Топ Новини

Як нам стати "їжачками": чи можливе "українське диво"?

28 січня 2013 в 10:04

Проблема полягає не в тому, щоб начепити на Україну готову модель успіху, яка спрацювала десь у Кореї: це неможливо хоча б тому, що в нас для цього надто мало корейців.

Владимир Дубровский
Володимир Дубровський
Всі інтелектуальні дискусії на тему "Як нам облаштувати Україну так, щоб домогтися "економічного дива", які довелося спостерігати за останні двадцять років, зазвичай, у міру поглиблення аргументів сторін, упиралися або в зовнішній чинник, або в скельні породи національного менталітету, культури та інші фундаментальні засади. Тобто заходили в глухий кут, оскільки вважається, що ні географію, ні національний характер змінити неможливо. Утім, якби все було настільки безнадійно, то більшої частини країн, які сьогодні є прикладами успіху, просто не було б, або ж вони ледь животіли б. Та приклади мало що доводять: кожна бідна країна нещаслива по-своєму, а заклики стати корейцями всерйоз сприймати важко. Транзитологія — наука про особливості та методи "проходу в дамки" — робить тільки перші кроки і теж не здатна поки що сформулювати якісь чіткі рекомендації. Проте дещо на обрії вимальовується.

За світовими мірками, наша економічна географія виглядає просто чудово: є й вихід до моря, і протяжний кордон із більш розвиненими країнами. Понад те, не втрачено можливості геополітичного, цивілізаційного, вибору, оскільки сили глобальних гравців, які мають інтереси в Україні, порівнянні та різноспрямовані. І якби не суто внутрішні проблеми, Україна точно уже була б частиною європейського торговельного простору. Тому зовнішній чинник відіграє підпорядковану роль щодо національного характеру та базованих на ньому інституцій.

От на цьому місці зазвичай розводять руками та згадують мудру Сову, яка порадила мишенятам стати їжачками. А дарма!

Адже проблема полягає не в тому, щоб начепити на Україну готову модель успіху, яка спрацювала десь у Кореї: це неможливо хоча б тому, що в нас для цього надто мало корейців. Та й не потрібно, адже якщо придивитися уважніше, то в кожному "диві" (італійському, німецькому, сінгапурському, грузинському...) була своя "родзинка". А спільного у них у всіх тільки базові принципи ринкової економіки — права власності, конкуренція, свобода підприємництва — у поєднанні з індивідуальним підходом. Образно кажучи, ідеальний костюм має складатися зі штанів і піджака, а шиється за фігурою та з урахуванням смаків клієнта.

Відповідно, у результаті кожний успішний народ реалізує свої власні конкурентні переваги, що ґрунтуються на позитивних якостях його національного характеру. Фанатично дисципліновані корейці досягли успіху в масовому виробництві, педантичні та майстровиті німці — в інженерії й тонких технологіях, креативні (і, відповідно, зовсім не дисципліновані) італійці — у дизайні, заповзятливі американці — у розкручуванні винаходів та управлінні ризиками...

Тому перше запитання, яке заслуговує на дослідження: а що собою становить український національний характер? Що в ньому позитивного? І, головне, які конкурентні переваги в глобальному масштабі здатні забезпечити нашому народу його найкращі риси?

Та за ним постає друге, ще важче запитання: а що саме досі заважало цим позитивним якостям розкритися? Інші, не менш глибокі національні особливості? Історична пам'ять? Хибні думки та забобони? Чи просто, наприклад, структура управління? І чи варто шукати відповіді, якщо все одно нічого з переліченого змінити не можна? Насправді це важко, але можна.

У будь-якому суспільстві є "управляюча підсистема", еліта, яка формується шляхом відбору за певними принципами, тому може радикально відрізнятися від іншого народу — як, наприклад, російська інтелігенція XIX століття. При цьому інтереси, переконання та правила гри, які вона виробляє всередині себе, дуже значною мірою визначають характер будь-якого суспільства.

Наприклад, люди, поведінка яких хоч якось наближається до homo economicus, становлять незначну меншість у будь-якій популяції; і вже поготів ні домогосподарства, ні навіть фірми не здатні свідомо максимізувати прибуток, для цього просто немає необхідної інформації. Проте теорії та моделі, що ґрунтуються на цій абстракції, не так уже й погано описують реальність! Нелсон і Вінтер пояснили і те й інше конкурентним відбором: тільки ті, хто прагне реалізувати себе через збільшення капіталу, стають підприємцями, і тільки ті з них, кому справді вдається максимізувати прибуток — за рахунок інтуїції, везіння, вдало вибраних процедур чи чого завгодно, виживають у бізнесі та, за фактом, визначають поведінку економіки. Економіка, в якій відбір не працює або базується на інших критеріях, не поводиться як ринкова.

Дуже важливо, що управляюча підсистема, відповідно до принципу Ешбі, повинна мати більше розмаїття, ніж та, якою управляють. Світоглядно узагальнюючи це математичне твердження, можна сказати, що еліта має більшу свободу вибору, ніж решта суспільства, і, відповідно, здатна (до певного ступеня) вести його за собою в бік від звичної "колії". Найбільш вдалий приклад тут, напевно, Лі Куан Ю із соратниками, найсвіжіший та найближчий —
Михайло Саакашвілі зі своєю командою. Щоправда, не всі приклади такого роду однаково привабливі: згадаймо Альберто Фухіморі в Перу, більшовиків, фашистів чи нацистів.

На щастя чи на жаль, але наша нинішня еліта не здатна нікого нікуди вести — вона немічна, продажна та глибоко роз'єднана. Проте її, на відміну від національного характеру, можна змінити досить швидко та докорінно. Достатньо змінити принципи її відбору, — а на це в кризові моменти потрібно кілька місяців, якщо не днів, — і за кілька років еліта оновлюється, іноді до невпізнанності. Саме так виникають передумови до "див".

Наочний приклад подібної "революції" показувала українська промисловість на межі тисячоліть. Її "керуюча підсистема" у вигляді "червоних директорів" виявилася неспроможною перед історичним викликом. Приблизно так само, як нинішня українська еліта загалом. При цьому становище здавалося непорушним: найчастіше лунала фраза "де ж узяти інших", а до 1997 г. середній термін перебування директора на посаді, за даними "Швидкого опитування підприємств", удвічі перевищував стаж незалежності України та, відповідно, будь-яких реформ. Змінилося за ці роки тільки трохи більше 10% керівників — це менше, ніж природне зменшення через вихід на пенсію; ще приблизно стільки ж, на щастя для своїх підприємств, виявилися талановитими підприємцями. Решта успішно блокували будь-які спроби змінити механізми відбору. У результаті економіка не реагувала на ринкові стимули та нестримно падала, навіть попри приватизацію.

Проте в 1998-му сталася криза, яка дала змогу бізнес-адміністративним групам остаточно покласти "червоних директорів" на лопатки і тим самим відкрила шлях відбору — нехай не завжди найефективнішому, але все ж таки. За наступні п'ять років (за даними того самого опитування) темпи відновлення зросли більш як удвічі. Причому на найпривабливіших заводах, які першими ввійшли в сферу інтересів "олігархів", вони були ще вищі. Результатом стало різке підвищення конкурентоспроможності вироблених товарів та, зрештою, вихід із піке. При цьому в Росії процес заміни відбувся раніше та зайшов глибше, відповідно, меншим виявився спад і швидше відновилося зростання. З іншого боку, у сільському господарстві управління обновлялося набагато повільніше — і результати відповідні. Проте принаймні за незначні в масштабах історії три-п'ять років наша промисловість якісно обновилася на нових принципах, і результатом цього стала економіка, яка почала зростати (хоча й не так швидко, як хотілося б).

Звичайно, не все так просто, адже принципи відбору, у свою чергу, значною мірою визначаються все тими ж інституціями, укоріненими в культурі та менталітеті. Але тут не слід недооцінювати ролі переконань та ідей, які в чималому ступені визначають інституції та політику. Якраз нещодавно дослідники інституту Ренсселара довели, що 10% населення, які щиро та глибоко переконані в правоті певної ідеї, цілком можуть за досить реалістичних умов домогтися суспільного консенсусу навколо неї. Історичних прикладів такого роду дуже багато: і американські "батьки-засновники", і перші християни, і більшовики, і навіть певною мірою прихильники незалежності України в 1991-му — усі вони були саме такими переконаними меншинами, committed minorities, як назвали цей феномен автори нашумілої роботи.

Утім, у реальному житті за уми та душі конкурують різні групи, і перемагають у результаті ті, хто спроможний краще виразити глибинні сподівання більшості. Хоча саме тут достатньо великий простір для різних варіантів, особливо з огляду на те, що, за даними соціологів, половина чи більше наших співгромадян готові одночасно підтримувати взаємовиключні ідеї.

Таким чином, можна спробувати описати стратегію "реструктуризації" всієї країни: спробувати намацати можливі майбутні конкурентні переваги України; сформулювати ідеї, які дозволили б їх реалізувати; донести їх до людей у такий спосіб, щоб вони резонували з тими самими національними рисами, на яких ці переваги базуються; заразити цими ідеями суспільство та, нарешті, ґрунтуючись на цьому, змінити деякі принципи й механізми селекції еліт. За необхідності — повторювати до настання "дива"!

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
2 коментаря
  • Юрій Павленко 31 января, 23:21 Так, змінити еліту набагато простіше, ніж національний характер. І нещодавно у мережі Інтернет з'явився для цього новий засіб http://www.whoiswho.in.ua/ Це - автоматизована система моніторингу поведінки депутатів Верховної Ради, яка з часом дасть можливість виборцям приймати на майбутніх виборах адекватні, а не емоційні, рішення. Особисто я, коли побачив рейтинг "Батьківщини", за яку я віддав свій голос восени минулого року, був дещо розгубленим. Поведінка того ж "УДАРу" у Верховній Раді мені зараз імпонує значно більше. Якщо так все і буде далі продовжуватися, то саме за них я і буду голосувати у майбутньому.
    Дмитро Івахненко 5 февраля, 09:31
    Спасибі, пане Юрію! На мій погляд саме репутаційні проекти допоможуть вибудувати нове українське суспільство. В них враховуються українські традиції волелюбства та рівності перед законом. Слід перейняти все найкраще з закордонного досвіду "Reputation Society" та зробити ще краще. Обгрунтована суспільна репутація якраз і може бути новим засобом відбору найкращих, на яку сподівається автор статті.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
USD 25.64
EUR 27.25
Останні новини