Бути чи не бути міжнародному усиновленню?

Поділитися
Функціонування механізму міжнародного усиновлення істотно збільшує шанси сиріт старшої вікової категорії та тяжко хворих дітей на втілення мрії про виховання в сім'ї. А їм батьківська любов і піклування, домашній затишок і матеріальна підтримка потрібні чи не найбільше.

Останнім часом дедалі частіше в суспільстві обговорюються кричущі випадки жорстокого поводження з усиновленими дітьми - громадянами України - за кордоном. Ще не вщухли дебати навколо трагедії, пов'язаної зі смертю всиновленого в Україні американською родиною Ендрю Артура Батлера, як зі США надійшло нове повідомлення про насильство над трьома всиновленими родиною Дзюба, знову ж таки в Україні, дітьми.

Захист прав дітей, і насамперед їх найуразливішої категорії - дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, - серед пріоритетних завдань держави. Створення умов для реалізації права кожної дитини на виховання в сім'ї є однією з основних засад державної політики щодо соціального захисту дітей зазначеної категорії. До можливих форм передачі дитини на виховання в сім'ю належить і міжнародне усиновлення.

Водночас тема міжнародного усиновлення дедалі більше набуває політичного забарвлення. На мою думку, втрата її соціальної наповненості негативно впливатиме на долю кожної дитини-сироти й дитини, позбавленої батьківського піклування, а кількість їх в Україні сягає 96 тис.

Питання міжнародного усиновлення актуальне й тому, що президент України вшосте за останні 12 років подав на розгляд до Верховної Ради України проект закону про ратифікацію Конвенції про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення, вчиненої 29 травня 1993 р. в м. Гаазі (проект №0014 від 14.01.2013 р.). Сьогодні вже у 89 країнах світу норми цієї конвенції діють з метою захисту прав дітей, позбавлених батьківського піклування, усиновлених дітей, інтересів біологічних батьків та усиновителів, підтримки родин, які потрапили у скрутне становище. Сторонами конвенції є всі країни, до яких від'їжджає найбільше всиновлених іноземцями дітей - громадян України (США, Італія, Іспанія, Франція, Канада, Ізраїль).

Армія непотрібних дітей?

Незважаючи на позитивну тенденцію щодо зменшення з року в рік кількості дітей - претендентів на усиновлення (з понад 32 тис. у 2008-му до 26 тис. у 2012-му), така велика "армія нікому не потрібних дітей" є неабиякою проблемою для суспільства. За інформацією уповноваженого президента України з прав дитини Ю.Павленка, з 98 119 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, лише 13 599 (тобто кожна сьома дитина) мають житло на праві власності. За його словами, щороку близько 12 тис. таких дітей досягають повноліття - і більшість з них не має можливості нормально розпочати доросле життя.

Законодавством України та інших країн передбачено різні форми влаштування таких дітей. Це й опіка та піклування, патронат над дітьми, прийомна сім'я, дитячий будинок сімейного типу тощо. Але, безумовно, до найефективніших форм улаштування дітей без батьківського піклування належить усиновлення (удочеріння). Адже лише при всиновленні дитина набуває всіх прав, які в сім'ї має біологічна дитина. Саме в цьому випадку перебування дитини в сім'ї не має тимчасового характеру, дає їй можливість стати "повноцінним" членом суспільства. Коли йдеться про всиновлення, то найбільш привабливою його формою є внутрішньосімейне усиновлення (родичами), далі - усиновлення громадянами України і, нарешті, усиновлення іноземними громадянами.

Міжнародне усиновлення - відносно нове явище. Воно повільно поширювалося після Другої світової війни до 1970-х рр., коли його кількісні показники різко зросли. Міжнародна спільнота визнала, що це явище призводить до серйозних гуманітарних і юридичних проблем, а відсутність національних і міжнародних правових інструментів викрила потребу в багатосторонньому підході до проблеми.

У грудні 1987 р. Постійне бюро Гаазької конференції підготувало доповідну записку про доцільність розроблення нової конвенції про міжнародну співпрацю в галузі міждержавного усиновлення. Результатом тривалої роботи стало підписання Конвенції про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення 1993 р.

Конвенція ґрунтується на принципі субсидіарності, закріпленому у Преамбулі та підпункті (b) ст. 4, який є ключем до успішного її розуміння та застосування. Він означає, що необхідно докласти всіх зусиль з метою допомогти зберегти сім'ю або забезпечити дитині можливість бути усиновленою чи отримати піклування всередині країни. Принцип субсидіарності також означає, що процедури міждержавного усиновлення повинні запроваджуватися як невід'ємна складова системи захисту дітей і піклування про них, що відповідає пріоритетам конвенції. Водночас держави повинні також гарантувати, що, намагаючись досягти цієї мети, вони несвідомо не зашкодять дітям через зайве зволікання з остаточним розв'язанням проблеми шляхом міждержавного усиновлення. Держави повинні забезпечити у найстисліший термін влаштування в сім'ю для кожної дитини, позбавленої батьків.

Упродовж тривалого часу в Україні помітна була тенденція домінування міжнародного усиновлення над національним. Так, за даними Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту, у 2005 р. іноземці всиновили 2 156 дітей - громадян України, а співвітчизники - 1 419. Слід зазначити, що в останні роки держава значно більше уваги стала приділяти влаштуванню дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що привело до перевищення в 2008 р. кількості вітчизняних усиновлень (2 066 дітей) над іноземними (1 587 дітей). Упродовж останніх п'яти років ця тенденція набула стабільного характеру. Зокрема, у 2012 р. громадяни України всиновили 2 016 дітей, тоді як іноземці - лише 806.

Цікаво, що найбільша кількість усиновлених громадянами України дітей припадає саме на роки фінансово-економічної кризи (2008 р. - 2 066 усиновлених, 2009-й - 2 347). Мабуть, співчуття як невід'ємна риса українського менталітету найкраще проявляється у найскладніші періоди історії держави.

Однак, на мою думку, спроба деяких країн та політичних сил закріпити нормативну заборону на всиновлення дітей іноземцями є необґрунтованою і такою, що може спричинити лише негативний соціальний ефект.

На даний час у сім'ях громадян України виховується 35 тис. усиновлених дітей, а в сім'ях іноземців - 21 721 дитина з України. Зважаючи на таку статистику, важко переоцінити вплив іноземців на можливість забезпечення родинного затишку українським сиротам.

Географія проживання усиновлених дітей - громадян України досить широка. У США, станом на початок 2013 р., їх проживає 8 225, в Італії - 6 212, в Іспанії - 3 121, у Франції - 1 310, в Ізраїлі - 907, у ФРН - 628, у Канаді - 466 (дані стосовно дітей віком до 18 років). На жаль, доля багатьох з них невідома, оскільки Україна до цього часу не є учасником міжнародно-правових механізмів здійснення нагляду за правами усиновлених іноземцями дітей - громадян України. Спроби укласти двосторонні угоди з приймаючими країнами безрезультатні, оскільки останні є членами конвенції і посилаються на необхідність приєднання до неї й України.

Про плюси і мінуси family

Спробуємо з'ясувати позитивні й негативні сторони міжнародного усиновлення.

До позитивних аспектів можна віднести можливість дитини зростати у родинному середовищі (що найважливіше для її повноцінного розвитку) і набуття майнових прав нарівні з біологічними дітьми.

Немає сумніву, що будь-які форми виховання не можуть конкурувати із сімейним. Як влучно сказав один з найвидатніших педагогів ХХ ст. А.Макаренко: "Сім'я - природний первинний осередок, де реалізується краса людського життя, куди приходять відпочивати переможні сили людини, де ростуть і живуть діти - головна радість життя". Разом з тим певні труднощі, які надають негативного забарвлення темі міжнародного усиновлення, завжди були і будуть. Ситуація виховання в сім'ї усиновленої дитини психологічно важка не лише для дитини, а й для нової сім'ї, саме тому від нестандартних ситуацій ніхто не застрахований.

Важливим аспектом саме міжнародного усиновлення є вікові категорії усиновлених дітей. Так, якщо співвітчизники у переважній більшості (87%) мріють про здорову дитину віком до п'яти років, то іноземці не цураються й хворих, і старшого віку. За інформацією Міністерства соціальної політики України, із загальної кількості дітей, які можуть бути кандидатами на всиновлення (близько 26 тис.), переважна більшість (24 тис.) - це діти віком після п'яти років і з певними вадами здоров'я.

Якщо звернутися до цифр, то в 2008 р. громадянами України (іноземцями) з 2066 (1587) було усиновлено дітей віком до 3 років - 1 449 (388), від 3 до 6 років - 462 (454), від 6 до
18 років - 155 (745).

Аналогічна тенденція спостерігається й у 2012 р., упродовж якого громадянами України (іноземцями) з 2 016 (806) дітей усиновлено віком до 1 року - 822 (34), від 1 до 2 років - 619 (51), від 3 до 5 років - 381 (156), від 6 до 10 років - 147 (318) та від 11 до 17 - 47 (247) дітей.

Що ж до всиновлення тяжко хворих дітей, то ця статистика також не на користь громадян України. За даними Міністерства охорони здоров'я України, з 253 дітей - вихованців будинків дитини із синдромом Дауна, які підлягали всиновленню у 2009 р., громадяни України всиновили одну дитину, а іноземці - 36. Аналогічна ситуація спостерігалась і в 2011-му: зі 173 дітей із вказаним захворюванням українці усиновили трьох, а іноземці - 60. Протягом 2012 р. в Україні було усиновлено 58 таких дітей, з яких лише одну дитину всиновила українська сім'я, 57 - іноземці.

Отже, функціонування механізму міжнародного усиновлення істотно збільшує шанси сиріт старшої вікової категорії та тяжко хворих дітей на втілення мрії про виховання в сім'ї. А їм батьківська любов і піклування, домашній затишок і матеріальна підтримка потрібні чи не найбільше.

Соціальна захищеність усиновленої дитини, яка втрачає статус сироти, також значно вища, адже вона стає повноправним членом сім'ї, зокрема має право бути спадкоємцем своїх батьків. Якщо розглядати випадки міжнародного всиновлення, то практика свідчить, що усиновлювачами, як правило, є сім'ї із середнім або високим рівнем доходів.

Негативними рисами міжнародного усиновлення можна вважати:

- зміну культурного й мовного середовища для дитини, необхідність адаптації в новому суспільстві;

- відсутність нормативної урегульованості чіткого механізму здійснення нагляду за долею усиновлених дітей за кордоном;

- відсутність правових процедур повернення усиновлених іноземцями дітей в Україну в разі грубого порушення їхніх прав через набуття ними після всиновлення громадянства іншої країни.

Якщо перший недолік є об'єктивним і переважно тимчасовим, то два інші повністю залежать від визначеності позиції України у питаннях захисту своїх громадян. Ратифікація Україною Гаазької конвенції запровадить механізм дієвого нагляду за долями всиновлених дітей. Оскільки обов'язок звітувати про адаптацію до нових умов, стан здоров'я та умови проживання усиновлених буде покладено безпосередньо на приймаючу сторону (підпункт (е) ст. 9), ці відносини набудуть публічного характеру. Тоді як на сьогодні нотаріально оформлене зобов'язання усиновлювачів-іноземців, яке вони приймають на себе відповідно до вимог ч. 3 ст. 252 Цивільного процесуального кодексу України, надавати представникам дипломатичної установи України за кордоном інформацію про всиновлену дитину та можливість спілкуватися з нею, утворює правові наслідки у відносинах між усиновлювачами та державою Україна лише за українським законодавством. При цьому багаторічна практика роботи закордонних дипломатичних установ України свідчить про те, що з моменту виїзду усиновлювачів за межі України вказані зобов'язання втрачають юридичну силу й часто ігноруються. А якщо й виконуються, то не через наявність будь-якої відповідальності (бо вона взагалі відсутня), а через особисту сумлінність усиновлювачів.

Разом з тим необхідно зауважити, що Гаазька конвенція не визначає порядку надання регулярних звітів про стан окремих дітей після всиновлення впродовж певного проміжку часу. Проте законодавство деяких держав походження вимагає, аби приймаючі держави надсилали такі звіти протягом кількох років. Багато країн вимагають від прийомних батьків та/або уповноважених організацій надавати звіти впродовж одного-двох років після всиновлення (Болівія, Кіпр, Латвія, Литва). Деякі країни вимагають надання звітів до досягнення дитиною повноліття (Ефіопія, Казахстан). Проте на практиці державам може бути складно забезпечити виконання цієї вимоги. Утім, майбутні прийомні батьки й уповноважені організації приймаючих держав повинні дотримуватися цих законодавчих вимог, особливо якщо вони є умовою передачі дитини батькам. У цьому сенсі надання звітів після всиновлення не можна вважати лише моральним зобов'язанням. Включення цієї вимоги до угод про співпрацю або практичних домовленостей між сторонами конвенції підкреслює її важливість для держав походження.

Ще однією перепоною в одержанні звітів є те, що в багатьох країнах право прийомних батьків на приватне життя є засадничим принципом правопорядку. Так, у США з 1974 р. діє Закон про захист конфіденційної інформації про особу (Privacy Act), відповідно до якого забороняється збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію про особу без її попередньої згоди, зокрема забороняється розголошувати будь-яку інформацію про дитину або мати доступ до інформації про неї без письмового дозволу батьків чи законних опікунів дитини або рішення суду. З метою забезпечення більшої ефективності нагляду за долею усиновлених іноземцями дітей необхідно до переліку документів (п. 33 Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей, затвердженого постановою Кабміну України від 08.10.2008 р. №905), які іноземні усиновлювачі подають до Департаменту сім'ї та дітей Міністерства соціальної політики України, включити письмовий дозвіл (для громадян США - Privacy Act Waiver Form), оформлений відповідно до законодавства приймаючої країни, надавати державним органам країни-проживання та одержувати компетентним органам України інформацію про усиновителя та усиновлену дитину.

Повернення додому

Що ж до відсутності механізмів повернення дітей - громадян України з-за кордону в разі порушення їхніх прав, то ця ситуація є об'єктивною реальністю. Останнім часом переважна більшість країн не визнає подвійного громадянства, й особи, які його мають, у відносинах із цими країнами розглядаються лише як громадяни конкретної країни. У країнах, де проживає найбільша кількість усиновлених з України дітей, діють закони, відповідно до яких усиновлені автоматично набувають громадянства усиновлювачів (США, Італія, Ізраїль). Аналогічна норма міститься і в українському законодавстві
(ст. 11 Закону України "Про громадянство України"). Підсумовуючи, можна констатувати, що після в'їзду усиновленої української дитини на територію іншої держави співробітникам закордонних дипломатичних установ України доведеться спілкуватися не з громадянином України (згідно зі ст. 283 Сімейного кодексу України), а, наприклад, з натуралізованим громадянином США. У такому випадку наслідком позбавлення батьківських прав його усиновителів у США стане не повернення дитини в Україну, а передача її в іншу американську сім'ю.

Безумовно, дискусії на тему, чи є смерть однієї усиновленої дитини або будь-яке насильство над нею ціною щастя тисячі усиновлених, є аморальними. Разом з тим, на мою думку, єдиним обґрунтуванням запровадження мораторію на міжнародне усиновлення може бути забезпечення стовідсоткового влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, в українські сім'ї. На жаль, навіть усиновлення дітей співвітчизниками та пильний нагляд соціальних служб не гарантують їм щасливого майбутнього, про що свідчить трагедія на Луганщині, пов'язана з убивством двох малолітніх усиновлених дівчаток матір'ю-героїнею.

Водночас від насильства у сім'ї, залишення без батьківського піклування, приниження, позбавлення життя тощо не захищені й біологічні діти, про що свідчить щоденна хроніка у ЗМІ та статистика органів внутрішніх справ України.

Ще одним негативним для дітей наслідком, пов'язаним з усиновленням, є скасування всиновлення. Діти, які вже були зраджені своїми біологічними батьками або пережили їх трагічну втрату, потрапляють у нову сім'ю, сподіваючись, що це назавжди. Проте через деякий час змушені повернутися до інтернату і вдруге розчаруватися у можливості бути щасливою дитиною люблячих батьків. За даними Міністерства соціальної політики України, з 32 скасованих у 2008 р. рішень лише 4 стосуються дітей, усиновлених іноземцями; у 2009-му - 3 з 27; у 2010-му - 3 з 39; у 2011-му - 4 з 48; у 2012-му - 7 з 34. Отже, як бачимо, статистика свідчить, не на користь вітчизняних усиновлювачів.

Отже, вважаю, що приєднання України до Конвенції про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення і внесення змін до чинного вітчизняного законодавства сприятиме налагодженню співпраці з країнами, громадяни яких усиновлюють українських сиріт, а також упровадженню механізму реального захисту прав кожної всиновленої дитини. І нехай гасло "Кожній дитині - власну родину" стане реальністю.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі