АТАКА ВЛАДИ НА «ГРАНТОЖЕРІВ» - Архів - dt.ua

АТАКА ВЛАДИ НА «ГРАНТОЖЕРІВ»

12 грудня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №48, 12 грудня-19 грудня

Минулий тиждень ознаменувався стартом чергової кампанії влади з дискредитації громадських (неурядових) організацій...

Минулий тиждень ознаменувався стартом чергової кампанії влади з дискредитації громадських (неурядових) організацій. Саме вони, одержуючи фінансову підтримку від зарубіжних спонсорів, виявляється, є головною загрозою національній безпеці України. Одних ініціаторів кампанії налякали події в Грузії, інших — у Росії, треті просто бояться Ющенка, підозрюючи в його підтримці все західне, навіть Франкліна, зображеного на стодоларовій банкноті. Небезпеки, на наш погляд, гіперболізовано: Україна — не тільки не Росія, а й не Грузія.

Проте дивним чином у цьому питанні збіглися інтереси влади й лідера комуністів.
4 грудня Петро Симоненко зробив різку публічну заяву, якою засудив втручання у внутрішні справи України ззовні і запропонував створити слідчу комісію Верховної Ради з перевірки організацій, які одержують фінансування від зарубіжних спонсорів.

Свої аргументи Симоненко виклав із парламентської трибуни. Він стурбований тим, що в Грузії з допомогою США усунули від керма держави владу (зауважимо, яка махлювала на виборах). Турбує Петра Миколайовича «загроза повторення або югославського, або грузинського, або російського сценарію демократизації», «діяльність різноманітних так званих незалежних громадських фондів, які фінансуються з-за кордону з метою лобіювання економічних інтересів транснаціональних корпорацій, політичних інтересів імперіалістичних центрів впливу та встановлення в усьому світі маріонеткових режимів». Здається, Петро Миколайович не пов’язує останніх аргументів із Росією, адже лобіювання економічних інтересів російського капіталу в нас здійснює сама Українська держава в особі її вищих керівників. Тривожить лідера КПУ й «фінансування соціологічних центрів, що нав’язують власну точку зору»...

11 грудня Тимчасову слідчу комісію Верховної Ради «з установлення фактів іноземного втручання у фінансування виборчих кампаній в Україні через недержавні організації, що існують на гранти іноземних держав», було створено. «За» проголосували депутати більшості, комуністи і п’ятеро БЮТівців. До її складу ввійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. На чолі — Валерій Мішура, фракція КПУ.

У чужих руках перемога гарніша

Першою ластівкою нової кампанії став Михайло Погребінський, відомий громадськості як директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології, а вужчому колу — як позаштатний радник голови адміністрації Президента, лідера СДПУ(о) Віктора Медведчука. У діяльності аналітичних центрів, що фінансуються з зарубіжних джерел, він добачив «потенційний виклик національній безпеці». Цю думку Погребінський оприлюднив на сторінках часопису «Національна безпека і оборона», підготовленого Центром Разумкова до «круглого столу» «Неурядові аналітичні центри в Україні: пропонування й попит».

«Круглий стіл» пройшов у змістовних дискусіях, що включали виступ співробітника Центру, очолюваного Погребінським, який запропонував не допускати експертів неурядових центрів, що мають зовнішнє фінансування, до розробки спільно з органами влади важливих державних рішень, зокрема до роботи у складі дорадчих органів при Міністерстві закордонних справ.

Порушені на «круглому столі» питання взаємовигідного співробітництва неурядових центрів з органами влади, їхнього впливу на громадську думку не одержали висвітлення у ЗМІ, тим часом тема зарубіжного спонсорства привернула надзвичайну увагу. Хвилю критики «грантожерства» підхопили підконтрольні владі друковані видання й телеканали.

Але чого боятися владі, якщо до її планів не входять проведення брудних виборів, масові фальсифікації, силові варіанти? Напевно, щось із цього до планів уходить. Оскільки знову, як і перед кампанією 2002 р., вона намагається дискредитувати неурядовий (третій) сектор, аби розв’язати собі руки перед виборами, на чесну перемогу в яких у неї мало шансів.

Лиха без добра не буває?

Лідер КПУ, головний ініціатор створення комісії, представляючи документ у парламенті, пішов далі розданого депутатам тексту: він наголосив на необхідності перевірки громадських організацій на предмет не тільки «дотримання законодавства», а й на предмет відповідності їхньої діяльності «національним інтересам України». Разом із правоохоронними органами, за потреби. Можна не сумніватися: органи є — потреба буде.

З питанням відповідності законодавству більш-менш ясно, хоча й воно не без прогалин і суперечностей. Але національні інтереси — хтось бачив їх перелік? Такого не існує в українській природі. Ні два президенти, ні чотири парламенти, ні десять урядів, ні понад сотню політичних партій за 12 років не сподобилися виразно сформулювати національні інтереси України. (Ухвалений у червні ц.р. закон «Про основи національної безпеки України» щось прояснив: він визначив «пріоритети національних інтересів», але переліку «національних інтересів» документ не містить.) То що будемо перевіряти? З чим звіряти діяльність громадських організацій — із розумінням національних інтересів контрольними органами, правоохоронними структурами та спецслужбами? З урахуванням їхньої «об’єктивності» й «незаангажованості» результат перевірок передбачити нескладно.

Утім, ініціатива Компартії може виявитися корисною: а що як парламентська комісія справді складе список національних інтересів, Верховна Рада його хутенько (як постанову про створення комісії) проголосує, а потім... А ось потім може бути весело. До сліз. Розумних і незатребуваних владою людей у країні багато, їм тільки дай у руки мірну лінійку, відградуйовану в національних інтересах. Такого наперевіряють на відповідність (невідповідність) — мало не здасться. Багатьом. Інша річ — держава, що наприймала безліч рішень, які йдуть урозріз із національними інтересами України. Пройдуться, приміром, по статтях бюджету, за результатами приватизації, по чиновницьких «мерседесах» (вартістю 0 тисяч кожен), по мільярдних кредитах під урядові гарантії, по тексту угоди про ЄЕП, по проектах нафтового реверсу вкупі з газотранспортним консорціумом. Потім звірять із національними інтересами результати голосування парламентських фракцій щодо найбільш хабароємних законопроектів... До перевірки фондів і центрів навряд чи дійде — не ті масштаби діяльності, та й шкоди теж. Здається, такий аналіз допоміг би нашим виборцям зробити більш свідомий вибір 31 жовтня 2004 р.

Але повернімося до головної теми. Хотілося б нагадати лівій опозиції, яка об’єдналася сьогодні в тактичний альянс із владою, що на минулих виборах, коли влада оголосила публічну війну громадянському суспільству, пресингувала небажаних для неї кандидатів, саме громадські організації підняли голос на захист демократії, проти масованого застосування адміністративного ресурсу, за рівний доступ усіх кандидатів до засобів масової інформації.

Хіба комуністи, БЮТівці та фракції більшості, що голосували за створення комісії, не пам’ятають, як у січні-березні 2002 р. вони, тоді ще кандидати в депутати, публічно подавали на суд експертів, журналістів і громадськості свої виборчі програми на «круглих столах», організованих неурядовими центрами при фінансовій підтримці зарубіжних донорів — німецьких, британських, американських? Для них це була рідкісна можливість із допомогою мас-медіа донести свої ідеї до мільйонів громадян, причому в умовах відкритої, демократичної дискусії. І ніхто зі спонсорів не нав’язував своїх інтересів, не просив про лобіювання. У такому впливі на виборчий процес комуністи і БЮТівці сьогодні вбачають загрозу національним інтересам?

Не залишаться без наслідків публічні «наїзди» окремих опозиційних політиків на соціологічні служби. Комусь не подобається низький рейтинг, хтось взагалі не вважає соціологію наукою. Що ж, давайте разом із владою, яку теж не влаштовує низький рівень підтримки населення, дискредитуємо соціологів із неурядових структур. Тоді всім стане спокійніше й легше. Задовольнятимемося соціологією, замовленою владою, її під час виборів буде через край. Утім, можна і своє самолюбство потішити результатами штабних опитувань. Пам’ятається, штабісти Євгена Марчука за тиждень до виборів-99 були впевнені у 20-відсотковому рейтингу свого кандидата...

Хочу нагадати, що провідні соціологічні структури країни, чиїм результатам довіряють і до кого звертаються з проханням провести опитування лідери найрізноманітнішої ідеологічної орієнтації (від Партії регіонів до РУХу, від «Трудової України» — до «Батьківщини» й навіть Президент), заслужили свій авторитет, проводячи об’єктивні дослідження на гранти зарубіжних спонсорів.

В одному я цілком згоден із Петром Миколайовичем: фінансова підтримка з-за кордону виборчої кампанії конкретного кандидата — неприпустима. Причому як із Заходу, так і зі Сходу. І якщо Ющенко, Янукович або Симоненко створять при своєму штабі якусь громадську структуру, на кшталт «Соціального захисту», і на її рахунки почнуть надходити кошти (або бартер у вигляді техніки, інформпідтримки тощо) з-за кордону, які кандидат використовуватиме на фінансування кампанії, — заслін має бути поставлений негайно. Але я привітав би зовнішню підтримку, зокрема фінансову, хоч із Заходу, хоч зі Сходу, що допомагає суспільству створити рівні умови боротьби для всіх кандидатів, забезпечити їм можливість безперешкодного доступу до ЗМІ, донести свої ідеї та програми до виборців, обмежити застосування владою адміністративного ресурсу. Хочеться думати, що в цьому зацікавлений і лідер комуністів.

У зарубіжному фінансуванні бачать підтримку Ющенка. Політикам, які захворіли на «шпигуноманію» й оголосили війну «грантожерам», на мій погляд, слід позбутися стереотипу: далеко не всі, хто поділяє західні цінності, стандарти, права й демократії, — це солдати Ющенка, що працюють на нього. Точнісінько так само, як не всі любителі російської горілки беззастережно підтримують політику Путіна.

До речі, чому депутати, котрі підтримали створення комісії, не прислухалися до колег, які пропонували їй звернути увагу на російський чинник впливу на вибори в Україні — і не тільки через ЗМІ, а й через російських політтехнологів, що практично живуть у кабінетах на Печерську, і через радника російського Президента, який постійно консультує найближче оточення Президента українського? Якось одновекторно ми підходимо до нашої багатовекторної зовнішньої політики.

Колода в блакитному оці

Головний «грантожер» у нас — держава, у цьому ні в кого не повинно бути сумніву. Зарубіжну допомогу беруть всі й, практично, на все — на реформу в армії, на обстеження складів із боєприпасами, на ліквідацію озброєння та військової техніки, на підготовку й утримання миротворчих підрозділів, на створення системи експортного контролю за продажем зброї, на реформування правоохоронних органів і спецслужб, на контроль за станом енергетичних об’єктів, їхню модернізацію, на технічне відновлення прикордонної та митної служб, на комп’ютеризацію банківської, податкової та бюджетної систем, на закриття шахт, на аграрну реформу, на створення інформаційних мереж у центральних органах влади, на підготовку та експертизу нормативно-правових актів, на навчання чиновників, на оптимізацію документообігу в держструктурах, на вдосконалення системи державного планування, на впровадження нових технологій, навчальних програм, медичних препаратів і т.д. і т.ін. Бере Кабмін, бере Верховна Рада, бере адміністрація Президента, бере РНБО, беруть практично всі міністерства та відомства. Йдеться про сотні мільйонів щорічно, а в цілому за роки незалежності — це мільярди доларів. Як бачимо, закордонна допомога використовується державою в сферах, що мають пряме відношення до питань національної безпеки. І галасу в ЗМІ з цього приводу не піднімають — ні влада (яка використовує закордонних донорів сьогодні), ні опозиція (яка робила те саме вчора). До речі, допомога ця в ряді випадків обставляється додатковими умовами, досить жорсткими, а іноді й попросту принизливими. Однак що поробиш, та й закордонних донорів здебільшого можна зрозуміти: вони нашу державу теж знають і, як і ми, не особливо їй довіряють.

Читачі «ДТ» можуть не знати, що левова частка закордонної допомоги розподіляється в Україні за участю державних структур і здебільшого ними ж споживається. Та парламентська комісія не отримала мандата на перевірку держструктур — ініціатори про це якось не подумали, а пропозиції колег-депутатів, у тому числі оформлені письмово, залишилися без уваги Адама Мартинюка, який головував на засіданні, їх навіть не поставили на голосування.

Громадські структури теж отримують допомогу з-за кордону, щоправда, обсяги її не можна порівняти з сумами, якими розпоряджаються державні структури. Якщо за роки незалежності через руки держчиновників пройшло понад 4 млрд. дол. зарубіжної допомоги, то громадським організаціям дістаються крихти. Приміром, один із найзаможніших закордонних донорів, Міжнародний фонд «Відродження», фінансує проекти обсягом порядку 5—6 млн. дол. щорічно, і ці гроші розподіляються на 500—600 громадських організацій. Цифри, як бачимо, непорівнянні.

Примітно, що громадським організаціям гранти даються відкрито: у засобах масової інформації публікуються оголошення про конкурси на їхнє надання, результати тендерів, виділені суми, заходи та одержувачі коштів. Такої відкритості влада не демонструє. Не демонструють його і критики «грантожерів». До речі, на етапі підготовки вищезгаданого «круглого столу» Центр Михайла Погребинського — єдиний з опитаних, без пояснення причин відмовився оприлюднити інформацію про джерела фінансування своєї діяльності.

І ще одне: на відміну від державних структур, неурядовим організаціям гранти представляють без додаткових умов. Про це заявляю відповідально, із власного досвіду. Нам ніхто не диктує методологію проведення досліджень, не намагається визначати їхні результати — погоджуються лише тема, бюджет і терміни. Спонсори знайомляться з отриманими нами результатами вже після їхнього оприлюднення. Це до питання про те, «хто платить — той і замовляє музику».

Мікроскопом по цвяхах

Атака на неурядовий сектор, так би мовити, демонструє слабкість і безпорадність влади. Сильна, переконана в собі влада знайшла б краще застосування своїм зусиллям. Не виходить. Інтелектуальна криза у владі триває: політичне безладдя в політиці внутрішній, постійні шарахання з крайнощів в крайнощі в політиці зовнішній. Одна з далеко не останніх причин — відмова від використання інтелектуального потенціалу, що перебуває за дверима влади, у неурядовому секторі.

Опозиція, до речі, теж працює не досить ефективно: мало свіжих ідей, немає опрацьованих конструктивних пропозицій. І тим, і іншим не перешкодили б альтернативні оцінки, пропозиції, розробки. Поки ще є кому оцінювати, пропонувати, розробляти.

Неурядові аналітичні центри по суті є посередниками між владою і суспільством. Вони виявляють больові точки та проблеми розвитку, пропонують шляхи їхнього рішення; трансформують ідеї в реальну політику; забезпечують можливість обміну думками між ключовими гравцями політичного процесу. Пропонуючи альтернативні рішення, вони здійснюють громадське лобіювання, вплив на владу з метою підвищення якості державної політики. Неурядові аналітичні центри — це ще й важливий інструмент громадського контролю за діями влади. Велика їхня роль і у визначенні цілей та цінностей суспільства, формуванні громадської думки з актуальних для країни питань. Ці аксіоми, зрозумілі та прийняті не тільки в країнах розвиненої демократії, а й у сусідніх з Україною державах, не стали керівництвом до дії для органів державної влади України.

Парламент замість того, щоб створити сприятливу законодавчу базу для розвитку громадських структур, вирішив пріоритетно зайнятися їх аудитом. І без Верховної Ради охочих приглянути й приструнити не бракувало. Виконавча влада далеко не завжди готова спокійно вислухати альтернативні пропозиції, особливо якщо вони спрямовані на підвищення відповідальності та прозорості її дій. У тіні їй працюється легше, ніж на світлі. Непоодинокі випадки, коли пророблені і своєчасні пропозиції відхиляються чиновниками лише тому, що їх вніс центр, співробітництво з яким владою карається.

Однак не можна сказати, що всі ідеї й напрацювання незалежних неурядових структур відхиляються. Це не так. Вони потрапляють і в програмні документи, і у виступи Президента, і в законопроекти, і в публічні виступи високих чиновників, і навіть у програми політичних партій. Часто без відома і без посилання на авторів. Питання інтелектуальної власності тут не найголовніше — дай Боже, щоб хоч так ідеї втілювалися. Трапляються й анекдотичні випадки, коли, приміром, на міжнародній конференції три високих чиновники один за одним виступають із доповідями від України, слово в слово зачитують одні й ті ж самі сторінки, висмикнуті без посилання з публікації неурядового експерта, причому в його присутності. А не під силу користувачам від влади, оцінивши потенціал експертів, замовити неурядовим центрам дослідження й оплатити його з бюджету? І державі користь, і «грантожерів» менше. Нам ще вчитися та й учитися жити і працювати разом — владі і тим, хто перебуває поза її коридорами.

Відродження

Примітно, що атака на незалежні фонди та центри відбувається на тлі організованих з ініціативи і за підтримки партії влади регіональних громадянських форумів — на підтримку конституційних змін, головним результатом яких (у разі успіху починання) стане повне усунення громадян від прямого впливу на владу і консервація нинішнього політичного режиму. У цьому питанні влада за повною програмою користується послугами підконтрольних їй громадських організацій (Спілка юристів, Союз промисловців і підприємців та ін.).

Розпочали цю кампанію на підтримку першої ініціативи Президента з конституційної реформи. Але Президент передумав. І підтримав інший варіант. Потім ще один, і кожен новий — протилежний по своїй суті тому, що пропонувалося спочатку. Але це дарма — кампанія триває, незрозуміло, на підтримку чого, але на підтримку. На фініші нібито ініційованої громадськими організаціями метушні її справжні ініціатори подякують несамовито активним співвітчизникам і оголосять, що ж ті насправді підтримали. Коли самі остаточно визначаться. Всеукраїнський громадянський форум влада планувала на кінець вересня, але боси й досі не знають, в ім’я чого, зрештою, потрібно буде «нагинати» парламент для реалізації задуму. Тому й форум відклали. Тепер на лютий. Нехай поки що активісти на місцях про всяк випадок обирають делегатів, там буде видно. Профанація повна, але здійснюється на повному серйозі і з твердою вірою в успіх. Хто сумнівається, відвідайте місцевий форум, якщо у вашому регіоні ще не встигли схвалити президентську ініціативу, щоб особисто переконатися, — застій часів Брежнєва.

Громадянські форуми, за свідченням очевидців, проходять за схемою і в дусі партійних конференцій-читок кінця 1970-х. Пам’ятаєте, тоді з ініціативи і під керівництвом партії влади в областях дружно обговорювали твір дорогого Леоніда Ілліч (трилогію «Мала земля», «Відродження», «Цілина»), завершуючи нудотні й довгі засідання загальним захопленням і тріумфуванням? Тепер усе швидше, довго читати ніколи, та й невідомо, який законопроект оголошувати. За рознарядкою в добровільно-примусовому порядку у великому залі збирають 200—300 чоловік, які слабо розуміють, навіщо їх відірвали від роботи. Сидить президія, народ неуважно слухає три-чотири заготовлених виступи про труднощі буття. Усе ніби правдиво, із критикою влади. Потім звернення до залу: Вам подобається таке життя? — Ні (хором, правдиво); Хочете жити, як у Європі? — Так (хором, правдиво); Підтримуєте реформу влади, що забезпечить гарне життя? — Так (хором, правдиво); Тоді голосуйте на підтримку законопроекту номер такий-то (читати не будемо, усі поспішають на роботу) і відразу ж за список делегатів на форум у Києві (без обговорення кандидатур, усі поспішають), і не треба таємним голосуванням, підняттям виданого при вході папірця — більшість «за». Ура! (полегшено). Усі вільні. Це розповідь учасника форуму, який відбувся у Шевченківському районі столиці. Не думаю, що в регіонах законопроекти обговорюють постатейно. Ось таке «громадянське суспільство» владу цілком влаштовує. Легко з ним.

Різне ставлення влади до різних «громадянських суспільств», на мій погляд, вливається в головний мотив її поведінки напередодні виборів — прагнення позбутися будь-яких форм внутрішнього і зовнішнього контролю.

Питання з мас-медіа влада вирішила: непідконтрольних їй впливових ЗМІ, прямо чи опосередковано, залишилося вражаюче мало. Темники, як і раніше, надходять у редакції регулярно, в них безіменні «аналітики» «рекомендують», що висвітлювати, а чого не висвітлювати, у якому тоні і який політик прокоментує конкретну подію, аналітики «думають», які події будуть журналістами забарвлені в партійні кольори СДПУ(о), щоб вигідно відтінити правлячу партію на тлі інших. Із громадськими структурами війна розгортається з новою силою, головна мета — їхня дискредитація в громадській свідомості, обмеження доступу в інформаційний простір. Не вдасться занести всіх «відьом» у «червону книгу грантожерства», придумають інші приводи. Фантазія буйна, люди працюють із вогником.

Непокоїть владу зовнішній чинник, тут протистояти складніше, але головні методи вже очевидні. Позбавити права голосу послів впливових країн Заходу, наполегливо звинувачуючи їх у втручанні у внутрішні справи. Дискредитувати моніторингові структури Ради Європи, ОБСЄ. Створити перешкоди для роботи в Україні закордонних донорів, занепокоєних непрозорістю майбутніх виборів. (Нагадаємо, що однією з чотирьох умов короткої зустрічі Кучми з Бушем, так само як і візиту Януковича до Вашингтона, був дозвіл на реєстрацію в Україні двох американських фондів. Візити здійснилися — тепер можна «мочити»?)

З підозрою сприймаються за рубежем і ніби суто економічні ініціативи, які виходять із Києва: у бажанні Сергія Тігіпка достроково розрахуватися по боргах України з МВФ потенційні інвестори вловили не лише «месідж» про економічне зростання в країні, а й прагнення влади позбутися контролю за бюджетним процесом із боку МВФ напередодні виборів.

Прем’єр Янукович пообіцяв, що президентські вибори в Україні пройдуть чесно і демократично. Пообіцяв не нам, а за кордоном. Його попередник обіцяв те ж саме напередодні парламентських виборів, і теж за кордоном. Ціну обіцянкам Кінаха ми знаємо. Слову Януковича — дізнаємося незабаром...

Занадто висока ціна цих виборів для країни та її громадян, щоб дозволити владі скасувати вибори взагалі або дати їй провести вибори без права вибору.

З інтерв’ю Анатолія ГРИЦЕНКА «ДТ»
28 жовтня 2000 р., №42(315):

На тлі системної кризи в суспільстві виникає питання про здатність української еліти генерувати свіжі ідеї, пропонувати органам влади конструктивні пропозиції, активно включатися в їх практичну реалізацію. У світі напрацьовано ефективний механізм залучення інтелектуального потенціалу до вирішення важливих для держави питань — це неурядові аналітичні центри.

Ми «гасимо пожежу» й не дивимося навіть на півкроку вперед. Одна з причин такого становища — в країні відсутня цілісна система інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності влади, стратегічного аналізу й прогнозування. Це підтверджують низькі результати роботи виконавчих структур, неготовність парламенту виступити з серйозними ініціативами, відсутність у програмах кандидатів на парламентських і президентських виборах досить обгрунтованих, проривних пропозицій, просто — свіжих ідей. Навіть штаби політичних партій, щедро фінансовані їхніми засновниками, не змогли напрацювати здійсненних програм в основних сферах діяльності держави. Отже, криза не локальна, а системна. Так далі жити не можна: без свіжого повітря задихається влада, може задихнутися й уся країна.

Особливий дефіцит системних аналітиків відчувають державні структури, їх дуже мало в центральному апараті, не набагато краща ситуація у відомчих НДІ.

Окремі «острівці аналізу» збереглися в спецслужбах, розвідувальному співтоваристві, є невгамовні фанати-трудоголіки в апаратах міністерств, патронажних службах окремих високопоставлених чиновників. Але вони роз’єднані, не мають єдиної методології, їхні пропозиції вихолощуються (зависають, губляться) на різних рівнях державної піраміди. Тому про системну роботу з виходом на видимі практичні результати говорити важко.

Значний «мозковий» потенціал перебуває за межами державних органів — по крупинках його можна знайти в штабах окремих політичних партій, провідних ЗМІ, у неурядових аналітичних центрах, деяких бізнес-структурах. Крім того, сотні досвідчених і кваліфікованих фахівців, котрі з різних причин залишили державну службу, працюють не за профілем або взагалі не залучені до суспільно-корисної діяльності. Задіяти цей потенціал державі не під силу, таке завдання в змозі вирішити потужні неурядові організації: вони мобільніші, у них більше можливостей залучити кошти спонсорів.

Неурядові центри працюють ефективно за наявності двох умов — це підтримка їхніх зусиль засобами масової інформації та сприйняття до альтернативних пропозицій владними структурами.

У країні дуже мало ЗМІ, котрі мають можливість зобразити дійсність такою, якою вона є насправді. Дедалі більше нагадують часи застою репортажі телеканалів, хоча в країні вже не одна, а понад сотня партій, а в структурі уряду немає Міністерства правди. Чого ми боїмося?

Неурядові центри — це важливий елемент громадянського суспільства, не слід вбачати в них якусь опозицію, яка спить і бачить, як би «наїхати» на владу чи продати держсекрети. Краще направити обмежені ресурси на боротьбу з корупцією, що паралізувала всю країну, і на оперативний супровід сумнівних зовнішньоторговельних операцій, на яких держава втрачає мільярди. Від цього виграє і сама влада, і країна в цілому.

Цими спостереженнями президент Центру Разумкова поділився з читачами «ДТ» понад три роки тому. Чи змінилася відтоді ситуація на краще? Не схоже. І винні в цьому не аналітики з неурядових «мозкових центрів» і вже тим більше не їхні спонсори...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво