АВАНСИ ТА БОРГИ - Архів - dt.ua

АВАНСИ ТА БОРГИ

30 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 30 серпня-6 вересня

Минулої суботи вся країна рівно о 21.00, як радянську програму «Час», дивилася по телевізору на Президента і слухала, що він говорить...

Минулої суботи вся країна рівно о 21.00, як радянську програму «Час», дивилася по телевізору на Президента і слухала, що він говорить. Уся, оскільки п’ять провідних каналів, одночасно і не змовляючись, показали звернення Президента до нації. Цифри говорять, що 20% громадян найбільших міст, котрі мають телевізори, дивилися на екрани на початку виступу і 19% — наприкінці. Тобто Президент тримав аудиторію. Найбільше глядачів у цей час мав канал «1+1», аутсайдерами виступили «Новий канал» та «УТ-1». Виступ Президента мав рейтинг нижчий, ніж «КВН» або «N-кілометр» і «Погода» на каналі «Інтер», але вищий, ніж багато фільмів того дня. Цікаво, що, починаючи з 21.00, рейтинги всіх каналів падали до моменту, коли Президент заговорив про політичну реформу. Після цього рейтинги поповзли вгору. Тобто всім глядачам було цікаво. Певно, варто порадити політтехнологам наступного разу починати з кінця. А ми сьогодні поговоримо про початок. Про початок змін? Про початок кінця?

Частина перша, психоаналітична

Можливо, головне питання минулого тижня — це питання, яким побачили Президента громадяни минулої суботи і чим він відрізняється, якщо відрізняється, від Президента минулих років?

Минулої суботи Президент моргнув 294 рази, частіше йому моргалося на початку промови, мабуть, від хвилювання. Він подався вперед у напрямку камери 176 разів і повернувся на початкову позицію стільки ж разів. Він жодного разу не сперся на спинку крісла й не хитнувся з боку вбік. Президент двічі подивився не в камеру, один раз праворуч себе й один раз уперед на стіл. Говорячи про загиблих шахтарів, він нахилився й опустив очі. Коли камера показувала руки Президента, то можна було помітити, що він весь час тримав кисті на столі перед собою, іноді кладучи одну руку на другу, але тільки праву на ліву. І ніколи навпаки. Це сталося 13 разів, і тричі, мабуть бажаючи щось підкреслити, Президент відривав таким чином схрещені руки від столу й потім енергійно опускав. Один раз Леонід Кучма відірвав від столу вказівний палець правої руки, один раз — лівої і один раз мізинець лівої руки. 17 разів Президент підняв і опустив на стіл обидві долоні не в схрещеному стані. Крім того, інколи складалося враження, що Президент тримається за стіл, допомагаючи собі великими пальцями обох рук. На Президентові був хороший темний костюм у ледь помітну подовжню смужку й цілком доречна темна краватка, також в ледь помітну, але діагональну смужку, що мало підкреслити на тлі білої сорочки і урочистість події, і численні траури останніх місяців.

Верхній гудзик піджака був розстебнутий, що відповідало, радше, моді, ніж протоколу. І можна було помітити, що верхній гудзик сорочки розстебнутий також: можливо, Леонід Кучма просто не полюбляє краваток, як, приміром, я.

Грим на обличчі Президента було покладено цілком пристойно і навіть майже непомітно, за винятком, мабуть, дивної подовжньої смуги посеред чола, яка викликала підозру, що це відблиски від телевізійного освітлення. Хоча, можливо, у мене просто поганий телевізор. З приводу емоційного гриму, я міг би сказати: було дуже схоже, що цього разу Президент говорив не тільки, щоб сказати, а й прагнув бути почутим, що востаннє з ним траплялося в середині 90-х.

Загалом, якщо, за європейською шкалою, Президент виглядав на «трієчку», то за українською — достойний «твердої п’ятірки» (за старим стилем).

Усе це — мій особистий аналіз. Хтось може думати інакше. Але мій погляд — радше, позитивний, ніж негативний. З цими думками я звернувся до кількох психологів і психоаналітиків. З метою прояснити, що сталося з Леонідом Кучмою 24 серпня, у День Незалежності. І чи не ввижається мені, що він якось змінився? Треба сказати, чистого експерименту не вийшло, оскільки людина він відома, й усі розуміли, кому дають характеристику. Тож можна цим людям загалом не вірити. Або поділити слова психологів на 2, 3, 4 і далі — за бажанням. Але ось що сказали психологи: це людина, загнана в кут якимись абсолютно особистими обставинами. Він не володіє ситуацією — стверджують аналітики і наводять аргументи: «Коли говорить Путін, він тримає руки на столі практично до ліктів. Як господар. Леонід Кучма тримає тільки кисті рук, намацуючи в такий спосіб точку опори».

Коли Президент схрещував руки перед собою на столі, це могло означати, що він сам не згоден із тим, що говорить, і руками відгороджується від своїх слів. Він змушений говорити те, з чим не цілком згоден. Ця людина на порозі серйозних рішень, пов’язаних з особистими переживаннями. Його розхитування вперед і назад можуть свідчити про те, що він інстинктивно хоче відірватися від крісла, тобто він, можливо, вже розуміє, що це не його крісло. Або, жартують аналітики, це просто двійник, який сів у чуже президентське крісло. Так, як Президент, говорять приречені, ті, що відходять. Усе це, плюс те, що Президент важко дихав, у принципі можна кваліфікувати як крайню психофізичну втому та втрату життєвої енергії. Крім того, важке дихання, непорушна шия, постійні рухи вперед-назад часто є ознаками бажання висловити тривоги й навіть образи. Так говорять люди, готові плакати від образи.

Наприкінці перегляду касети один психолог замислено мовив: «Я не здивувався б, якби наприкінці звернення Президент заявив про відставку. Це здавалося б останнім словом».

Ми не наводитимемо далі думок психоаналітиків та їхніх тонких і мало кому, зокрема й нам, зрозумілих підтверджень вищесказаного. Але зазначимо, що все це могло статися від простого телевізійного хвилювання — адже Президент не телезірка.

Частина друга, псевдоаналітична

Якщо коротенько, минулої суботи Президент різко, і для багатьох несподівано, перейшов в опозицію, я навіть сказав би — в антипрезидентську опозицію, і став поруч із Тимошенко, Морозом, ющенківцями та комуністами. І навіть здалося, що він раптом створив і очолив фронт або, в найгіршому випадку, форум національного порятунку. Позаяк Україні необхідні рішучі зміни політичної системи. Я навіть почув, як у кабінетах на Печерських пагорбах попадали люди, стільці й шафи. І відкрилося мені, що це й був той землетрус, про який весь серпень говорили сейсмологи. Хто ці чорні сили, які створили в Україні президентсько-парламентську республіку? І хто ці вродливі, але скромні чоловіки, котрі через відсутність демократії та слабкість партій змусили Президента брати на себе відповідальність? Але тепер, коли вже стало ясно, що матч програно, тобто демократії немає й не буде і пігмейсько-карликові партії ось-ось повиздихають, на сцену вийшов Президент і публічно відмовився від влади, закликавши передати її парламентові й відродити таким чином демократію. Тут і піді мною захиталося й мало не впало, але Бог милував. Оскільки було пояснено на прикладах із минулого, тобто за юридичним принципом прецедентності, як це може бути зроблено.

Береться парламент, тобто, безперечно, найкраща і найбільша його частина, й енергійно переміщується з пункту А в пункт Б. І в цьому пункті Б він швидко приймає потрібні, не менш історичні рішення. Тобто штани перетворюються, перетворюються штани, штани перетв... Не перетворилися, оскільки далі мова пішла про способи побудови парламентсько-президентської республіки. Але картина увиразнилася, коли стало відомо, що таку республіку придумав український народ, тобто сам придумав, потім сам організував референдум, а потім сам же проголосував за те, що придумав 2000 року, тобто за парламентсько-президентську республіку. Та Рада підвела і, як завжди, не імплементувала. Загалом, «покидьки вищої проби».

Зрештою, тепер Раді залишилося тільки почати й закінчити. Тобто створити більшість, потім уряд, потім економічну політику, потім змінити Конституцію, змінити виборче законодавство і провести адміністративно-територіальну реформу. І все це, очевидно, без жодного вето, що мусить поліпшити настрій кожного парламентарія. Наші оплески.

Частина третя, історико-архівна

Тепер ми різко, услід за Леонідом Кучмою, стаємо іншими, тобто вельми і вельми серйозними. Отже, 24 серпня влада визнала, і сталося це, певне, через обставини останніх двох років, що повністю збанкрутувала. У країні стався дефолт влади, яка нічого не може придумати сама, і ця влада терміново вдалася до позики. Або, краще сказати, забрала ідеї в опозиції. Тут, може й недоречно, я хотів би пояснити плагіаторство в назві цієї статті. Вперше така назва з’явилася в журналі «Новый мир» рівно 15 років тому. Слухаючи Президента минулої суботи, його рішучі, енергійні заклики до необхідності змін, я згадав, що це вже було. Я також спробував із претензією на історичність зрозуміти, коли політики й філософи починають говорити так, як говорив Президент України. Я гадав: таке відбувається, коли очевидні економічні провали чи соціальні конфлікти або є реальна загроза збройних сутичок. Але ні. Це відбувається виключно на метафізичному грунті, тобто коли влада незбагненно не подобається, коли вона набридла навіть сама собі, коли люди на запитання: «Чи подобається тобі влада?» — відповідають: «Не подобається». А на запитання: «Чому?» — відповідають: «Не знаю». Коли владу підозрюють у всьому і демонізують. І коли деморалізоване й апатичне суспільство вже сформоване й починає виснажливо поїдати всіх і кожного зсередини відчуттям невдоволеності — саме тоді можна очікувати таких виступів.

Ось що писав професор Микола Шмельов в оригінальній статті «Аванси та борги» рівно 15 років тому (стилістику збережено): «Масовими стали апатія, байдужість, розкрадання й неповага до чесної праці. І, нарешті, невір’я в проголошені цілі та наміри. У те, що розумніша організація економічного та соціального життя можлива», — сказано було в прогресивному «Новом мире». Та ось що можна було прочитати в журналі «Коммунист»: «Часті зіткнення з різноманітними формами соціальної несправедливості, марність спроб індивідуальної боротьби з її проявами стали однією з головних причин відчуженості частини трудящих від суспільних цілей і цінностей». Усе це писалося 1987-го. Відносно благополучного року, тобто не 1991-го, коли вже все валилося, або, принаймні, хиталося.

Я подумав: може, такі зауваги свідків часу завжди або часто є предтечею жорстоких соціально-політичних катаклізмів. Тобто, може, завжди, перш ніж щось має трапитися, у країні з’являються наростаюча апатія та недовіра до влади? Може, це містика, і я вже, напевно, втомив тебе цитатами, читачу. Та ось що я виявив у стенограмах Четвертої Державної думи Росії від 1915 року. Вже нікому нічого не говорять прізвища парламентаріїв, але ось їхні слова: «Ніколи в країні престиж влади не падав так низько, ніколи не були можливими такі принизливі характеристики, таке зневажливе ставлення до носіїв влади; ніколи, нарешті, стосовно влади не спостерігалося такої недовіри і не висловлювалися такі жахливі підозри, які тепер народний поголос передає з вуст в уста». Може, добре освічений або з хорошою пам’яттю читач нагадає собі, що саме і як сталося через два роки після 1915-го або через три-чотири роки після 1987-го.

Президент оголосив революцію згори, що схоже на часи Горбачова і не схоже на часи Ульянова, який оголосив революцію знизу. Попри всю протилежність, одне слово об’єднує рух цих політиків. Слово «революція». Окрім того, що ми ніколи не знаємо, якою революція буде завтра, ми точно запам’ятали фразу, що вона завжди пожирає своїх дітей і користуються плодами революції завжди не ті, хто її організував. Сьогоднішня влада, щось відчувши і щось зрозумівши, вирішила зрушити з місця, очолити і привласнити тенденції. Опозиція зупинилася. «Чому?» — запитаєте ви, і я спробую відповісти. В опозиції були якісь ідеї, але не було способу доставки цих ідей до громадян, тобто транспорту. У влади ідеї давно скінчилися, але завжди був транспорт, тобто преса і телебачення. Тепер влада має всі слова, опозиція — лише можливість діяти. Тобто змагання ідей завершено. Утворилася монополія. Тут можна, звісно, витерти ноги об опозицію, адже вона часто цього варта, але для цього є спеціальні і добре навчені люди.

І, нарешті, останні міркування. Президент у своїй промові фактично перевів борги в аванси, тобто конвертував їх. Усе, чого від нього очікували в минулому, він закликав зробити в майбутньому. Я не беруся судити, чи можлива в країні політична реструктуризація і чи буде надовго відкладений попит людей на рух до здорового глузду задоволено. Поки що бачу лише загальну підтримку починань Президента в пресі й одностайне схвалення його рішучості. А Україна та її громадяни завмерли в очікуванні. Позаду море боргів, але вчора. Попереду ріки авансів, але завтра. А сьогодні — океан невір’я й апатії. Оскільки аванси в нові борги переводити легко. Питання в тому й полягає, яким чином зробити так, аби ці аванси вкотре не стали черговими боргами. Та й потім — хто платитиме?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво