Довга дорога з храму. Києво-Печерська лавра: велике переселення народів

Після частих візитів патріарха Кирила до Києва український Кабмін Миколи Азарова видав відому постанову — про виселення з Києво-Печерської лаври «богоНЕугодних» інституцій та організацій. До списку «неугодних» автоматично потрапили знамениті музеї та художні майстерні. А політична поспішність у цьому питанні і відсутність будь-якої нормальної програми (власне, куди ж переселятися вигнанцям, якщо весь Київ уже зачищений і перепроданий?) ставить під удар ряд унікальних культурних інституцій та художніх скарбниць України. Як повідомила «Дзеркалу тижня» начальник головного Управління культури Києва Світлана Зоріна, подальша дислокація деяких музеїв, котрим дано команду на виселення, ще не визначена…

Не?так давно нас, любителів прози Умберто Еко, жахала концепція «нового середньовіччя», яке, на думку італійського вченого, стоїть на порозі постіндустріального суспільства. Нове середньовіччя настало. Сьогодні в цьому не доводиться сумніватися. З екрана телевізора ночами пропонує «зарядити водичку» екстрасенс широкого профілю Людмила. Бориспільські таксисти ловлять в околишніх лісах якусь таємничу Чупакабру. Державна влада тим часом «відновлює історичну справедливість» — а попросту кажучи, виселяє з території Києво-Печерського заповідника музеї та художні майстерні, щоб передати будівлі, які займають служителі муз, служителям православного культу.

На відміну від пошуків?Чупакабри, ситуацію навколо Лаври супроводжує повна чи майже повна байдужість громадськості. Чутки про те, що Верхню лавру, в якій розміщувався заповідник (що донедавна перебував на балансі Головного управління культури і мистецтв Київської міської адміністрації), хочуть передати монастирю, ходили давно. Проте тільки навесні цього року, після звільнення колишнього директора заповідника Сергія Кролевця і призначення на його місце нового керівника — Марини Громової, стало зрозуміло — грядуть зміни.

Справді, 17 липня Київська міська рада передала Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник у державну власність. І тепер уже, з волі високої особи Кабінету міністрів, у Лаврі розгорнуто масштабну кампанію з передачі монастирю приміщень, які раніше належали заповіднику.

Формально, заповідник на території Лаври начебто вирішено зберегти. Ось тільки управляти йому буде, по суті, нічим. З ініціативи монастиря, на сьогодні вже підготовлено документ, у якому розписано черговість виселення музеїв та майстерень, котрі перебувають на території Лаври. «Розчистити» значну частину території планується до нового року. А далі — до середини 2011-го — остаточно завершити переселення. Йдеться ні багато ні мало про п’ять найбільших музеїв національного значення: Музей історичних скарбів, Музей українського декоративного мистецтва, Музей книги та друкарства, Музей театрального і музичного мистецтва, а також Музей мініатюри. Ще один виселенець — художні майстерні. Вони розташовуються у 30-му корпусі заповідника і займають це приміщення вже понад сто років.

Також із околиць Лаври вирішено прибрати клініку Інституту Громашевського. Тобто інфекційну лікарню. Вона сьогодні безпосередньо сусідить із Києво-Печерським монастирем.

Прибічники передачі монастирю приміщень, які займають наразі заповідник та лікарня, апелюють до історичної справедливості. Аргументація така: лавра — православна святиня і належати повинна монастирю.

Та невже перебування на території православної святині багатої колекції стародруків чи давньоукраїнського золота якимось чином ображає почуття віруючих? А художні майстерні? Адже через них пройшли художники, чиї імена стали гордістю нашої країни у світі. На початку ХХ століття тут працював академік Олексій Щусев, який керував розписами Трапезної церкви. Тут створював свої твори видатний баталіст Іван Їжакевич. Тут також діяла художня школа під керівництвом Олександра Мурашка. Певний час у майстернях працював Михайло Врубель. Тут розміщувалася школа народних майстрів, яка дала світові таких геніїв, як Катерина Білокур і Марія Приймаченко. У радянський період у різні роки тут творили такі класики українського мистецтва, як Михайло Дерегус, Григорій Якутович, Юрій Химич, Микола Глущенко, Василь Бородай, Платон Білецький. На цей час працюють (працювали?) 30 майстрів, деякі заселяють ці майстерні понад сорок років.

Цілком очевидно, що монастир, із волі держави, зайняв досить агресивну позицію, яка слабко співвідноситься із загальнокультурними нормами. Як будь-якому власнику, йому хочеться розширити володіння, відновити статус-кво дореволюційного зразка.

Проте, крім боротьби за власність, питання має і відверто політичний характер...

На думку багатьох експертів, поспішне звільнення території Верхньої лаври — проект, швидше, політичний. Тому що там має розміститися резиденція Патріарха Московського. Він останнім часом дедалі частіше буває в Україні. Очевидці стверджують, що вже тепер територію «зондують» московські архітектори, плануючи майбутній євроремонт у майбутніх палатах Патріарха.

А яка ж подальша доля переселенців?

І чому мовчить керівництво музеїв, колекції яких перебувають під загрозою закриття для публіки?

Бути чиновником — ще не означає залишатися байдужим виконавцем начальницької волі. Це ще й відповідальність за доручені у відання об’єкти.

Керівники музеїв мовчать. І за них відверто соромно.

Один із найімовірніших варіантів розвитку подій — переселення в сусідній «Мистецький Арсенал», музейно-виставковий комплекс, задуманий ще попередньою владою як «український лувр».

На перший погляд, непоганий варіант. Але що маємо насправді? На сьогодні жодним лувром в Арсеналі не пахне. Там немає ні опалення, ні каналізації, не кажучи вже про музейний клімат-контроль чи елементарну охорону. Це понад 50 тисяч квадратних метрів колосальних приміщень. Багато їх перебувають у напіваварійному стані й потребують масштабної реконструкції.

Питається, як можна перевозити колекції манускриптів, скіфського золота чи роботи Марії Приймаченко в «Арсенал», у стінах якого зяють діри, а в залах літають голуби?

І чому, замість такого вандалізму, не можна було піти цивілізованим шляхом — розробити стратегію реконструкції «Арсеналу», передбачивши там, зокрема, й місце під усі лаврські скарбниці, а вже потім довести до ума реконструкцію й у відремонтоване приміщення гідно перевезти музейні цінності?

Сьогодні держава пішла шляхом байдужості та халатності. Думають лише про те, куди б швидше скинути фонди «обридлих» музеїв.

Така відверто антикультурна позиція, у кращому разі, призведе до повторення ситуації з Музеєм історії Києва, виселеним у 2004 році з Кловського палацу, який досі не має експозиційного приміщення (колекція музею зберігається у приміщенні Українського дому).

У гіршому разі, колекції лаврських музеїв попросту згниють. Або будуть розкрадені в сирих і непристосованих приміщеннях Мистецького «Арсеналу», для повної реконструкції якого потрібні неймовірні кошти, консолідація чиновницької волі та багато років.

А що з?художниками? Доля майстерень ще більш невизначена. У ситуації ганебної корумпованості та повної байдужості Національної спілки художників варіантів достойної заміни цих приміщень просто не існує. Швидше за все, їх розкидають по нежилих фондах жеків у різних районах, звідки моментально видавлять непосильною орендною платою.

Але ж Спілка художників має прекрасний багатоповерховий будинок на Львівській площі... Цей будинок давно здається в оренду. І, природно, пускати туди художників керівництво Спілки зовсім не зацікавлене.

До речі, з усіх учасників драми, яка розігралася нинішнього літа навколо лаврських приміщень, художники — члени творчого об’єднання «Лаврські майстерні» і Національної спілки художників України — виявилися найактивнішими захисниками своїх прав. Не злякавшись високих монастирських і міністерських начальників, вони відверто заявили про порушення норм права і вимагають від влади елементарної справедливості. Вони ж влаштовують акції непокори, пишуть листи на ім’я президента, прем’єр-міністра, голови Верховної Ради.

«Ми не шахраї й не користолюбці, якими нас намагаються представити наші опоненти. Брудні лайки на нашу адресу з боку насельників монастиря, які називають наші майстерні «смітником», мають мало спільного з православною етикою і використовуються як аргументи, щоб позбавити нас права законного перебування у корпусі №30… Створена ситуація штучної «справедливості» фактично зіштовхує людей, сіє ворожнечу, шантажує владу» — заявляють художники, які перебувають на межі виселення.

Тож чому, виселяючи творчих людей із приміщень, у яких вони працюють багато десятиліть, влада не подбала хоча б про надання їм гарантійних листів, пояснення логістики переїзду і простеження за виконанням даних обіцянок?

Дивно, що?сьогодні?Церква?керується не християнською любов’ю, а?швидше корпоративною логікою. Тобто захищає інтереси Церкви як соціального інституту. Приклад цього — бажання виселити з території лаври інфекційну лікарню. Де християнське співчуття? Де любов до ближнього? Слова намісника Києво-Печерської лаври, архієпископа Вишгородського Павла про те, що лікарню було побудовано «не для сифілісу, не для СНІДу, не для заразних хвороб, це була лікарня для прочан, для незаможних, адже в минулому столітті медицина була платною. Тому сьогодні ми плануємо повернути лікарні її первісний статус, щоб братія і прочани могли звертатися в разі потреби по надання медичної допомоги», — примушують торопіти. Як може людина, котра називає себе послідовником Христа, що, як відомо, не цурався навіть прокажених, дозволяти собі такі випади у ХХІ столітті? (Особливо з огляду на той факт, що і сифіліс, і СНІД, як відомо, не передаються повітряно-крапельним шляхом, тобто хворі на ці хвороби аж ніяк не загрожують відвідувачам лаври).

І як зможуть прочани та братія монастиря лікуватися в лікарні, знаючи, що звідти вигнали «неугодних» хворих?

Не менш дивно, що, ведучи таку активну боротьбу проти музеїв та лікарні, монастир не проводить активного соціального служіння. Україна — бідна країна. А в Києво-Печерській лаврі, найбагатшому монастирі України, немає помітно яскравих і масштабних соціальних, добродійних проектів.

Таким чином, монастир перетворюється на «річ у собі», байдужу до навколишнього світу. Що контрастує як з історичним досвідом християнської Церкви, так і з практикою інших сучасних християнських конфесій.

У не менш слизьку ситуацію себе ставить й держава, що йде на повідку в?корпоративних церковних?інтересів. Сучасний світ сприймає кожну країну через її культуру. І такий ганебний інцидент, як поспішне виселення музеїв та художніх майстерень із лаври, — ще один серйозний удар по іміджу України.

Головний парадокс ситуації навколо лаврських музеїв та майстерень полягає ось у чому: в «новому середньовіччі» Церква, здається, зайняла набагато більш «антикультурну» позицію, ніж у минулому. Навіть у найтемніші століття Церква була провідником передової думки, церковна еліта становила цвіт інтелектуального середовища свого часу. Якщо ж говорити про історію України, то важко переоцінити внесок церковної традиції у формування вітчизняної культури від часів Київської Русі, Гетьманщини й аж до початку ХХ століття. І тим паче гірко усвідомлювати, що сьогоднішня Церква забуває про свою історичну місію бути опорою культури, а не її опонентом, перетворюючись на інструмент лобіювання тих чи інших політичних інтересів.

А ТИМ ЧАСОМ…

Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України — один із майбутніх «виселенців», перебуває у стані тривожного очікування. Саме цей музей, по суті, — єдиний у країні (такої спеціалізації), заснований у 1923 році як Театральний музей при Мистецькому об’єднанні «Березіль», що його очолював геніальний реформатор української сцени Лесь Курбас. Саме він стояв біля його витоків. На сьогодні музей налічує близько 250 тис. цінних експонатів, там є колекція рідкісних музичних інструментів, унікальна бібліотека. У музеї працюють близько семи десятків співробітників. Заступник директора музею з наукової роботи Ірина Мелешкіна повідомила «ДТ»:

— На сьогодні жодних розпоряджень щодо виселення чи переселення ми не отримували. Нас просто навіть не поінформували про це. І ми в очі не бачили жодних нормативних актів щодо цього питання. Тому плануємо наукову роботу. У нас відбуваються цікаві виставки, зокрема й присвячені Лесю Курбасу — генієві українського театру. І раніше поставало питання про наш можливий переїзд... Насправді якби місто знайшло для музею інший, більш пристосований для наших запитів простір (хоча б ближче до театру імені Івана Франка), то, можливо, це теж було б непогано. З огляду на те, що під одним нашим дахом сьогодні функціонують, фактично, чотири музеї! Але ми розуміємо, що адекватний варіант у центрі міста сьогодні знайти практично нереально... У цій же проблемі найбільше нас тривожить інше: не можна державі зіштовхувати лобами культуру і церкву... Треба шукати шлях толерантний.

У Міністерстві культури і туризму «ДТ», у свою чергу, повідомили, що з такого архіважливого питання минулого тижня відбулося спеціальне засідання, в якому брала участь Марина Едуардівна Громова, директор заповідника. Проте, природно, поки що жодних конкретних місць «передислокації» лаврських музеїв назвати ніхто не береться. «Є постанова Кабміну, — нагадало «ДТ» джерело в Мінкульті, — з цього питання створено робочу групу. За підсумками її роботи і прийматиме певне рішення урядова комісія. Лише тоді визначиться подальша доля того чи іншого музею, того чи іншого приміщення. І найважливіше: переселення відбудеться тільки після того, як музеям буде знайдено відповідні приміщення».

Останню тезу підтвердила «ДТ» і Світлана Зоріна, начальник Управління культури КМДА:

— Так, поки що не визначені нові місця прописки багатьох із цих музеїв. Хоча в Музею декоративного мистецтва є договір із «Мистецьким Арсеналом». А Музей книги, можливо, й залишиться на території лаври. Нічого не можу сказати про можливе місце дислокації Музею театрального мистецтва... Але найважливіший акцент у цьому питанні: передислокація буде поетапною, ніхто не планує рубати з плеча. Ця серйозна справа, в якій об’єднають зусилля і Міністерство культури, і Київське управління культури. Можливо, ще раніше слід було уважніше вивчити список організацій, котрі облаштувалися в лаврі. Адже серед них безліч і таких, які не мають нічого спільного ні з релігією, ні з культурою, а, швидше, ближчі до комерції. І такі там є. Якогось певного терміну в цьому процесі «переселення» поки що остаточно не встановлено. Чи є в цьому питанні особливо тривожні ризики? Вони є. Тому що справді всім відома доля Музею історії Києва, який за час своїх переселень «розгубив» художні твори: як відомо, пропало 170 цінних картин... Сподіваємося, що такого не трапиться.