Бригада - Архів - dt.ua

Бригада

29 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №51, 29 грудня-13 січня

Навіщо Україна залишила Ірак? Єдина логічна відповідь, яка хоч якось пояснює такий крок, — це одна з передвиборних обіцянок президента Ющенка...

Навіщо Україна залишила Ірак? Єдина логічна відповідь, яка хоч якось пояснює такий крок, — це одна з передвиборних обіцянок президента Ющенка. Її занадто вже часто повторювали, щоб тепер, перед черговими виборами, геть забути. Одна з тих ключових обіцянок, яка не потребує особливих зусиль для виконання. Але одна з найскладніших, щоб бути реалізованою з користю для країни. В Ірак ми входили в серпні 2003-го для президента Леоніда Кучми. З Іраку ми вийшли в грудні 2005-го для президента Віктора Ющенка. Відчуйте різницю! Одному треба було ефективно захиститися від грандіозних нападок міжнародного рівня за так і не продану в Ірак «Кольчугу». Іншому — підтримати своє реноме пацифіста і прозвітувати за один із небагатьох до кінця виконаних передвиборних месіджів. Це те стратегічне рішення, значення якого поки не усвідомити. Тим більше, якщо від нього не залежить доля самої влади.

Військовики не обговорюють рішення політиків. Це їхня карма. За два з половиною роки нашої присутності в Іраку через нього пройшли більш як п’ять тисяч військовиків контрактної служби. Ризикну припустити, що жоден із них не хотів повертатися звідти. Принаймні так вони говорили автору цих рядків, який кілька разів за останні два роки побував в Іраку. Їм так хотілося служити, що багато з них приїжджали по кілька разів: у 81-й тактичній групі, останньому нашому бойовому підрозділі в Іраку, таких було чимало. Від рядових до полковників. В останню ротацію познайомився з двома хлопцями, які пройшли найстрашніше — дводенний бій в Аль-Куті 6—7 квітня 2004 року під час повстання Муктади Садра. Вони знехотя розповідали, як довго командири не дозволяли відкривати вогонь — думали, що все саме собою заспокоїться. Як загинув у бою Руслан Андрощук: він із БТРа бачив у приціл «свого» гранатометника, але наказ є наказ — не стріляти. Тільки після того, як кумулятивний струмінь від РПГ відірвав хлопцю руку і той помер від втрати крові, нарешті почали воювати по-справжньому. Як у запалі бою полковник наказав «лупити» із КПВТ по елеватору, на якому сиділи наші ж снайпери — добре ще, що вчасно схаменулися і нікого не зачепило. Як убивали вони і як могли убити їх. І після всього цього хлопці приїхали знову служити. «Та кому армія потрібна вдома?» — бідкалися вони і казали, що трохи відпочинуть і знову проситимуться в якусь ротацію. Відсотків 30—40, в основному офіцерів, набирали зі стройових частин. Решта — так звані партизани. Вони приходили в райвійськкомати, провівши на громадянці іноді по п’ять-сім років після строкової. Вони хотіли служити тому, що там, на громадянці, у них не було перспективи і було мало грошей. Вони йшли рядовими, сержантами та молодшими офіцерами. Вони одержували менше від усіх у багатонаціональній дивізії «Центр—Південь». Хоча ні — ще менше одержували монголи. Базова ставка для рядового контрактника в Іраку — під 700 доларів США. У офіцерів — до 1000. Щоправда, на період служби за ними зберігалися і всі домашні військові виплати. Відсутність проблем із тиловим забезпеченням — заслуга в основному американських платників податків: палива, їжі та набоїв — удосталь. Усі зайняті своєю справою і нікому не спаде на думку віддавати ідіотські накази, які в Україні розкладають армію зсередини (білити бордюри чи щось у цьому роді). В Іраку було створено прообраз тієї професійної армії, про яку говорять політики і про яку мріють самі військовики. Армії, для якої бойова робота — це будні. Армії, за яку не соромно, а іноді нею можна навіть пишатися.

За два з половиною роки в Іраку загинули 18 українських миротворців. Більше, ніж будь-де раніше. Загиблих, звісно ж, не повернути, але, відверто кажучи, втрати непорівнянні навіть із рівнем смертності в Збройних силах України в мирний час. У бою загинули п’ятеро військових, інші стали жертвами халатності, своєї чи чужої, — це так звані «небойові» втрати. До них же можна віднести і два самогубства. Вибух на розмінуванні боєприпасів під Сувейрою, котрий забрав життя восьми миротворців на чолі з комбатом, хоч офіційно й оголошений терактом, насправді був спровокований фатальною недбалістю і порушенням правил безпеки — це саме той випадок, коли сапер помиляється тільки один раз. Але армійське командування розсудило так: нехай уже восьмеро загинуть як герої, від рук ворога, аніж знову — через дурнувату халатність. Тим більш незрозуміло вже, чию саме. Так з’явилася версія теракту.

Армія в Іраку багато чого навчилася: взаємодіяти з партнерами по коаліції на рівні штабів дивізії та корпусу, спільно планувати, розробляти і проводити операції, обмінюватися розвідданими. Зрештою, набула бойового досвіду, який не замінять ніякі маневри. Армія залишає Ірак у той момент, коли вперше перед нашою країною реально відкрилася перспектива членства в НАТО. Найближчим часом миротворчих операцій подібного рівня не передбачається. Україна незабаром залишить Ліван, багато в чому через скандал навколо зловживань із паливом. В африканський Судан, швидше за все, буде направлено миротворчий персонал чисельністю до 50 чоловік, на відправлення якого не потрібна згода парламенту. Приблизно такий же залишиться й в Іраку — офіцери в штабах дивізії та корпуса плюс інструктори для іракських поліцейських і прикордонників. Але найсумніше те, що тепер про багатомільйонні іракські контракти можна забути остаточно. За два з половиною роки, протягом яких українські військовики були, по суті, повновладними господарями провінції, закріпитися тут національному бізнесу не вдалося. Хоча, чесно кажучи, ніхто особливо й не намагався. Далі розмов справа не йшла — усі так непокоїлися про безпеку, що навіть губернатора провінції нікому було повезти в Україну і показати економічні можливості країни. Товарообіг між Україною й Іраком на рівні 100 мільйонів доларів — слабка розрада для ринку, в який американські платники податків вкладають щорічно десятки мільярдів доларів. Норвежці, чиїх військовиків в Іраку всього кілька осіб, отримали в розробку нафтову свердловину на півночі. Росіяни, яких в Іраку не було взагалі, будують на півдні, у Басрі, електростанцію. Українці ж завжди чогось чекають. З кого тепер запитувати за невикористані можливості в Іраку? З Євгена Марчука, який агітував парламент проголосувати за направлення контингенту? То його недавно президент звільнив із військової служби за станом здоров’я. З Костянтина Грищенка, автора ідеї про контингент в Іраку, котра врятувала Леоніда Кучму від повної обструкції на Заході? То він тепер у партсписках балотується в парламент. З самого колишнього президента? То він узагалі на пенсії і політикою не займається. З президента нинішнього? То він навіть і не голосував — серед трохи більш як сорока депутатів із фракції «Наша Україна», котрі підтримали направлення військ до Іраку, голосу Ющенка немає. Ірак був для нього і, як він любить казати, його нації шансом залишатися в центрі головної геополітичної історії — для США найближчим часом немає і не буде країни важливішої. Але Україна все ж таки залишила Ірак. Саме в той момент, коли уряд Польщі звернувся до президента з пропозицією залишити війська в країні до кінця 2006 року. До речі, у поляків, які стали повновладними господарями в українському колись таборі «Дельта», поки не вистачає особового складу для його охорони. Солдати й офіцери, повернувшись додому, розбіжаться хто куди: хто звільниться з армії, хто продовжить служити в різних військових частинах. Їхній бойовий досвід залишиться з ними, але ж його можна було використати повною мірою — спробувати зберегти в Україні штатні підрозділи, котрі пройшли Ірак.

Коли одна з трьох військових колон шикувалася в базовому таборі перед виходом у Кувейт, а звідти і в Україну, довелося стати свідком неприємного епізоду. Бійці встановили на техніку національні прапори — синьо-жовті знамена майоріли практично на кожному БТРі, «Уралі» і УАЗику. Приїхавши особисто перевірити вихід колони, генерал віддав «потрясний» наказ — зняти всі прапори, крім одного, на першій машині! Бійці його виконували, подумки лаючись: треба ж таке, генерал начебто соромиться національних прапорів над колоною! Логіку подібного наказу зрозуміти дійсно складно. Невже Україні в Іраку дійсно нічим пишатися? Чи, може, дуже вже не хотілося звідти йти?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво