Трикутник «ЄС–Україна–Росія» і майбутнє Східної Європи

На кінець вересня 2011-го відносини між Росією, Україною та Європейським Союзом перебувають у режимі очікування. Україна стоїть перед вибором із кількох можливостей і ще не ухвалила остаточного рішення, яким шляхом їй піти - асоціюватися з ЄС, вступити у Митний союз під проводом Росії чи продовжити так звану політику багатовекторності.

Україна, РФ і ЄС на роздоріжжі

Ані європейські чи російські лідери, ані, здається, навіть українське керівництво поки що не уявляють, у якому саме напрямку Україна розвиватиме свої зовнішні відносини в найближчому майбутньому. Правда, український президент Віктор Янукович не­одноразово заявляв, що має намір продовжувати політику своїх попередників на якнайшвидше зближення України з Євросоюзом. Однак деякі українські внутрішньополітичні події поставили під сумнів саму здійсненність цієї мети, якщо не щирість європейських устремлінь нинішньої української влади у принципі. Попри десятки публічних заяв про поглиблення відносин із Європейським Союзом, складається враження, що українське керівництво не зовсім усвідомлює, які попередні умови воно мусить виконати і з якими наслідками йому доведеться зіштовхнутися у разі підписання, а особливо - у процесі наступної ратифікації Угоди про асоціацію з ЄС.

Хоча слід додати, що не менш разюча неясність проявляється і в позиціях як Росії, так і ЄС. Москва зіштовхнулася з дилемою вибору між очевидною стратегічною метою затягнути Україну в якісь нові особливі відносини або навіть союз - з одного боку, та своїми короткостроковими економічними інтересами - з іншого. Газова угода, підписана в результаті переговорів тодішнього прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко з Володимиром Путіним у січні 2009 року, узгоджується з нинішніми російськими економічними інтересами. Але внаслідок цієї угоди, укладеної тоді Києвом під тиском Кремля та Брюсселя, ціна на газ, яку платить на цей момент Україна, навіть після поступок, зроблених після Харківських угод, перевищує ціну, що платить за газ Росії, приміром, Німеччина. Такою політикою Кремль відторгає не тільки той відносно проросійський шар еліти, яка перебуває нині при владі в Україні, а й більшість населення Східної та Південної України, що підтримує тісні російсько-українські зв’язки.

Брюссель, своєю чергою, останнім часом зробив розвиток відносин із Києвом одним із пріоритетів своєї зовнішньої політики, визнавши таким чином геополітичну важливість подальшого розвитку України. Однак відповідальні за зовнішню політику органи ЄС, услід за деякими європейськими столицями, як і раніше, відмовляються надати Україні перспективу членства в Союзі, яка навіть ні до чого не зобов’язує і є довгостроковою. Більше того, ця політика Ради і Комісії ЄС нехтує волею Європейського парламенту, висловленою в його резолюції від 25 лютого 2010 року щодо можливого майбутнього українського вступу в ЄС. До того ж така стратегія Союзу суперечить висновкам сучасної політології, яка визнає «пряник» як перспективу членства (а не тільки постійний «батіг» у вигляді погроз про зменшення співробітництва) ключовою передумовою до успішної «європеїзації» посттоталітарної країни в перехідному стані.

Усім трьом міжнародним акторам - Росії, ЄС і Україні - врешті-решт доведеться визначитися щодо істинних цілей і ключових стратегій своєї майбутньої зовнішньої політики у Східній Європі. І це має статися уже найближчим часом, оскільки наближаються до завершення переговори про асоціацію та зону вільної торгівлі між Україною і ЄС. Підписання цих угод, особливо подальший процес їх ратифікації в Європарламенті та законодавчих органах держав - членів ЄС, слід гадати, приверне громадську увагу до відносин Брюсселя, Києва і Москви.

«Північний потік» як чинник відносин між східними слов’янами

Головним очевидним ефектом від запуску газопроводу «Північний потік» стане розбалансування відносин Росії з Україною та Білоруссю. На сьогодні є певна рівновага економічних сил між Москвою, з одного боку, та Києвом і Мінськом - з іншого. Тоді як Білорусь і Україна залежать від поставок російського газу, Росія потребує безперебійної роботи газопроводів, що проходять через території двох «братніх народів».

Поява нової транспортної магістралі - введення в дію «Північного потоку» - навряд чи викличе негайний конфлікт. Проте для Кремля буде великою спокусою використати цей новий економічний важіль для «перезавантаження» своїх відносин із двома колишніми радянськими республіками. Залишається тільки сподіватися, що російські лідери усвідомлюють уже вище згадану двоїстість такого підходу. Прямі козирі, які Росія може отримати від використання «Північного потоку», в політичних цілях можуть видатися значними. Довгострокові ж ефекти від тиску на нові економічні важелі будуть такими ж неоднозначними, як і від «вдалих» російських переговорів про газову угоду в січні 2009-го. Нині в результаті завищення ціни на газ для України українські проросійські еліти і громадяни переживають катастрофу власних ілюзій щодо дружби з Росією. Якщо Росія ще більше посилить тиск на Україну, відповідно збільшиться й розчарування потенційних друзів Росії в Україні.

Конфронтація чи співдружність у Північній Євразії?

Відносини між Брюсселем, Москвою та Києвом і далі ускладнюватимуться в результаті, з одного боку, багатьох різних нових ініціатив Європейського Союзу у Східній Європі, з другого боку - внаслідок прагнення Росії зміцнити якусь нову зону свого впливу в Північній Євразії. Ускладнення відносин уже відбулося через «Східне партнерство», поява якого поставила під сумнів московські домагання на гегемонію на пострадянському східноєвропейському та південно-кавказькому просторах. Оскільки Росія демонстративно дистанціюється від цієї ініціативи, кожен наступний крок у напрямку зближення між країнами «Східного партнерства» може призвести до конфлікту між Брюсселем і Москвою.

Тепер з’явилося ще одне джерело роздратування Кремля. Угода про поглиблену та все­осяжну зону вільної торгівлі, якщо її підпишуть і ратифікують, стане найбільшим міжнародним договором, який коли-небудь укладали як ЄС, так і Україна. Якщо Росія паралельно не вестиме політику зближення з ЄС, європейсько-українська угода про асоціацію і вільну торгівлю не тільки призведе до віддалення України від євразійського торговельного простору, на якому домінує Росія. Політична асоціація та вільна торгівля, а також впровадження безвізового режиму рано чи пізно викличуть так звані ефекти перетікання (spill-over effects) в суспільствах і України, і країн ЄС. Цілком можливо, що успішна ратифікація цих угод і їх послідовне втілення створять зовсім нові критерії для оцінки місця України в Європі вже через десять років. Якщо всі поточні проекти між Києвом та Брюсселем буде успішно імплементовано наступними роками, членство України не тільки в ЄС, а й у НАТО цілком може знову з’явитися на порядку денному європейської політики.

Порада для російського керівництва на базі цього прогнозу полягатиме в тому, що Росії потрібно інтенсифікувати відносини з ЄС та переглянути свої позиції стосовно НАТО. Жодна зі згаданих вище можливостей розвитку відносин України з ЄС не стане проблематичною, якщо Росія вступить у СОТ, запровадить безвізовий режим із країнами ЄС, знову почне тісно співпрацювати з НАТО, виведе свої відносини з Євросоюзом на новий рівень і, нарешті, розпочне новий виток внутрішньої демократизації. У разі реалізації такої схеми дій наступними роками Росія зможе інтерпретувати планомірну інтеграцію України в західні структури як процес, котрий одночасно приведе і до ближчого російсько-західного співробітництва. Україна не повинна ставати політичним, дипломатичним і культурним полем бою для нової «великої гри» між Росією і Заходом у Східній Європі. Навпаки, всі три сторони - Київ, Брюссель та Москва - мають розглядати послідовне включення України в західні інститути як невід’ємну частину створення нової загальноєвропейської системи безпеки, відкритого торговельного простору та зони вільного переміщення, а також - із часом - нової трансконтинентальної співдружності демократичних цінностей на північній півкулі.