Діти, або Кілька слів "ні про що"

29 січня 2013 в 10:11

Ми плюнули на нашу мрію про кращих нас, ми пристосовуємось, крадемо, звиваємось, брешемо, поводимось по-свинськи з ближнім і дальнім. Смиренно так. Може, є сенс відірвати одне місце від чого там, аби зробити все, щоби бодай наші діти не були подібні на нас?

Роздуми про дітей в сучасній нам Україні неминуче завершуються одним невеселим висновком — слухайте, совість треба мати… 

Так виглядає, що наші діти, їх біди і радості якось не є темою, що заслуговує на те, аби стати предметом постійного публічного обговорення. Ми лише про дітей і теревенимо з рідними і близькими, але суспільство як таке не виробило потреби зробити дітей наших однією з найважливіших тем в суспільному "порядку денному". Що, може, і непогано, оскільки останній раз, коли діти згадувались, в них в черговий раз пропонували щось відібрати. Цього разу — право сиротам отримати шанс вирости в сім'ї поза межами цієї країни, мати шанс на повноцінне життя. Правильно, патріотично жувати голодні слюні в дит-інтернатах в очікуванні на обійми вулиць і неповнолітньої пенітенціарки — доля значно привабливіша. 

Ну нехай, роздавати дітей воно справді не годиться. Але секунду — що наші діти в якості перспективи отримають натомість?

А нічого хорошого насправді не отримають. 

Дитячі будинки-сиротинці в більшості своїй — взірець неповторної гармонії матеріальної і духовної руїни. Це не ті чепурненькі, для теле-ящика. Це ті, де сміття в коридорах, де білизни, як і штукатурки, не було ніколи. Де діти б'ються за такий делікатес, як морква. Ті, де половину вихователів годилося б беатифікувати, іншу половину — посадити. Полишені напризволяще державою, планку базової людської гідності витримують лише ті сиротинці, які змогли роздобути сякі-такі пожертви, в тому числі від ненависних іноземців. Кажуть, що в такій державі як Ізраїль (уявляєте?), такий феномен як система дитячих будинків, сиротинців і т.п. відсутній як принцип. За будь-якою дитиною, що народжується, або стає згодом сиротою, наперед вишиковується черга з десятка сімей, що не просто готові, а прагнуть її всиновити.

Для нас (як для суспільства) діти як феномен ну от не є "святістю", вони не сприймаються нами як найголовніші та істинні володарі цієї території. Ні, в межах свого сімейно-племенного мікроцарства ранньої доби ми боготворимо наші чада на всіх зворушливих етапах — "своє не пахне", "ох, як діти ростуть — вже в перший клас, і таке ж розумне" і т.д. Але чим ми їх годуємо, згідно яких "шкіл" експериментуємо з їх вихованням, які рішення ухвалюємо щодо їх здоров'я, і чому… 

Чи заслуговуємо ми на наших дітей, чи заслуговуємо бути їх батьками? В політикумі останнього десятиліття стало модно заохочувати нас стати демографічно відповідальними. Як на аукціоні ростуть ставки соціальних виплат за народження дитини. Що справа хороша, звісно, але і дуже відповідальна. Бо по-перше, чи хтось принагідно передбачив, як повинна бути розбудована відповідна інфраструктура — дитячі поліклініки, дитсадки і т.д., аби підхопити і адекватно обслужити цей спровокований демографічний спалах? Жорсткий цирк у цій сфері відомий не лише татам і мамам. А по-друге, хтось продумав логіку відповідального ставлення до батьківства як запоруку отримання матеріальної допомоги? Якщо погомоніти з акушерами-гінекологами районного рівня областей України, вони розкажуть у фарбах, що таке мати справу з жінками, для яких конвеєрне продукування дітей — механізм професійного тунеядства за рахунок держави. Господь з ними, з грошима, це мізер у порівнянні з "більш нагальними потребами". Дітлахів шкода до сліз, бо ж ясно, про які соціальні верстви мова йде, і що цих дітей чекає... 

Але повернімось до всіх нас. В публічному просторі ми не те, що не любимо дітей, ми любимо, як вміємо — любимо, як виходить. Ми Бог зна як поводимось в їх присутності в громадських місцях, гарчимо на них в транспорті, шикаємо навіть в церквах. Якщо воно, бідака, необачно ручки за спину заклало в храмі, може ще і по-християнськи по потилиці дістати від цілковито чужої бабушкі.

З перших кроків ми прирікаємо наших дітей на виживання в токсичній атмосфері. Наші діти змалку часто потрапляють в обідраний, злий і безпробудний світ дошкільних навчальних закладів. Тих, хто не потрапляє, бо вони — "Діти", шкода не менше, бо свої найсвітліші роки вони проведуть в оточенні одного чи двох приматів у чорному, і томної гувернантки в тужних роздумах про те, як це вона могла проміняти на нещасну "енну" суму баксів в місяць непересічну красу і талант. Для когось з нас діти — тяжка і часами обтяжлива повинність, якщо не каторга, для інших — "статусная вєщь". Потім щиро дивуємось, як трапилось так, що з наших пиріжків часто виростають або дегенерати, або примати в дорогих консервних банках на колесах, через яких ми своїх дітей боїмось випускати на вулиці.

Цинізм наших днів нас якщо не отруює, то принаймні вчить бути обережними у важливому для суспільної моралі питанні дитячої благодійності в широкому сенсі цього слова. Ми вже привчили себе холодно, але ввічливо ігнорувати дітей-жебраків під церквами і в переходах, справедливо вважаючи, що більшість з них — частина добре організованої мафії, і копійки з отриманого ці діти не отримають. Більш поблажливі з нас запропонують купити їм щось пожерти — булку там, батон. Ми розуміємо, що немовля, яке спить беззвучно-безпробудним сном на колінах у жебрачки швидше всього нею ж накачане снодійним. Але все одно роздвоєними залишаються наші емоції, коли дивишся на дитвака коло Охматдиту, в екрані телевізора, чи на шпальтах газет, чи на білбордах, який заглядає тобі в очі і просить гроші на операцію за кордоном, що порятує йому життя. Бо ми не можемо позбутися сумнівів, не можемо відігнати підозр, бо шахрайством і цинізмом ми могли заразити вже і їх, ще нещодавно святих і невинних. Принагідно запитуємо себе — що в нас за медицина, що треба за кордон пхатись?

Вже пізніше, трохи у старшому віці, ми почнемо плутати наших дітей щодо речей більш величавих. Щодо мови, якою вони можуть-мусять-повинні б розмовляти, щодо того, де і чому ми живемо. Ми пожбуримо їх у бездарні в більшості своїй садистські лапи системи освіти, де їх ще в школі навчать, що таке хабарництво. Будемо не спати ночами, гадаючи, коли і в якому стані вони повернуться із лякаючого "звідти" додому.

І знову їх підведемо, на жаль. Бо не зможемо їх озброїти чесною, зрозумілою шкалою цінностей, які стануть в пригоді в реаліях сучасної України. Бо її не існує. Наші діти борсатимуться, як зможуть, самі. Шукатимуть систему пріоритетів, з якими вони зможуть і захочуть жити. Десь між банальним виживанням і жлобським уявленням про людину "успєха".

Ми заборгували нашим дітям. Бо саме вони роблять з нас справжніх небайдужих громадян цієї країни. Це крізь них, мов крізь лупу, ми починаємо відчувати територію, на якій живемо. Обурюватись якістю медичних послуг цієї країни, бо перейматись своїм здоров'ям ми традиційно відмовляємось. Хапатись за голову від якості і продажності нашої освіти, хоч нас це на загал мало цікавить. Це їх, дітей наших,книжки-букварики викликають у нас шквал емоцій, а не третьосортна пурга "для дорослих", яку нам нав'язують за наші ж гроші. Далекі від нас кимось освоєні мільярди гривень стають злочином тоді, коли ми згадуємо, що діється в дитячих інфекційних лікарнях, пологових і т.д. Легкі бурчання з приводу автомобільного руху в містах переростають в лихий гнів, коли якусь дитину "швидка" не довезла до лікарні, бо її не пропустив черговий кортеж. 

Ми плюнули на нашу мрію про кращих нас, ми пристосовуємось, крадемо, звиваємось, брешемо, поводимось по-свинськи з ближнім і дальнім. Смиренно так. Може, є сенс відірвати одне місце від чого там, аби зробити все, щоби бодай наші діти не були подібні на нас? І щоби "не бути як ми" не означало для дітей втікати від нас подалі…

* * *

Ця розмова важлива навіть не через те, що є ряд аргументованих претензій до нас самих, чи до держави. Вона — значно глибша, бо це заочний діалог поколінь. Прикрий для нас, бо ми свій шанс якби це… "про-теє…". Наші діти — і справді наше, а не лише їхнє майбутнє.

Ми хочемо вірити, глибоко в душі ми знаємо, що наші маленькі люди без права голосу самі проростуть крізь бетон морального банкрутства. Що виживуть зі своєю всеперемагаючою дитячою безтурботністю, з широко розплющеними веселими очима. Що розквітнуть всупереч, а не завдяки, бо за великим рахунком нам нічого їм дати. 

Для нас, покоління батьків і наших батьків, існує велетенська спокуса сказати собі: ну — що ж, нам залишилось просте і безсмертне гіпократівське — "Не нашкодь". Цього замало. Маймо совість…

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
2 коментаря
Реклама
USD 26.10
EUR 28.01
Останні новини