«А ПОУТРУ ОНИ ПРОСНУЛИСЬ…»

Насмілимося нагадати, що торік восени «ДТ» прогнозувало кілька фаз структуризації та переструктуризації парламенту. За нашими прогнозами, незалежно від результатів виборів, на першому етапі при активному застосуванні адмінресурсу й портфельних обіцянок «Єдина Україна» сформує парламентську більшість. На зміну цьому етапу, згідно з прогнозом, мали прийти неспокійні часи розпаду й піврозпаду фракцій із наступним уже третім групуванням парламентських сил навколо кандидатів у президенти, що визначилися або визначені владою. І заключним великим переселенням парламентських народів, за ідеєю, повинна стати поствиборна структуризація, під час якої народні депутати визначать своє ставлення до новообраного президента. Ми також писали, що дострокові президентські вибори могли б заощадити країні два роки, розконсервувати ситуацію та відкрити можливості для ефективної роботи наявної латентної більшості. Під латентною більшістю мається на увазі наявність у парламенті 350 депутатів, твердо переконаних у необхідності ринкового розвитку вітчизняної економіки. Якби не майбутні президентські вибори, якби не активне втручання Президента і його адміністрації в парламентські справи і якби не погрози, перевірки, кримінальні справи, спрямовані проти низки депутатів, то ця більшість, в яку входили б усі фракції, крім комуністів та соціалістів (плюс-мінус), змогла б дуже конструктивно працювати. Та ба...

Зараз парламентарії намагаються створити більшість, будь-яка з конфігурацій якої буде штучною, оскільки передумови для створення кожної з конфігурацій не визріли об’єктивно. Проте, треба гадати, у період між другим і третім етапами наведеної ще восени схеми якийсь варіант синтетичної більшості таки буде реалізовано. У кожного з її творців є свої резони. Розглянемо їх разом із варіантами.

Варіант №1. Опозиційна більшість

Саме такою, якщо дотримуватися букви заяв Віктора Ющенка, і мала стати парламентська більшість. Лідер «Нашої України» неодноразово заявляв, що сили, які перемогли на виборах, не змогли сформувати більшість через втручання адміністративного ресурсу, використовуваного Банковою. Справді, понад половину виборців підтримали на виборах ті сили, які закликали до зміни влади або асоціювалися з цим процесом. Спроба об’єднатися на цій основі не увінчалася успіхом. Тому є низка причин: і відмінність ідеологій, сповідуваних представниками «четвірки», і усвідомлення частиною «Нашої України» неможливості взяття кар’єрних висот без взаємодії між більшістю та Президентом, і втручання силовиків, і неготовність Ющенка до переходу в опозицію, і багато іншого. Неспроможність діяти єдиним фронтом фактично обнулила шанси прискорити зміни в українській владі.

Більшість, створена на базі комуністів, «Нашої України», БЮТ і СПУ, ніколи не дійшла б консенсусу в питаннях ухвалення економічних та соціальних законів, не знайшла б спільної мови в питаннях бюджету. Та й, власне, не змогла б зараз стати більшістю, оскільки, при максимальній мобілізації сил, об’єднання зібрало б лише 216 голосів. Саме стільки депутатів 17 числа проголосувало за скликання позачергового сесійного засідання, присвяченого подіям 16 вересня. На відміну від «дев’ятки», в опозиційної коаліції немає резерву, оскільки спокусити депутатів світлим майбутнім не можна, а привабити їх заможним сьогоденням немає можливості.

Теоретично опозиційна більшість могла б знайти консенсус у ряді питань, які передбачають конституційні зміни. Не виключено, що згодом кожен із них візьме участь у цих процесах. Проте, швидше за все, прибічники різних прапорів визначатимуться зі своїм ставленням до можливих змін самостійно.

Варіант №2. «Дев’ять плюс осколки»

Дуже ефективним стимулятором для створення штучної більшості є коаліційний уряд. Навіщо Президентові більшість і коаліційний уряд? Причина одна — необхідно забезпечити наступність влади, втілену в передачі крісла 2004 року довіреній людині. Зараз це завдання видається дуже складним, оскільки влада не має свого кандидата. Та це не означає, що через таку дрібницю не треба забезпечувати умови, які дозволять у будь-який момент почати розкручувати кандидата, з яким рано чи пізно визначиться Президент. Коаліційний уряд є способом пов’язування інтересів різних кланів та груп, чиї ресурси Президент планує використовувати для досягнення своєї мети. Страх втратити золотоносних представників у виконавчій владі має, за задумом, змусити всіх членів більшості працювати на кандидата, визначеного Президентом.

Коаліційний уряд з допомогою ефективної співпраці з більшістю, що його породила, повинен створювати атмосферу, покликану змінити ставлення населення до влади й викликати електоральні симпатії безпосередньо до майбутнього прем’єра. Цілком можливо, що певний час коаліційний уряд зможе проіснувати під керівництвом Анатолія Кінаха чи якоїсь перехідної фігури типу Степашина або Кірієнка. Проте, відповідно до законів політичних технологій, змінити нинішнього прем’єра повинен стратегічний ставленик Президента, адже часу на експерименти залишилося не так і багато.

Створення більшості на базі дев’яти пропрезидентських фракцій відбувається не під конкретного кандидата, а під конкретні зобов’язання, які члени більшості беруть на себе щодо містера «Х». Що вони одержують натомість? Насамперед задоволення кадрових амбіцій, пов’язаних із формуванням уряду, регіональними перестановками і з перерозподілом портфелів усередині парламенту. Так-так. Саме так. Оскільки ідеологи варіанту «дев’ять плюс осколки» рішуче налаштовані повторити «торжество демократії» в Українському домі, покликане пояснити всім, хто залишиться за бортом, хто в парламенті господар. Якщо буде зібрано достатню кількість голосів, опозиції, можливо, залишать комітет з питань ЗМІ, регламенту і, можливо, з питань бюджету. Решту парламентських портфелів поділять між дев’ятьма фракціями.

Зміни також можуть торкнутися президії, у чому зацікавлена, приміром, СДПУ(о) і чого, власне, побоюється Володимир Литвин, який не схотів грати в дев’ятифракційні медведчуківські ігри. Тим часом без команди Президента змінити спікера навіть Віктору Володимировичу навряд чи вдасться. Та й представники парламентського великого бізнесу, ставлення котрих до нього досить складне, навряд чи допустять приростання медведчуківських земель ще й спікерським кріслом.

Свої резони мають і фракції, що є потенційними складовими цього варіанту більшості. З погляду державних інтересів, усі вони розуміють необхідність залучення до більшості «Нашої України». Така більшість, безумовно, може бути більш ефективною, стабільною і, за певних умов, навіть конституційною. Міркуючи про приєднання «Нашої України» до дев’ятки, не гріх згадати і рейтинг Ющенка: а що як влада не зможе породити реального прохідного кандидата, тоді підтримати рейтингового Ющенка можна буде з меншою небезпекою для себе. Адже він член сформованої і скріпленої президентським «добром» більшості. Але фокус у тому, що про велику політику лідери й депутати маленьких фракцій сьогодні глибоко не замислюються. Вони чітко розуміють: якщо в тебе у фракції 15 або 18 чоловік, то вага твоєї фракції збільшується в нечисельній більшості і зводиться практично до нуля в більшості стабільній і тим паче конституційній. Мала більшість, створена за формулою «дев’ять плюс осколки», дозволяє взяти більше трофейних портфелів, ніж більшість, у якій наявності чи відсутності в залі навіть кількох малих фракцій ніхто й не помітить. Саме тому членство «Нашої України» у більшості не зовсім вигідне для малих фракцій.

Тепер про чисельність. На сьогодні дев’ять фракцій налічують 215 чоловік, представлених фракціями Трудової України й ПППУ, Регіонами України, СДПУ(о), Європейським вибором, Демініціативами, Народним вибором, НДП, аграріями й Народовладдям. Представники влади, котрі впритул займаються проблемами більшості, висловлюють упевненість, що за умови застосування сконцентрованого адмінресурсу, при відкритті кадрових урядових та комітетських перспектив їм пощастить довести кількість прибічників до 240—250. На Банковій, як і раніше, розраховують на кадрові амбіції низки депутатів «Нашої України». Не без надії спостерігають за самостійною грачівською лінією в комуністів і досить упевнено говорять про можливий перехід кількох депутатів із СПУ та блоку Юлії Тимошенко в стан «банкового».

Такий варіант більшості дуже влаштовує главу адміністрації, оскільки зміцнює його вплив у парламенті, виштовхує Ющенка на дискомфортне опозиційне поле й позбавляє лідера «Нашої України» можливості, хай і дуже примарної, очолити коаліційний уряд. Більшість «дев’ять плюс осколки», і породжений цією більшістю коаліційний уряд, перетворюється на інструмент, якому Медведчук знайде ефективне застосування. Адже всі пам’ятають, що він найнятий Президентом як менеджер, відповідальний за виконання головного завдання. А розпоряджатися інструментами йому сам Бос велів.

Водночас обрання цієї формули більшості ставить під серйозний сумнів можливість конституційних змін, про необхідність яких нібито говорив Президент. Утім, чому тільки конституційних? Бізнесмени — народ зайнятий і, попри потенційне спільне завдання, досить незгуртований. Більшість, що складається з 240—250 депутатів (якщо їх взагалі вдасться зібрати), здатна концентруватися, дисциплінуватися та приймати час від часу глобальні рішення. Приміром, затвердити бюджет або прем’єра. Але вважати цю більшість постійною, а не екстремально діючою, навряд чи можна.

Не слід забувати й того, що влада в такий спосіб створить опозиційний осередок, посилений «Нашою Україною». Досі опозиційні й напівопозиційні сили не давали владі приводу серйозно побоюватися такого розвитку подій, але досвід — «сын ошибок трудных»...

Варіант №3. «Дев’ять плюс один»

Цей варіант передбачає створення більшості на базі дев’яти президентських фракцій і «Нашої України». З усіх можливих варіантів дев’ять плюс один — найчисленіший. У разі реалізації цієї схеми більшість виявиться більш ніж конституційною — 325 голосів. У рамках такого об’єднання можна приймати і зміни до Конституції, і економічні, соціальні закони, які вимагають 226 голосів. Якби такому складу довелося займатися державними інтересами в чистому вигляді, то йому підкорилося б багато законодавчих висот. Проте політична атмосфера насичена вірусами суб’єктивних відносин і особистих інтересів. Звідси й усі складності гіпотетичної конструкції. Найголовніша складність полягає в протистоянні «Нашої України» та СДПУ(о). Донедавна Ющенко категорично не погоджувався існувати на одному політичному гектарі з фракцією Віктора Медведчука. Медведчук так само не зацікавлений у поширенні привілеїв більшості на «Нашу Україну». Правда, в існуючому протистоянні Медведчук почувається впевненіше, ніж Ющенко, і, маючи достатню кількість важелів, може собі дозволити певну поблажливість. Утім, про це трохи згодом.

Для низки депутатів дев’ятки приєднання «Нашої України» загрожує істотним зменшенням кадрової квоти та зниженням власного рівня впливу на політичні й економічні процеси. Крім того, більшість лідерів пропрезидентських фракцій не уявляють собі, як досягатиметься консенсус у політичних питаннях із «радикальною частиною» «Нашої України». Не викликає великого захоплення в придворних капіталістів і можливе (при входженні в більшість) зняття анафеми з бізнес-частини фракції Ющенка. Святе місце порожнім не буває: до чужих бізнес-проектів, заморожених з допомогою адмінресурсу, вже встигли придивитися представники «Регіонів України», СДПУ(о) і «Трудової України». Якщо ж «Наша Україна» приєднається до більшості, то доведеться відмовитися, хай і частково, від трофеїв.

Основними плюсами формули «дев’ять плюс один» для влади є відмивання образу влади загалом і Президента зокрема перед Заходом, значна чисельність більшості й відтягування Ющенка від опозиції. Без «Нашої України» опозиція діяти може, але ефективність цих дій було продемонстровано 16 вересня. Підписання договору з Ющенком може мати такі наслідки: по-перше, Тимошенко перестане стримувати антиющенківську риторику, по-друге, фракція «Наша Україна» здобуде цілком реальний шанс розколотися, по-третє, Ющенко, цілком імовірно, втратить ту частину свого електорату, яка чекала від нього рішучих владних дій, і, по-четверте, населення втратить надію на створення в країні дійової опозиційної коаліції. Ряд експертів вважає, що асиміляція «Нашої України» може істотно позначитися на рейтингу Ющенка як кандидата в президенти. Правда, інші переконані, що такий крок Віктора Андрійовича можна буде кваліфікувати й інакше, а саме: як остаточний вибір. Останні роки дали підстави для того, щоб електорат України уявляв собі Віктора Андрійовича як помісь тореадора з биком. Є цілий ряд пояснень, чому Ющенко не очолив опозицію та чому не пішов шляхом єднання з владою. Лідера «Нашої України» заведено вважати нерішучим. Водночас не можна не помітити: Ющенко нерішучий у питаннях тактики, проте він уміє витримувати стратегічну лінію, яка ні в кого не викликає запитань. Ця стратегічна лінія стосується планів щодо розвитку держави. Тоді як Президент України, будучи майстерним тактиком, за всі вісім років перебування при владі так і не зміг розробити чіткої стратегічної програми розвитку України. Інакше кажучи, Ющенко знає, «що», але не знає «як», а Президент знає «як», але не знає «що». Нинішня ситуація в принципі не дає остаточної відповіді на питання Ющенка. Стати лідером опозиції для нього настільки ж непросте завдання, як і стати лідером більшості. На першому й на другому шляху стоять різні бар’єри. Зробивши кілька зигзагів, Віктор Андрійович вибрав другий шлях. Реалізовувати його у форматі «дев’ять плюс один» він не палає бажанням, оскільки йому подобається інший формат, а саме:

Варіант №4. «Дев’ять плюс один, мінус один»

У цьому випадку «біля рояля ті ж самі», що й у третьому варіанті, крім соціал-демократів. Ембріон обговорюваного варіанту виник під час проведення форуму «За демократичний розвиток України». Саме там було підписано «Заяву про створення коаліції демократичних сил у Верховній Раді України». Відповідно до документа, підписаного Сергієм Тигипком (Трудова Україна й ПППУ), Степаном Гавришем (Демократичні ініціативи), Катериною Ващук (Аграрна фракція), Анатолієм Толстоуховим (НДП) і Віктором Ющенком («Наша Україна»), першочерговими завданнями учасники коаліції вважають: «Реформування існуючої структури влади, проведення реальних політичних, економічних і соціальних реформ, спрямованих на побудову демократичного, громадянського суспільства й підвищення якості життя українського народу». Підписанти відзначили необхідність діалогу влади з опозицією: «Результатом діалогу має стати формування на основі політичних сил членів коаліції коаліційного уряду, що візьме на себе відповідальність за проведення економічних і соціальних перетворень».

Щиро кажучи, не зовсім зрозуміло, як може до формування коаліційного уряду бути причетною опозиція? Чи це Віктор Андрійович про себе? Утім, не чіплятимемося до документа, який став плодом компромісу між кар’єрними претензіями лідерів партій, що входять у «Нашу Україну», полохливими пропрезидентськими центристами й настроями залу, що влаштував на форумі овації Олександру Морозу. Більшість, утворювану за схемою: «дев’ять плюс один, мінус один», за ідеєю, повинен очолити Віктор Ющенко. Ну хіба що в партнерах у нього буде Сергій Тигипко, який доклав чимало сил, переконуючи владу в необхідності приєднання «Нашої України» до більшості, а також переконуючи «Нашу Україну» приєднатися до влади. За логікою, партнерська праця двох політиків може розраховувати на винагороду, відповідно, кріслами прем’єр-міністра коаліційного уряду і глави некоаліційного Національного банку. У цій ситуації в Сергія Леонідовича шансів більше, ніж у Ющенка, з однієї простої причини: влада вперто не хоче бачити Ющенка в кріслі прем’єр-міністра.

Спілкуючись із багатьма політиками, котрі мають прямий доступ у кабінет Президента, я зрозуміла причини побоювань. Попри наявне право адміністрації Президента втручатися в діяльність Кабміну, попри відсутність у прем’єра можливості формувати команду самостійно, попри повний президентський контроль над губернаторами й силовиками, Ющенка в прем’єрському кріслі бачити не хочуть, оскільки переконані: якщо лідер «Нашої України» очолить уряд, то влада може забути про іншого наступника, бо кандидат від влади не зможе розраховувати навіть на вихід у другий тур. Ухвалення рішення про призначення Ющенка прем’єром означає, на думку прибічників Президента, фактичну гарантію перемоги лідера «Нашої України» на президентських виборах. А таке може статися лише в тому разі, якщо Президент поставить на Ющенка, відкинувши для себе всі інші варіанти. У що слабо віриться. Заява чотирьох, підписана під час мітингу Віктором Андрійовичем, була скріплена не симпатичним чорнилом. Саме тому більшість переконана, що говорити про прем’єрство Ющенка, так само як і про більшість за формулою: «Дев’ять плюс один, мінус один», — даремно гнати хвилі. Проте в оточенні Президента, а точніше, в його впливовій частині, побутує й інша думка, яка не виключає можливості досягнення домовленості між Леонідом Даниловичем та Віктором Андрійовичем. Ющенко має щось пообіцяти, а Кучма — в це повірити...

Ті ж самі джерела припускають: Віктор Медведчук здатний відмовитися на користь загальної справи від участі в коаліційній більшості. Принаймні формальності для Ющенка можуть бути дотримані: СДПУ(о) офіційно в більшість не ввіллється і знайде в собі сили відмовитися від претензій на розподіл посад в уряді та в комітетах у Верховній Раді. Єдиною умовою може бути збереження Зінченка на посаді віце-спікера, на що депутати цілком можуть погодитися. Чому ні? Насправді така смиренність лише означатиме впевненість Медведчука у власних силах. За ними залишиться контроль над адміністрацією та ЗМІ, вплив у регіонах, а стосовно уряду — то голова адміністрації та представники СДПУ(о) мають достатньо різних ресурсів для того, аби домогтися від членів коаліційного кабінету потрібних резолюцій і команд. І якщо в коаліційному кабінеті будуть представники «Нашої України», то є всі підстави саме від них очікувати виконання соціал-демократичних побажань. Адже історія взаємин есдеків, приміром, із рухівцями, розпочалася не сьогодні й навіть не вчора. Неприйнятним для соціал-демократів є лише прем’єрство Ющенка. І якщо їхній вплив на Президента виявиться сильніший, що цілком імовірно, оскільки 16 числа Ющенко вкотре у президентських очах упав, а Медведчук у ніч із 16-го на 17 вересня вкотре у президентських очах піднявся, то Віктору Андрійовичу прем’єрської посади не бачити. Зате його однопартійцям у разі створення більшості за формулою: «дев’ять плюс один, мінус один» в уряді дістанеться п’ять-шість значимих портфелів. Правда, без згоди Віктора Андрійовича така більшість не зможе затвердити прем’єра, оскільки 289 голосів при втраті 110 стають у цьому питанні неспроможними. Кого запропонує Президент парламентській більшості, яка створюватиметься з особистою участю лідера «Нашої України», — питання. Питання також — чи визнає Президент таку більшість. Сергій Тигипко й Віктор Ющенко не втрачають надії.

У п’ятницю, за словами Юрія Костенка, проект коаліційної угоди про створення парламентської більшості буде подано Леоніду Кучмі та Володимиру Литвину. Цей проект, за словами Юрія Івановича, гарантує дії конституційних органів — Верховної Ради та Президента України (в межах їхніх повноважень). Проектом передбачено принципи формування Кабміну й визначення кандидатури прем’єра. Відповідно до цього принципу, всі учасники коаліції, всі, хто поставить підпис під угодою, висуватимуть своїх кандидатів і потім визначатимуть реальну кандидатуру рейтинговим голосуванням. Відповідно до документа, створена більшість, породжений нею коаліційний уряд і Президент, муситимуть підписати тристоронню угоду, яка передбачає систему взаємних гарантій та відповідальності.

Якому з синтетичних варіантів пощастить провести взаємозалік інтересів, якому випаде символізувати конструктивізм парламентської гілки влади, якому варіанту більшості доведеться розділити кадровий пиріг? Про це ми дізнаємося, здається, найближчим часом. Хай там як, у сил, що беруть участь у переговорах, є всі шанси перенести діалог влади й опозиції до парламентського залу, а в опозиції є всі шанси залишитися на вулиці.