Братство кінця - Архів - dt.ua

Братство кінця

16 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 16 вересня-23 вересня

13 вересня декларація під пафосною назвою «Єднання та співпраця заради майбутнього України» була скріплена підписами президента, спікера, в.о...

13 вересня декларація під пафосною назвою «Єднання та співпраця заради майбутнього України» була скріплена підписами президента, спікера, в.о. прем’єра, керівників десяти парламентських об’єднань і Анатолія Кінаха, який приєднався до них. Один із вітчизняних телеканалів назвав цю подію історичною. Попри абсолютно серйозний тон диктора, таке визначення пролунало як відверте знущання. Команда президента сумлінно намагалася надати події урочистості та значущості. Проте, незважаючи на їхні зусилля, вона мала абсолютно буденний вигляд, особливо на тлі численних перманентних і масштабних скандалів.

Ніхто ще не встиг забути, що такі колективні клятви були в пошані у старої влади. Проте спроба влади нової скористатися випробуваним прийомом видавалася бездарною копією бездарного малюнку. Все здавалося позбавленим смаку, безглуздим, вторинним і навіть комічним. Банальна назва, трафаретний текст, невиправдана помпезність лише підкреслювали пересічність події. Документ не можна було назвати ні новим військовим союзом, ні договором про дружбу та співпрацю, ні (навіть) пактом про ненапад. Приєднання до декларації, за великим рахунком, ні до чого не зобов’язувало підписантів — ні до участі в голосуванні за новий уряд, ні до неучасті в голосуванні за нову тимчасову слідчу спецкомісію.

Примітною цю подію робила тільки одна обставина: під текстом декларації серед інших автографів красувався розчерк пера лідера фракції «Регіони України».

Завдання з одним відомим

Навіщо «донецьким» знадобилося підставити плече вчорашнім непримиренним ворогам у скрутний для тих момент? Відповісти на це запитання ми спробуємо трохи нижче. А поки що постараємося простежити логіку поведінки Віктора Ющенка. Причин, які змусили його перейнятися підготовкою такого документа, було кілька.

Перша. Віктору Андрійовичу потрібно було негайно перехопити ініціативу. Предметом особливої уваги з боку Ющенка, безперечно, був парламент. Ще зовсім недавно глава держави всерйоз розмірковував про створення і формалізацію численної пропрезидентської більшості у вищому законодавчому органі. Сьогодні ж він зіштовхнувся із загрозою появи такої ж численної більшості антипрезидентської. Часу змінити ситуацію у лідера країни обмаль. Він не міг чекати, доки хтось із учорашніх соратників перейде до розряду тих, хто не визначився, а багато тих, хто не визначився, поповнять ряди суперників. Необхідно було терміново продемонструвати, що всенародно обраний спирається на значну частину парламентаріїв. Гарант відчував гостру потребу в якомога більшій кількості якщо не союзників, то принаймні тих, кого можна було б видати за союзників. Для цього годився будь-який пристойний привід.

Справді, чому б не «завізувати» папір, на якому написано, що небо зобов’язане бути блакитним, трава — зеленою, а народ — щасливим? Тим більше що багато учасників угоди мали можливість обміняти свою участь у проекті на поступки з боку влади.

Друга причина безпосередньо пов’язана з першою. Президент не тільки прагнув, щоб представники окремих політичних сил потрапили на його орбіту, він щосили перешкоджав їм потрапити на орбіту екс-прем’єра.

Підпис під декларацією спрощував подальші контакти з Ющенком і водночас ускладнював переговори з Тимошенко. Автограф на документі ще не означав стратегічного вибору на користь Віктора Андрійовича. Проте він, як мінімум, віддаляв прийняття рішення про ту чи іншу форму співпраці з Юлією Володимирівною.

Причина третя. Президент хотів заручитися бодай відносною підтримкою головних фракцій у переддень затвердження нового прем’єра. Торги ще не завершилися, але сам факт появи декларації дозволяв їх розпочати — прицінитися, прикинути можливі втрати й потенційні дивіденди, співвіднести можливості й потреби. Зрештою — зрозуміти, хто чим дихає і хто без кого задихнеться.

Наступна причина — технологічна. Декларація і все, з нею пов’язане, — абсолютно очевидний і цілком виправданий PR-хід. Президент зобов’язаний був хоча б частково відвернути увагу суспільства. У такий спосіб він сподівався в очах виборців перетворитися з учасника бойових дій на миротворця, із фігуранта скандалу — на його арбітра.

Наскільки Віктору Андрійовичу вдалося здійснити задумане? Погляди щодо цього існують різні. На думку автора цих рядків — спроба була незграбною. Можливо, підвела поспішність. Безумовно, ефект був підпсований скандалом, пов’язаним із грошима Бориса Березовського.

Говорити про те, наскільки Ющенко впорався з поставленим завданням, напевно, все-таки немає сенсу. Адже помилка була не в рішенні, а в умові. Головною (на наш погляд) вадою цього політичного проекту стало те, що на Банковій вважалося чи не головним достоїнством. Якби Ющенко розпростер свої обійми для політичних противників одразу після свого тріумфу, це можна було б розцінювати як демонстрацію
великодушної сили. А ось пошук союзників у стані ворога в момент кризи вчинком сильного назвати важко. Багато противників (як давніх, так і нових) сприйняли це як свідчення слабкості. Багато прихильників — як зраду ідеалів. Якщо взагалі доречно говорити про якісь ідеали у країні, яка переживає час карколомного повалення кумирів і насильницького позбавлення решток ілюзій.

Свої серед чужих, чужі серед своїх

Як усе-таки химерно складається життя. Чисельність фракції головного опозиціонера Ющенка, незважаючи на вкрай жорстокий пресинг із боку режиму, ніколи не падала нижче гросмейстерської позначки «100». Нині кількісний склад парламентського осередку президентської партії не дотягує і до півсотні. Ця обставина б’є по самолюбству Ющенка, по-перше. І не дозволяє Народному союзу «Наша Україна» бути центром впливу в парламенті, по-друге.

Так, для розшарування мегафракції можна знайти і об’єктивні причини. Як відомо, новий виборчий закон гарантує місце у виборчкомах партіям, котрі мають свої фракції у ВР. Цим можна пояснити бажання Української народної партії, Народного руху України та партії «Реформи і порядок» (яка офіційно все ще іменується партією «Наша Україна») піти в автономне парламентське плавання. Проте не можна пояснити їхнє небажання існувати під одним політичним дахом із НСНУ лише цим. Конфлікт між Ющенком і партіями, які свого часу заснували його блок, ні для кого не був таємницею.

У теперішній, непростій для нього ситуації президент здійснив спробу згладити суперечності у взаєминах не лише з учорашніми друзями, а й із позавчорашніми ворогами. Для нього багато важив кожен підпис під декларацією. Емісарам глави держави, які вели переговори від його імені, було поставлене конкретне завдання — документ має підтримати більшість депутатських корпусів.

З переговорного процесу, наскільки відомо, з самого початку було виключено лише дві фракції — БЮТ і СДПУ(о). По-перше, сам Віктор Андрійович не бажав бачити їх серед учасників. По-друге, було цілком очевидно: ні соратники Тимошенко, ні есдеки не погодилися б на співпрацю з Ющенком, незалежно від форми.

Із двома депутатськими загонами, які представляють Народний союз «Наша Україна» і Партію промисловців та підприємців, жодних проблем не було і бути не могло. Анатолій Кінах, як ми вже зазначали, виявив надзвичайну старанність: згідно з домовленістю, декларацію підписували лідери фракцій. Для ПППУ зробили виняток — від її імені папір підмахнув не лише повноважний представник осередку Станіслав Довгий, а й глава партії. Після цього особливо легко було повірити в те, що Анатолію Кириловичу пообіцяли кабмінівське довголіття, а його партструктурі — гарантоване місце у провладному блоці.

Володимиру Литвину право на місце в президентському передвиборному човні було подаровано давно. Але спікер і його команда відверто не поспішали займати місця відповідно до виділених контрамарок. Литвин і раніше розумів, що поглинання його політструктури президентськими «нашими» позбавляє Народну партію права на самовизначення, а його самого перетворює з активного учасника політичних процесів на придаток до глави держави. А нині, у добу активних бойових дій, ставки Володимира Михайловича зросли. Він (принаймні наразі) не є фігурантом жодного зі скандалів. Парламентський лідер помітно дорожить статусом стороннього спостерігача й потойбічного порадника. І не поспішає робити необачних кроків. Тим паче що в принципі не виключений такий варіант розвитку подій, за якого блок на чолі з НСНУ може перетворитися на братську політичну могилу для непередбачливих попутників Віктора Андрійовича.

Тим часом для Ющенка підпис Литвина під декларацією був життєво важливий.

По-перше, без нього весь замір втрачав сенс. Без автографа глави вищого представницького органу не можна було говорити ані про загальнодержавне значення документа, ані про єдність гілок влади. Нехай навіть умовну.

По-друге, згода Литвина зберігала шанс на подальше продовження переговорів про підтримку кандидатури Єханурова та про політичний союз між НСНУ і НПУ.

По-третє, був присутній банальний арифметичний розрахунок. «Добро» з боку Литвина гарантувало підтримку відразу двох фракцій — НПУ та «Вперед, Україно!». Фактичним лідером останньої є близький до Литвина Ігор Шаров, а саме депутатське об’єднання небезпідставно вважають неофіційними сателітами литвинівських народників. Умовивши Володимира Михайловича, Віктор Андрійович заручався підтримкою 64 народних обранців. Для порівняння: пропрезидентські НСНУ та ПППУ в сумі давали лише 60.

Умовляти Володимира Михайловича довго не довелося. Він не бачив причин грудьми ставати на захист президента, але й не вбачав приводу відмовляти йому в досить безневинному проханні. Розуміючи, як потребує Ющенко такого ситуативного партнерства, голова ВР не змарнував нагоду підкоректувати підготовлений президентським секретаріатом документ. На особливостях тексту ми зупинимося нижче. А наразі лише зауважимо: Литвин (відповідно до наявної інформації) наполегливо рекомендував Ющенку вписати в декларацію кілька зобов’язань, узятих на себе владою. Ішлося, зокрема, про підтримку політреформи й готовність у стислий термін розробити і прийняти закони «Про Президента» та «Про Кабінет міністрів».

На необхідності згадати конституційні зміни наполягав і Олександр Мороз. Лідер СПУ, як і вождь НПУ, досить легко пішов на контакт. Особливо після того, як йому нібито пообіцяли, що імена Луценка, Ніколаєнка й Баранівського будуть присутні й у новій урядовій обоймі, а главі Фонду держмайна Семенюк найближчим часом не підшуковуватимуть заміну. Кажуть також, що (на прохання керівника ФДМ) Олександр Олександрович переконав президента вписати до переліку першочергових нормативних актів закон «Про Фонд державного майна».

Підтримка соціалістів додавала до скарбнички «деклараторів» ще 26 голосів. Таким чином, ініціатори виходили на цифру «150». У разі підтримки ініціативи фракціями УНП, НРУ і ПРП кількість підписантів перевалювала за дві сотні. А Ющенко мав право говорити про єдність рядів «помаранчевої гвардії». Лідер Української народної партії Юрій Костенко дав себе переконати на подив легко. Образа, завдана Юрію Івановичу Віктором Андрійовичем, забулася, щойно президент (стверджують джерела) пообіцяв членам УНП квоти в новому уряді й майбутньому пропрезидентському блоці.

Не став пручатися і Рух. Глава НРУ Борис Тарасюк має всі шанси залишитися міністром закордонних справ як мінімум до 2006-го, і тому мав додатковий стимул умовити деяких особливо перекірливих партійців.

Із ПРП виявилося складніше. Як стало відомо, частина партійного керівництва наполегливо порекомендувала лідерові «реформістів» Віктору Пинзенику утриматися як від підписання документа, так і від посади в уряді (якщо таку йому буде запропоновано). Після нетривалої, але бурхливої дискусії партія ухвалила заяву про «недоцільність підписання декларації» й фактично уклала угоду про координацію дій із БЮТ. Таким чином, політструктура, до складу котрої входять троє з чотирьох «генералів Майдану» (Микола Томенко, Тарас Стецьків і Володимир Філенко), зробила два рішучі кроки в бік опозиції.

«Скажи мені, хто твій друг,
і я скажу, котра година»

Якщо йти за цією приказкою, можна сміливо стверджувати: надворі — криза. Інакше не довелося б владі шукати співчуття у вчорашніх ворогів. Соратників та союзників, щирих і ситуативних, у Віктора Андрійовича набралося аж 186 чоловік. Приховані резерви довелося вишукувати в таборі, який іменує себе опозиційним.

Можливі домовленості з комуністами Ющенко не вітав, але й не відкидав. КПУ вирішила за краще відмежуватися. «Єдина Україна» на чолі з Богданом Губським, яка спочатку марно намагалася сподобатися новій владі, уже зробила свій вибір на користь Тимошенко.

Хто залишався? «Регіони» й новостворена фракція на базі уламків НДП і «трудовиків». Історія появи цього об’єднання примітна. Вранці 8 вересня президент повідомляє про відставку уряду. Увечері того ж таки дня ЗМІ передають інформацію про те, що новим міністром транспорту може стати Валерій Пустовойтенко. Наступного дня Валерій Павлович і Ко повідомляють про створення фракції. Збіг? Напевно. Більшість членів нового парламентського загону — активісти «біло-блакитної» команди-2004. 13 вересня вождь «народно-трудових демократів» Пустовойтенко ставить свій підпис під декларацією. Організатори проекту виходять на цифру «200».

Що далі? Не що, а хто. «Донецькі». Є ще, правда, позафракційні, яких формально представив колишній есдек Володимир Заплатинський. Чим додав екзотики й дав привід говорити, що ідею підтримали всі верстви парламенту. Але кого Володимир Михайлович представляє, крім себе самого, не зовсім зрозуміло.

Отож без «Регіонів» не обійтися. А вони президентові потрібні не менше, ніж Литвин. По-перше, у такому разі він виходить на заповітну більшість. Хай навіть вона й віртуальна. По-друге, він отримує право говорити про «об’єднання Сходу й Заходу». Хай навіть воно й видається умовним. По-третє, він ускладнює «донецьким» можливість зближення з Тимошенко. Принаймні на певний час.

Революції не виповнилося й року. Рани ще не зажили. А вчорашні вожді Майдану, здається, вже розпочали активну боротьбу за прихильність учорашніх ворогів.

Чи можна назвати це зрадою ідеалів? Якщо ви в них вірите, то так. Якщо ні — ви готовий політик. І тоді ви це назвете політичною доцільністю. Бо ідеал будь-якого політика в цій країні — влада, і нічого більше. Скажи мені, котру годину показує політичний годинник, і я скажу тобі, хто буде моїм другом.

Принаймні виборці стають друзями політиків лише на час виборів.

А що, запитаєте ви, ганебного в тому, що одна політична сила домовляється з іншою про союз? Нічого. Якщо при цьому:

— процес є відкритим і прозорим;

— а таємні домовленості не суперечать публічним деклараціям.

Можна припустити, що уповноважені представники Тимошенко і Ющенка вели переговори з керівництвом «Регіонів». Можна припустити, про що саме йшлося.

Припускаємо, що від імені Юлії Володимирівни Ахметову, Януковичу і Ко пропонувалося:

— не підписувати декларацію;

— не голосувати за уряд Єханурова;

— не брати участі у формуванні Кабінету;

— активно захищати політреформи;

— після виборів-2006 увійти в парламентську коаліцію на чолі з Тимошенко.

У разі виконання цих умов і в разі успіху операції колишній (майбутній?) прем’єр, можливо, пообіцяла квоти під час розподілу міністерських і губернаторських посад. А заодно могла запевнити, що після приходу на посаду пореформеного прем’єра нічого й нікого не чіпатиме.

Із ще вищим рівнем імовірності можна припустити, що від імені Віктора Андрійовича Ахметову, Януковичу і Ко пропонувалося:

— підписати декларацію;

— проголосувати за уряд Єханурова;

— взяти участь у формуванні Кабінету;

— припинити всі контакти з Тимошенко.

Що могли «донецькі» попросити натомість? Давайте спробуємо вгадати:

— відмова влади від переділу власності;

— збереження результатів політреформи;

— припинення «наїздів» правоохоронних органів на ключових персонажів (передусім Ахметова, Колесникова, Януковича);

— публічне шмагання найзавзятіших силовиків (у першу чергу, слід гадати, Шокіна й Москаля).

При цьому «регіоналів», наскільки відомо, зовсім не цікавили місця в Кабінеті міністрів. Вони не вірять у довговічність ані цього уряду, ані цієї влади...

Чи могла погодитися влада, яка дотримується іншої думки, на такі вимоги? Точної відповіді дати не можемо. Спочатку керівник фракції «Регіонів» Раїса Богатирьова відмовилася навіть читати текст декларації. А ввечері тієї ж самої доби вона, несподівано для багатьох, з’явилася на політичну вечерю до президента й від імені 52 «регіоналів» підтримала президентську ініціативу.

Що могло статися? Як запевняють деякі джерела, напередодні відбулася розмова між Рінатом Ахметовим, який відсиджується в Москві, і Віктором Януковичем. Під час якої Віктор Федорович (нібито посилаючись на запевняння якогось члена найближчого оточення Ющенка) повідомив, що влада прийняла всі умови. Після чого був дзвінок Ахметова Богатирьовій, і «регіонали» стали «декларантами».

Ющенко заручився формальною підтримкою більшості депутатів. Один мій знайомий назвав новий союз «братством кінця». Він, бідолашний, був із тих, хто до останнього часу вважав: влада справді вірить в ідеї, які проголошує...

Але кінець, схоже, настає раніше, ніж гадалося. Чорнило на тексті декларації ще не висохло, як представники «Регіонів» оголосили: їхні підписи під документом не означають підтримки Кабінету Єханурова. Більше того, «донецькі» попередньо підтримали ідею створення тимчасової слідчої спецкомісії з перевірки обвинувачень Кравчука.

Що знову сталося? Годинникова стрілка зробила ще одне коло. Маятник знову хитнувся в інший бік. Заяви Кравчука, прес-конференція Турчинова й чергова сенсація від Бродського зробили становище влади ще цікавішим. А шанси Єханурова пройти через парламент — ще нижчими.

Крім того, кажуть, Ахметова знову відвідали. Цього разу з іншого табору. І нібито надали незаперечні докази того, що:

— влада готує «кидання» Ріната Леонідовича та його партнерів;

— на підході нова порція компромату, яка остаточно втопить Ющенка та його режим.

Чи це правда— судити не беремося. Але, за чутками, «московський самітник» знову зателефонував на батьківщину й дав команду відійти на попередні позиції.

Відреагував на нові обставини і спікер Литвин. У четвер він наважився на крок, до якого його давно підштовхували, — оголосив про створення власного блоку. Братство розпалося, так і не виникнувши.

Що в імені твоєму?

Чи є сенс після всього сказаного розглядати текст декларації? Напевно, все-таки є.

При цьому пропонуємо вдатися до порівняльного аналізу, зіставивши два тексти — підготовлений у надрах адміністрації Ющенка й підписаний різнокаліберними вождями. Відрізняються навіть назви: президентська версія іменувалася «порозуміння заради майбутнього». Виправлена шапка мала інше смислове навантаження — «Об’єднання та співробітництво заради майбутнього». Воно й зрозуміло: Віктору Андрійовичу хотілося поговорити про порозуміння. Його ситуативним партнерам — дістати бодай якісь гарантії майбутньої співпраці.

Документи відмінні за стилем. Перший більше схожий на виступ, на мітинговий спіч — він рясніє гаслами, і конкретні пропозиції стосуються лише президентських ініціатив:

— скликати загальнонаціональний круглий стіл;

— створити політичну раду при главі держави;

— розробити й підписати угоду про забезпечення демократичних виборів до парламенту.

Виправлення зробили документ трохи реалістичнішим. Згадки про круглий стіл і угоду зникли. Що цілком природно: перше — смішно, друге — нерозумно. Навіщо плодити угоди, коли досить просто виконати вимоги закону? Зате з’явилися речі прагматичніші — приміром, зобов’язання влади запровадити політреформу, а також підготувати та прийняти закони «Про Президента» та «Про Кабінет міністрів». Як тут не згадати, що ухвалення цих нормативних актів Віктор Андрійович називав гострою життєвою необхідністю ще в 2002-му...

З’явилися речі неприємні — приміром, заява про «неприпустимість політичних переслідувань і використання влади для тиску на політичних опонентів».

І все заради чого? Заради збереження хорошої міни при поганій грі? Але ж міна-то вийшла кислою. До того ж (жартують сапери) коли ти наступив на міну, не має значення, яка в тебе міна.

Ющенко. Ігри в декларації не принесли йому відчутних політичних дивідендів. А загравання з «донцями» вдарило по іміджу не менше, ніж звинувачення на адресу Тимошенко.

Тим паче, що його обіцянкам із кожним днем дедалі менше віри. Коли Віктор Андрійович готовий підтримувати реформу (яка набирає чинності 1 січня 2006-го та звужує владу президента), навіщо відразу після підписання декларації він доручає Олегу Рибачуку «До 1 січня розробити проект програми вдосконалення інституту президентства»? І навіщо якась фільчина програма, коли Віктор Андрійович обіцяв підготувати профільний закон?

І з чого б це раптом Роман Зварич наступного дня заговорив про нелегітимність реформи? Заради чого? Єдності? Співпраці? Порозуміння? Майбутнього?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво