А курс якщо є, то його відразу й немає... Про наслідки компромісів у тексті Універсалу - Архів - dt.ua

А курс якщо є, то його відразу й немає... Про наслідки компромісів у тексті Універсалу

15 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №35, 15 вересня-22 вересня

Візит Віктора Януковича до Брюсселя може розвіяти ілюзії тих, хто вважав, що бодай зовнішня політика в цій країні залишилася прерогативою президента...

Візит Віктора Януковича до Брюсселя може розвіяти ілюзії тих, хто вважав, що бодай зовнішня політика в цій країні залишилася прерогативою президента.

Із відчайдушною наполегливістю українські дипломати силкувалися переконати в цьому наших західних партнерів, намагаючись утримати завойовані за останні півтора року позиції на натовському напрямі.

Але лідер Партії регіонів укотре продемонстрував, хто в цьому домі господар. У Брюсселі він заявив, що Україна наразі не готова до виконання Плану дій стосовно членства в НАТО (ПДЧ).

Хоча про протилежне була його усна домовленість із президентом, досягнута під час підготовки Універсалу (принаймні про це заявляв Анатолій Кінах після відомого повідомлення прес-служби Кабміну, яка процитувала слова прем’єра про перенесення термінів виконання ПДЧ, і Кінаха, між іншим, досі ніхто не спростував).

Хоча МЗС підготувало всі відповідні матеріали, у тому числі й горезвісний лист до НАТО, в якому прем’єр, за ідеєю, мав повідомити Брюссель, що Україна зацікавлена у приєднанні до ПДЧ. Але з листа в будинку на Грушевського вилучили останній абзац, котрий, власне, і наповнював змістом це послання. Вихолощеного листа з лише загальними фразами було відправлено у штаб-квартиру НАТО напередодні візиту прем’єра.

Крім того, питання про готовність/неготовність України до виконання ПДЧ не обговорювалося на засіданнях уряду й, відповідно, рішення з цього приводу не ухвалювали. Віктор Янукович прийняв це рішення особисто.

Аж ніяк не вплинули й роз’яснювальні розмови з прем’єром президента, яких, за нашою інформацією, напередодні Брюсселя було, як мінімум, дві (в аеропорту перед вильотом Ющенка до Азербайджану і перед поїздкою Януковича до Криниці). Прем’єр спочатку обіцяв подумати, але все-таки виявився непохитним, наводячи вже відому з часів Універсалу аргументацію: мовляв, позитивне рішення щодо ПДЧ може розколоти сьогоднішню коаліцію, викликавши невдоволення соціалістів та комуністів, а також ускладнити внутріпартійну ситуацію в «Регіонах».

У Брюсселі ж аргументи прем’єра, якими він пояснював перенесення ПДЧ на невизначений термін, були інші: кількість українців, котрі підтримують вступ України до НАТО, «надто мала, аби робити такі кроки», «ми повинні переконувати суспільство, і це найголовніше питання».

Але насправді ці слова прем’єра продемонстрували не «щирість і послідовність», як він сам охарактеризував свою позицію, а неготовність і небажання здійснювати економічні, політичні та соціальні реформи в Україні, зміцнювати демократичні інститути, розвивати громадянське суспільство, посилювати захист прав людини, проводити реформу судової сфери та сектора безпеки. Бо саме це і є сенсом і суттю українського ПДЧ, готовий текст якого вже давно перебуває у Брюсселі й узгоджений із натовською стороною, в очікуванні лише політичної відмашки з Києва. І якби прем’єр потрудився його вивчити бодай по діагоналі, то, можливо, змінив би свою залізобетонну позицію й усвідомив би вигідність ПДЧ передусім для України. Розібрався ж він у проблемі українсько-натовського меморандуму про використання стратегічної транспортної авіації України в операціях і навчаннях НАТО і, всупереч запереченням деяких членів уряду, котрі страждають ідіосинкразією на саме лише слово «НАТО», заявив на Кабміні: «Це вигідно для України. Це потрібно приймати». Після чого документ і було передано на ратифікацію до парламенту з відповідним благословенням.

Якби прем’єр хоч трохи поцікавився, він дізнався б, що приєднання до ПДЧ аж ніяк не означає автоматичного приєднання в майбутньому до НАТО, на чому акцентується увага у відповідних документах альянсу. Але, мабуть, профільні радники прем’єра таких цікавих фактів своєму шефові не надали. А чого ще можна чекати від радників (або, як їх уже охрестили давні «шанувальники» їхніх талантів, «московських ретрансляторів»), коли один із них свого часу заборонив чиновникам вживати навіть евфемізм «євроатлантична інтеграція», а інший на засіданні РНБОУ, ще при Кучмі обговорюючи можливість прольоту натовських літаків на Афганістан через повітряний простір України, через п’ятнадцять років після закінчення холодної війни з жахом вигукнув: «А що як вони полетять на Москву?»

Але проблема ще й у тому, що сам Янукович, можливо і не маючи до НАТО жодних негативних почуттів, просто не бачить і не усвідомлює якоїсь особливої цінності альянсу як для країни, так і для свого клану й себе особисто. І тому, коли якийсь там ПДЧ можна вигідно виміняти на торгах із Москвою, скажімо, на прямі контракти на поставку газу для донецького бізнесу, то чому б і росіянам приємне не зробити, і для себе щось із цього не викрутити? Тільки ось чи розуміють Янукович і його команда, що, отримавши певні дивіденди від «продажу» натовської ідеї сьогодні, вони можуть програти все завтра або післязавтра, не витримавши потужного й системного російського тиску, надійним захисним бар’єром від якого і могло б стати членство України в НАТО?

Так, у Брюсселі Янукович щосили намагався сподобатися, говорив приємні слова, дарував голлівудські усмішки й обіцяв всіляке «розширення» та «посилення» співпраці з альянсом, а також інформаційної політики в самій Україні. Можна вірити цим словам чи це було чергове «розведення»? Міркуйте самі. Досить зазирнути у проект держбюджету, поданий цього тижня урядом Януковича, і поцікавитися, а скільки ж коштів виділено на ці потреби. Держкомітетові телебачення й радіомовлення, на чиї плечі і лягає основний тягар виконання двох держпрограм із інформування населення з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, цього разу пощастило: якщо поточного року на його потреби в держбюджеті було виділено 372394,7 тис. грн., то на 2007 р. заплановано 453024,9 тис. грн. Можливо, щось із «додаткових» 80630,2 тисячі перепаде й на анонсоване прем’єром посилення інформаційної політики? Нічого подібного!

2006 року на дві відповідні держпрограми уряд Єханурова виділив 5,2 млн. грн., що, на загальне визнання прибічників інтеграції України в ЄС і НАТО, «сльози, а не гроші». А ось уряд Януковича виділяє у бюджеті на 2007 рік на ці потреби майже вдвічі менше — три мільйони гривень… Правда, можливо, передбачається, що мізерність цих коштів буде компенсована визнаними талантами в інформаційній сфері Едуарда Прутніка, який очолив цього тижня відповідний держкомітет і який дуже успішно піарив свого патрона у США під час президентської кампанії? А можливо, значні кошти на просвітництво співвітчизників у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції вирішено виділити з партійної каси «Регіонів» або ж профінансувати силами найбільш забезпечених її членів? Цікаво, чи будуть порівнянні ці суми з тими, які «регіонали» витрачають на закордонних піарників для облагороджування власного іміджу в очах співвітчизників? І, до речі, хто фінансуватиме заходи з поліпшення іміджу країни в очах громадян іноземних? Адже МЗС, на відміну від Держкомтелерадіо, з бюджетом на наступний рік не пощастило: у зовнішньополітичного відомства, яке ніколи не жирувало, урізали й так мізерний пайок, зменшивши суми буквально в кожному рядку витрат, а деякі з них викинувши взагалі. Зокрема уряд Януковича не визнав за необхідне виділити певні кошти на «фінансову підтримку пропаганди за кордоном українських досягнень» і «заходи для встановлення зв’язків з українцями, котрі живуть за межами України». Певно, проукраїнське лобі в ключових для України державах «самодостатнім» представникам Донецького регіону не потрібне.

Як, утім, і реформовані та боєздатні Збройні сили. Оскільки, якщо ще в бюджетній резолюції на потреби ЗСУ передбачалося виділити два відсотки ВВП, то в проекті бюджету замість необхідних дванадцяти мільярдів гривень ми виявляємо суму майже вдвічі меншу. І ці цифри свідчать про справжні переконання й наміри Януковича значно більше, ніж його брюссельські запевнення в тому, що «сьогодні немає альтернативи стратегії, яку вибрала Україна у відносинах із НАТО».

І не потрібно тішити себе ілюзіями: мовляв, «зате Янукович повністю підтримує інтеграцію України в Європейський Союз», він «досить прозахідний». Адже, по-перше, інтеграція, та й просто реальне зближення нашої країни з ЄС потребують практично тих самих реформ, від проведення яких Янукович публічно відмовився у Брюсселі, відкинувши ПДЧ. А по-друге, заяви Януковича про «тверді наміри» вести країну до членства в ЄС ні до чого його не зобов’язують і нічим йому не загрожують, оскільки єесівська сторона вустами комісара Беніти Ферреро-Вальднер укотре однозначно дала зрозуміти: «зараз ясно — жодної перспективи членства».

Свого часу, при Кучмі, фракція «Регіонів» майже одноголосно голосувала за всі пронатовські закони й постанови, включно із законом про основи національної безпеки України, в якому чітко проголошено стратегічну мету нашої держави — повноправне членство в НАТО. А сьогодні високопоставлені «регіонали» на запитання: «То що ж змінилося, чому сьогодні ви проти?» — цілком відверто з посмішкою відповідають: «Так тоді ж усе це було несерйозно, адже тоді ніхто не вірив у можливість членства України в НАТО»...

Ще кілька місяців тому з великою часткою впевненості можна було стверджувати, що Україна як ніколи близька до членства в Організації Північноатлантичного договору. Брюссельський вояж Януковича відсунув цю мету в закриту густим туманом далечінь. Але безвихідних ситуацій, як відомо, не буває, і навіть сьогодні все ще залишається певна надія, що президент усе-таки спробує знайти який-небудь «лом» проти «регіоналових прийомів». Таким знаряддям може послужити Рада національної безпеки і оборони України, новий склад якої нарешті було затверджено минулого понеділка і в якій президент одержав явну більшість голосів для підтримки свого курсу. Можна сподіватися, що натовські устремління глави держави, крім визнаних і відданих атлантистів — міністрів закордонних справ та оборони Бориса Тарасюка й Анатолія Гриценка, а також виконуючого обов’язки секретаря РНБОУ Володимира Горбуліна, — будуть також підтримані керівником його секретаріату Олегом Рибачуком, главою МінНС Віктором Балогою, главою СБУ Ігорем Дріжчаним, міністром юстиції Романом Зваричем, главою МВС Юрієм Луценком, міністром охорони здоров’я Юрієм Поляченком та головою Служби зовнішньої розвідки Миколою Маломужем. Опонувати ж їм зможуть лише прем’єр Віктор Янукович, перший віце-прем’єр Микола Азаров і нинішній міністр економіки Володимир Макуха, який із побоюванням висловлювався стосовно НАТО, навіть коли був заступником Тарасюка. Розстановку сил у Радбезі не змінять і спікер Мороз та генпрокурор Олександр Медведько, які можуть за згодою ввійти до його складу й, очевидно, підтримуватимуть у натовському питанні Януковича, а також глава Нацбанку Володимир Стельмах, на чий голос може розраховувати президент.

Таким чином, видається цілком реальним термінове скликання РНБОУ, на розгляд якої буде винесено питання про приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО і якою буде прийнято рішення про зацікавлення нашої країни в такому кроці. Як відомо, рішення РНБОУ вводяться в дію відповідним указом президента. А укази глави держави, відповідно до Конституції, обов’язкові для виконання на всій території України. У тому числі, і Кабінетом міністрів, і його главою. Про рішення РНБОУ, зрозуміло, негайно має бути поінформовано штаб-квартиру НАТО.

Залишмо за дужками запитання, чому все це не зробили до візиту В.Януковича до Брюсселя. Головне сьогодні — укотре не змарнувати чергову можливість. Оскільки втрата такого шансу означатиме остаточний розмін президентського курсу на курс валют. Причому неконвертованих...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво