БОРИС ШАРИКОВ: «ТЕ, ЩО ГКЧП ПРОВАЛИТЬСЯ, Я ВІДЧУВ, КОЛИ ПОБАЧИВ ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЮ ЧЛЕНІВ КОМІТЕТУ»

Серпневі події десятирічної давнини, неодноразово викладені в інтерпретації неймовірної кількості «літописців», встигли обрости безліччю легенд і міфів. Причому з подачі нібито очевидців, що б’ють себе в груди, присягаючи, що саме вони «допомагали нести ленінську колоду». Ця ж людина ціле десятиріччя мовчала, жодного разу не сподобилася «заcвітитися» ні в газеті, ні на телебаченні, хоча підстав для цього в неї чимало. Напевно, мало хто не знає про один із найколоритніших епізодів в історії ГКЧП, пов’язаний із відвідуванням тодішнього керівництва України повпредом гекачепістів — заступником міністра оборони СРСР генералом Варенниковим. Трохи менше тих, у кого цей епізод асоціюється з прізвищем генерал-полковника Чечеватова, що командував тоді Київським військовим округом. І, мабуть, зовсім небагатьом про щось каже ім’я Бориса Шарикова. А він же був третім у складі «генеральської» делегації, що відвідала 19 серпня 1991 року кабінет голови Верховної Ради УРСР. Як член військової ради, начальник політуправління, заступник командувача Червонопрапорного Київського військового округу генерал-лейтенант Шариков був безпосереднім учасником подій, що навіть через десятиріччя видаються йому досить неоднозначними і суперечливими. На прохання «Дзеркала тижня», зламавши обіцянку мовчати, він погодився розказати про подробиці «ГКЧП по-українському».

— Борисе Івановичу, командуванню округу заздалегідь було відомо про створення ГКЧП?

— Особисто я дізнався про це по радіо. У радянських Збройних Силах існував твердий усталений порядок: ранок понеділка починається з доповіді. 19 серпня 1991 року о 6.00 я вже був на службі й очікував, коли прибудуть на свої робочі місця начальники політорганів частин і з’єднань. Увімкнувши у своєму робочому кабінеті радіоприймач, я почув передачу тексту заяви ГКЧП. Перед цим оперативний черговий доповів, що в штабі округу перебуває заступник міністра оборони СРСР генерал армії Валентин Варенников, який разом із командувачем ЧКВО генерал-полковником Віктором Чечеватовим пізно ввечері 18 серпня прибули літаком з Криму.

Про те, що командувач напередодні вилетів до Криму, я також знав від оперативного чергового. 18 серпня він телефоном доповів мені про це, а також про те, що до Криму прибув генерал армії Варенников, який і викликав Чечеватова на аеродром «Бельбек». Вказівку з’явитися туди ж одержали командувачі Одеського і Прикарпатського військових округів — генерали Іван Морозов і Віктор Скоков.

До Криму Варенников прибув разом із заступником голови Ради оборони Баклановим, керівником апарату президента Болдіним, секретарем ЦК КПРС Шеніним, начальником спеціального експортно-технічного управління КДБ Генераловим і начальником служби охорони КДБ Плехановим. Як відомо, вони були уповноважені зустрітися у Форосі з Горбачовим і переконати його, що з підписанням Союзного договору Радянський Союз припинить своє існування.

Після розмови з першим і останнім президентом СРСР усі вони повернулися до Москви. У Криму залишився тільки Варенников, який після нетривалого спілкування з командувачами округів разом із Чечеватовим вилетів до Києва, оскільки був уповноважений провести переговори з керівництвом України.

19 серпня, десь близько восьмої ранку мені зателефонував командувач і запросив на сніданок. За столом нас було троє — Варенников, Чечеватов і я. Заступник міністра оборони відразу ж поцікавився, чи чув я повідомлення по радіо, як я до цього ставлюся, чи не виникли в мене запитання? Я відповів, що питань більш, ніж достатньо, і хотілося б отримати більше інформації.

Проте генерал армії жодних додаткових даних не навів, жодних міркувань не висловив і жодних завдань не поставив. Не було мови і про запровадження в Україні надзвичайного стану. Він лише зауважив: «Я домовився про зустріч із керівництвом України. Ми з командувачем виїжджаємо за 30 хвилин. Я б хотів, щоб і ви як член військової ради округу, як начальник політуправління КВО, як депутат Верховної Ради України поїхали разом з нами». Природно, я погодився, проте запитав: «Про що будемо говорити?» На що Варенников відповів: «Там усе і почуєте».

На зустріч ми виїхали близько дев’ятої години. Коли зайшли до кабінету Голови Верховної Ради України, там уже були Леонід Кравчук, перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко і перший заступник керівника уряду України Костянтин Масик (прем’єр Вітольд Фокін тоді був у від’їзді).

— Чи маєте ви інформацію про те, що перші особи України заздалегідь були поінформовані про можливе створення ГКЧП?

— Було б дещо коректніше це запитання поставити особисто Леоніду Макаровичу і Станіславу Івановичу. Я можу поділитися лише власними думками.

У мене склалося враження, що, приміром, у Леоніда Кравчука не було достовірної інформації про те, що готується в Москві. Але якісь дані він, безумовно, мав. Я можу дозволити собі зробити цей висновок хоча б на підставі такої ось деталі: коли Варенников заговорив про можливість запровадження в Україні надзвичайного стану, Леонід Макарович відразу взяв у руки закон, що визначає умови запровадження НС, який лежав перед ним на столі. Потрібний документ опинився під рукою: значить, людина готувалася.

Думаю, не міг усього знати і Станіслав Гуренко. Цілком можливо, що через відповідні органи його інформували, але навряд чи докладно. Наскільки я знаю, опрацювання варіанту запровадження надзвичайного стану в країні почалося з 7 серпня 1991 року і проводилося Комітетом державної безпеки, хоча до роботи, зрозуміло, залучали й військових — приміром, заступника міністра оборони генерал-полковника В’ячеслава Ачалова і командувача ПДВ генерал-лейтенанта Павла Грачова.

У мене немає підстав не вірити Маршалу Радянського Союзу Дмитру Язову, який у спогадах пізніше напише: спочатку про створення ГКЧП і мови не було. Язов стверджує, що розмова про це зайшла лише ввечері 18 серпня в кабінеті прем’єра Валентина Павлова, коли з Фороса від Горбачова прилетіли Бакланов, Болдін, Шенін та інші парламентери. За словами колишнього міністра оборони СРСР, саме тоді він уперше побачив список комітету. З цього можна зробити висновок: Гуренко не міг одержати інструкції з Москви про ГКЧП заздалегідь, до 19 серпня.

— Як відбувалася бесіда в кабінеті Кравчука?

— Ми потиснули одне одному руки, сіли за стіл для засідань: військові по один бік, цивільні — по другий. У центрі, один навпроти одного — Варенников і Кравчук. Валентин Іванович відразу почав про справу. Він узагалі не любив мимрити, мав звичку висловлюватися чітко і ясно. Сказав приблизно таке: «Горбачов хворий, влада в країні перейшла до новоствореного органу — Державного комітету із надзвичайного стану. З четвертої ранку 19 серпня в Москві у зв’язку із загостренням обстановки у столиці і загрозою заворушень в інтересах безпеки громадян оголошено надзвичайний стан. Я прибув до Києва, щоб розібратися в обстановці на місці і за необхідності рекомендувати запровадити надзвичайний стан принаймні у ряді регіонів України».

— Варенников назвав конкретні регіони?

— Так, ішлося про Київ, Львів, Одесу. Називали ще одне місто — чи то Луцьк, чи то Рівне, не можу точно пригадати.

— Якою була реакція присутніх на слова Варенникова?

— Мені здалося, що для них його слова були, як грім з чистого неба. Майже на хвилину запанувала тиша. Втім, треба віддати належне Кравчуку: він швидко опанував себе. На відміну від Масика, який помітно нервував, Леонід Макарович не виглядав розгубленим і тримався дуже достойно і мудро.

Його відповідь була приблизно такою: «Ми вас, Валентине Івановичу, знаємо як заступника міністра оборони СРСР, шановану людину, але жодних повноважень ви нам не надавали. Крім того, з Москви ми поки жодних указівок не одержували. І, нарешті, найголовніше: запровадження надзвичайного стану в цілому в Україні або в окремому регіоні — це справа Верховної Ради, так вимагає закон. Ми маємо інформацію, що обстановка й у Києві, і на місцях досить спокійна, тому не потребує запровадження якихось екстрених заходів».

— І що йому на це відповів Варенников?

— Валентин Іванович також проявив витримку. Він — людина по-воєнному жорстка, часто прямолінійна. Але в цій ситуації не вибухнув, як можна було очікувати, і віддав перевагу не методу тиску, а методу переконання. Генерал чемно зауважив: ви зважте самі, завдання в нас одне — спокій і порядок у країні, тож давайте вирішувати його спільно. Кравчук, також зберігаючи коректність, знову послався на закон. Кожен із співрозмовників тактовно, але від цього не менш завзято стояв на своєму.

Своєрідне «перетягування каната» тривало хвилин 15—20. Цієї миті на робочому столі Голови Верховної Ради задзвонив апарат урядового зв’язку. Кравчук підвівся, підійшов до столу і повільно зняв слухавку. У тиші, що знов запанувала, було чітко чути розмову. Телефонував голова КДБ СРСР Віктор Крючков. Він поцікавився, як справи, яка обстановка в Києві. Леонід Макарович посміхнувся і з деякою іронією відповів: «Обстановка нормальна, дякую. От приїхав Валентин Іванович Варенников, сидимо, розмовляємо. Ми йому саме розповідаємо, що підстав для запровадження надзвичайних заходів у нас немає. На що Крючков відповів приблизно таке: «Ну, коли ви так вважаєте... Можливо, і правильно...» На цьому розмова закінчилася. Співрозмовники попрощались, і Кравчук, дуже задоволений, повернувся до столу.

Після цього він остаточно перехопив ініціативу в розмові з Варенниковим і вже не втрачав її до самого кінця зустрічі.

— А як поводилися інші присутні?

— Гуренко за весь час не сказав жодного слова, він навіть сидів практично нерухомо. Масик теж мовчав, але помітно нервував, часто втирав піт з розчервонілого обличчя і постійно щось записував у блокнот, який лежав у нього на колінах.

Що стосується мене і Чечеватова, то ми, на прохання Кравчука, підтвердили: обстановка в Києві й інших регіонах України спокійна і не потребує запровадження надзвичайних заходів. Наприкінці розмови, скориставшись власними депутатськими повноваженнями, я запропонував Леоніду Макаровичу виступити на радіо і телебаченні, роз’яснити людям ситуацію, заспокоїти народ України. Що він згодом і зробив.

Зрештою Кравчук і Варенников чемно попрощалися. Леонід Макарович запитав про подальші плани Валентина Івановича. Той нічого конкретного не відповів, зауважив лише, що його дуже хвилює обстановка в Москві. Після чого ми втрьох вирушили до штабу ЧКВО. Результати зустрічі Варенников ніяк не коментував.

Прибувши до штабу округу, він дуже багато говорив спецзв’язком із Москвою. За окремою інформацією нам було відомо, що заступник міністра оборони дуже обурювався бездіяльністю членів ГКЧП. Мені здається, що Варенников, як кажуть військові, вибрав не той об’єкт атаки. Він повинен був не в Україну летіти, а з Криму повертатися до Москви. Впевнений, результати були б іншими. Гіршими або кращими — історія розсудила б. Через нерішучість членів ГКЧП, у першу чергу Крючкова (який керував найсильнішою спецслужбою світу!), ситуація вийшла з-під контролю. Варенников це зрозумів, коли було вже запізно.

Чесно кажучи, після цього ми з Чечеватовим усіма силами намагалися швидше відправити Валентина Івановича до Москви. Його присутність додавала знервованості, тим більше, що досить швидко стало зрозуміло: все йде до розв’язки. Відправивши кілька шифровок, вранці 20 серпня Варенников полетів до столиці з військового майданчика аеропорту «Жуляни». Після цього я і командувач зітхнули з помітним полегшенням.

— Що відбувалося в окрузі? Чи були приведені війська КВО в стан підвищеної бойової готовності? Як поводився Чечеватов?

— Командувач тримався спокійно, жодної розгубленості або знервованості в його діях я не помічав. Відразу після повернення з Криму він віддав розпорядження зберігати спокій, знаходитися на місцях, стежити за повідомленнями центральних засобів масової інформації, чекати одержання директиви.

Директива з Москви, датована 19 серпня і підписана міністром оборони і начальником генерального штабу, справді, надійшла. Вона наказувала привести війська в підвищену бойову готовність. Щоб не обтяжувати вас перерахуванням усіх зазначених заходів, скажу просто: директива зобов’язувала нас робити все, що зазвичай робиться за таких обставин. Тобто: з’єднання і частини повертаються до місць постійної дислокації, офіцерський склад відкликається з відпусток, посилюється охорона, проводиться планове бойове навчання без виїзду на полігони й у навчальні центри. Цю директиву командувач і штаб ЧКВО з відповідними уточненнями стосовно військ округу направили до військ.

— Проте в пресі була інформація, що пересування військ територією України таки спостерігалися...

— В Одеському військовому окрузі тими днями відбувалися командно-штабні навчання. Після одержання директиви всі частини і підрозділи ОкВО повернулися до місць постійної дислокації. Якихось інших переміщень військ, наскільки мені відомо, на території України не було.

— Що змінилося після від’їзду Варенникова?

— Повернувшись із аеродрому, ми з Чечеватовим зібрали членів військової ради, заступників командувача ЧКВО, проінформували їх про обстановку, результати візиту заступника міністра оборони. Було прийняте рішення: зберігати стан підвищеної бойової готовності військ округу до особливих розпоряджень.

Головна проблема полягала в цілковитій відсутності інформації з Москви. Каналів зв’язку із центром було безліч, усі вони чудово працювали, але розшукати посадових осіб у Москві було практично неможливо. Як ми з Чечеватовим не намагалися, домогтися хоч від когось якихось відомостей, нічого не виходило. Всі відповідальні особи начебто вимерли.

Якщо лінією оперативних чергових ще надходила хоч якась інформація, то я каналами Головного політуправління Радянської Армії і Військово-Морского флоту нічого не міг вияснити. Ні начальник ГоловПУра Микола Шляга, ні його заступники за 19—20 серпня жодного разу не зателефонували до округу. Я зв’язувався з колегами в інших округах — те саме. На мій погляд, тоді ГоловПУр продемонстрував цілковиту нездатність керувати політорганами. Мене як людину військову це глибоко обурювало. Переконаний, якби Головполітупром іще керував попередник Шляги, генерал армії Олексій Лізічев, ситуація була б іншою.

Проте, попри невизначеність обстановки, Чечеватов, як я вже казав, тримався холоднокровно. Тими днями ми постійно були разом, і, до речі, він, не порадившись зі мною, не приймав жодного рішення.

— Коли ви дізналися про крах путчу?

— Те, що затія ГКЧП провалиться, я відчув відразу, як побачив по телебаченню прес-конференцію членів комітету. Ми сиділи в кабінеті командувача — Чечеватов, я і члени військової ради: генерал-лейтенант Михайло Калінін, генерал-лейтенант Валентин Борискін, генерал-лейтенант Володимир Осокін і обговорювали побачене. Я тоді сказав приблизно таке: «Запам’ятайте, друзі: через кілька днів Горбачов повернеться до Москви, а весь цей комітет буде заарештований». Так і сталося. Коли засоби масової інформації оголосили про провал ГКЧП, генерал Михайло Калінін згадав мій прогноз і з легким докором сказав: «Ви, мабуть, щось знали, а від нас просто приховували!» На що я відповів: «Михайле Миколайовичу! Все, що сталося, було не так уже й складно передбачати».

І чи могло бути інакше, з огляду на нерішучість членів комітету?

— Борисе Івановичу, у ваших словах відчувається деяка симпатія до ГКЧП...

— Ви знаєте, я не схильний оцінювати ті події, а, головне, мотиви, якими керувалися головні дійові особи, настільки однозначно, як це зараз заведено. Особисто я досі не вважаю створення ГКЧП спробою державного перевороту, а членів комітету — купкою інтриганів-змовників, які рвалися до влади. Яка ще влада потрібна була віце-президенту, Голові Верховної Ради, прем’єр-міністру, голові КДБ, міністру оборони, міністру внутрішніх справ?

Вчинок цих людей пояснити просто: загальновідомо, що вони не поділяли позицію Горбачова стосовно підписання 20 серпня 1991 року нового Союзного договору, що фактично означав розвал Радянського Союзу, за збереження якого, до речі, дружно проголосував 17 березня 1991 року народ. Тому, на мій погляд, вони не занадто продумано, інколи відверто незграбно, але абсолютно щиро намагалися врятувати велику країну. Це був протест керівників країни, представників законної влади проти бездіяльності Горбачова. І за це їх назвали зрадниками, зрадниками Батьківщини?

Хто зрадник Батьківщини? Варенников? Людина, яка у 17 років написала заяву на фронт, пройшла Сталінград і Курськ, воювала в Україні й Польщі, брала Берлін і була учасником параду Перемоги на Красній площі, одержала п’ять бойових орденів і була тричі поранена? Чи, можливо, на «звання» зрадника Батьківщини більше заслуговує Горбачов, головний винуватець розвалу великої держави? Думку про цю людину я склав не тільки на підставі прочитаного і почутого. Я спираюся ще й на власні враження, тому що в 1990—1991 роках брав участь у роботі всіх пленумів ЦК КПРС.

І я вважаю, що Варенников на суді «на його честь» мав право запитати «свідка» Горбачова: «Як так сталося, що ви зрадили свій народ? Неймовірний в історії факт, коли глава держави шкодить власному народу. Ви наказали заарештувати всіх, хто заважав вам розвалювати державу»...

Після провалу ГКЧП почався загальний розвал. Не було жодної логіки в тому, що відбувалося. Не таких беручких і совісніших скидали з вершин влади, самозвані керівники швидко підбирали собі команду з найбільш послужливих і безпринципних. Так було в країні, так було і в армії. З’явився новий міністр оборони — колишній головком ВПС, генерал-полковник Євген Шапошников.

У мене з цією людиною були непрості стосунки. Спочатку вони складалися майже ідеально. У 1987—89 роках ми разом служили в Групі радянських військ у Німеччині. Він командував повітряною армією в ГРВН і входив до військової ради групи, а я був першим заступником члена військової ради — начальником політуправління і (відповідно до штатної посади) також входив до ВР ГРВН. Ми нерідко зустрічалися, як могли підтримували одне одного. Дуже часто Шапошникова, як то кажуть, «прочісували» на військовій раді групи то за аварійний стан техніки, то за стан військової дисципліни в підпорядкованих йому частинах. А головкоми — і генерал армії Валерій Бєліков, і генерал армії Борис Снітков, який його змінив, — були людьми суворими (я вже не кажу про жорсткі вимоги міністра оборони маршала Дмитра Язова). Одне слово, доля Шапошникова часто висіла на «волосині». І від подальших неприємностей його майже завжди рятувало заступництво політпрацівників — моє і генерал-полковника Миколи Мойсєєва. «Молодість», «недостатня досвідченість», «намагання виправити стан справ» — за допомогою цих аргументів ми зазвичай рятували Шапошникова.

Минав час, його призначили в Москву першим заступником головкому ВПС, мене направили до Центральної групи військ. Проте ми підтримували хороші стосунки, він завжди відгукувався на мої прохання виділити транспортну авіацію для доставки необхідних вантажів для ЦГВ. Тиловики і постачальники, знаючи про наші добрі стосунки, постійно просили мене «пробити» через Шапошникова літак. Потім він став головкомом ВПС. Я радів його успіхам, і наступні наші зустрічі на головних військових радах у Москві завжди були дуже теплими.

Ось чому мене покоробили висловлювання Шапошникова (після призначення його 24 серпня 1991 року міністром оборони СРСР), що «... нам політоргани у Збройних Силах не потрібні, я завжди обурювався тим, що у військовому відділі ЦК зі мною повчальним тоном розмовляють хлопчиськи». Я подумав, невже це той самий Шапошников, якого політоргани багато разів рятували від ганьби?

Я зателефонував йому по ВЧ з Києва в Москву і попросив прийняти мене. Командувач округу Чечеватов позитивно поставився до мого наміру і дій, напучував: «Вилітай! Проясни там обстановку!» 25 серпня о 8.50 ранку я був у приймальній міністра оборони. Все тут було знайоме, крім людей з приймальної — помічниками й охороною були незнайомі мені люди з блакитними погонами. Шапошников прийняв мене відразу. Коли я ввійшов, він не вважав за потрібне підвестися, сидів, розкинувшись, у кріслі, рожевенький, м’який, як докторська ковбаса. Його першими словами було: «Ось бачите, Борисе Івановичу, я вже міністр оборони!» На що я відповів: «Ну, до міністра вам ще дуже далеко. Вас посадили в це крісло авансом, з вдячності».

Розмова була важкою. Він цілком підтвердив власні погляди на політоргани і партію в цілому і прямо мені заявив: «Ви нам, Борисе Івановичу, непотрібні».

До Києва я повернувся з гірким почуттям. Тут життя вирувало. Україна ухвалила Акт про незалежність, почався процес формування своїх структур, у тому числі і силових. Активну діяльність розвив і Шапошников. Але мені було соромно за дії новоспеченого міністра оборони. Я тридцять років виховувався і виховував у інших продуманість, зваженість рішень, точність у формулюваннях, логічність у судженнях і діях, наполегливість у виборі шляху. Я був вихований у традиціях воїнства, офіцерства.

А від дій Шапошникова віяло політиканством і пристосовництвом. Сьогодні він підписує наказ, доводить його до військ, завтра він же його скасовує. Сьогодні надсилає телеграму до військ, назавтра її спростовує. 30 листопада 1991 року він прилетів до Києва. Виступаючи на військовій раді ЧКВО, заявив: «...Процеси, що почалися в Україні, не зупинити... ми повинні допомогти Україні створити власні Збройні Сили. Ми про це говорили з товаришем Кравчуком. Потрібно не ставати в позу, а допомагати». А кілька днів потому — 4 грудня 1991 року надсилає до військ телеграму «Ухвалене рішення про єдині Збройні сили. Всіх незгодних — звільнити». Можна пригадати й іншу телеграму, де містилася вимога привести до військової присяги Росії частини, що дислокуються на території України. Для мене той факт, що Шапошников довго не затримався на посаді міністра оборони, виглядав цілком закономірним. Можна сперечатися про переваги тієї чи іншої ідеології, про розумність дотримання тих чи інших принципів. Але безпринципності, цинізму і невдячності виправдання бути не може.

— А як склалася доля вашого безпосереднього начальника, командувача округу Віктора Чечеватова?

— Коли на Україні розпочався процес створення власних силових структур, він, як і командувачі ОдВО генерал-полковник Іван Морозов і ПрикВО генерал-полковник Віктор Скоков, відразу чесно і чітко визначили своє вставлення до цього. Вони були противниками створення Збройних Сил України і брати участь у цій роботі відмовилися. Я не знаю, було це їхнім щирим переконанням, наслідком спільної домовленості чи чітким дотриманням указівки з Москви. Але це був їхній вибір, вони не крутили, і вже саме це викликало повагу.

На початку 1992 року, на нараді з питань військового будівництва, яку проводив Президент України, відбувся чіткий поділ: командувачі округів висловилися рішуче проти створення ЗСУ, командири дивізій і командарми — настільки ж рішуче за. Це і визначило подальшу долю кожного.

Крім об’єктивних причин, що вплинули на вибір позиції генералітету, існували ще й причини суб’єктивні. За кожним командувачем округу, у прямому і переносному значенні, стояла Москва. Майже кожен мав квартиру в столиці (незалежно від того, де він проходив службу), а також реальну перспективу кар’єрного зростання.

Генерал-полковник Чечеватов принципово відмовився складати присягу на вірність народу України і поїхав до Москви, де незабаром був призначений командувачем одного з найбільших і найпрестижніших округів — Далекосхідного. Я йому по-доброму позаздрив, тому що це один із рідних моїх округів, у якому я після Військово-політичної академії імені Леніна прослужив 10 років (1970—80 рр.).

Після успішної служби в
ДалВО Чечеватов 1999 року був призначений начальником Академії генерального штабу Збройних Сил Росії, де продовжує службу понині.

— Наскільки я розумію, вам пощастило менше?

— Доля склалася так, як склалася. У мене за плечима складне і дуже цікаве життя, і не було в ньому нічого, за що мені було б соромно... Відразу після ГКЧП, а точніше, 5 вересня 1991 року новий міністр оборони Євген Шапошников видав наказ №425, в якому визначив склад комісії з аналізу діяльності керівного складу Збройних Сил СРСР в період державного перевороту.

До комісії ввійшли: генерал армії Костянтин Кобець, генерал-полковник Анатолій Клейменов (до речі, мій давній хороший товариш, разом служили в 13-й армії в Рівному у 1982—1984 роках), Селезньов і Лопатін. Зрозуміло, в комісії була велика робоча група.

У першу чергу комісія зібрала пояснювальні записки від заступників міністра оборони, головнокомандувачів видів Збройних Сил, командувачів військ і членів військових рад — начальників політуправлінь військових округів. Були допитані тисячі офіцерів, сержантів і солдат, і всім ставилося одне й те саме запитання: «Що ви робили з 18 по 22 серпня?»

Чечеватова і мене (кожного окремо) допитував слідчий з особливо важливих справ із Москви у званні полковника. Допит тривав три години.

— Вас лякав можливий судовий розгляд?

— Я не з лякливих. Але я зштовхнувся з несподіваною проблемою: як жити далі? Є велика китайська мудрість: «Не дай Боже жити в епоху перемін». Я вважав своєю Батьківщиною країну, що називалася Радянським Союзом. Я присягав цій країні як військовий, як громадянин, як людина. Я віддавав цій країні все, що в мене було, — сили, здоров’я, знання, досвід. І я втратив свою країну.

Після моєї зустрічі з Шапошниковим дорога до Москви була для мене закрита. Від Головного політичного управління я жодних пропозицій не одержав. Я відчував у собі достатньо сил, хоч і розумів, що зовсім не юний (той же Чечеватов на 12 років молодший за мене). Їхати мені було нікуди. За службу я змінив 23 гарнізони і 28 квартир. У Києві в мене квартира хоч і невелика, але, сподіваюся, остання...

Пригадується одна розмова. У 1998 році в Києві я зустрівся з нині покійним генерал-полковником Віктором Нечаєвим, що був заступником начальника ГоловПУра. Він мені відверто сказав: «А ми, вам, Борисе Івановичу, в Москві вже оголосили анафему. Ви ж нас зрадили і пішли служити Україні». «А що, — запитую я його, — ви мені хоч щось запропонували? Ви переймалися моєю долею після ГКЧП? Ви, як пацюки, розбіглися! Чи ви хотіли, щоб я ночував на вокзалі в Москві, а вдень ходив містом з червоним прапором?»

Мій вибір — залишитися в Україні — визначили не тільки прихильність до цієї землі і до людей, які на ній живуть, а й відповідальність, почуття обов’язку. Я був народним депутатом України 12-го скликання, (сьогодні — першого). І тому я прийняв рішення залишатися на Україні, скласти присягу народу і країні, де живу, у міру сил допомагати формуванню всіх нових структур у державі.

Разом з генерал-лейтенантом Валентином Борискіним, у вересні 1991 року призначеним виконувати обов’язки командувача ЧКВО, ми першими присягнули на вірність Україні, а пізніше я прийняв присягу від усіх офіцерів політичного управління округу. ПУ ЧКВО я розпустив 28 грудня 1991 року, подякувавши всім за спільну службу.

Потім я зосередився на парламентській роботі. У Верховній Раді я як член Комісії з питань оборони і безпеки (якою керував Василь Дурдинець) брав активну участь у розробці тексту військової присяги і законів «Про соціальний захист військовослужбовців», «Про пенсійне забезпечення», «Про проходження військової служби». А в лютому 1992 року, з ініціативи Леоніда Кравчука, я став помічником Президента з військових питань.

Роботи було багато, працювати було цікаво. Обстановка в адміністрації склалася рівна, шаноблива. Але, на жаль, знайшлися люди, яких дратувало, що «москаль» і головний «комуняка» КВО — і раптом помічник Президента України. Почали друкувати пасквілі, погрожували по телефону, порушили кримінальну справу. Злочини мені приписували просто моторошні: привіз із Чехословаччини меблі, допоміг порученцю поїхати до Західної групи військ. Я не опирався: розбирайтеся — подивимося, чия правда. Слідчий із СБУ, дуже порядна людина, зробив висновок: склад злочину відсутній.

Але, як кажуть, справу закрили, а «осад залишився». На жаль, Леонід Макарович не став довго розбиратися, а дав зрозуміти через свого помічника Олександра Мельника, що наша подальша спільна робота неможлива.

Я написав заяву про звільнення і перейшов на постійну роботу до комісії Верховної Ради України, де працював до 1994 року. Після 1994 року — пенсіонер, потихеньку працюю в одній з державних структур...

Минуло 10 років після ГКЧП, багато що змінилося. Настали нові часи, з’явилися нові пісні про головне, стали іншими люди, часто невпізнанно змінилися навіть близькі, давно знайомі товариші зі служби. Багато хто, на жаль, говорять про час, що їх виховав, з незрозумілою ненавистю. Про недоліки говорити треба, але говорити з любов’ю до своєї Батьківщини, до її історії й народу.

У Петра I є гарні слова: «Гордиться славою своих предков не только можно, но и должно, не уважать оной есть постыдное малодушие». У нас же крах «імперії» немов звільнив багатьох від спокути совісті. А час, упевнений, усе розставить на свої місця, усіх розсудить.