БУР'ЯН - Архів - dt.ua

БУР'ЯН

29 листопада, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №46, 29 листопада-6 грудня

Цензура. Не знаю, як у кого, а в мене це слово стійко асоціюється з рослиною, неймовірно колючою, страшенно отруйною та навдивовижу живучою...

Цензура. Не знаю, як у кого, а в мене це слово стійко асоціюється з рослиною, неймовірно колючою, страшенно отруйною та навдивовижу живучою. Рослиною, котра здатна рости в будь-яких кліматичних умовах, схильна до мутацій і легко пристосовується до найрізноманітніших засобів боротьби з нею.

Було б наївно вважати, що після парламентських слухань із красномовною назвою «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні» (запланованих на 4 грудня) злісний «кактус» з ентузіазмом почнуть викорчовувати по всій країні. Смішно було б вважати, що вдасться швидко винайти універсальний засіб, який дозволить винищити могутній бур’ян, який стільки років отруював атмосферу й тягнув останні соки з грунту. Тим більше, що кількість «садівників» і «лісників» останнім часом неабияк зросла. І армія останніх, хоч як це прикро, регулярно поповнюється за рахунок учорашніх борців за екологічну чистоту медіа-простору.

Дозволю собі розповісти вам дві вельми повчальні історії. Історія перша. Група журналістів виступає з ініціативою термінового проведення в нашій країні парламентських слухань, присвячених питанням свободи слова й політичної цензури в засобах масової інформації. Після отримання згоди від усіх необхідних інстанцій з’ясовується, що певна впливова особа (через посередника) висловлює побажання: слово «цензура» не повинне бути присутнім у назві слухань. Про загрозу зриву заходу при цьому не говориться, але загроза ця вгадується. Зустрівши опір із боку ініціаторів, ця особа від висування жодних умов відмовляється.

Історія друга. Менеджер одного з великих вітчизняних каналів дає добро на вихід в ефір сюжету про майбутні парламентські слухання, присвячені свободі слова. Але при цьому висуває журналісту наступну вимогу: назва слухань згадуватися не повинна. Не знайшовши належного розуміння в співробітника, керівник погоджується з тим, що словосполучення «свобода слова та цензура» має пролунати. Але при цьому він викреслює з нього два останні слова — «в Україні».

Ми навели лише два непоказні приклади досить вільного тлумачення свободи слова в цій країні, в якій нам пощастило народитися та в якій нам дано займатися журналістикою. Випадки і справді невиразні, але від того не менш красномовні. По-перше, в обох випадках факт тиску неможливо довести: особи не віддавали письмові розпорядження, їхні вимоги (до речі, оформлені у вигляді побажань) не зафіксовано на плівку й не підтверджено письмовими показаннями численних свідків. По-друге, не кожен назве наведені вище історії прикладами впровадження цензури. Страшно в цьому зізнаватися, але кількість «усяких» (тобто тих, хто це цензурою не вважає) зростає день у день. По-третє (і це, напевно, найважливіше), обидва випадки підтвердили: опір сторони, на котру «тиснуть», спричиняє більшу згідливість сторони, «котра тисне». Тобто вказує, як мінімум, один із шляхів, яким ми можемо вибратися з майже абсолютної цензури до бодай відносної свободи слова. А те, що вибиратися необхідно, особисто для мене — тема, що не потребує дискусії. За кілька років, зізнаюся, я вже звик до колючого пейзажу за своїм вікном. Але темпи «озеленення» вільного простору почали вражати. Небажання одного чудового ранку прокинутися в отруйних джунглях стимулює мимовільне бажання обзавестися мачете.

У журналістиці вважається поганим тоном зловживання займенником «я». Але це той самий випадок, коли автор змушений до нього вдаватися часто. І це, напевно, той самий, нехарактерний для журналістики, випадок, коли газетний матеріал розрахований на усвідомлено вузьке коло читачів. Точніше, не стільки читачів, скільки «письменників». Цей текст — щось на кшталт листування з товаришами, учорашніми, сьогоднішніми й завтрашніми. З тими, кого я, попри все, шаную, однаково шаную, усе ще шаную чи змушую себе шанувати. В ім’я минулого й заради майбутнього. Заради поваги до самого себе й до своєї професії. У надії на їхню повагу до мене.

Чотири роки тому мені «вліпили» кримінальну справу за публікацію сатиричної п’єси. Справу відкрили з порушенням законодавства, процедури та здорового глузду за ініціативою високопоставленого політика. Закрили після переляку іншого високопоставленого політика. І також із порушенням законодавства, логіки та здорового глузду. Про ініціатора відкриття справи та про причину закриття справи прокуратура мене не проінформувала. Слідчий просто повідомила мене, що моєю скромною персоною її відомство більше не цікавиться. І на прощання побажала мені творчих успіхів. Заповіт милої жінки я виконав, наплодивши п’єс на цілу книжку, яку спочатку рік не міг видати, а нині вже півроку як не можу продати. Видавці й реалізатори, не соромлячись, здригаються, наштовхуючись на імена «Кучум», «Погребенько» чи «Віцеспікерчук». Чи можна вважати їхній страх проявом цензури, пане Васильєв? Адже до них не приходить суворий дядько з печаткою й затвердженим переліком заборонених тем, імен і назв? Та немає, звісно, немає ніякої цензури, просто мої нікчемні твори не входять у коло бізнес-інтересів фірм, до яких я звертався. Точно так само, як і у вітчизняних мас-медіа ніколи не було й немає обмежень свободи слова, а була та є лише специфіка редакційної політики.

Про те, як закрили «мою» кримінальну справу, я дізнався лише з відповіді на депутатський запит, надісланий прокуратурою одному народному обранцеві, котрий ризикнув виявити співчуття до моєї долі. У відповіді з безліччю граматичних помилок заступника генерального прокурора вказувалося, що написанням п’єси, де не було жодного реального прізвища, Рахманін С.І. «фактично зганьбив вище керівництво держави». І насправді, як з’ясувалося, поставили хрест лише тому, що вчинене мною кваліфікувалося як «малозначиме діяння». Тобто держава фактично визнала мене злочинцем, але настільки безпечним для неї, що необхідності відправити Рахманіна С.І. на нари просто не бачили.

Та кримінальна справа була найвигадливішою формою цензури, яку мені випало відчути на власній шкурі. Сьогодні цей епізод я згадую з посмішкою. Але не соромлюся визнати, що тоді мені було не до сміху. І було абсолютно щире бажання «зав’язати» зі «смішними» матеріалами раз і назавжди. Можливо, помиляюся, але не смішно було не тільки мені. А й сотням колег (зокрема й тим, у кого я до того не помічав дружнього ставлення), які телефонували мені зі словами підтримки. Або просто мовчки й міцно тиснули руку при зустрічі. Абсурдність ситуації була очевидна. Але за абсурдної влади, якою Бог за щось покарав цю чудову країну, мій випадок міг стати прецедентом. І відповідно до нього на деякі теми заборонялося б не лише «погано» писати, а й «погано» жартувати.

Я був вдячний за підтримку й із розумінням ставився до того, що ризикнули оприлюднити цю кричущу історію тільки четверо журналістів. Решта говорили: «Ну ти ж розумієш...» Я розумів. Я не подав у суд на прокуратуру тому, що розумів: процес мені не виграти. І тому, що розумів, чим обернеться моя соціальна активність для тих небагатьох людей, котрі допомогли мені уникнути суду з невідомими наслідками.

Я багато чого розумію. Я ось тільки не розумію, чому мене не залишає відчуття, що якби таке сталося зі мною чи з кимось іншим сьогодні, кількість охочих (або тих, кому вистачило б сміливості?) хоч би по телефону висловити слова підтримки та співчуття, була б на порядок меншою.

Я не розумію (і не боюся у своєму нерозумінні зізнаватися), чому ми перестали розуміти одне одного. І розуміти себе вчорашніх. Років шість тому один перспективний політик (до речі, недавно призначений на дуже високу посаду в Кабміні) приніс у редакцію «Київських Відомостей» «наїзд» на іншого (вічно перспективного політика). Коли виявилося, що статтю не підписано, цей пан анітрішки не вагаючись, запропонував керівництву видання підписати її будь-яким ім’ям. Приміром, віддати авторство Рахманіну. Як я до цього ставлюся, йому й на думку не спало. Спасибі старшим товаришам, вони захистили моє добре ім’я. У прямому й переносному сенсі.

Сьогодні багато хто з цих старших товаришів, наскільки мені відомо, уже не обстоюють право молодших за віком і званням колег на самовизначення. Та й із багатьма колегами щось не так. Чи щось не так зі мною?

У тих-таки «Київських Відомостях» періоду початку «замовляників» вигадали якогось міфічного персонажа, ім’ям котрого підписували всі «потрібні» статті, що надходили ззовні. Коли вимушено «нагиналися» штатні співробітники, вони ховалися за цей псевдонім, оскільки підписати відверте «палево» власним ім’ям означало заподіяти непоправної шкоди репутації. Репутації журналіста. Тобто людини, котрій довіряють.

Погляньте на будь-яке соцопитування й переконаєтеся, що дієслово, вжите в останній пропозиції, змінило час із нинішнього на минулий. Журналістиці народ більше не довіряє. Можливо, нам просто не поталанило з народом?

Я — теж журналіст, і ви мені можете не довіряти, але мені страшно, коли в різних виданнях я сьогодні бачу «замовляники», підписані людьми, котрі шість років тому відчайдушно боролися за те, щоб «замовляників» у «Київських Відомостях» взагалі не було. Мені страшно, коли, зрідка зустрічаючись із ними, я раптом розумію, що вони не завжди грішать проти власної совісті. Що часто вони пишуть те, що думають. І мені страшно від того, що вони почали ТАК думати.

1994 року вимушено ігнорований більшістю українських видань кандидат у Президенти Леонід Кучма на програмі «100 хвилин з пресою» (якщо я правильно запам’ятав її назву) у розпачі кинув, звертаючись до червоніючих журналістів: «Ну коли ж ви встигли перетворитися на таких вірнопідданських?» Спасибі вам, Леоніде Даниловичу, ви врятували журналістику від подальших перетворень. За вісім років журналісти навчилися думати й говорити так, як їхні редактори й менеджери. Ті навчилися говорити й думати, як їхні власники й акціонери. А ті, у свою чергу, навчилися говорити й думати, як можновладці.

Мас-медіа перестали бути засобами інформації для читачів і глядачів. І втратили шанс у доступному для огляду майбутньому стати засобом одержання прибутку для видавців і власників. Влада змінила соціальну функцію преси. Вона перетворилася, по суті, ВИНЯТКОВО на інструмент маніпулювання опінією. Відбулися генетичні зміни в структурах і в душах.

Остання надія, вбита після краху «справи Гонгадзе», розділила майже всіх, хто займається політичною журналістикою, на провладних і опозиційних. Намагатися бути об’єктивним нині просто непристойно. А для молодих — просто незрозуміло. Випадок із життя: доручаю студенту четвертого курсу, котрий приїхав на практику, описати конфлікт між двома політиками. Наприкінці дня одержую текст, який хоч зараз озвучуй на першому каналі державного радіо. Текст, як говорили в радянські часи, «стилістично й ідейно» витриманий. Запитую: «Ну, ось ти на людину «наїхав», а ти його думкою поцікавився?» А той мені: «А що, треба було?» Запитую далі: «Ну, гаразд, ти чужі слова переказав, а від себе що, додати нічого?» Чую: «А що, хіба можна?» Завершую опитування: «Матеріалом задоволений?» Знизує плечима: «Та не гірше, ніж в інших...»

Ось тут я погодився. Не знаю, чого навчають сьогодні на факультетах журналістики, що ростуть як гриби після радіоактивного дощичка. Чи навчають необхідності розрізняти новину й коментар. Чи навчають надавати слово обом сторонам суперечки чи конфлікту. Чи навчають, що не можна назвати людину злочинцем до рішення суду. Що не можна називати Президента геніальним тільки тому, що він Президент. Що не можна називати людину покидьком ніколи. Що журналіст тим і відрізняється від слюсаря (як недавно написав один мій добрий приятель) і від таксиста (як зовсім недавно мене переконував один колега в Миколаєві), що на нього покладено важливу соціальну функцію. Інформувати населення, причому об’єктивно та всебічно.

Проте я знаю, що пише переважна більшість газет і показує переважна більшість телеканалів. І він знає, цей юнак. Не дурень, до речі. Просто він не знає, що може бути інакше. Не вкладається це в його недурній голові. Йому немає з чим порівнювати.

Цензура — це пан Васильєв? Та ні, ясна річ. Це — страшне лихо. Один із численних наслідків причини під назвою «цензура». Недавно центр Разумкова проводив опитування журналістів. Знаєте, якою виявилася найпоширеніша форма здійснення цензури? Самоцензура — 57,3!

Віце-спікер Олександр Зінченко, спілкуючись із представниками журналістського страйкому (занепокоєний чутками про можливий зрив слухань щодо свободи слова), сказав слушну фразу: «Хочете поговорити про цензуру — давайте поговоримо! Тільки давайте дамо точні визначення». Згоден. Цензуру заборонено Конституцією. І якщо виходити з визначення цензури за Васильєвим, то цю норму Конституції в нас ніхто не порушує. Ось чому, певне, має сенс описати в законах усі можливі види цієї гидкої колючої рослини.

Біда лише в тому, що мало не в кожного свій кактус у душі. І так ми до нього звикли, що він вже й не коле. Самоцензура — найжахливіший і найрізноманітніший вид цензури. Це і страх перед кимось або чимось (начальниками, господарями, владою, бандитами). Це і страх за когось або щось (начальників, господарів, рідних, близьких, здоров’я, життя). Це звичний страх і тому в матеріалі про цензуру я цензурую сам себе, уникаючи прізвищ, назв. Оскільки законодавство ще ніхто не змінював, а Кримінальний кодекс ще ніхто не скасовував. Але є і найстрашніша форма самоцензури — генетична заданість. Хто відповість за сотні молодих журналістів, чию психіку понівечила сьогоднішня медіа-дійсність за останні десять років? Хто відповість за мільйони читачів і глядачів, чию психіку журналісти мимоволі покалічать за наступні десять років?

Я тому юнакові на його резонне зауваження — «У нас в області свого «Дзеркала тижня» немає...», — так само резонно зауважив, що можна змусити не писати правду, але не можна змусити писати неправду. І якщо він мене послухав, то нехай мені це послужить на страшному суді.

Ну, та Бог із ними, із молодими. А з нами що? Звідки взаємна ворожість, взаємна озлобленість? Відколи несамовите побиття одних і непристойне прославляння інших вважається проявом патріотизму, недостатня провладність опозиційністю, а недостатня опозиційність — провладністю? Чому спроба бути об’єктивним сприймається як позерство або дисидентство? Відколи нам почало подобатися розмазувати одне одного? Чому, вчитуючись у рядки, підписані знайомими й шанованими прізвищами, ми шукаємо думки Медведчука чи Ющенка, Кучми чи Тимошенко, а не думки того, чиє ім’я прикрашає цей матеріал. Нас навіть не треба змушувати чи навчати шукати в будь-якому розумному слові волю адміністрації Кучми, задум адміністрації Буша, замовлення, бажання зробити кар’єру або спробу заробити гроші. Ми навчилися робити це самі. І видираючись із колючих нетрів стилістичних зворотів, мимоволі ловиш себе на думці, що декому з нас це заняття дарує садомазохістську насолоду.

Хто відповість за цю, найстрашнішу похідну цензури? І що стало з нами? Декого з вас мені страшно запитувати про це в обличчя. Бо мені страшно буде почути відповідь, після якої захочеться повернутися у вантажники або піти у священики.

Я — войовничий песиміст. І трішки цинік, як, певне, на жаль, кожен журналіст, котрий хоча б раз у житті писав про політика. Але мене чомусь не залишає відчуття, що ми маємо шанс виполоти всю цю колючу гидоту. Для початку — у власних душах.

Ніколи, мабуть, у моєму житті не було настільки розхристаного матеріалу. Ніколи, певне, я не усвідомлював, що пишу, за великим рахунком, для дуже вузького кола читачів. Яке вузьке навіть для нашої, не найтиражнішої газети. Але яке може виявитися неймовірно широким навіть для нашої, не найщасливішої країни.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво