Тбілісі засипає окопи

Стільки негативної, упередженої і неправдивої інформації про Грузію, що поширюється підконтрольними Кремлю ЗМІ, важко уявити навіть українському читачу, який звик до московської пропаганди. Якщо вірити їхнім повідомленням, то не сьогодні-завтра у Цхінвальському районі Грузії розпочнеться повномасштабна війна, яка на багато років перетворить «Сочі та Краснодарський край на прифронтові зони». І першу скрипку в істеричних воланнях про «можливе силове захоплення Південної Осетії й Абхазії» грають відомі українцям рогозіни, митрофанови, затуліни, маркови...

Що ж стало причиною такої бурхливої реакції російської сторони? Чи є підстави вважати, що керівництво Грузії провадить політику, «спрямовану на підрив переговорного процесу з урегулювання грузинсько-осетинського конфлікту», як твердять у Москві?

Безпосередньою причиною, що так збурила кремлівських політиків, стала постанова парламенту Грузії від 15 лютого «Про ситуацію у колишній Південноосетинській автономній області та перебіг мирного процесу», яка складається з п’яти пунктів. Документ дає гостро негативну оцінку виконанню миротворчими силами своїх зобов’язань і розцінює дії РФ у цьому регіоні як спробу анексії частини грузинської території. Парламент доручає уряду переглянути Сочинські угоди від 24 червня 1992 року і розпочати роботу із заміни російських миротворців на «ефективний міжнародний миротворчий контингент». Із цією метою планується активізувати роботу з міжнародними організаціями і країнами-партнерами для розробки нового миротворчого формату й імплементації мирного плану, схваленого главами МЗС ОБСЄ. У останньому, п’ятому, пункті постанови парламент Грузії доручає уряду «надати докладну фактичну інформацію, що підтверджує невиконання миротворцями покладеного на них мандата».

Варто зазначити, що сам факт появи такої постанови ні для кого не був несподіванкою. Напередодні, виступаючи в парламенті з річним звітом, М.Саакашвілі заявив, що відновленню територіальної цілісності Грузії немає альтернативи. На його думку, «конфлікти в Абхазії і Південній Осетії не є етноконфліктами» між грузинами з одного боку й абхазами та осетинами з другого: це «територіальні конфлікти, пов’язані з розподілом територій постімперіалістичного простору». Під час свого виступу президент Грузії жодного разу прямо не назвав Росію і не говорив про грузинсько-російське співробітництво. Він кілька разів згадував про представників Росії, називаючи їх то «нашими братами», то «поганими дядьками з Півночі». На день раніше в парламенті у присутності послів іноземних держав депутати й міністри також обговорювали питання про виведення російських миротворців із зони конфлікту. Відсутність на заході посла РФ Володимира Чхіквішвілі було пояснено тим, що «він мав узгодити це питання з Москвою».

Для історії грузинсько-осетинського конфлікту такі жорсткі заяви не є новими, аналогічні постанови ухвалювалися вже не раз. Та реакція Кремля ніколи не була настільки бурхливою. Невже цього разу Москва всерйоз сприйняла заяву міністра оборони Грузії Іраклія Окруашвілі про те, що він привітає народ Грузії з 2007 роком із Цхінвалі? Чи російські генерали образилися на чергову демонстрацію по грузинському телебаченню фактів порушень із боку їхніх підлеглих? А чи російським політикам стало нестерпно боляче за слова державного міністра Грузії з питань урегулювання конфліктів Георгія Хаїндрави, який назвав Російську Федерацію фашистською державою?

Річ, очевидно, не в тім. Обравши Грузію на роль демонстративного майданчика задоволення своїх імперських амбіцій, що прокинулися, кремлівські політики й генерали своїми діями позбавили грузинів вибору. Головний механізм урегулювання — Змішана контрольна комісія (ЗКК), до якої входили Росія, Грузія, Північна і Південна Осетії, — уже давно перетворився на інструмент реалізації планів Росії щодо відновлення свого впливу на Південному Кавказі. Тривала повзуча анексія грузинських територій позбавляла будь-якого сенсу «миротворчий процес», у якому Росія послідовно відстоювала лише інтереси режиму Кокойти. Жителям Південної Осетії масово видаються російські паспорти, і близько 90 відсотків населення мають російське громадянство. До речі, російські генерали вже звикли вважати Південну Осетію своєю вотчиною. Не так давно один із них був дуже здивований, побачивши на карті, наданій однією російською правозахисною організацією, що кордон Грузії проходить по Великому Кавказькому хребту, і ввірені йому підрозділи, виявляється, служать аж ніяк не в межах імперії.

Нині Росія вже не в змозі приховувати, що давно стала не лише повноцінним учасником цього конфлікту, а й головною перешкодою на шляху до врегулювання. Про це тепер відкрито говорять не тільки грузинські політики, а й представники впливових міжнародних організацій. У цьому сенсі недвозначно висловився 17 лютого на міжнародному форумі, присвяченому безпеці Грузії, колишній президент Парламентської асамблеї ОБСЄ, член палати громад Великобританії Брюс Джордж.

Включення держав Південного Кавказу у формат європейської політики сусідства в червні 2004 року створило нові можливості для Тбілісі щодо реалізації плану з відновлення територіальної цілісності держави. У цьому контексті ухвалений ЄС Південно-Кавказький план дій (South Caucasus Action Plan) як головний пріоритет передбачає «мирне вирішення внутрішніх конфліктів». Грузія в цьому плані насамперед очікує реальної підтримки ЄС у процесі демілітаризації регіону, зміцнення заходів довіри й підтримки економічного розвитку. Та найголовніше — Грузія хотіла б бачити ЄС у ролі активного зовнішньополітичного гравця у цьому регіоні, який посприяв би створенню нових механізмів урегулювання й імплементації досягнутих угод. Ефективним механізмом тиску на Росію Тбілісі вважає пропонований ним розгляд ЄС питання про включення «грузинського питання» до порядку денного на переговорах між ЄС і Росією. Наступним логічним кроком було б створення міжнародного миротворчого контингенту, котрий, як зазначила спікер грузинського парламенту Ніно Бурджанадзе, «займався б не заморожуванням конфлікту, а його врегулюванням».

Мабуть, односторонні кроки Грузії, спрямовані на вихід із Сочинських угод, на якийсь час можуть загострити ситуацію у регіоні. Та, на відміну від серпневих подій 2004 року, коли грузинське керівництво прийняло рішення про розморожування конфлікту, сьогоднішня поведінка Тбілісі є більш продуманою й цілеспрямованою. Як перший крок передбачається демілітаризація конфліктної зони — підрозділи військової поліції Грузії, які там перебувають, перейдуть до складу грузинського миротворчого батальйону. За словами прем’єр-міністра Грузії Ногаїделі, «жоден військовий не ввійде в зону конфлікту без дозволу міністерства оборони і командування миротворчого батальйону». Крім того, грузинська сторона після початку танення снігів засипає всі окопи на контрольованій території і закликає російську й осетинську сторони зробити те ж саме. Важливим елементом нової політики Тбілісі є також посилення контролю над перевезенням вантажів із метою припинення контрабанди. Нагадаємо, що контрабандні потоки є украй важливими джерелами підтримки влади для південноосетинського керівництва і засобом збагачення російського генералітету. Запровадження віз для російських миротворців має стати дійовим інструментом контролю над чисельністю російського військового контингенту і посилення контролю над пересуванням військ у зоні конфлікту.

У грузинських пропозиціях, спрямованих на інтернаціоналізацію конфлікту, особливо наголошується і на можливій участі українських миротворців у складі міжнародного контингенту. Українська сторона вже підтвердила свою готовність узяти участь у миротворчій операції під егідою ООН або ОБСЄ за умови позитивного рішення українського парламенту. З огляду на парламентські вибори таке рішення може бути прийняте не раніше літа 2006 року, але вже нині зовнішньополітичному відомству України варто обміркувати можливий формат участі. У зв’язку з цим з’являється нова перспектива для реалізації ідеї ГУАМбата, яка досить довго не мала практичного втілення. З другого боку, Україна має позитивний досвід миротворчої діяльності у складі польсько-українсько-литовського батальйону, що міг би стати основою для формування нового миротворчого контингенту в Південній Осетії.

У кожному разі сьогоднішні події навряд чи спричинять поновлення збройного протистояння. Йдеться радше про ескалацію дипломатичної війни, де виграє та сторона, чия позиція буде більш послідовною, зваженою й аргументованою.