Юрій Іллєнко: мріяв і жив

Пішов із життя кінорежисер і оператор, чиїми очима — і кінокамерою — світ побачив головний український кінофільм усіх часів і народів... «Тіні забутих предків». Режисер — Сергій Параджанов. А оператор цього фільму — Юрій Герасимович Іллєнко. Його не стало цього тижня, 15 червня. Тривалий час він боровся з невиліковною хворобою. Смерть спіткала Іллєнка в селі Прохорівка Черкаської області. (У Черкасах, до речі, він і народився 1936 року.)

Юрій Іллєнко — один із тих майстрів, які визначали поетичний напрям в українському кіно. Отримавши серйозні уроки в російському ВДІКу (у Б.Волчека і С.Урусевського), дебютувавши як оператор у стрічці режисера Якова Сегеля «Прощавайте, голуби» (1960), надалі Юрій Герасимович свідомо обрав для себе творчий шлях — український національний поетичний кінематограф.

Деякі його операторські та режисерські роботи — класика кіно. Параджановські «Тіні забутих предків» (екранізація М.Коцюбинського) 1964 року приголомшили світ. Критики виділяли операторську манеру молодого Іллєнка.

Потім — «Криниця для спраглих» (1965). У ньому знімався видатний актор Дмитро Мілютенко. Потрапивши на сумнозвісну «полицю», цей фільм дуже довго шукав свій шлях до глядача...

Знаменита картина Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971) стала сенсацією Московського міжнародного кінофестивалю, здобувши там першу премію.

На зламі ХХ—XXI століть режисер шукав нові теми та образи в кіно: «Лісова пісня. Мавка» (1981), «Легенда про княгиню Ольгу» (1983), «Солом’яні дзвони» (1987), «Лебедине озеро. Зона» (1990), «Молитва за гетьмана Мазепу» (2002)…

Майже два десятиліття (а це золотий період його творчості) музою і обличчям його фільмів була народна артистка України Лариса Кадочникова. Їхні шляхи на початку 1960-х перетнулися в Москві. А розійшлися наприкінці 70-х — уже в Києві.

— Ми разом навчалися у ВДІКу, він — на операторському, я — на акторському факультеті, — розповідає Лариса Валентинівна. — У них був чудовий курс, усі хлопці наслідували геніального оператора Сергія Урусевського («Летять журавлі»). Ці ж хлопці хотіли зробити і щось нове, своє. З письменників вони обожнювали Хемінгуея. Наслідували його. Взагалі ВДІК «часів Іллєнка» і його товаришів — щось особливе. Тоді випускалися Тарковський, Шукшин... А серед викладачів — Довженко, Герасимов. Це була співдружність справжніх талантів. Дух свіжості... Хлопці з Юриного курсу товаришували з Рождественським, Євтушенком, Ахмадуліною...

Коли ми тільки познайомилися, Юрій признався, що був таємно закоханий у мене й раніше... Потім — уже через місяць — ми розписалися. Юрія розподілили на кіностудію Довженка. Я тоді працювала в театрі «Современник», а він знімав у Ялті. Постійно привозив звідти квіти. Якось я отримала лист від режисера Артура Войтецького, він писав: «Ларисо, ти більше ніколи не зустрінеш такої потрясаючої і люблячої людини...»

Перше знайомство Юрія з моєю мамою актрисою Ніною Алісовою відбулося в Москві. Вона відчинила двері, а перед нею — вражаючої вроди хлопець у старому пальті, тканина якого нагадувала мішковину... Мама зустріла його з усмішкою, із добрим вітанням. І завжди ставилася до нього дуже добре. Мама бачила в ньому світлого й талановитого друга. Вона знімалася в його картинах. У «Тінях забутих предків» мама грала Іванову матір. А в «Криниці для спраглих» я грала дружину героя в молодості, а моя мама — її ж, але в старості. Причому в цій же картині моя мама вперше в житті погодилася зіграти... літню жінку. Вона дуже довіряла йому — як оператору, як режисеру.

— Чому, на ваш погляд, у його житті і творчості настільки потужна національна тематика?

— Гадаю, така пристрасть стала особливо явною після знайомства із Сергієм Параджановим та зйомок «Тіней забутих предків», які проходили в Карпатах, на Буковині. Художник фільму Георгій Якутович знав кожен куточок Карпат, дуже любив Україну. І Іван Миколайчук не просто актор, а особистість, філософ. Такі особистості й сприяли його захопленню українською темою. Уявіть, що після «Тіней...» Іллєнко хотів знімати «Слово о полку Ігоревім» із Параджановим. Але... Завжди, коли виникає дружба і цільність, зустрічаються люди, ладні поставити перепону, зруйнувати добрі стосунки...

— Тут просто зустрілися талановиті особистості — Параджанов, Якутович, Іллєнко, Миколайчук. Потім — премія за премією. На багатьох міжнародних кінофестивалях. Адже ця картина, на думку багатьох
серйозних критиків, справді досконала, геніальна. Коли возили «Тіні...» до Франції, там наша картина називалася «Вогненні коні». А свого часу до Аргентини ні Іллєнка, ні Параджанова так і не пустили — хоча це їхній фільм.

— Який із ваших спільних фільмів усе ж таки не вийшов саме таким, яким його мріяв побачити сам Юрій Герасимович?

— «Мріяти і жити» — наша остання картина. Сценарій переписувався багато разів. Це історія театральної актриси. І Юра хотів зняти цю картину для мене... Коли ми вперше побачили сценарій, просто заніміли. Такий був чудовий текст. І якби цей матеріал удалося зняти, фільм міг би стати замалим не шедевром. Це історія неймовірної краси, та ще й з українським корінням. Але... сценарій пішов по різних інстанціях. Переписувався разів шість. Зрештою від первісного варіанта нічого не залишилося. І тоді Миколайчук узагалі відмовився зніматися. Іван мав грати головну роль — режисера. Почали шукати іншого актора. Запропонували Смоктуновському, але в нього не вийшло... Потім на головну чоловічу роль запросили актора Родіона Нахапетова... Але це був уже інший фільм. Сама історія — героїня (актриса) йде від режисера до робітника. Тобто такий соцреалізм.

Мені здається, ця картина почасти й посприяла тому, що наші сімейні стосунки стали розсипатися.

— Які найдобріші і найсвітліші риси характеру Юрія Іллєнка ви сьогодні пригадали б?

— Юрій умів любити... Він дуже цінував дружбу. Друг для нього — понад усе. Дуже шанобливо ставився до своїх батьків. Батько і мати для нього завжди були на п’єдесталі. Особливо мама: він і схожий на неї...

— А які літературні сюжети, на ваш погляд, саме цей режисер і мав би екранізувати, але цього з різних причин не сталося?

— Його стихія — українська класика. Він дуже добре відчував Гоголя, зняв 1968-го
«Вечір напередодні Івана Купала». Можливо, він підняв би «Бульбу» Гоголя. Упевнена, що в той період він міг би реалізувати задум «Слова о полку Ігоревім». Ще мріяв зняти фільм про Катерину Білокур... Його цікавили по-справжньому глибинні особистості. Його смерть — це величезна втрата для кіно, у тому числі й для поетичного кіно, в якому, на жаль, сьогодні немає поезії, а тільки проза...