Педагогічна дилема

Поділитися
Перше вересня — день особливий для всіх нас, але з найбільшим хвилюванням його чекають першокласники та вчителі-початківці, ті, кому на практиці належить показати, чого ж їх навчили в університетах...

Перше вересня — день особливий для всіх нас, але з найбільшим хвилюванням його чекають першокласники та вчителі-початківці, ті, кому на практиці належить показати, чого ж їх навчили в університетах. З тривогою очікують початку навчального року жителі сотень сіл України, в яких цього року вперше не лунатиме шкільний дзвоник — дітей народжується мало, нікому сідати за парти. Життя вже давно довело трагічну істину: закривається школа — вмирає село, останнім часом з карти України зникло майже півтисячі малих і середніх сіл. Нинішнього року тільки на Полтавщині майже у двох десятках сіл на шкільні двері повісили замки. А це означає, що без роботи залишилася майже сотня вчителів, яким доведеться працевлаштовуватися десь далеко від рідної домівки або міняти професію. Всі ці реалії, безперечно, добре відомі випускникам сільських шкіл, і відповідно впливають на вибір майбутньої професії. Песимісти твердять, що потік абітурієнтів у педагогічні університети аграрних областей постійно зменшується, а про конкурсний відбір взагалі не йдеться, тим паче нинішнього року, коли випускники сільських шкіл, які мають високі бали сертифікатів, дістали реальну змогу поборотися за місце у престижних столичних університетах. Одначе у Полтавському педагогічному університеті на це не скаржаться — охочих навчатися тут вистачає, конкурс на деякі спеціальності перевищував три абітурієнти на одне місце. Кого ж набрали на перший курс? Які особливості цьогорічної вступної кампанії? З цих запитань розпочалася наша розмова з Петром КИРИДОНОМ, проректором з навчальної роботи Полтавського педагогічного університету імені В.Короленка.

124 — і мало і багато

— Потік абітурієнтів не зменшився, їх було стільки ж, як і минулого року, хоча заяв було більше: торік подали майже дві тисячі, а нині — на тисячу більше. Певна річ, це пов’язано з тим, що абітурієнти подавали водночас кілька заяв на різні спеціальності. Я був свідком, коли до приймальної комісії зайшов хлопчина і запитав з порога: «А на які спеціальності беруть з біологією?» У нього була ціла тека нотаріально засвідчених копій сертифікатів, він готовий був написати хоч десяток заяв. Чи буде з нього хороший учитель за такого підходу? Хтозна. Але він не єдиний, багато абітурієнтів подавали документи до різних вузів у різних містах, сподіваючись, що десь-таки їм пощастить. Звісно, це додало чимало клопоту вищим навчальним закладам, очевидно, така ситуація потребує втручання міністерства освіти чи навіть уряду, певно, слід обмежити кількість заяв, які має право подавати одна особа.

— Незалежне тестування оцінюють полярно — від учителів я чула захоплені відгуки, а керівництво вищих навчальних закладів висловлює багато критичних зауважень, кажуть, що це б’є по престижу університетів, бо демонструє велику недовіру до приймальних комісій і викладачів. Яке ваше враження?

— Загальна оцінка — позитивна. Гадаю, вдалося домогтися об’єктивного оцінювання знань школярів, до того ж це значною мірою допомогло розвантажити університет — ми не займалися вступними іспитами, окрім творчих спеціальностей, звісно. Водночас виявилися певні моменти, на які слід звернути увагу і врегулювати. У багатьох учасників вступної кампанії природно виникало запитання — чому встановлено мінімальний бал для сертифіката саме 124? Батьки випускників нарікали, бо це суперечить праву людини на здобуття освіти. На практиці виходить, якщо одинадцятикласник не набрав 124 бали, то він не допускається до участі в конкурсі, йому закрита дорога до вищого навчального закладу. А чому? Він отримав атестат про закінчення школи, в якому зазначені всі предмети і виставлені всі оцінки, тож згідно з Законом України «Про освіту», такий випускник має право на здобуття вищої освіти. А цьогорічні умови приймання заперечують це право. Батьки обурюються і резонно запитують, чому атестат, в якому є оцінки з усіх предметів, не вважається документом, чому на нього не зважають? Спробуйте переконати, пояснити так, щоб люди не ображалися і не погрожували університету судами — від районного до Європейського!

Абітурієнти часто нарікали на те, що сертифікати обмежують свободу вибору. Скажімо, приїхав юнак із сертифікатом з української мови, географії та історії, але хоче бути математиком — хтось його переконав, чи він сам зрозумів, що саме це його покликання. Як бути? В атестаті з математики хороша оцінка, є бажання, а ми йому рекомендуємо на історичний, бо в нього такий сертифікат.

— У цьому віці дуже непросто визначитися, ким ти хочеш бути. Немало відомих нині літераторів, акторів, режисерів вступали на творчі факультети випадково, «за компанію» з однокласником чи подружкою.

— Справді, буває, що одна розмова може перевернути уявлення про професію і кардинально вплинути на вибір абітурієнта. Незалежне тестування має багато плюсів, але, звісно, є вузькі місця, є протиріччя, а дорікають нам, мовляв, це ми порушуємо право людини на вільний вибір спеціальності.

— Скільки юнаків і дівчат вчитимуться на стаціонарі за рахунок держави?

— На бюджетну форму зараховано 644 першокурсники, а щодо контрактної форми навчання точної цифри ще не маю, бо процес зарахування триватиме до кінця серпня.

Випускник... загубився дорогою

— Хто нині вступає до педагогічного університету? Песимісти кажуть, що самі лише дівчата, сільські випускниці, які знають, що більше ніде вони конкурсу не пройдуть.

— У багатьох наших студентів чітко відстежуються педагогічні династії — дідусь, бабуся працювали в школі, мама вчителює, свого часу вони навчалися у нас. Це дуже поширене явище. Часто буває, що брат або сестра абітурієнта закінчили наш університет і таким чином вплинули на його вибір. А загальний контингент, звісно, сільський, бо Полтавщина — область аграрна. У правилах прийому ми свідомо прописали пільги для сільської молоді. Які? 40 відсотків місць державного замовлення припадає на цільовий набір. Юнаки і дівчата, які вступають до нас із сільської місцевості за направленням обласного відділу освіти, після закінчення навчання дістануть цільове направлення туди, звідки приїхали. І три роки, згідно з угодою, яку підписали з управлінням освіти, вони повинні відпрацювати у сільських школах.

Загалом же три чверті наших студентів — це вихідці із села. У містах вакансій учителів сьогодні немає — люди погоджуються працювати на півставки або навіть чверть. А в селі випускника, як кажуть, відірвуть з руками і з ногами, аби лише приїхав, адже існує великий дефіцит учителів англійської мови, інформатики, фізичної культури та ін.

— Дефіцит кваліфікованих учителів сьогодні, безперечно, обернеться серйозними проблемами завтра — рівень освіти і культури сільської молоді та й міської також, на жаль, невисокий. Чи відстежує університет ці процеси? Чи має змогу якось на них впливати?

— Колись я дотримувався думки, що наша справа — готувати хороших фахівців, а практичні питання шкільного життя — це турбота державних органів — міністерства, відділів освіти. Але з часом усвідомив, що університет повинен активніше брати участь у цих процесах, і за можливістю — впливати на них. Свого часу ми ввели спеціальну посаду інспектора у відділі кадрів, який відстежує працевлаштування наших випускників, веде облік вакансій тощо. Налагоджено продуктивну співпрацю з обласним та районними відділами освіти. Не стоять осторонь проблеми і декани — це один із критеріїв оцінки їхньої роботи. У нас діє методична рада, яка розглядає найскладніші та найактуальніші питання університетського життя, серед пріоритетів — профорієнтаційна робота факультетів. Йдеться не лише про агітацію майбутніх абітурієнтів, ми відстежуємо також, де й як працюють учителі з нашими дипломами. Кілька років ми утримуємо розподіл випускників на рівні 95—97%. Укладається контракт на три роки, виплачуються так звані підйомні, хай небагато, але по дві тисячі гривень молодим спеціалістам все ж виплачують. Правда, побутові умови в селах далеко не завжди задовольняють молодих фахівців, на жаль, не кожна сільська рада вважає за потрібне допомагати вчителям.

Це, як кажуть, один бік медалі. Є й зворотний — велика частина із розподілених випускників працює не на повну ставку, а погоджується на 0,75 і навіть на 0,25 — бо в містах немає вакансій. Ті ж, кого направили у села, дуже часто не доїжджають до місця призначення. І механізму впливу, на жаль, немає. Ми розподілили, підписали документи, а через місяць-два направляємо запит на місце роботи, і отримуємо відповідь, що випускниця там не з’являлася. Що ми можемо зробити в такій ситуації? Подати до суду? Чи в розшук? Куди звертатися? Зрозуміло, людина з вищою освітою знайшла роботу, яка краще оплачується, ніж учительська. В такому разі логічно було б вимагати, щоб такі випускники повернули гроші, які держава витратила на їх навчання, але знову ж таки дійового механізму для цього немає. Я жодного разу не чув, що десь відбувся такий судовий процес, і випускники відповіли за свої вчинки, за те, що порушили підписану угоду. Цього в законодавстві немає, правда, ходять чутки, що колись такі норми будуть.

Сільські школи: де дзвінок, а де замок

— Раніше Полтавський педагогічний інститут славився тим, що тут досить ефективно працювали лабораторії. Чи збереглися вони в рамках університету?

— Збереглися! Найбільше навантаження, звісно, взяла на себе кафедра педагогічної майстерності, але інші теж не відстають — кожна кафедра створює свої філії у містах і в районах. Приміром, у Машівському районі діє філія кафедри географії, сюди на консультації приїжджають учителі з усіх сіл. Правду кажучи, не завжди і не скрізь це працює на повну силу, бо непросто знайти кошти для того, щоб викладачі могли їздити у райони і працювати там на місці, на жаль, бюджетом це не передбачено.

— Викладачі відстежують кадрову ситуацію в районах? Чи мають вони право винести на засідання методичної ради університету питання про те, що в районі, скажімо, не вистачає вчителів географії або фізики, що уроки ведуть «багатоверстатники»?

— Звісно, адже постійно проводиться такий моніторинг. Великою проблемою Полтавщини є те, що дуже багато вчителів працюють не за профілем, коли у сільських школах бракує кадрів, тут не обійдешся без «багатоверстатників». З цим важко боротися, бо це проблема держави, всього суспільства, а не лише системи освіти. Ми щороку випускаємо 1300 вчителів, це тільки стаціонар. А в області працюють близько п’яти тисяч пенсіонерів. Хто замість них піде в класи, коли вони напишуть заяви «на заслужений відпочинок»? Потрібно підготувати майже чотири наші випуски, аби відпустити пенсіонерів.

Ще одна наша біда — закриття сільських шкіл. Нинішнього року оголосили, що буде закрита аж 21 школа, для нашої невеликої області це забагато. Проблема стосується і батьків, котрі змушені думати, де буде вчитися їхня дитина, і педагогів, котрі залишилися без роботи. Хай там як, але в кожному навчальному закладі працює принаймні п’ять-сім учителів, а це значить, що понад сто сімей матимуть безробітних. І що тут вдієш? Адже закриваються не через фінансову скруту чи аварійні приміщення — просто немає дітей. У селах народжуваність дуже низька, нікому йти до першого класу.

— Педагоги часто скаржаться на те, як непросто складаються стосунки з батьками. Вчителька з Миргородського району розповідала, що вперше за всю багаторічну практику в неї був «унікальний» клас — жоден із першокласників до школи не вмів ні читати, ні рахувати. До нового року вона їх цього навчила — добре, що клас невеликий, усього семеро дітлахів. Люди працездатного віку масово виїжджають із сіл, залишаються здебільшого ті, хто не має постійної роботи, зловживає алкоголем, і не піклується про дітей. Раніше вчителя в селі шанували, дослухалися до його слів, а тепер горе-батьки навіть не знають, до якого класу ходить їхнє чадо, хто його навчає. Як готуються майбутні педагоги до контактів з такими батьками?

— Ми теж це відчуваємо. Останніми роками до університету вступають випускники, яким нелегко адаптуватися до вимог вищої школи, а відколи ввели Болонську систему, проблема ще більше загострилася. Анкетування протягом першого місяця навчання показує, як багато студентів вагаються, розмірковують, чи не покинути їм навчання. Чому? Бо не звикли вчитися системно, не вміють займатися самостійно, не знають, як працювати в бібліотеці з першоджерелами.

— Останнім часом багато нарікають на те, що школа дає мало знань. Але одна річ, коли рівень шкільної освіти не влаштовує політехнічний або лінгвістичний університет, і зовсім інша — педагогічний. Ви навіть покритикувати як слід це не можете, бо сьогоднішніх абітурієнтів навчали... ваші випускники.

— Справді, нам гріх нарікати, адже в школах працюють наші колишні студенти. Ми намагаємося працювати на совість, але повірте, не все залежить лише від викладача або вчителя. Якось на семінарі з історії попросив першокурсників розшифрувати абревіатуру СРСР — не всі і не відразу змогли виконати це простеньке завдання. Але не поспішайте звинувачувати вчителів, спочатку погортайте шкільні підручники — Радянський Союз дивним чином випав і з програм, і з підручників. Не лише школа відповідальна за те, що багато школярів переконані, що Бетховен — це собака. До театру, музею чи концерної зали мають змогу ходити далеко не всі діти, зате телевізія з примітивними фільмами — у кожній хаті. Будинок культури в селі не зберігся, бібліотеку закрили, школярі книжок не читають, тож виходить, телевізор — єдине вікно у в сільському дозвіллі.

— Раніше говорили про те, що дітям не вистачає чоловічого виховання, у школах обов’язково повинна працювати і сильна стать. Сьогодні про це вже навіть не згадують. Освітній колектив — виключно жіноче царство. А студентський?

— Тенденції змінюються — серед наших студентів майже 40% хлопців. Сьогодні вже не можна сказати, що педагогічний університет — виключно дівочий навчальний заклад. І ми цим дуже тішимося. У кожній групі навчаються кілька хлопців, навіть на таких спеціальностях, як дошкільне виховання, початкова школа. Навіть традиційно дівочий — філологічний факультет, і той привертає увагу юнаків! Звісно, не всі вони працюватимуть у школах, але є серед них багато таких, хто прийшов до нас справді за покликанням.

Для довідки

Полтавський педагогічний університет має славну історію, через кілька років — у 2014 — святкуватиме свій сторічний ювілей. Серед тих, хто свого часу навчався в його аудиторіях, чимало відомих імен — В.Сухомлинський, А.Макаренко, О.Ковінька, Ю.Кондратюк. У Полтавській області, певно, немає жодної школи, де б не трудилися випускники педуніверситету. Це в столиці видається, наче все, що межами Києва — нецікаве, провінційне. Студентам Полтавського педагогічного навіть заздрять їхні ровесники з інших навчальних закладів — тут, попри все, зуміли зберегти десятки колективів художньої самодіяльності, спортивні гуртки та секції — народний хор «Калина» об’їхав з гастролями всю Європу, спортивні команди зазвичай привозять з чемпіонатів кубки і призи. В університеті переконані, що майбутній учитель повинен багато чого знати і вміти над програму — лише тоді він завоює авторитет і повагу своїх учнів.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі