Опозиція: перші кроки

Кожен день своєї роботи нова влада відпрацьовує як останній. Зовнішньополітичні ініціативи, конвертовані за нікому не відомими схемами, проекти законодавчих змін, які радикально змінюють систему державного управління, масові кадрові призначення в безпрецедентному масштабі. Чи є в країні сила, здатна системно вплинути на нічим не контрольовану і ніким не стримувану правлячу команду? Який формат дій опозиції, і як вона може чинити тиск на владу?

Президентські вибори призвели до різкої зміни характеру відносин між правлячими та опозиційними партіями. Вперше після Кучми Банкова консолідувала управління всіма своїми інститутами. Президент, уряд, парламент, суди, прокуратура, держадміністрації. Контроль над більшістю електронних ЗМІ. У таких умовах відбувається підготовка країни до зміни виборчого законодавства і проведення виборів у місцеві органи влади. І ці вибори, заплановані на березень 2011 року, мають стати барометром, який покаже ставлення суспільства до безперервного «покращення життя». І якщо у влади не з’явиться системно діюча опозиція, то можливості реального вибору у громадян, як і можливості справді змінити політичний курс, будуть різко обмежені.

П’ять років політичну картину визначало протистояння у трикутнику Ющенко — Тимошенко — Янукович. Президентські вибори дали відповідь, хто з цього тріо найбільш конкурентоспроможний. Віктор Андрійович зійшов з дистанції. Юлія Володимирівна «перегоріла» і програла на фініші. Таким чином, в особистому заліку Янукович поки що недосяжний. Проте ціла низка передумов свідчить про нагальну потребу створення найближчим часом системної опозиції.

1. У діях влади немає ознак проведення структурних реформ держсектору, що робить дуже хитким економічний базис правління. 2. Влада не демонструє намірів хоча б у культурному й соціальному планах стерти лінію поділу між Заходом і Сходом країни. 3. Зовнішньополітичний курс незбалансований і спрямований у бік одного стратегічного партнера. 4. Корупція зміцнюється й квітне, підриваючи конкурентоспроможність економіки. 5. Масове вторгнення «донецького» призову на всі рівні влади у всіх областях і галузях призводить до сутички влади з регіональними елітами. 6. Криза української економіки триває, і незначні соціальні подачки влади не зможуть перекрити негативний ефект від подальшого зниження рівня життя та реальних доходів. 7. Відсутність ефективних важелів суспільного впливу на владу.

Дві масові акції опозиційних сил і створення цього тижня Комітету захисту України дозволяють зробити перший експрес-аналіз ефективності таких заходів. Насамперед, не можна не зробити зауваження за формою — акції зібрали, очевидно, набагато менше учасників, ніж планували їхні організатори: за різними оцінками, від
10 тис. 27 квітня до двох тис. 11 травня. Навряд чи це стало демонстрацією сили, яка може щось заблокувати. Акції привели не до об’єднання, а до чергових конфліктів в опозиційному русі. Виведення Тимошенко як «фронт-вумен» опозиції, звісно, не викликало ентузіазму в інших самостійних опозиційних проектах. Тут постає очевидна дилема. З одного боку, зрозуміло, що БЮТ — головний локомотив протестів, а з іншого боку — дивно створювати суспільний рух із претензією на широку підтримку, який розгортається не під ідею, а під лідера. Також постає запитання: навіщо Тимошенко дозволила маргіналізувати створення Комітету захисту України у Спілці письменників? Тобто сенс перших кроків опозиції зрозумілий, але, оскільки формат їх проведення не повною мірою відповідає поставленим цілям, — це навряд чи зміцнює довіру і моральний дух прибічників.

Лідер «Громадянської позиції» Анатолій Гриценко у коментарі «ДТ» зазначив:

«Слід визнати очевидне — сильну, монолітну владу Януковича може збалансувати тільки сильна опозиція і сильна преса. Інакше влада наламає багато дров. Правильним було рішення створити Комітет захисту України для координації дій опозиційних сил. Але з першої спроби не вийшло. Комітет створено, проте в такому вигляді він не виконає функцій консолідації і координації. Я пропонував Юлії Тимошенко не квапитися, особисто провести консультації з тими партійними лідерами, з котрими в неї склалися найпроблемніші стосунки. Не закликати особисто людей на мітинг 11 травня без узгодження плану дій з партнерами по опозиції. Більше того — самій відійти на другий план і тим самим підтвердити готовність працювати на рівних. Не переконав. У кожної масової акції мають бути чіткі й зрозумілі цілі. Тоді це консолідує, піднімає дух, а не роз’єднує і сіє розчарування. У нинішньому вигляді Комітет захисту України — це «групи підтримки Тимошенко» плюс Олег Тягнибок. А я вважаю, що краще не 10 травня, а хай 20-го або 30-го, але в єдиному опозиційному строю повинні стояти і Кириленко, і Яценюк, і Гриценко, і Костенко, і Кличко, і Матвієнко, і Жебрівський, і Кріль, і представники інших партій та впливових громадських організацій. Показавши тим самим, що партійні лідери відкинули вторинне, «сховали пазурі» суперечностей і амбіцій заради спільної справи. Чи можливо це? Можливо — якщо спільною справою вважати протидію: (а) втраті суверенітету України, (б) загрозам національній безпеці України, (в) масовому порушенню прав та свобод громадян України — тиск на пресу, на підприємців, вибіркове застосування закону... У такому вигляді Комітет потрібен, і я працюватиму на його створення. Потрібна координація дій — у парламенті, у ЗМІ, в суспільстві, із закордонними партнерами. Потрібен робочий секретаріат Комітету, керівництво яким могло б здійснюватися на засадах ротації, як, наприклад, керівництво Євросоюзом. Узгодження позицій і «фільтрація» учасників необхідні, щоб уникнути провокацій, які мали місце під час засідання у Спілці письменників, коли лунали заклики «до чистоти української раси», до «скасування приватної власності» тощо. Абсолютно очевидно, що сама Тимошенко, попри всі її ресурси й рейтинг, не зможе ефективно протистояти агресивним діям влади. Так само очевидно, що команда Януковича прийшла не на рік, а розраховує «вкопатися» у владу мінімум на 10 років. Тим більше потрібен не поспіх, а потрібні терпіння й делікатність перших кроків об’єднання. Щоб відновити довіру між опозиційними лідерами, і найголовніше — довіру людей до опозиціонерів. Якщо Тимошенко не визнає допущених помилок, не вижене зі своєї партії та фракції корупціонерів, — їй не віритимуть. І не повірять тим, хто стане поруч із Тимошенко. А найкраще було б, на її місці, запропонувати в Комітет іншу людину з БЮТ, це був би мудрий і розумний крок».

Втім, швидкі темпи прийняття рішень про проведення акції мають також цілком пояснимі причини. За даними «ДТ», станом на цей день Генпрокуратура відкрила вже 41 кримінальну справу, які стосуються розслідування діяльності самої Тимошенко та членів її уряду. Координатор цього процесу — «уповноважений з Тимошенко» заступник голови адміністрації президента Г.Васильєв і всі силовики злагоджено працюють, щоб завдати якомога більше прикрощів БЮТ. І для багатьох цих справ є цілком реальні підстави. Для Тимошенко важливо бодай символічно відповідати ударом на удар, щоб послати сигнал своїм прибічникам і противникам: вона зброї не складе. Ось тільки запитання: якщо посилати сигнали такого формату, чи не призведе це до протилежного результату?

Один із лідерів БЮТ, Олександр Турчинов у коментарі «ДТ» сказав:

«Акція опозиції проводилася не для демонстрації сили. Для демонстрації сили проводять військові паради. Ми з самого початку не ставили завдання вивести під Верховну Раду якусь рекордну кількість людей. Ми хотіли дати можливість виступити з публічним протестом усім патріотам, для яких здача національних інтересів (Севастополя, енергетики, газотранспортної системи, авіабудування…) стала особистою трагедією. На жаль, ще багато людей у нашому суспільстві пасивно чекають, що здача державних інтересів, як було обіцяно Януковичем, конвертується в ситну пайку. Але цей міф швидко розвіюється. Окрім того, влада й МВС зробили все, щоб, блокуючи автобуси з демонстрантами, залякуючи людей, зменшити кількість учасників акції. Але чи могли ми вчинити інакше? Чи могла опозиція не проводити жодних публічних заходів, коли парламент голосує за розпродаж нашої батьківщини? Не можна говорити про громадянську позицію, якщо ти не намагаєшся її публічно заявити. Нація повинна побачити, хто реально бореться з владою, хто реально захищає національні інтереси. А інакше ситуація в Україні буде аналогічною ситуації в деяких сусідніх державах. Коли в одну з середньоазійських республік прибули наші депутати в статусі офіційних спостерігачів за виборами, у програмі візиту був обов’язковий пункт: «зустріч із представником опозиції». І цей «уповноважений» лідер опозиції добру годину розповідав про мудрість їхнього президента і про розквіт демократії. Тоді йому поставили запитання: «Якщо ви опозиція, то з ким боретеся?», на яке він відповів — що з окремими недоліками й недоробками, які трапляються в роботі деяких осіб із президентського оточення.

Одне з найголовніших завдань — ідентифікація опозиції, відпрацьовування формату роботи. Це необхідно для того, щоб зупинити агресивний наступ тоталітаризму і згортання демократії. Створення Народного комітету захисту України — спроба знайти цей формат.

Лідер опозиції — це не звання і не посада. Юлія Тимошенко відмовилася від статусу керівника в НКЗУ, щоб припинити спекуляції на цю тему і зробити Комітет майданчиком, де можуть координувати свої дії всі опозиційні політичні сили.

Чому на перших зборах Комітету захисту України у Спілці письменників були випадкові люди? Знаючи методи роботи наших опонентів, ми не здивувалися появі окремих провокаторів. Але було важливо дати швидкий старт процесові об’єднання опозиції. І на цьому першому етапі не можна займатися селекцією. Треба дати можливість об’єднатися і заявити позицію всім. А потім будемо робити висновки. Хочу звернути увагу на важливе завдання, вирішуване Комітетом: справжні патріоти, представники культури й науки, такі люди як Попович, Павличко, Андрухович, Лук’яненко, Дзюба та інші, звернулися до всіх лідерів партій, представлених у парламенті та поза ним, із закликом об’єднати зусилля для захисту національних інтересів. І давайте наступного тижня подивимося, хто з лідерів парламентських партій приєднається до цієї декларації. Хто буде боротися за Україну, а хто — з окремими недоліками клерків адміністрації.

Насамкінець хочу зазначити: ми розуміємо — серйозна опозиційна діяльність неможлива і без структурних реформ у самій партії та блоці. Найближчими днями БЮТ почне реалізацію вже відпрацьованої програми реорганізації та очищення від усього слабкого, кон’юнктурного й наносного. Ця робота стосується не лише партії, а й передусім фракції в парламенті та місцевих радах. Будуть запроваджені публічні критерії роботи кожного депутата та члена партії. Кадрова робота буде організована на новому, прозорому і професійному рівні. Без таких радикальних і жорстких рішень ми не зможемо протистояти насуванню загрози тоталітаризму».

У роботі опозиції впадають у вічі й низка інших системних вад. Боротьба з владою ведеться на політичному рівні. Однак мало що робиться для розкриття корупційних і некомпетентних схем роботи державної влади. На фінансових потоках держави змінилися контролери, але не зміст їхньої роботи. Опозиція передбачає системну альтернативу влади. Той факт, що опозиція не критикує корупцію на нижньому та середньому рівнях державного апарата, не критикує неефективних методів роботи влади, породжує запитання: а чи не хочуть деякі опозиціонери вмонтуватися в систему, борючись із верхівкою, але не торкаючись основ?

Якщо опозиція не стане зрозумілою обивателеві, якщо її дії матимуть емоційний, спонтанний характер, — то її нинішні лідери втратять будь-які шанси на повернення у велику політику. А плани влади щодо розвитку кишенькової опозиції, яка проводитиме більше часу на зустрічах із Клюєвим та Льовочкіним, аніж із товаришами з опозиційних фракцій, увінчаються успіхом. Щоб повернути людям віру, треба починати «очищення» не лише зі свого оточення, а насамперед із самих себе.