Топ Новини

Газова камера для реформ

21 січня 2013 в 11:04

Для інституційно слабких держав (до яких, на жаль, належить і Україна) ресурси — це прокляття.

Владимир Дубровский
Володимир Дубровський

Цього тижня виповнюється три роки угодам, що остаточно позбавили Україну дешевого російського газу. Багато експертів і політиків — від напівофіційних російських агентів до націоналістів — підносять це як національну катастрофу та, відповідно, вважають своїм найпершим завданням за будь-яку ціну знову, хоч і ненадовго, забезпечити країні дешевий газ. Відмінність полягає тільки в тому, що перші бачать вихід у Митному союзі (МС), другі — у диверсифікації та власному видобутку, а уряд метається між обома варіантами. Тим часом природна і найефективніша відповідь на цей історичний виклик — асиметрична: з боку економіки — зниження споживання газу, а з боку уряду — створення умов для розкриття істинно наших, українських, конкурентних переваг, насамперед пов'язаних із талантами нашого народу.

Для цього слід піднятися над прямолінійним мисленням, властивим, зокрема, економістам і керівникам радянської школи, які звикли все оцінювати в термінах "ресурсів". Адже якщо поглянути ширше, то виявиться, що, ймовірно, дешевий газ приніс Україні більше шкоди, ніж користі. Звичайно, вигоду від нього легко виміряти й відчути (і, що ще важливіше, привласнити), а шкода тут непряма. Але воістину величезна! Зокрема, газова рента дала змогу можновладцям обійтися без неприємних — насамперед для них — реформ, які могли б дати в багато разів більший економічний і соціальний ефект. Не кажучи вже про те, що свого часу псевдопатріотичні носії "ресурсного" мислення фактично допомогли кремлівським "імперцям" закласти під економіку України справжній політекономічний фугас, який Путін урочисто й підірвав три роки тому. Подальше преклоніння перед ресурсами ще небезпечніше: воно загрожує надовго привести Україну в камеру оновленої "в'язниці народів", що її дбайливо готують для неї.

Однак, на щастя, реальна потужність "вуглеводневої бомби" виявилася значно меншою, ніж заведено вважати: наслідки її "підриву" вдвічі менші за збитки від останньої кризи. Так, важко, але ж пережили і те й інше? Ба більше, якби відповіддю було кардинальне поліпшення умов ведення бізнесу, то за минулі три роки прискорення зростання могло б повністю перекрити втрату газової ренти, а заодно й закласти підґрунтя для майбутнього "дива".

"Ресурс" проти таланту

Як відомо, для успіху в будь-якій справі потрібні різноманітні ресурси, стимули й талант. Їх недарма називають "факторами", тобто, математичною мовою, співмножниками. Адже за відсутності одного з них результат "множиться на нуль" у буквальному значенні слова. Але при цьому фактори успіху, як правило, можуть одне одного не тільки доповнювати, а й заміщати, тим більше що всі вони мають свою ціну. Наприклад, для виробництва потрібні праця й капітал. Але для однієї й тієї ж роботи в багатій країні, де будь-яка праця коштує дорого, вигідніше купити складну техніку, яку обслуговує один оператор, а в бідній — найняти замість цього десятки робітників із примітивними знаряддями. Це, до речі, приклад того, як надлишок ресурсів (у цьому випадку — трудових) гальмує те, що звичайно вважається прогресом.

На превеликий жаль, економічна наука ніколи не приділяла достатньої уваги таланту. Напевно, тому, що його неможливо виміряти. А от навколо стимулів і ресурсів склалися дві мегашколи. Одна, "ліберальна", акцентує увагу на перших; інша, "ліва", — на других. Наприклад, для прискорення зростання ліберали рекомендують конкуренцію та відбір, а ліві — низькі відсоткові ставки. Прихильники ресурсно-орієнтованого підходу виходять з наявної структури економіки й стурбовані її "захистом" і "підтримкою". А ліберали звертають увагу насамперед на підприємництво і на гнучкість, якої воно надає економіці. У цьому сенсі планова економіка — це доведений до логічної завершеності "ресурсний" підхід, звідси й відповідне мислення, характерне для радянської економічної школи.

Неважко бачити, що стимули і ресурси, як це часто буває в економіці, не тільки доповнюють одне одного, а й входять у суперечність: щось змінювати, та й узагалі працювати зазвичай доводиться саме тому, що "ресурс" дорожчає. Зокрема, прихильники "ресурсного" підходу звичайно сприймають обсяги споживання як даність, іноді роблячи ритуальні реверанси в бік енергозбереження. Але насправді економіка знижує енергоємність не у відповідь на заклики уряду та не завдяки державним програмам, а під дією стимулів. Наприклад, хоч скільки вмовляй утеплювати будинки, це невигідно робити за нинішніх тарифів: окупність близько десяти років. А за реальної ціни на газ вона знизиться до трьох-п'яти, утеплення стане масовим явищем, і за дві-три роки потреба в газі різко впаде, як це сталося в наших західних сусідів і в країнах Балтії або ж у вітчизняній металургії.

Ба більше, якщо розглядати талант як особливий "людський ресурс", то відповідно до описаного вище принципу він не тільки доповнює інші фактори, а й може їх заміщати або, навпаки, ними заміщатися. Як каже російська приказка, "сила є — розуму не треба". Є думка, що "кожен дурень", сповна наділений ресурсами, може успішно замінити талановиту людину. Відповідно, якщо для досягнення заданого результату ресурсів вистачає навіть у виконанні нехай не зовсім уже дурня, але просто слухняного, хоча й не обдарованого талантом керівника, то нема резону шукати талановитого, миритися з його амбіціями та самовільністю. А в масштабах економіки — створювати умови для конкуренції й відбору, покликаних дати дорогу талантам, які по праву вважаються головним ресурсом будь-якої країни, точніше, нації. "Ресурс" витісняє талант.

Саме тут треба шукати коріння відомого з кінця 1990-х феномену "ресурсного прокляття": всупереч розхожій думці, багаті на ресурси країни в середньому розвиваються повільніше, ніж обділені ними. Звичайно, є приклади ОАЕ й Норвегії, але ж є і Нігерія, Ангола, Венесуела... Цей парадокс має кілька добре вивчених пояснень, підтверджених кількісним аналізом.

На поверхні лежить "голландська хвороба": експорт легко видобутої сировини приносить валютні надходження, які — якщо їх продавати на внутрішньому ринку — завищують курс національної валюти. У результаті втрачають конкурентоспроможність і занепадають трудомісткі галузі, де зарплата (виплачувана, природно, у місцевих грошах) становить основну статтю витрат. Із погляду макроекономіки все начебто нормально: країна реалізує свої порівняльні переваги, і це має тільки збільшувати доходи. Але ринки сировини мінливі, а сировинна економіка стає дуже вразливою до коливань цін. Це підвищує ризики, а отже, й ціну інвестиційних коштів, тобто гальмує нагромадження капіталу.

Ще гірше, що трудомісткі галузі або гинуть, вивільняючи безліч хронічних безробітних, які сідають на шию платникові податків, або одержують протекціоністський захист, породжуючи безліч залежних від держави неефективних працівників. В обох випадках країні загрожує загострена форма дитячої хвороби популізму, на який найчастіше страждають молоді демократії й диктатори, що прийшли надовго. Обіцянки й подачки, які щедро роздають на піку кон'юнктури, виявляються неспроможними в періоди спаду. У результаті країна періодично поринає в безодню інфляції або залазить у борги. Найвідоміший такий приклад, Еквадор, щоправда, періодично оголошує по них дефолт, однак це не допомагає йому зростати. І не дивно, оскільки макроекономічна нестабільність, та ще й доповнена соціальною, ще більше поглиблює проблему інвестицій, а популізм руйнує стимули до праці.

Зауважимо, що все це активно заважає реалізації талантів, бо для видобутку сировини (а тим більше перепродажу дешевого імпортного газу або продукції з нього за ринковими цінами) особливого таланту не потрібно. У результаті недовикористаний людський потенціал деградує, і це підриває довгострокові перспективи зростання.

Утім, якби так було завжди і всюди, то прикладів успішних країн, багатих на природні ресурси, не було б узагалі. Від чого ж, в остаточному підсумку, залежить результат? Як показали численні дослідження, від інституцій. Усі приклади успіху стосуються країн із дуже стійкими та високоякісними інституціями: або традиційними (як в ОАЕ й Ботсвані), або модерними (як у Норвегії, Австралії або Канаді). А для інституційно слабких держав (до яких, на жаль, належить і Україна) ресурси — це прокляття.

Та найгірше те, що наявність ресурсів сповільнює інституціональний прогрес, а то й повертає його назад. Зокрема, як установили М.Амін і С.Дьянков, наявність природних багатств навіть із урахуванням інших факторів значно зменшує шанси на здійснення реформ, які поліпшують діловий клімат. Відбувається це тому, що природні ресурси в найкращому разі забезпечують підтримку неефективної влади (Єгоров, Гурієв і Сонін, наприклад, встановили: що дорожча нафта і що більшу частку вона займає в економіці, то менш вільні ЗМІ). А то й узагалі стають яблуком розбрату — війни за контроль над ресурсами багато століть виснажували Європу, а тепер не дають піднятися Африці. Та навіть якщо до краю не доходить, ресурси практично завжди і скрізь дають змогу можновладцям зберегти такі милі для них привілеї "обмеженого доступу", а населенню, відповідно, патерналізм. І одним, й іншим — уникнути тягарів і ризиків переходу, не кажучи вже про тяжку працю та болісну психологічну ломку, які супроводжують цей процес. Ну й, звичайно, відкласти реформи, що сприяють розкриттю талантів на шкоду "владі" і привілеям.

"Ресурс" проти реформ

Саме тому реформи в багатих на ресурси країнах відбуваються не тоді, коли їх можна провести з найменшими втратами, непомітно і безболісно, а тільки коли клюне смажений півень — закінчуються або різко падають ресурсні доходи. При цьому про якусь компенсацію тим, хто програв, звісно, вже не йдеться. Ще гірше, що поки необхідні реформи відкладаються, місце між реальністю, яка пішла далеко вперед, і закостенілою формальністю займають паразитні структури, котрі потім успішно опираються реформі, викривляють і псують її. Наприклад, покійний СРСР до останнього дня намагався контролювати геть усе, незважаючи на неухильно падаючу ефективність влади. У результаті в "сірій зоні" розцвіли неформальні напівлегальні явища — блат, фарцовка, цеховики, рекет та інші попередники нинішніх "кланів". Але ж вичерпаність радянської економічної системи стала очевидною для частини вищого керівництва країни вже в середині 60-х, і саме тоді ще, напевно, зберігався шанс провести демонтаж планової економіки відносно плавно і м'яко (як у Китаї). Можливо, без західносибірських нафти і газу з цього щось і вийшло б. Але ресурси дозволили консерваторам перемогти і відкласти зміни на чверть століття.

Вихована за цей час еліта, у тому числі й українська, уже не мислила себе без горезвісного "ресурсу", і на цьому всі наступні роки успішно грали і продовжують грати "євразійці" та інші "імперці". Країни Балтії відмовилися вступати до СНД і негайно одержали енергоносії за світовими цінами. До честі їхніх народів, вони це сприйняли як остаточне "пшел вон!" від колишнього "старшого брата", мужньо пережили холодну зиму, крах радянської промисловості і стрибок цін, зате потім успішно і безперешкодно пішли в ЄС і НАТО. Позбавлення ресурсу послужило гарним стимулом.

Наша еліта, навпаки, до останнього чіплялася (і дотепер продовжує чіплятися) за ренту. Навіть коли в середині 90-х за газ — о, жах! — довелося платити, українська влада знайшла "заміну" у вигляді цнотливо чистої кредитної історії країни та почала експортувати... облігації. На хвилиночку, виручка від їх продажу йшла до бюджету за статтею "надходження", нарівні з податками! Втім, піраміда невдовзі завалилася, а от газова рента залишилася, адже фактична ціна (з урахуванням розплати за бартером) усе ж таки була значно нижчою від світової. Крім того, залишалася, звичайно, і плата за транзит — теж бартером.

Однак це був не наш газ, рентою просто "по-братньому" ділилася Росія? Так, і недарма! У неї був свій розрахунок: вона платила за нашу залежність. З одного боку, обізнані люди кажуть, що Кремль зумів матеріально зацікавити українських президентів, до Ющенка включно, причому з "відкотом" собі, щоб не світити в некрасивих схемах "Газпром", який став на той час публічною компанією.

З іншого боку, підсадивши місцевий бізнес на газову "голку", він дозволив Україні не просто зберегти невластиві їй, а отже, критично залежні від його доброї волі енергоємні галузі, а й забезпечив їм переваги над іншими. Адже наддохід, одержуваний експортером від різниці внутрішніх і світових цін, був пропорційний енергоємності товару. У результаті всупереч будь-якій економічній логіці саме енергоємні галузі, попри різке зростання відносних цін на енергоносії, набагато краще пережили спад 90-х і утворили найпотужніше газозалежне промосковське лобі. Тим часом рідний уряд активно допомагав "старшому брату" зрощувати "п'яту колону": з більш як 1600 нормативних актів, які стосувалися енергоспоживання і були прийняті до 2000 р., 63% були спрямовані на забезпечення ресурсами — списання боргів, здешевлення тощо, 22% — на енергозбереження (на жаль, здебільшого порожні заклики і, знову ж таки, виділення коштів, яких у підсумку не виявлялося в наявності) і тільки 14 % — на встановлення платіжної дисципліни, яка створила б стимули для реального енергозбереження.

У результаті такої політики обділена енергоресурсами Україна повною мірою стала жертвою "ресурсного прокляття". За рахунок "особливих" цін на газ і доходів від транспортування країна одержала за весь час близько 100 млрд дол. ренти — у середньому близько 8% ВВП на рік (приблизна, швидше, занижена авторська оцінка, що ґрунтується на різниці цін газу в Україні і Німеччині у відповідний період часу). Але вони були частково викинуті на вітер, частково осіли в кишенях, точніше, офшорах "олігархів", чим неабияк сприяли встановленню їхнього панування. Напевно, звідси походить сакральний культ Газу і Труби, який вони через різні канали поширили на всю країну.

Тим часом уже хіба що найфанатичніші прибічники партії влади не бачать, що ця енергозалежна олігархія (не просто великий бізнес, а саме монопольний, зрощений із владою і криміналом) стала головною опорою "обмеженого доступу", а отже, кайданами на ногах націй. У тому числі і з їхньої подачі газова рента стала для влади привабливішою, ніж розвиток підприємництва.

Проте саме підприємництво (як повноцінний процес зростання і розвитку бізнесу, а не просто спосіб забезпечити самозайнятість безробітним) забезпечує реалізацію найголовнішого в сучасному світі ресурсу країни — людського. У цьому сенсі підприємницький талант — перший серед рівних, бо без нього решта не мають шансів. Без продюсера або видавця про геніальний твір мистецтва знають тільки друзі автора, без інвестора геніальний винахід залишається на папері, а генії, замість творчості, змушені "брати лопату" і обробляти городи. І все тому, що в країні підприємців не шанують, а інвестиції дорогі. Саме до цього закономірно привела Україну ставка на природні ресурси.

Що почім насправді

Тим часом, здавалося б, величезна цифра в 8% ВВП помітно тьмяніє на тлі 62-відсоткового спаду і наступного 82-відсоткового зростання, що закінчилося майже 15-відсотковою рецесією. Разом із тим дослідники Світового банку на чолі із С.Дьянковим встановили, що за інших однакових умов країни з верхньої чверті рейтингу Doing Business, куди потрапляють ті, хто зробив ставку на підприємництво, у тому числі згадані вище країни Балтії, зростають у середньому на 2,3 процентного пункту швидше і значно стабільніше від країн із нижньої чверті, з якої не виходить Україна. Причому для нас виграш міг би бути значно більшим, адже інше — освіта, інфраструктура, навіть фізичний капітал — є, і саме ринкові інституції залишаються найвужчим місцем. Це означає, що якби замість того, щоб покладатися на дешеві енергоресурси, уряд на початку і в середині 90-х змушений був здійснювати швидкі і послідовні ринкові реформи, країна сьогодні жила б мінімум у півтора разу багатше. І це не фантастика, адже ті, кого тоді "скинули" з "голки", тепер справді живуть навіть не в півтора — у кілька разів краще за нас!

На цьому тлі спроби заманити нас у Митний союз ресурсною "морквиною" виглядають просто смішно. Глазьєв обіцяє 9 млрд дол. додаткового доходу? Це ж одна двадцята нашого ВВП! 5% — приріст за один, не найбільш успішний, рік або збільшення від підприємництва — за два! Вітчизняні прибічники ресурсного підходу разом зі своїми російськими колегами підрахували, що до 2020 р. членство в МС дало б можливість вирости додатково "аж" на 6%? Навіть якщо вірити цим підрахункам, то підприємництво дало б за той самий період утричі більше (чому одне з іншим погано суміщається — окрема розмова)! Причому ресурсна рента рано чи пізно закінчиться, оскільки Росія всерйоз планує уже в найближчі роки довести внутрішні ціни до світового рівня, отже, і Україні з Білоруссю нічого розраховувати на поблажки. А підприємницький клімат і відповідне збільшення темпів зростання залишаться назавжди.

Звичайно, легкого життя ніхто не обіцяє. Але й кричати на всіх вулицях про "непопулярні заходи", які нібито неминучі у разі відмови від патерналізму, щонайменше нерозумно: як любив говорити Михайло Саакашвілі, "немає непопулярних реформ, є погано сплановані і погано роз'яснені".

Відразу ж відкинемо розмови про нещасну долю вітчизняної промисловості: у енергоємних підприємств є конкретні власники, і ціна газу — це виключно їхня приватна справа. Турбота уряду має зводитися до вирішення інфраструктурних питань, якщо трубопроводи поки що перебувають у державній власності. За такого підходу власники успішно (досвід показує — значно успішніше, ніж держава!) розв'яжуть своїпроблеми. А не зможуть — то, у крайньому разі, продадуть свої заводи.

Однак є ще підвищення тарифів на газ і тепло для населення, яке нібито покликаний відстрочити (не відвернути!) МС. Та якщо подивитися з іншого боку, це ж довгоочікуваний стимул зберігати енергію! Звідки взяти "ресурс" на переобладнання? Ну, наприклад, продати магістральний газопровід (поки його не "відтиснув" "Газпром") на відкритому, конкурентному, аукціоні з умовою дотримання Енергетичної хартії ЄС. Разом зі сховищами він потягне саме на ті 40 млрд дол., які, за оцінками комунальників, необхідні для капремонту всієї країни. Тільки не роздавати ці гроші прямо, забезпечуючи "ресурсом" будівельників (які його звично розкрадуть), а створити (як роблять усі нормальні країни, котрим пощастило з ресурсами) "фонд майбутніх поколінь" — у нашому випадку, як перший щабель накопичувальної пенсійної системи. І ці "довгі" гроші звісно підуть на енергозбереження як найпотрібніший нині бізнес. А потім обернуться повноцінними пенсіями і зниженням податкового пресу.

Звісно, немає нічого поганого і в тому, щоб сучасні технології дали змогу Україні видобувати на заміну російському шельфовий і сланцевий газ (якщо, звичайно, розмови про екологічні наслідки дійсно перебільшені). Але навіть якщо все вийде, треба пам'ятати, що надра за Конституцією вважаються власністю народу України. Тому рента від їх розробки має надходити до бюджету, заміщуючи податки, а не діставатися споживачам дешевого газу. Пріоритетом по-справжньому патріотичного уряду має стати створення умов для розвитку підприємництва і забезпечення гнучкості економіки, а на цій основі — для розвитку галузей, заснованих на реальних конкурентних перевагах нашої країни, а не її сусідів. Тоді дорогий газ стане не катастрофою, а шансом для України стати справді незалежною (на радість націонал-демократів), вільною країною, країною талантів і можливостей їх реалізувати. От тільки любителі ділити "ресурс" при цьому залишаться не при справах...

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
USD 25.77
EUR 27.74
Останні новини