Борис ТАРАСЮК: «Ми не стоятимемо осторонь у питаннях демократії у світі»

Тему підтримки демократії у світі та захисту прав людини ми обговорювали з міністром закордонних справ України Борисом Тарасюком під час тривалого інтерв’ю, значна частина якого була опублікована в попередньому номері «ДТ». Сьогодні пропонуємо вашій увазі ще один уривок, у якому йдеться про «нові акценти зовнішньої політики України».

— Борисе Івановичу, Україна вже досить гучно заявила, що «сприятиме утвердженню демократії» у світі. Як конкретно вона планує це робити? Наприклад, Сполучені Штати передбачають у своєму держбюджеті кошти на розвиток демократії у певних країнах. Впливові приватні європейські й американські фонди виділяють гранти для «третього сектора» у недемократичних державах. У нашої країни є такі кошти й такі неурядові організації? Як інакше вона допомагатиме «демократизувати» інші країни?

— Немає нічого надзвичайного в тому, що новими акцентами в українській зовнішній політиці стала підтримка демократії не лише у себе вдома, а й у світі. Адже наша нова влада прийшла на хвилі демократичного ненасильницького народного протесту. Наш народ виборов демократію. І Україна перейшла в категорію країн, які належать співтовариству демократій. Сьогодні з Україною звіряють рівень демократії у багатьох країнах. Сьогодні Україна користується (не побоюся цього слова) скаженою популярністю. Тому ми не повинні недооцінювати того, що відбулося в нашій країні.

І серед акцентів зовнішньої політики нової України тепер не може не бути захисту демократії і прав людини. На жаль, ми ще не перейшли в категорію країн—донорів допомоги розвитку в інших регіонах світу, утвердженню демократії. Та, гадаю, усе це в майбутньому.

Нам слід усвідомлювати, що розвиток інститутів громадянського суспільства, який ми спостерігали останнім часом навіть в умовах авторитаризму Кучми, відбувався великою мірою з допомогою іноземних фондів. І важко уявити собі інший шлях. Оскільки наша держава ніколи не допомагала неурядовим організаціям, а наших олігархів такі проблеми ніколи не турбували. Тому лише закордонна допомога давала можливість розвиватися громадянському суспільству.

— Саме про це і йдеться: чи є в нашої країни кошти, щоб реально допомагати становленню демократії в інших країнах? Чи наші олігархи раптом переймуться цією ідеєю і почнуть підтримувати третій сектор у інших країнах?

— Наші олігархи мають навчитися ділитися. Як із бідними верствами населення, так і з неурядовим сектором, що об’єктивно є їхнім союзником. Третій сектор, малий і середній бізнес, можуть процвітати лише на грунті демократії. Вони не можуть розвиватися в авторитарних системах. Отже, бізнес має бути зацікавлений у співпраці з неурядовим сектором. Тому я бачу майбутнє, причому не дуже віддалене, коли український бізнес ділитиметься з неурядовим сектором задля розвитку демократії в Україні. Адже нам ще необхідно дуже багато зробити, щоб зміцнити демократію у себе вдома.

Що ж до допомоги іншим країнам, то Україна сьогодні перебуває не на тому рівні, щоб допомагати іншим державам.

— То навіщо ж тоді публічно заявляти про свої «промоутерські» наміри?

— Утверджувати демократію і стабільність можна різними шляхами. Чи багато країн у Європі роблять такий самий, як і Україна, внесок у стабільність на Балканах, у інших регіонах? Наша країна належить до 10—12 найбільших постачальників миротворчих контингентів у світі і посідає перше місце в Європі. Якщо Україна може бути контрибутором стабільності й безпеки, то чому вона не може бути контрибутором у зміцненні демократії? І це не обов’язково здійснювати через якісь фонди та виділення коштів. Це можна робити, просто виконуючи свої обов’язки члена ООН, ОБСЄ, Ради Європи. Саме в такий спосіб Україна може реалізувати себе як країну-контрибутора у зміцненні демократії. Адже можна просто заплющувати очі на порушення прав і свобод людини, ховатися за шкаралупу совкових уявлень про демократію, а можна зайняти активну позицію в міжнародних організаціях. Саме так останнім часом чинить Україна, приєднавшись до кола демократичних країн, котрі звернули увагу на невідповідність міжнародним стандартам, недотримання міжнародних зобов’язань деякими країнами, зокрема Кубою і Білоруссю. А неадекватна реакція, яку ми почули від цих країн, свідчить про одне: там уже звикли, що Україна сама, коли була недемократичною державою, підтримувала такі режими. Необхідно вже відійти від політики подвійних стандартів і не лише створювати демократію у себе вдома, а й не стояти осторонь у питаннях демократії у світі.

— До речі, про подвійні стандарти. Як було нещодавно заявлено вашим відомством, «Україна не залишатиметься байдужою до питання дотримання прав людини в інших країнах, зокрема на пострадянському просторі». Скажіть, до цих країн належить лише Білорусь? Чи ми готові «бути небайдужими» і до порушень прав людини, наприклад, у Росії, Туркменистані, Казахстані? Якщо так, то чи диверсифікували ми вже джерела поставок енергоносіїв, щоб мати можливість бути такими принциповими, а якщо ні, то чи не буде наша увага виключно до Білорусі подвійними стандартами?

— Як член міжнародних організацій, що має певні зобов’язання, ми не можемо стояти осторонь обговорення тем, що стосуються стану демократії в окремих країнах і є предметом розгляду органами ООН. А саме там перебуває питання щодо стану демократії у Білорусі й на Кубі. Проте там немає резолюцій щодо перелічених вами країн, які виносилися б на розгляд комісії ООН із прав людини. Якщо ж таке питання буде винесене на цю комісію, ми розглядатимемо його в кожному окремому випадку. Тут же були підстави для того, щоб нова демократична Україна змінила свою позицію при голосуванні щодо цих двох країн — Куби та Білорусі.

— І все-таки. Наприклад, і Рада Європи, і численні міжнародні правозахисні організації ставили питання про кричущі порушення прав людини в Чечні. Ми заплющуватимемо на них очі?

— Гадаю, що це гіпотетичне запитання, оскільки сьогодні ми не стоїмо на порозі розгляду конкретної резолюції щодо конкретного питання у Раді Європи або ОБСЄ. Коли це питання постане, тоді, гадаю, Україна і визначатиметься.

Хочу зазначити: якщо ми проголосили своєю метою членство в Євросоюзі, то маємо взяти на себе й певну відповідальність, або принаймні ми повинні готуватися до неї. Наші попередники порушували питання перед ЄС про те, щоб на Україну було поширено механізм узгодження політичних заяв Євросоюзу. Ми, безумовно, підтримуємо цю ідею. Та декларувати бажання і фактично приєднуватися до позиції ЄС — не одне й те саме. Ми маємо вже сьогодні готувати себе до того, що займатимемо позицію, аналогічну євросоюзівській, щодо багатьох політичних питань. І це був перший крок на шляху до цього. Сьогодні ніхто не закине Україні, що вона сповідує подвійні стандарти: з одного боку, заявляє про свою відданість ідеям демократії, а з іншого — заплющує очі на порушення принципів демократії і прав людини в інших країнах.