Україна», яка відмовилася вступати в альянс із «Єдою», а й комуністи, що порушили плани Банкової, відмовившись вступати в коаліцію з фракцією влади для розподілу портфелів. Зоряний час Медведчука настав. Лідер невеличкої фракції натиснув на всі наявні в його в арсеналі важелі. Без цього Володимир Литвин ніколи не став би спікером. Президент виявився в боргу і вперше за всю історію свого владарювання повністю оплатив векселі. Віктор Медведчук одержав посаду глави адміністрації Президента. У цьому кріслі Віктор Володимирович матиме головне — владу. Саме з її допомогою він будуватиме власне економічне сьогодення та власне політичне майбутнє. Медведчуку за багато років знайомства з Леонідом Даниловичем добре відомо, що нервові імпульси, які викликають порухи президентських рук, надходять від президентських вух. Знаючи цю особливість, Медведчук легко зробить власних конкурентів ворогами Президента й вирішить на свою користь і на користь своєї команди безліч питань. Утім, послуги «покрівельника-професіонала» глава адміністрації готовий надати багатьом спроможним на вдячність суб’єктам. Тепер його вплив на прокуратуру, арбітражний суд і судову систему в цілому ще збільшиться. Поліпшенням сформованого іміджу Медведчук займатиметься неодмінно. І не виключено, що цілеспрямований Віктор Володимирович досягне успіху в цьому. Обраний Медведчуком «інший шлях», цілком можливо, дорого коштуватиме країні. Віктор Володимирович, безумовно, намагатиметься змінити ставлення суспільства та еліти до себе. Однак ніколи не можна забувати, що існують два Медведчуки: публічний і андеграундний. Перший демонструє неабиякі оргздібності та юридичні знання, виголошує з трибун і під час посольських обідів правильні промови, другий — діє надзвичайно жорстко, не гребуючи методами й не визнаючи правил. Аби це зрозуміти, досить ознайомитися з методологією з’ясування стосунків команди Медведчука з колишнім партнером Костянтином Григоришиним. Президентську прихильність було негайно конвертовано в можливість руками державної машини розібратися з колишнім партнером. Вуха вдячного гаранта було використано і для розв’язання проблеми в НАЕК «Енергоатом». Есдеків, які лобіювали відставку Недашковського, анітрохи не цікавило, що вугляр Тулуб не професіонал і його керівництво атомною галуззю може загрожувати державній безпеці. Президента просто переконали, що якимось чином НАЕК був причетний до фінансування кампанії Ющенка. А вже як Тулуба використовуватимуть в «Енергоатомі» насправді, Президента турбувати не повинно. І це тільки початок.

Нова посада принесе Медведчукові й інші дивіденди. Фракція Віктора Володимировича в парламенті найближчим часом має поповнитися десятьма-двадцятьма наборами кінцівок для правильного натискання кнопок. Треба гадати, багатьох своїх прибічників Медведчук зможе пролобіювати на посади у виконавчій владі. Певно, новий глава намагатиметься бути корисним для всіх, із ким «не ріжуться» його інтереси в політиці й бізнесі. А якщо хтось допомоги не потребуватиме, то проблеми — річ наживна. Усі зазначені вище точки можливого докладання сил нового глави адміністрації — тактика. У чому ж полягає стратегія Медведчука? Певна річ, у владі. В ідеалі — абсолютній. Ким він хоче бути, коли виросте? Прем’єром? Спікером? Чи все-таки Президентом? Можливо, Віктор Володимирович зацікавлений у тому, щоб обійняти одну з ключових посад і уникнути при цьому малоприємної перевірки електоральними симпатіями. Для цього годиться крісло спікера або прем’єра. Не можна виключати, що на час вирішення питання в парламенті набереться 226 облагодіяних главою адміністрації депутатів. Не забуватимемо також, що в плани СДПУ(о) входить: «перетворення України на парламентсько-президентську республіку через кілька років».

Проте не можна виключати й іншого: Медведчук не полишає думати про наступництво. Зрозуміло, що Президент шукатиме кандидата в близькому колі. Чим ближче до глави держави, тим більша ймовірність, що ставку буде зроблено саме на нього. У силу адмінважелів влади лідер СДПУ(о) може вірити більше, ніж у силу власної привабливості. Той факт, що Медведчук, знаючи настрої електорату, не побоявся впритул наблизитися до непопулярного глави держави, може свідчити як про відсутність амбіцій, пов’язаних із президентством, так і про цілковите нехтування громадською думкою, яку можуть замінити підтримані державною машиною передвиборні технології. Одне слово — плани у Віктора Володимировича великі. Відштовхнувшись від дна, він сплив і більше «пірнати» не збирається. Камінь на шиї у вигляді гаранта його поки що не обтяжує.

Бум мінятися? Бум!

Для Президента призначення Медведчука — справді серйозне рішення. Передусім, як раніше писали, йому був потрібен трафик-менеджер, який узяв би на себе цілу низку функцій із керівництва державою та розрулювання виникаючих проблем. Леонід Кучма гостро потребував залучення до свого оточення сильних і спроможних ефективно діяти фігур. Медведчук — одна з них. Проте, з огляду на нинішні позиції глави СДПУ(о), його контроль над Анатолієм Кінахом і Євгеном Марчуком, реальне дублювання спікерських функцій Литвина, який трохи розчарував Президента, і силовий потенціал глави АП, у Леоніда Кучми, безумовно, можуть виникати побоювання, на кшталт тих, які виникали в одного з персонажів Лопе де Веги: «Как плющ стареющему клену, он обовьет и ствол, и крону». Якщо Леонід Кучма змирився з такою перспективою, то це означатиме, що без будь-яких імпічментів, світових блокад і демонстрацій де-факто дострокові перевибори Президента в Україні відбулися. Проте Леонід Данилович так просто своїх позицій здавати не звик. Його перевірений роками метод: «Розділяй і владарюй» спрямований на створення системи стримувань і противаг. У рідкісні моменти восьмирічної новітньої історії України Президент допускав домінування у своєму оточенні однієї особистості або однієї сили. Метелики, що занадто близько підлітали до владних повноважень гаранта, обпікали крила. У цій ситуації не можна виключати, що Леонід Кучма як компенсацію за призначення Медведчука відбере в СДПУ(о) прем’єр-міністра. Деякі факти дозволяють припустити, що долю Кінаха вже вирішено. Буде це зроблено методом президентського указу чи шляхом неухвалення програми й висловлення парламентської недовіри — питання технологій. Проте навряд чи Президент піде на збереження підконтрольного Віктору Медведчуку прем’єр-міністра, оскільки існування такого тандему призведе до безпрецедентного дисбалансу серед політико-бізнесових груп, які оточують Президента. Цікаво, чи знав Віктор Медведчук, що платою за його призначення може стати відставка вірного глави уряду?

У разі відставки Кінаха СДПУ(о) безумовно отримає свою квоту в новому Кабінеті. Проте мати критичний вплив на вибір нового прем’єра навряд чи зможе. Слід гадати, поборотися за прем’єрський пост вирішить сім’я. Віктор Пінчук не приховує свого бажання побачити в кріслі прем’єр-міністра Сергія Тигипка. Сьогодні у Сергія Леонідовича трохи більше шансів здобути 226 голосів у парламенті, ніж це було торік.

Ще одним кандидатом є перший віце-прем’єр Олег Дубина, який перебуває в обоймі запасних. Правду кажучи, його лобіювати особливо нікому. Хіба що, не знайшовши іншого прохідного варіанта, його можуть підтримати донеччани. Та це в кулуарах. А в парламенті Дубина має шанси, мабуть, вищі, ніж Тигипко. Про свою готовність голосувати за кандидатуру Дубини відкрито заявляв у «Дзеркалі тижня» Петро Симоненко. Цілком імовірно, що, за умови входження в коаліцію, кандидатурою Олега Вікторовича не знехтує «Наша Україна». Знайдуться в нього шанувальники й у лавах «Єди», що розпадається. Однак і в першому, і в другому випадку СДПУ(о) буде усунуто від контролю над головою уряду. Хоча в руках глави адміністрації традиційно збережуться важелі управління діяльністю Кабміну.

Президент у «коробочці»

Водночас не слід забувати, що Леонід Кучма в день призначення Медведчука підписав ще один указ — про призначення Сергія Льовочкіна своїм першим помічником. Безумовно, збіг у часі народження двох указів не випадковий. Леонід Данилович був готовий наректи Льовочкіна «найголовнішим» помічником, аби підсолодити пілюлю, отриману донеччанами у вигляді Медведчука на посту глави АП. Не секрет, що Сергій Льовочкін — вихованець Віктора Януковича. Всі роки роботи в президентській приймальні він не втрачав зв’язків із малою батьківщиною. Тривала або короткочасна боротьба за близькість до Президента неминуча. Медведчук, безумовно, зробить необхідну кадрову чистку в адміністрації. У ній з’явиться багато його людей. Сергій Льовочкін спробує відновити баланс сил, який існував між главою адміністрації та першим помічником у 1994—1995 роках. Та чи отримає він кадровий карт-бланш і чи зможе скласти реальну конкуренцію досвідченому Віктору Медведчуку — це ще невідомо. Найближчим часом сторони муситимуть дійти взаємоприйнятного рішення при переписуванні Положення про адміністрацію Президента. Саме в цьому документі закладається як мінімум половина майбутніх повноважень глави адміністрації і першого помічника. Решта — справа кулуарної техніки.

Відомо, що есдеки і донеччани — «закляті друзі». Протиріччя, наявні між ними, вимірюються не лише грошовими розбіжностями, що легко можна виправити, а й щирою емоційною ворожістю, викликаною футбольною конкуренцією між виплеканими «Динамо» та «Шахтарем». Футбол — це не лише бізнес, це улюблені і дорогі іграшки дорослих дітей. Таким чином, на сьогоднішній момент Леоніда Кучму «взяли в коробочку» два агресивно непримиренних фан-клуби. Немає сумнівів у тому, що в протистоянні «вболівальники» і «гравці» спробують забивати Президента, як м’яча, у ворота одне одному. Намагаючись зміцнити своє становище всередині країни, Президент створив конфлікт усередині адміністрації. Можливо, демонстраційне перемир’я, супроводжуване поділом сфер впливу між «динамівцями» та «гірниками», буде тимчасово укладено. У цьому процесі посередником може, наприклад, виступити московський клуб ЦСКА...

Та як довго дотримуватимуться штучного перемир’я? Як і чи будуть враховані інтереси решти команд? І крім того, як уживуться під одним дахом дві команди, які мають категорично різні плани на 2004 рік?

Безумовно, на політичному полі Медведчук — сильніший гравець, ніж Льовочкін. Щоправда, команди, які стоять за форвардами, серйозно різняться філософією гри. Почнемо з того, що Медведчук може сам приймати рішення, Льовочкіну їх необхідно погоджувати з «тренером». Команда Медведчука не гидує паразитуванням на чужому бізнесі і тому нажила колосальну кількість ворогів, більшість яких, утім, зараз перебуває в стані розгубленості. Команда донеччан звикла паразитувати на державі, у зв’язку з чим, за слов’янською традицією, має менше недругів. У соціал-демократів спеціалізація — створювати «дах», у донеччан — у наявності прагнення створювати системний бізнес, спираючись на свої кадри, від забійника до міністра енергетики. Донеччани мають звичку нагадувати своєму партнерові про те, що вони йому заборгували гроші. Водночас мало хто може собі уявити, як комусь телефонує Григорій Суркіс і каже: «Я вам грошей винен. Прийдіть заберіть». Продовжуючи порівняння двох команд, не можна також не зазначити, що есдеки монолітніші. Безумовно, у них існує власна ієрархія і певні проблеми, пов’язані, наприклад, із бажанням Губського піти в самостійне плавання, а також із прагненням Зінченка й Плужникова отримати заслужене активним партійним будівництвом право на самовизначення. У донеччан із монолітністю трохи гірше. Для них цементуючим чинником є Президент. Усередині ж так званого клану існує низка сімейств, що отримали фінансову самостійність і прагнуть вільного політичного волевиявлення. Є Янукович, який дотримується старої школи; є Ахметов, який агресивно жадає передових технологій.

Непорівнянні й політичні досвіди команд. Соціал-демократи досвідчені. Вони пройшли багаторазово через перемоги та поразки, вони знають, чого хочуть і уявляють, як цього домогтися в столиці. Донецькі ж у Києві роблять свої перші кроки. Поки що вони досить вдалі. Ще рік тому донеччани відчували колосальний кадровий голод. Сьогодні ж майже всі ключові пости в енергетиці посідають їхні ставленики.

Водночас є моменти, що дозволяють поставити знак рівності між командами, які отримали максимальний доступ до впливу на Президента, — це сповідувані ними жорсткість, безкомпромісність, пріоритет власних інтересів. Мабуть, у країні немає третьої, настільки організованої та цинічної, команди. Нове оточення Президента — це результат його восьмирічної селекційної роботи. Він відібрав кращі зразки своїх досліджень. І нині настав їх час експериментувати.

Однак з упевненістю можна сказати, що нова президентська збірна буде настільки ж малорезультативною, як і попередня. Як Лебідь, Рак і Щука, помічник, глава адміністрації та прем’єр-міністр будуть, дотримуючись пристойності, відстежувати інтереси Президента, але в штучно створеному середовищі інтриг і конкуренції кожен із них мало перейматиметься державними проблемами. Біля керма країни знову опиняться персонажі, які ставитимуть особисті та президентські інтереси вище за суспільні й державні, люди, які вже не уявляють, як це може бути по-іншому. (Принаймні до цього часу ніхто з дійових осіб не давав підстав думати про себе інакше.) Чи засмутить це Президента? Навряд чи. Оскільки він сам завжди був зацікавлений у колекціонуванні владних повноважень, а не в колекціонуванні позитивних результатів їх застосування. Вкотре Леонід Кучма продемонстрував це в Росії, прагнучи отримати від Володимира Путіна інформацію, з допомогою якої він отримав би можливість розправитися з черговими українськими бізнесменами, які ввійшли до фракції «Наша Україна». Такий бізнес став надзвичайно вигідним для Володимира Путіна. Адже йому потрібні геополітичні та економічні поступки. І він їх отримує. В обмін на надання маленьких особистих послуг, які дозволяють Леоніду Даниловичу прищемити хвоста вигаданим ним власним ворогам. Приєднання до євразійського союзу та доля газопроводу кладуться на одну шальку терезів із порушенням кримінальних справ російською прокуратурою проти Тимошенко чи з наданням інформації, яка стосується членів «Нашої України». Такі методи роботи цілком можуть виявитися прийнятними й для сил, які отримали контрольний пакет впливу на главу держави.

Не виключено, що російський чинник все оточення Президента зможе використовувати собі на благо. При цьому абсолютно не виключене повне ігнорування національної гідності та інтересів України. Тільки про це мало хто довідається — країну чекає набагато сильніша інформаційна блокада, ніж під час виборів.

А що ж опозиція? Для значної частини суспільства виявилося дуже актуальним запитання: «Хто такі друзі народу, і як вони воюють проти соціал-демократів?» Парламентська опозиція вже досить чітко знає, з ким вона суперничає. Зрозуміло, хто такі «вони», а ось хто такі «ми» — опозиція на цей момент навряд чи уявляє. Отримавши високі поствиборні шанси на перемогу, антивладні сили в політичних ігрищах програли все, що змогли. При цьому була допущена безпрецедентна концентрація серйозних професійно підготовлених опонентів біля керма держави. Вклавши голоси в Ющенка, Мороза і Тимошенко, населення не отримало дивідендів. Вкладників політичного трасту не хвилює, що політичний прибуток був втрачений тому, що до дій, усупереч очікуванням, були готові власники «заводів і пароплавів», а ось «свідомі» депутати виявилися неспроможними ризикнути казенною соткою та службовою машиною. У рядах опозиції не було стратега, до якого змогли б прислухатися. Опозиція розчарувала своїми діями багатьох. І якщо вона не зможе об’єднатися, визначити пріоритети й розрахувати дихання на дистанції, то політичний траст може лопнути, оскільки з нього підуть вкладники. Якщо це станеться, за виборами 2004 року українське суспільство зможе спостерігати, як за нинішнім чемпіонатом світу з футболу, — отримувати задоволення від видовища й не нервувати: адже свої не грають.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво