Зниклі з вістю

Скільки можна про них? У горезвісний «день тиші» можна і про нас. Про тих, кому ця тиша має бути протипоказана. Про сторожових псів демократії і ласкавих котиків влади. Про повністю диких і абсолютно приручених.

Свобода слова знову стала затребуваною темою. Втім, не лише вона. Наші «успіхи» масштабні і багатогранні. За версією Transparency International, Україна зараз на 134-му (з-поміж 178 держав) місці за рівнем корумпованості у світі. Поруч із Того, Гондурасом і Сьєрра-Леоне. Згідно з даними Credit Suisse, країна гордо облаштувалася на передостанній, 39-й позиції за рівнем добробуту громадян у Європі, обігнавши тільки Молдову. Та, оскільки за темпами зростання доходів сусіди нас випереджають, маємо всі шанси опинитися останніми. А ще — ми відразу на дев’ять сходинок скотилися в «листі» ФІФА, і відтепер синьо-жовта футбольна дружина перебуває в середині четвертого десятка, нижче від Алжиру з Нігерією й трохи вище за Буркіна-Фасо. Хоч куди кинь — млинець грудкою. Передчуття погибелі.

Проте найбільш вражаючим виявився «ривок» у рейтингу свободи слова. У табелі міжнародної правозахисної організації «Репортери без кордонів» Україна одним махом подолала відразу 42 сходинки, приземлившись на 131-му місці, нарівні з розтерзаним Іраком.

Кепська новина для численної армії тих, хто пише, мовить і знімає. Наскільки численної? Складне запитання. Дані Спілки журналістів відповісти на нього навряд чи допоможуть. Оскільки не всі журналісти — члени НСЖУ, і (ніде правди діти) далеко не всі члени НСЖУ — журналісти. Показовою може виявитися інша цифра.

Відповідно до наявних у «ДТ» даних ОБСЄ (отриманих, своєю чергою, від нашого Міністерства освіти), журналістів готують у 72 вузах країни. Які щорічно дають путівку в життя понад 10 000 (!) магістрів, бакалаврів і спеціалістів, які пройшли стаціонарну і заочну форми навчання. Тобто щорічно в медіасередовище вливаються тисячі новобранців. Що примушує замислитися над такими питаннями. Чи потрібно цій сфері стільки спеціалістів? (І це при тому, що творчі колективи газет, журналів, каналів, студій, інтернет-ресурсів регулярно поповнюються не тільки випускниками профільних факультетів, а й дипломованими філологами, філософами, істориками, педагогами, політологами. Не кажучи вже про тих, хто дипломів не має взагалі, а таких чимало). Куди ці спеціалісти подінуться? Даруйте мені різкість, але кількість ЗМІ скоро зрівняється з кількістю читачів, глядачів і слухачів. А кількість газет незабаром може перевищити кількість здатних писати. У зв’язку з чим наважимося сформулювати ще одне сакраментальне запитання: чи достатньо в країні кваліфікованих спеціалістів із достатніми знаннями, здібностями, досвідом і авторитетом, аби як слід навчити неофітів азів ремесла. До речі, не такого вже й простого.

Бажання батьків «одипломити чад», готовність ректорів і деканів як годиться посприяти «чадолюбству», прагнення кожного політика придбати власне медіа призвели не тільки до підвищення розцінок на деякі надавані послуги. А й до знецінення самого поняття «журналістика».

Один відомий діяч синематографу два-три роки тому запевняв, що справжнє кіно в країні з’явиться після того, як галузь переживе так званий період валу. «Нехай знімають якомога більше. Малобюджетне, замовне, попсове, бездарне, будь-яку дурницю. Коли оборот обчислюватиметься десятками, з’являться одна-дві достойні стрічки. Кількість неминуче переросте в якість. Закон кіномистецтва».

Очевидно, для медіамистецтва така формула неприйнятна. Період валу знебарвив, ошаблонив, зашорив журналістику. Не тільки тому (але й тому теж) вона так легко втратила довіру громадян і вплив на політиків. Перефразовуючи Камю, можна сказати, що влада сьогодні ставиться до нашого існування так само, як ми ставимося до існування коників.

Бо незадовго до цього журналістика добровільно відмовилася від принциповості, відповідальності та змістовності. Таку журналістику легко розчинити в шоу і танцях. Така журналістика охоче продукує новини, які не назвеш інакше ніж прогулянкою між фактами. Вона апелює до інстинктів і рефлексів, а не до совісті й розуму. Той, хто не вміє читати, шукає в тексті знайомі букви. Той, хто вміє, — незнайомі думки. Коли їх немає, читач деградує разом із тим, хто пише. У вихованому як Періс Хілтон ніколи не прокинеться ні Жанна д’Арк, ні Маргарет Тетчер, ні мати Тереза. Як це стосується свободи слова? На мій погляд, найбезпосереднішим чином. Люди, для яких свобода слова не є усвідомленою необхідністю, які щиро не розуміють, що це означає, за неї не боротимуться.

Обвал СРСР розпочався з перебудови, а перебудова розпочалася з гласності. Це визнають усі, незалежно від того, як до цього ставляться. Наявність мас і засобів не компенсувала в радянських засобах масової інформації відсутність інформації. І тільки коли одиниці зробили слово свобідним усіма доступними їм засобами, свобода опанувала масами.

Один російський колега гірко пожартував, що в них писати нікуди, а в нас — нікому. Він не дуже перебільшує. П’ять років тому головним лихом медіасфери називали вигадливо й стрімко мутуючу самоцензуру, а також різке розшарування журналістів на провладних і опозиційних. Сьогодні все трохи складніше. І сумніше. Тих, хто не втрачає шансу змовчати, дедалі більше. Зовсім не через бажання пролити трохи святої води на чужі жорна. Не зі страху за себе, близьких, колег, видання. Через відсутність бажання сказати. Через відсутність думки.

Масова журналістика перемолотила особистостей. Масове перемолотило особистісне. А без нього журналістика неможлива. Заклик «Можеш не писати — не пиши» слід адресувати письменникам. Девізом журналіста має бути «Можеш писати — пиши». Завжди є про що. Сумно й дивно, але багато, навіть дуже недурних, людей щиро вважають, що відсутність телесюжету про «ялинкового монстра» доводить наявність цензури, а наявність його — її відсутність. Безліч тем, які потребують уваги, переживання й реагування, залишаються непоміченими.

За свободу слова потрібно боротися, коли її немає. Поки вона зберігається, хай навіть і в урізаному вигляді, нею слід користуватися. Численні борці за свободу слова (щирі і призначені) регулярно наводять факти утиску (сумнівні і кричущі) на окремих журналістів та конкретні ЗМІ. Роль влади очевидна. Але очевидне, на мій погляд, й інше. Влада досить легко впорюється з завданням «одомашнювання» преси. Вона просто з вигодою для себе використовує наявний порядок речей. Вона бореться за себе, ми — ні. Журналістика в її нинішньому стані, швидше з все, не здатна на організований і стійкий опір цензурі. Яка ще, за великим рахунком, і не розпочиналася.

Журналістика — ремесло специфічне. Тут нечасто приживається традиційне наставництво, механічне навчання майстерності. Журналіст навчається на живих прикладах. Наразі в журналістиці справді мало яскравих персонажів, здатних здивувати майстерністю, запалити незламною любов’ю до справи. Навчити мистецтва будити словом жагу свободи. У дефіциті такі люди, як Сашко Кривенко чи Тарас Процюк, які пішли рано з життя. Маяки, які не страждають на «зоряну хворобу». Не ангели, але крилаті. Слава Богу, що встигли навчити багатьох щойно оперених мистецтва відриватися від бруду. Не проповіддю. Самим фактом свого існування. Своїм підходом до справи.

При цьому в нас безліч заслужених. Не обласкані званнями хіба що редактори стінгазет. І то тому, що стінгазет більше немає. На жаль. Тому, що багатьом доморослим «зіркам» ніде було вчитися писати. Тепер навчаються писати в Інтернеті. Бо він — найкоротша стежина до слави. В очах ряхтить від античної бронзи в поглядах, мужніх ковбойських прижмурів, томних ликів матрон. Поза, що замінює позицію. Багато пафосу, надміру словесної мішури, безодня ненависті. Думка в дефіциті. Якщо, не дай Боже, настануть тяжкі часи й мережа залишиться єдиним позацензурним простором, дещиця здатних донести вість журналістів у ній зникне. Безвісти.

Нова влада прийшла в той богомерзенний час, коли на зміну загубленому поколінню в журналістику прийшло розгублене. Здатні подати приклад подалися в бізнес, політику. Або в астрал. Хтось успішно, хтось — ні. Коли в журналістиці розпочалося масове розбещення неоперених душ, тих, хто мав моральне право втрутитися в аморальний процес, майже не залишилося. Ті, хто вчора заслуговував жовтої картки, — тепер гордо носять жовтий білет. Сьогоднішні крики на захист тих, хто журналістською «ксивою» прикривав «джинсовий» бізнес, відвернули від нас тих, хто завтра готовий був захищати реальних жертв реальних репресій.

Можете писати — пишіть. Багато тих, хто міг і повинен керуватися цим девізом, поповнили лави штатних борців за свободу слова. На служіння руху пішло стільки сил, що на кінцеву мету їх майже не залишилося. Організацій, готових опікуватися станом свободи слова, надміру. Людей, котрі вірять у неї, майже не залишилося. Тому що віра отруєна.

Свобода слова зникла безвісти. Але не померла. Буде слово, буде й свобода.