11 митей десятиліття - Архів - dt.ua

11 митей десятиліття

29 грудня, 2010, 19:44 Роздрукувати Випуск №49, 29 грудня-14 січня

Корупція: система відрегульована Графік сприйнятливості до корупції складений за результатами відомого рейтингу Transparency International і залежить від місця України в рейтингу...

 Корупція: система відрегульована

Графік сприйнятливості до корупції складений за результатами відомого рейтингу Transparency International і залежить від місця України в рейтингу. Оскільки наша країна традиційно пасе задніх, а кількість країн — учасників рейтингу завжди різна, то в графіку за кожен рік ми позначили місце України, починаючи з кінця списку. Такий самий принцип ми використовували і у відображенні позицій України в інших рейтингах, про які поговоримо нижче. Таким чином, чим вищий кількісний показник і чим вище прямує лінія графіка, тим більше боротьби з корупцією виявили в Україні іноземні експерти. Очевидно, що переможцем у цій історії виглядає Віктор Ющенко. У 2004—2007 рр. країна додала в обертах, піднявшись у рейтингу аж на 45 одиниць. І це рекорд десятиліття. На думку стороннього спостерігача. 
Якщо ж оцінювати ситуацію за внутрішнім барометром, то в кожного з нас свій графік сприйнятливості до корупції. Тому що кожний сам знає, в якій системі живе, лікується, навчається, позивається... Як, утім, і заробляє собі на життя. І якщо «маленький українець» — несе, то великий — організовано бере. Лише один приклад: одна з компаній десятиліття поставляє виробничу продукцію першої необхідності в одне з найбільш ресурсних міністерств. У 2004-му відсоток відкоту можновладцям за «перемогу» в тендері балансував на рівні 10 відсотків. У 2005-му, з приходом команди вищезгаданого рекордс­мена-демократа, зріс до 25. Як пояснювали: «За ризик». У 2006 році професіонали, які повернулися у виконавчу владу, стабілізували ставку на позначці 50 відсотків. Ну, а в 2008-му в команді нового прем’єра справедливо вирішили, що довго їм не протриматися, і оперативно вивели процес ще й в екстенсивне русло, обклавши даниною перенесення паперів із кабінету в кабінет. Ставка «50+», що протрималася два роки, успішно діє й тепер. Тому крива, яка, на думку тих-таки експертів Transparency International, у 2010-му підстрибнула до світлого майбутньому аж на десять одиниць, і видається, м’яко кажучи, сумнівною. 
Система відрегульована й діє. Замки феодалів від влади, за сумісництвом — «борців» із корупцією, — ростуть. Пакет антикорупційних законів урізаний у найбільш небезпечних для «борців» місцях. Вибірковість підходу гарантована: винні завжди по той бік політичних барикад.

 Свобода бізнесу: стабільне падіння

Принцип рейтингу той самий: місце з хвоста зі 185 країн світу. Де Україна, власне, й прописалася. Виходячи з даних компанії Heritage Foundation, можемо констатувати, що (тільки не смійтеся) найвільніше український бізнес почувався при Кучмі (дивіться 2004 рік). Що сталося при так званих ліберально налаштованих демократах, коли показник упав майже на 15 позицій, — запитання до них та їхніх лідерів. Що коїться при реформаторах (мінус іще 10 позицій) — тема для серйозної суспільної дискусії. 
На сьогодні маємо: переділ ринків (базари, горілка, зерно, копанки) і власності на більшості напрямів дрібного, середнього та великого бізнесу; систему подвійного оподаткування (податок плюс відкіт); повзуче витіснення з бізнесу чужих і політично не лояльних («віддай частку», «менеджмент — наш» або «продай бізнес за «три копійки») і т.ін. 
А що повинні були б мати, щоб рівнятися не на Кучму, а бодай на сусідню Польщу? Небагато. По-перше, прості, стабільні й прозорі правила гри. По-друге, ухвалення і, головне, — виконання антикорупційних законів. По-третє, незалежний суд. І тільки так: три — в одному. Інакше розпочата владою дерегуляція і податкова реформа мають вигляд відвертої бутафорії. Бо ніякі нові правила не можуть стати прозорими без боротьби з корупцією і справедливого суду. І ніякі гарні заяви влади в телевізорі не можуть переконати кріпосного бізнесмена в тому, що він вільний. 

 Конкурентоспроможність: хронічна аритмія

Рівень конкурентоспроможності країн стабільно вимірює ВЕФ (Всесвітній економічний форум). Рейтинг ураховує 12 ключових компонентів: стан державних і приватних інститутів, інфраструктура, макроекономічна ситуація, охорона здоров’я і початкова освіта, вища освіта і перепідготовка кадрів, ефективність ринку, ефективність ринку праці, розвиток фінансових ринків, технологічна готовність, обсяг ринку, інновації. Однак і тут у нас, як сказав би один відомий герой, «стабільності немає». У 2004 році Україну раптом помітили (59-та позиція після сьомої у 2001 році). Завдяки тому ж таки Леоніду Даниловичу, до речі. Але в 2005-му — холодний душ (падіння з 59-го місця на 34-те — з хвоста, звісно). Потім до 2009 року ми нібито посилено працювали на репутацію і, судячи з цифр ВЕФ, таки досягли певних успіхів (62-ге місце). Проте за рік нової влади показник знову впав — удвічі (!) (39-те місце з кінця). Що швидше свідчить про наявність серйозного хронічного захворювання організму країни з рідкісними періодами ремісії, ніж про серйозні успіхи її лікарів останнього десятиліття. 
Серед симптомів — та ж таки корупція, несвобода бізнесу, обсяги яких справді досить важко визначити зі сторони. Хоча тільки сліпий не помітить того, як відверто українська влада сьогодні згортає будь-яку економічну конкуренцію в країні, провокуючи внутрішньовидову боротьбу за шматок між «своїми». В Україні Януковича до рук його оточення або тих, хто присягнув, ідуть цілі галузі: вугільна, залізорудна, нафтова, газова, авіаперевезень... ГЗК розкладають по кишенях соратників, а підприємства стратегічного значення продають за конкурсом з... одним учасником-спонсором. З такими темпами у 2011-му — опинимося в 2001-му. 
З монополіями боротьби практично немає. Відсутність прозорості в питаннях власності унеможливлює їх офіційне виявлення. А Антимонопольний комітет завжди був у країні лише дохідним місцем. Не зробить його економічною прокуратурою і Василь Цушко. А навіщо? Все ж уже в потрібних руках. Чи ще не все, Ігорю Валерійовичу?

Людський розвиток: фальстарт

Програма розвитку ООН (ПРООН) уже понад двадцять років робить розрахунки індексу людського розвитку. Цей кількісний показник має лише одну, зате яку благородну мету: відобразити, наскільки ефективно економічний і соціальний розвиток суспільства впливає на створення сприятливих умов для життя людини. Адже, по суті, довге, здорове, творче життя людей — основне завдання розвитку будь-якої держави. Індекс має чотири компоненти: два освітні (кількісні аспекти освіти та її тривалість, тобто безперервність); тривалість життя; показник душового ВВП за паритетами купівельної спроможності. З першими двома у нас менше проблем (кількісний показник — почесне 17-те місце в підрейтингу 2008 року, безперервність — 39-те місце). А от із тривалістю життя, самі розумієте... Навряд чи варто щось пояснювати з приводу наших середньостатистичних 68 років (103-тє місце у світі). Особливо в контексті майбутньої пенсійної реформи і збільшення пенсійного віку. Та й із ВВП не легше — 6 тис. 535 дол. на душу населення. У Ліхтенштейні, наприклад, 81 тис. 011 дол. Далі коментувати?
Коротко кажучи, за підсумками 2008 року (свіжіших даних поки що немає) Україна посіла 69-те місце серед 169 країн світу. У 2008-му — 85-те місце. Тільки не треба починати сильно пишатися — це фальстарт. Розумні експерти пояснюють такий стрибок зміною освітніх показників, які й допомогли нам зберегти обличчя. А так якість нашого життя балансує в рамках 69—85-го місць зі 170 країн світу. Підтверджуючи середній, так би мовити, людський розвиток українця.

Бідність: зупинка на марші

Київський інститут соціології впродовж минулого десятиліття регулярно цікавився у громадян рівнем їхнього доходу. Співвідносячи, безумовно, цю цифру з потребами різних верств населення. Слід гадати, українці були відверті з соціологами. Зокрема й тоді, коли їм «не вистачало навіть на їжу». На графіку видно, що у 2001—2002 рр. близько 35 відсотків наших співвітчизників вважали себе практично бідними. 
Проте вже на 2003 рік (й аж до 2008 р.) оптимістів ставало дедалі більше. Чи то народ дружно пересів на дієту, зменшивши рівень своїх гастрономічних потреб, чи то справи в королівстві пішли трохи на поправку. Чи то країна ввійшла в епоху розвиненого популізму. До того ж, як ми вже з’ясували, саме у 2003—2004 рр. було зафіксовано найвищі показники свободи бізнесу та конкурентоспроможності країни. Україна поступово долала кризу, яка виникла після розвалу СРСР, доїдала останні ресурси й підтримувала економіку. Наскільки могла в умовах тотальної корупції. 
У 2008-му бідність знову дала про себе знати. Економічна криза і політична нестабільність у країні — серед першочергових причин. На тлі того ж збільшення корупції.  У 2009—2010 рр. «бідна» тенденція збереглася. Ресурси доїли і доділили. Що ж, країна з деклараціями реформ, але без включення жорстких антикорупційних механізмів має великі шанси закріпити тенденцію —  масового зубожіння тих, хто, як і раніше, несе, і збагачення тих, хто став брати ще більше. Підприємств, резиденцій, мільйонів із  бюджету. 

Олігархи: тріумф непрозорості

На тлі країни, яка знову зубожіє, особливо пікантними видаються відомості з полів, де, не покладаючи рук, трудяться українські олігархи. Яких (і це помітно на графіку) досить сильно пошарпала криза. Здавалося б, відомі рейтинги найбагатших людей світу, які публікуються американським журналом FORBES і польським WPROST, а також ТОП-100, за версією українського журналу «Кореспондент», дають вичерпну картину про кількісні результати їхніх трудів. Але тільки на перший погляд.  Ось чому з усіх тем, які сьогодні обговорюють у медіа і на базарі (тільки вечірка вітчизняного олігарха-ювіляра на п’ять мільйонів євро в Куршавелі чого варта. Воістину п’ятдесят років прожити легше, ніж відсвяткувати), нас зачепила лише одна: розходження даних цих трьох рейтингів.
Погляньте самі на цифри, що стосуються, наприклад, Ріната Ахметова. Так, у 2007 році його статки, за версією FORBЕS, становили понад 7 млрд. дол. При цьому WPROST нарахував в олігарха 18 млрд. А наш «Кореспондент» — усі 30 (!). У 2009-му — та сама історія. FORBЕS дає спонсору ПР трохи більше 5 млрд. дол., а той-таки «Кореспондент» — майже 17. От і ми про те саме... Тепер іще цікавіше: заступник головного редактора «Кореспондента» пані Морозова нам розповіла, що після публікації останнього рейтингу до офісу зателефонували представники СКМ і подякували за уважне ставлення до інформації, оприлюдненої на їхньому сайті. Активи СКМ усе-таки становлять 17 млрд. дол. Що ж до заморського рейтингу, то, як виявилося, FORBЕS звернувся із запитом у компанію Ахметова тільки за два тижні до публікації свого всесвітньо відомого рейтингу.
А потім нібито просто не встиг правильно полічити мільярди. Ріната Леонідовича. Насправді Ахметов — не виняток. Він, як і всі інші олігархи, користувач держправил, які дозволяють за мережею офшорів приховувати й реальні обсяги, і істинні монополії.

 Політики: українські гірки

Юлія Тимошенко, Віктор Ющенко і Віктор Янукович — політики, які зосередили на собі максимальну увагу громадськості за минуле десятиліття, особливо після 2004 року. Якщо в 2001 році Ю.Тимошенко не підтримували 65,7% громадян, то вже в 2005-му її повністю підтримували 47,3%. Це був пік довіри до Тимошенко. Бо її діяльність як прем’єра в 2008 році підтримували вже тільки 30,9% громадян, більшість же розчарувалася в цьому політикові. Почасти й тому, що значні зусилля Тимошенко були витрачені не на розвиток економіки та демократичного суспільства, а на боротьбу з президентом Ющенком. Утім, Віктор Андрійович настільки не виправдав довіри громадян (2005-й — пік його підтримки — 49%), що в 2010 році рівень недовіри до нього становив 82,1%. Та якщо перші два політики примудрилися до 2010 року стати основними претендентами на титул «розчарування десятиріччя», то В.Янукович мав у 2010 році максимальний рівень довіри громадян (42,3% голосів респондентів). Так-так! Злетіти й упасти може кожен. А от упасти й злетіти... Отут Янукович відзначився. Щоправда, президент може втратити рейтинг іще швидше, ніж здобув, — у результаті непослідовної політики, політрепресій і нехтування основними свободами громадян. А головне — неминучих непопулярних реформ, сполучених у просторі і часі з корупцією. Двічі набирати висоту в українській політиці ще нікому не вдавалося...

Партії: «Краще менше, та краще?»

Їх стало більше, але вони, як і раніше, страшенно далекі від народу. Включаючи той народ, який у них перебуває. Часто навіть не здогадуючись про цю обставину. Партії перетворилися на  бізнес-клуби, якщо за спиною є грошові мішки, або на дискусійні клуби, якщо мішків немає. Анонсована відмова від «пропорціоналки» на парламентських марафонах обіцяє істотно знизити інтерес до цієї категорії об’єднань громадян. А заодно — серйозно збити ціни на тіньовій «партійній біржі». Адже не секрет, що чимало політструктур підтримують у «робочому стані» виключно для подальшого перепродажу — під вибори. Для чергового амбіційного персонажа, що має необхідні ім’я, плани і кошти. 
Словом, партійний реєстр напевне покоротшає. Проте навряд чи набагато. Адже для багатьох віртуальні органи з громіздкими назвами — статусна річ, не більше. Як з’ясувалося, марнославних у політиці більше, ніж впливових.
У 1990-му багатопартійність була метою, у 2000-му — даністю, у 2010-му перетворилася на анекдот. Як то воно 
буде через десять років? 

Громадські та державні інститути: шляхом недовіри 

Соціологічні виміри ставлення громадян до державних і громадських інститутів виявили кілька тенденцій, характерних для минулого десятиріччя. І окреслили деякі контури на майбутнє. Найбільш оптимістичним для країни, якщо судити з настроїв громадян, був період кінця 2004-го — початку 2005 року. Це виявилося в надзвичайно високому рівні підтримки державних інститутів — суду, армії, міліції, і в більшій довірі до засобів масової інформації. Останнім, очевидно, вдалося відновити довіру людей до підконтрольної раніше  владі «темникової» преси періоду Майдану. Це був час підйому, надії, впевненості у завтрашньому дні, високих (явно завищених) очікувань від нової влади. Всі ці сподівання й добрі почуття громадян коман­да Ющенка поховала, і дуже швидко, про що свідчать результати опитувань за 2006—2010 роки. 
Найбільш депресивним для країни був 2008 рік, коли до найнижчої позначки впали рейтинги підтримки усіх без винятку державних і громадських інститутів — суду, армії, міліції, а також рівень довіри до засобів масової інформації і церкви. Причини? На наш погляд, головних причин три. По-перше, це масштабна економічна криза, що вибухнула того року в світі і боляче ударила по Україні. Безробіття, невиплачені кредити, обвал гривні, негативне психічне й соціальне тло очікування нових катаклізмів. По-друге, на цьому об’єктивно похмурому тлі — абсолютно неадекватна викликам часу і настроям людей влада, її скандали і щоденні, вже не приховані від суспільства публічні конфлікти на рівні перших осіб країни. На всіх екранах, день у день. У конфлікти втягнуті і державні структури, і журналісти. І церква не змогла знайти правильний тон, щоб вселити в людей упевненість, а в носіїв влади — розум та відповідальність. Нарешті, по-третє, ефект накопичення негативу до влади, помилки й бездіяльність влади вилилися у гранично низький рівень її підтримки суспільством.
Крім зазначених вище двох пікових періодів десятиріччя, які позначилися на ставленні суспільства до всіх без винятку державних і громадських структур, соціологія десятиріччя зафіксувала і цілком очевидні секторальні тенденції. 
Суд
Рівень підтримки громадянами судових структур обернено пропорційний здатності суду захистити їх, громадян, законні права та свободи. Протягом десяти років ставлення громадян до суду стає дедалі негативнішим: рівень повної і часткової підтримки суду впав із 41 до 33%, рівень повної підтримки — з максимальної позначки (21% у лютому 2005-го) торік упав ниж­че 3%. Три останніх роки, на відміну від попередніх років, уже абсолютна (!) більшість громадян (54—65%) не підтримує суд, отже, не вірить у його справедливість. Після «судової реформи» у редакції Януковича—Ківалова і розгорнутої президентом кампанії репресій проти опонентів, а також вибірковості в застосуванні закону, ставлення громадян до суду на майбутнє спрогнозувати нескладно.
Армія
Ставлення до армії, якщо порівнювати 2000 і 2010 роки, не зазнало істотних змін: рівень повної і часткової підтримки демонструють 55—57% громадян, не підтримують армію 29—30%. За десять років армія, її зброя і техніка не помолодшали — на десять років постаріли. Армію за ці роки чисельно скорочено наполовину, показники боєздатності впали нижче критичної позначки, рівень соціальних стандартів для людей у погонах – також. Але це, схоже, мало кого, крім самих військових, хвилює. Сумно.
Міліція
До цього держінституту народ на зламі десятиліть ставиться своєрідно. З одного боку, рівень підтримки 2000-го і 2010-го приблизно однаковий (40—41%). Але в останні три роки явно помітним стає неприйняття суспільством дій міліції, причому більшістю громадян (48—50—51%). При цьому дедалі менше залишається тих, кому «важко відповісти» на запитання соціологів про ставлення до МВС.
За десятиріччя ставлення суспільства до засобів масової інформації та церкви загалом змінилося на краще.
По-перше, зріс рівень довіри: до засобів масової інформації — з 59 до 64%, до церкви — з 63 до 72%. По-друге, помітно зменшився рівень недовіри до засобів масової інформації — з 36 до 30%, до церкви — з 29 до 20%. Це статистично значущі показники.

Свобода слова: втрата мети 

Рейтинг організації «Репор­тери без кордонів» (де Україна також пасе задніх) досить чітко відбиває тенденцію розвитку свободи слова в Україні. Якщо 2002-го наша країна 21-ша з кінця, то в період помаранчевої революції було зроблено об’єктивний і очевидний ривок: у 2005-му — 56-те місце. За даними цієї організації, тенденція зберігається аж до 2008—2009 років. А потім — падіння: знову 48-ме. Всього за рік нової влади. Причини? Легко проглядаються у графіку, підготовленому для «ДТ» Інститутом масової інформації. Насправді дуже важко в цифри і графіки вмістити всі тенденції, відбити всі відтінки, на які була багата українська журналістика десятиліття, що минуло. Проте рубікон — Майдан. Після нього журналісти справді отримали свободу слова, але, на жаль, не розпорядилися нею за призначенням: змінивши рівняння на «темники» Кучми рівнянням на зображення Бенджаміна Франкліна на зеленій банкноті. У результаті якщо в українську журналістику і прийшли дві точки зору, проте з неї пішли — думка, відповідальність, сміливість і, голов­не, мета. Мета медіа — інформувати суспільство. Її підміна метою піарити й заробляти рівносильна ситуації, коли лікар не лікує, а вмовляє хворого, що в нього все гаразд, просто беручи за це бабки. Мода на жовтий колір — стала класикою. Телеканали — особливо затребувані політиками, котрі прийшли до влади, відключили всі професійні фільтри: хто платить, той і замов­ляє музику. А влада знаходить можливість розплатитися з їх власниками. Побачити серйозне розслідування або компетентний, аналітичний сюжет — велике щастя для глядача.
Ривок зробили інтернет-медіа. Проте й там, поряд з ексклюзивною, оперативною інформацією, аналітикою та сміливістю, поселилися «зливи», чорний піар і безвідповідальність. Висновок один: при теперішній якості медіа змінити якість політичної еліти — неможливо. Отже, і якість нашого життя.

Вектор розвитку: за роботу, товариші!

«У правильному чи неправильному напрямі розвивається Україна?» Таке запитання з квітня 2004 року ставили респондентам соціологи Центру Разумкова. Показово (див. графік), що тих, хто не згоден із вектором руху України, завжди більше, ніж тих, хто згоден. Піки несприйняття громадянами державного курсу країни припадають на квітень 2004 року (55%), квітень 2007-го (70%), березень—квітень 2009-го (85%), лютий 2010-го (81%). 
Цікаво, що після перемоги Віктора Януковича на виборах президента колони задоволених і незадоволених повільно, але впевнено рушили назустріч одне одному. Тим самим підтвердивши тезу про щедре вміння українців давати шанс кожному новому очільнику держави. Чи повністю перекладати на нього відповідальність за країну?.. У квітні 2010-го групи скептиків і оптимістів зустрілися на позначці 35% (очевидно, на межі надії) і знову тихо розійшлися. Розрив збільшується. Незадоволених політикою Януковича тепер 53%. Задоволених залишилося 20%. Тенденція. 
Варто зазначити, що при цьому людей, готових активно висловлювати своє незадоволення, уп’ятеро менше, ніж тих, хто незадоволений розвитком подій. Суспільство пішло в себе після розчарування Майданом? Цікаво знати: коли повернеться? Ну хоча б для того, щоб зрозуміти: змінити країну можна тільки замкнувши ланцюжок: позиція — вміння її озвучити — відстояти — примусити владу з нею рахуватися. Не один раз на одній, хай і на головній площі, а щодня. 
Безумовно, це завдання для добре розвиненого громадянського суспільства. Де однодумці не менш цінні, ніж куми, де в школах виховують громадян і волонтерів (ось у чому сенс реформи освіти), де не тільки вірять у власні сили (моральні, інтелектуальні, фізичні), а й докладають їх до конкретних справ на благо своєї країни. Де не хочуть бути гвинтиками системи, нести і брати... або не брати участь у цьому, але мовчати. Підвищуючи відсоток незгодних. Ось усього цього ми й навчимося в наступному десятиріччі! Правда?
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво