«БРЕСТСЬКИЙ МИР» ЛЕОНІДА КУЧМИ - Архів - dt.ua

«БРЕСТСЬКИЙ МИР» ЛЕОНІДА КУЧМИ

22 березня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 22 березня-29 березня

Знайома журналістка, що пильно стежить за ходом передвиборних баталій, недавно сказала: «Мені здається, тепер я дуже добре розумію, що відчували офіцери Білої армії, коли руйнувалася держава»...

Знайома журналістка, що пильно стежить за ходом передвиборних баталій, недавно сказала: «Мені здається, тепер я дуже добре розумію, що відчували офіцери Білої армії, коли руйнувалася держава». Пафосно, але щиро. Цинізм і примітивність гравців, амбіції сірості і виразна неспроможність інтелігенції, нехтування червоними прапорцями моралі та законів — усе це руйнує з любов’ю вибудовуване почуття Батьківщини, залишаючи лише відчуття приналежності до території.

Виборча кампанія — час випробування для незміцнілої країни. У протиріччя вступають пасивні низи, котрі мають своє уявлення про події, й активні верхи, котрі втратили відчуття реальності. Країна, давно не відчуваючи ефективних і продуманих спроб об’єднатися в єдине ціле, на довершення стає точкою прикладання зовнішніх сил. У державних і пропрезидентських ЗМІ антизахідна пропаганда сусідить із показовими слов’янськими обіймами. Відсутність чітких програм і переконань підміняється демонстративною схильністю до того чи іншого зовнішньополітичного вектора, а отже, способу життя і погляду на майбутнє України. Агітація з подвійним дном. Саме вона, ускладнена російською та західною групами підтримки, загострює затягнуті було тванню українські суперечності.

Уявімо собі результати голосування. Захід України більшістю голосів підтримає блок Ющенка і блок Тимошенко, Схід — комуністів і блок «За Єдину Україну!» По суті компактний розподіл взаємовиключних симпатій — не новина для України. Так було й 1994 року. Не втруться адмінресурс, чистота результату збереглася б і 1999-го. Однак різниця між пережитою ситуацією і перспективою полягає в тому, що переможений ішов із поля бою і вся влада на законній підставі концентрувалася в руках переможця.

Що ж може статися після 1 квітня? Ющенко і його команда, незалежно від ступеня «усушки й утруски», нікуди не дінуться з ВР. Водночас Президент має цілком чіткі плани парламентської більшості, куди ні Ющенко, ні тим більше опозиція за сценарієм не можуть бути вписані. Банкова досі розраховує на 50 спискових депутатів блоку «За Єдину Україну!», 70 однойменних мажоритарників, 30 пристібних щасливчиків, які потрапили в парламент шляхом самовисування, 50 есдеків і тридцятку місць, відвойованих «зеленими» і «Жінками за майбутнє». Президент уже нині заявив про те, що до більшості мають увійти 3—4 сили, додавши при цьому, що уряд може бути сформований за рахунок кадрового резерву одного лише блоку влади. Розподіл парламентських і урядових портфелів чотирма вище згаданими силами не просто стане бонусом для переможців, які значаться серед любимчиків Леоніда Кучми. Подібна ситуація геть позбавить важелів впливу в законодавчій і виконавчій владі представників третини населення країни, а точніше Західної та частини Центральної України. Такої ситуації в нас не було ніколи.

Чи замислюється про це Президент? Чи відчуває відповідальність за можливі наслідки? Навряд чи. Вісім років його роботи дозволяють говорити про те, що у глави держави не існувало послідовної й ефективної програми з об’єднання нації. Відсутність чіткого бачення програмних кроків у реформуванні економіки; метання від східного вектора до західного і навпаки, назване багатовекторністю — не сприяли виробленню суспільних уявлень про роль і місце Української держави. Мовні загравання й обіцянки, хитрі ігри з церквами ніяк не сприяли об’єднанню Заходу та Сходу. Привілеї, якими Президент наділив обраних, були настільки очевидні, а поведінка тих, хто потрапив у обойму, настільки безцеремонною, що в державі, котра обрала шлях «капіталізму з людським обличчям», протягом десяти років середній клас продовжує перебувати в зародку і переважна більшість населення до заможних людей ставиться вкрай негативно. У результаті ми створили державу, в якій державні інтереси багато в чому замінені особистими цілями, закон — адміністративним ресурсом, право на протест — накопиченим і прихованим компроматом. І в цих умовах Президент і лідери пропрезидентських партій дозволяють собі випробувати на міцність дуже хитку конструкцію.

Якби наші лідери взяли собі за звичку замислюватися про національні інтереси, то чітко зрозуміли б: коли б вони з повагою ставилися до власного народу — то Конгресу Сполучених Штатів Америки не довелося б ухвалювати резолюцію щодо українських виборів. Не було б приводів у американців нагадувати нам про ті зобов’язання, що були взяті Україною, котра самостійно попросилася в Європейський Союз, скріпила печаткою та численними підписами чиновників міжнародні договори та конвенції і вустами свого Президента задекларувала прагнення інтегруватися в Європу. Країни, щодо яких ухвалюються подібні резолюції, по ідеї не можуть претендувати не лише на асоційоване членство в ЄС, а навіть на початок серйозної розмови про подібні перспективи. Оскільки цивілізована Європа — це не лише СОТ і багатий ринок, тверді валюти і система безпеки, це ще й комплекс гарантованих демократичних прав.

Навряд чи лідер, який поважає свою країну, дозволив би главі адміністрації президента РФ диктувати, хто саме має ввійти в майбутню парламентську більшість. І не лише тому, що своїми заявами Олександр Сталієвич Волошин зробив ведмежу послугу блоку «За Єдину Україну!», СДПУ(о) і комуністам. Адже на Сході країни політика вважається справою десятою, а ось на Заході України на подібні висловлювання реагують чуйно, що може позначитися на рейтингах вище згаданих партій. Член правлячої російської сім’ї дозволив собі настільки явне втручання у внутрішні справи України, бо чітко знав — цього хотіли лідери згаданих ним партій. Не без задоволення і Володимир Литвин, і Віктор Медведчук, і Петро Симоненко дали чиновнику сусідньої держави помітити політичну територію всередині суверенної України. Можна уявити ступінь одержимості процесом боротьби Віктора Медведчука, якщо він — син члена ОУН, із задоволенням тиражує на каналі «Інтер» заяву глави думського комітету Дмитра Рогозіна, котрий закликав українців не голосувати за тих, «хто стріляв у наших батьків». Можливо ми спочатку спробуємо розібратися із власним минулим? Досить безцеремонною виглядає заява МЗС РФ про те, що реабілітація Івано-Франківською міськрадою осіб, котрі служили в дивізії СС «Галичина», «була б сприйнята не лише росіянами, а й більшістю населення України не інакше, як ганебний акт зрадництва стосовно пам’яті мільйонів мирних громадян». Зовнішньополітичне відомство Росії висловлює співчуття з приводу того, що «українські офіційні особи не дають належної відсічі провокаційним діям націоналістичних угруповань».

Послідовну позицію до своєї честі зайняв прем’єр-міністр України Анатолій Кінах. 12 березня він заявив про підтримку реабілітації вояків УПА: «Діяльність Української Повстанської Армії є частиною історії Української держави. А як відомо, той, хто перекреслює історію, не має майбутнього». Заяву ж російського МЗС другий номер блоку «За Єдину Україну!» прокоментував у такий спосіб: «Інших варіантів я просто не бачу. Вжиті сьогодні заходи для відновлення історичної справедливості мають бути насамперед спрямовані на досягнення максимально об’єктивної оцінки минулих подій. Кожне таке рішення має сприяти справі консолідації суспільства. На високих, світлих і вічних засадах терпіння, добра і толерантності».

Гранично очевидні для вихованих людей істини повинні бути засвоєні не лише офіційними російськими особами, а й двома-трьома персонажами блоку Віктора Ющенка, нездатними відрізнити національну гідність від печерного націоналізму.

Цілком очевидно, що не кожен донеччанин схожий на Ахметова, не кожен кримчанин — на Грача, не кожен росіянин — на Затуліна і не кожен член блоку «Наша Україна» — на Червонія. Однак спільні дії українського Президента, його оточення та частини російської еліти спрямовані на вироблення алергії на Ющенка та всіх його прибічників у російськомовних регіонах. Тим самим в опозицію заганяється не лише «Наша Україна», а й Україна Західна. Кому може бути вигідним поглиблення розколу, ми не станемо вираховувати, щоб не скидатися на численних мисливці на відьом. Ми лише зауважимо, що Президент абсолютно не стурбований наміченим пунктиром розламу. Адже після 31 березня він буде очевидний.

Дуже цікаво виглядає активність посла Російської Федерації в Україні Віктора Черномирдіна, котрий проводить при пресі зустрічі з лідерами українських партій і блоків. Віктор Степанович прагне бути корисним для Москви, що вивела його з великої гри. Укотре він закликає українську владу та громадськість покласти край західному втручанню: «Чому б Україні зараз не зробити заяву, що в США обрали одного президента, а править інший. І вони сьогодні повчають 50-мільйонну державу». У Віктора Степановича можна повчитися патріотизму, а можна й поцікавитися: куди ділися гроші з «Газпрому» і чому нині їх бракує на будівництво покликаного приборкати амбіції України обвідного газопроводу? Чи, наприклад, запитати: хто вимагав, щоб український бюджет узяв на себе всі борги комерційних структур перед «Газпромом»? Хто намагався зв’язатися з Маргарет Тетчер і залучити її до процесу звільнення Павла Лазаренка зі швейцарської в’язниці? Може, вдалося б дізнатися, хто побоюється суду над Лазаренком так само, як і багато українських чиновників. Так ми Батьківщину теж уміємо любити. Нам би навчитися робити це як американці, котрі перерахували перед камерами кожний голос і заспокоїлися лише тоді, коли було встановлено істину. Може в них і до державних коштів таке ж прискіпливе ставлення?..

Цілком очевидно, що Президент України має свої особисті причини акцентувати увагу на втручанні Заходу і вітати втручання Росії. Леонід Данилович усе ще живе в системі старих координат, вважаючи Україну «ключовою державою для вирішення питання безпеки в Європі». Він усе ще думає, що за вплив на Київ борються дві рівні сили. Але це не так. Росія вже давно почала втрачати свої сфери впливу. Спочатку чинником геополітики стали західні гроші, а після 11 вересня — війська антитерористичної коаліції, котрі отримали прописку в пострадянських азіатських республіках і Грузії.

Світ дуже змінився. У Москві це зрозуміли набагато краще, аніж у Києві. Проте антизахідна риторика продовжує превалювати і її активізація має не передвиборний, а радше превентивний характер: здається, що українська влада про перспективи і наслідки американських судів у справі Лазаренка і по плівках Мельниченка знає більше, аніж самі американські судді — у першому випадку й українські позивачі — у другому. Інакше як бажанням підготувати громадську думку до можливих результатів цих процесів антизахідну істерію пояснити неможливо. Здавалося б, усі заяви про втручання, побудову громадянського суспільства на західні гранти тощо мають ущухнути після виборів. А коли прислів’я «у страху очі великі» відповідає дійсності, то зима обіцяє бути довгою. Увагу від економіки, що тупцює на місці, і знівеченої внутрішньої політики покликаний відвернути початок полювання на відьом, що супроводжується заохочуваним владою нацьковуванням українських регіонів.

Один компетентний генерал недавно поділився міркуваннями: «Україна йде до розколу. Без розумної та рішучої влади і сильної економіки вона буде розділена між Росією і Штатами. До останніх через Туреччину та Польщу відійдуть Галичина і Крим». Подібний сценарій мені особисто і сьогодні здається невиправдано апокаліпсичним. Водночас сьогодні з повною впевненістю можна сказати, що українська влада нічого не робить для того, щоб згладити існуючі суперечності. Навпаки, — розпалює всупереч здоровому глузду вогнище протистояння і дозволяє зовнішнім силам підливати в нього займисту суміш. Залишається сподіватися, що мудрість народу у черговий раз виявиться сильнішою від застосовуваних технологій. А й це залежатиме від того, наскільки нерозумно цією мудрістю користуватимуться.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво