Вітчизняним виробникам доводиться боротися за місце під українським сонцем. Від наступу масового імпорту рятують давальницькі схеми

Україну заполонив імпорт. З яких лише країн не завозять сюди продукцію. Китай, Туреччина, Італія, Польща, Німеччина, Португалія, Іспанія тощо. Але, за винятком низькоякісних виробів з Китаю та Туреччини, більшість її недоступна широкому колу споживачів. А що ж власна легка промисловість? Вона у «загоні», хоча ще якихось два десятки років тому одягала і взувала половину Європи.

У позаминулому номері ми розповідали про ситуацію на ринку продукції легкої промисловості. Нині — мова про саму галузь та шляхи виходу з кризи, в якій вітчизняні «легпромівці» перебувають уже майже 18 років.

Статистика всього не знає

На відміну від радянських часів, статистику нині отримати набагато складніше. Скільки в Україні, у кожній її області, легально вироблено й експортовано продукції легкої промисловості, різноманітних пальт, сарафанів, сорочок — будь ласка, а ось скільки їх ввезено нелегально з-за кордону — тут Держстат безпорадний.

Але навіть якщо взяти до уваги офіційні показники виробленої у Львівській області продукції, то розпирає гордість. Для прикладу, лише за січень—жовтень 2009 року було випущено (у тисячах штук):

— постільної білизни — 2557,0;

— трикотажу спіднього — 5023,1;

— трикотажу верхнього 1181,4;

— штанів, бриджів жіночих та дівчачих — 159,3;

— суконь та сарафанів жіночих та дівчачих — 303,2;

— костюмів спортивних — 52,1.

Проте, оскільки від 80 до 99,4% цієї продукції вироблено з давальницької сировини і піде закордонним замовникам, українським споживачам майже нічого не залишиться. Як свідчить статистика, 2008 року на Львівщині на одну особу припадало: 1 комплект постільної білизни, 6 пар панчішно-шкарпеткових виробів, 3 одиниці спіднього трикотажу, 0,5 шт. верхнього трикотажного одягу і аж 0,4 пари взуття. За даними, наведеними головою Ради асоціації товаровиробників при Кабміні Валентиною Ізовіт (газета «Урядовий кур’єр» від 05.09.2009 р.), якщо у 2008 році показник споживання товарів легкої промисловості на душу населення по Україні становив 319,5 грн., то за перше півріччя нинішнього року він знизився до 111,5 грн. Економічна криза в Україні лише поглибила цей процес. Якщо у 2008 році легка промисловість знизила виробництво на 3,4%, то за 5 місяців 2009 року (порівняно з аналогічним періодом 2008 року) легпром погіршив свої показники на 35%.

Як відомо, «святе місце порожнім не буває». Отож вивільнену споживчу нішу успішно заповнюють імпортери та малий бізнес. Імпорт рік у рік зростає. За даними офіційної статистики, 2007 року він перевищував експорт в 1,2 разу, 2008-го — в 1,9 разу, за 5 місяців 2009 року імпорт перевищив експорт на 44,1%. На думку фахівців, нині імпорт перевищує вітчизняне виробництво майже вп’ятеро.

— Практично всі підприємства легкої промисловості в Західному регіоні, і у Львові в тому числі, працюють на давальницькій сировині для розвинених європейських держав, — стверджує заступник директора Департаменту легкої та деревообробної промисловості Кабінету міністрів України Юрій Звягінцев. — Тобто саме ми одягаємо заможних чоловіків і жінок цивілізованого світу. Чому не можемо одягати й українців? Бо українці біднуваті для придбання дорогого одягу. У нас купують переважно турецькі, китайські вироби легкої промисловості, і переважно на ринках. Тобто носять те, що не відповідає ні санітарним, ні іншим вимогам.

Який же вихід вбачає представник Кабміну?

За його словами, якщо закрити потік імпорту в Україні, то наша легка промисловість розквітне, в державному бюджеті стане набагато більше грошей, а наше населення буде здоровим, красивим і одягненим у товари вітчизняного виробництва високої якості.

— Це, звісно, фантастичне припущення, — каже президент Всеукраїнського об’єднання роботодавців легкої промисловості «Укрлегпром» Олександр Соколовський. — Але якби в Україні не було імпортної продукції легкої промисловості, трагедії не сталося б. У рамках колишнього Радянського Союзу швейна галузь в Україні перебувала на дуже високому рівні. Тут працювало вдосталь фабрик, були добре розвинені швацькі традиції. На відміну від традицій маркетингу, реклами, розкручування брендів. Як виняток, можна назвати вироби фабрики «Каштан», сорочки якої дуже цінувалися. Та, оскільки на прилавках панував дефіцит, ніколи не виникало проблеми із продажем продукції, а лише — з придбанням.

У роки незалежності на легку промисловість махнули рукою. Вважалося, що в цій галузі не ходять особливі грошові потоки, а обсяги ринку — незначні. Проте це помилкова думка. Ніхто не може назвати балансу в цифрах, бо імпортна продукція заходить в Україну, як правило, за чорними або сірими контрабандними схемами. Вираховувати її складно. За оцінками незалежних експертів, обсяг продажів продукції легкої промисловості в Україні становить близько 10 млрд. доларів, а за оцінками Держкомстату — близько 500 млн. доларів. Із них менше 5% обертається в офіційній сфері, а понад 90% продукції реалізується через ринки, без касових апаратів, або через магазини, де торгують за спрощеною системою.

На ринку давальницької сировини також втрати

Ще недавно українська легка промисловість, фактично, була завалена замовленнями. Переважна більшість підприємств працювали на зовнішній ринок, шиючи вироби за копійки за давальницькими схемами.

Але нині легка промисловість здає позиції навіть там, де ще недавно лідирувала, — на ринку давальницької сировини. Спад виробництва на українських фабриках у 2009 році вже сягнув 30%. За даними асоціації «Укрлегпром», найбільше постраждали такі напрями, як пошиття чоловічих костюмів — на 32%, пальт — 32%, жіночих штанів — понад 50%, трикотажних виробів — на 46%. З позитивних тенденцій статистика відзначає лише зростання випуску панчішних виробів — на 21,5%. Проте є питання з їх реалізацією.

Незважаючи на вкрай вигідне географічне розташування — на кордоні з Євросоюзом, але не в Євросоюзі, за нормальних умов західні компанії могли б переводити в Україну свої виробництва. Проте, як вважає Олександр Соколовський, у нашій державі, на жаль, не створено нормального інвестиційного клімату. Тому інвестори йдуть в Азію, де держави гарантують їм сприятливі можливості, заохочують самі виробництва. Відтак, маючи вигідне географічне розташування, кричати, що в нас криза, — злочин. На кризі й на тому, що в Європі зросла цінність роботи, ми повинні заробляти, а не бездарно втрачати таку нагоду. Дуже багато потенційних західних інвесторів намагалися зайти в Україну, але ніхто з відповідальних за це і пальцем не поворухнув, щоб зайшли. Наші умови й наші закони інвесторів не влаштовують. Тому значно охочіше країни Євросоюзу переводять свої виробничі потужності у Східну Азію, де для цього створено відмінні умови.

Для розвитку капіталізму треба створити умови

Нішу, яку нині займають імпортні вироби, цілком могла б замінити продукція української легкої промисловості. Якщо соціалізм треба довго й наполегливо будувати, то капіталізм треба просто дозволити, стверджує О.Соколовський. Варто створити умови — й українські виробники моментально заповнять ринок. Але коли умов немає, то операторам, які торгують одягом, вигідніше купувати імпортну продукцію. За українську, куплену на фабриці за накладними, треба з різниці заплатити податки. А імпортне купив за готівку, продав за скільки захотів, сплатив єдиний податок, і — вільний. Як наслідок, вітчизняні виробники перебувають у неоднакових умовах з іноземними. Умови для тих, хто торгує імпортом, і для виробників з Китаю та Східної Азії більш пільгові. На думку О.Соколовського, проблема в оподаткуванні.

Нині в Україні є дві системи оподаткування. Звичайна — для підприємств, і спрощена — для решти. Торгівці контрабандою працюють за спрощеною системою оподаткування, тобто практично без сплати податків. Ось і виходить, що чотири мільйони людей, які працюють у промисловості, годують 2,3 млн. приватних підприємців-платників єдиного податку, 4,5 млн. державних службовців та 12 млн. пенсіонерів. Відтак, навантаження на одну людину в промисловості — понад 1000 гривень податків щомісяця. Загалом, із 46 мільйонів людей в Україні на бюджет трудяться 4 млн. працівників промисловості. Через це в бюджеті немає грошей, а вітчизняні виробники, порівняно з виробниками імпорту, що пливе в країну, перебувають в упослідженому становищі. Саме з огляду на це близько 80% продажів виробів легкої промисловості перебуває в тіні, без сплати податків, точніше — податкове навантаження йде, але потрапляє не в кишеню держави, а в кишеню осіб, котрі очолюють корупцію. Від митниці до місцевих органів влади.

Загалом, у тіньовому секторі перебуває більша частина цієї галузі економіки. Тому 90% української продукції йде за давальницькими схемами на Захід. І лише дуже мала кількість підприємств працює на внутрішній ринок.

Ще одна причина, з якої легка промисловість не працює на внутрішній ринок: багато виробників не мають власної роздрібної мережі, не знають, як правильно продавати. Не працюють холдинги, які є в інших галузях, не працює ланцюжок, по якому продукція йде від виробника до магазину. Однак головна причина вкрай скрутного становища з українськими виробами — неможливість пробитися на український ринок, оскільки для імпортної продукції створено більш пільгові умови. Українська легка промисловість виживає за рахунок давальницьких схем, завдяки чому вона збереглася сама і зберегла свої традиції.

Загалом, картина невесела: якщо в радянські часи у загальний валовий продукт українська легка промисловість давала до 20% продукції, то тепер — менше 1%. Це свідчить про те, наскільки знизились обсяги виробництва.

Модельного одягу немає, а фешн — один із найкращих у Європі

Готуючи матеріал, автор не міг не поцікавитися думкою кількох покупців, які вибирали одяг в одному з магазинів. Чи готові вони віддати перевагу вітчизняному товару?

«Чому б і ні, але якщо він влаштовуватиме за якістю та привабливістю. На жаль, вітчизняна продукція чомусь програє у дизайні закордонним виробникам». Приблизно такою ж була думка й решти опитаних.

Коли я запитав проректора Львівської Національної академії Романа Яціва, чому українські спеціалісти не розробляють моделей європейського класу, на які був би попит в Україні, той лише розвів руками.

За його словами, в Україні з’явилося багато підприємств, які вибудовують свій бізнес на серйозних європейських стандартах, залучаючи до роботи фахівців зі студентської лави. Спеціалісти академії здатні творити високоестетичну конкурентоспроможну продукцію. Кожен перегляд моделей демонструє, як багато індивідуальностей, як цікаво мислять у матеріалі юні митці. Але бізнес повинен допомогти розвинути молоді таланти, виплачуючи належні гонорари, відтак виробники отримали б якісні промислові взірці, а майстри — умови для творчості. Академія здатна протистояти нав’язливим глобалізаційним стандартам, які приходять в Україну через Польщу, Росію та інші країни, мета яких — брутально відтіснити зі свого ж ринку українських товаровиробників. Отож чи варто дивуватися, що Україну «наводнили» уніфіковані, усереднені вироби з країн Середньої Азії. Переважно — завдяки своїй масовості та низьким цінам.

Найбільш дивне те, що українським товаровиробникам доводиться боротися за місце під українським сонцем не так з іноземними конкурентами, як з іншими українцями, які масово завозять продукцію чужих держав. А тим часом треті українці — з владних коридорів — палець об палець не вдарять, щоб чимось допомогти своїм виробникам.

Коментарі експертів

Ганна Приймак, директор ВАТ «Галант»
і СП «Укон»:

— Є багато причин, які не дають підприємствам легкої промисловості в Україні нормально функціонувати. Одна з них полягає в тому, що це — економічно невигідно. Ціна продукції підприємства, котре працює легально, на 40—50% вища, ніж ціна продукції підприємств, які працюють у тіні. 37% становить податок із заробітної плати, плюс 18% податок з фізичних осіб, 25% — податок з прибутку, плюс ПДВ, і все це лягає на ціну виробів. Ось і виходить, що якщо даєш людині 1 тис. грн. заробітку, то ще стільки ж набігає податків.

Інша причина. Виробники в Україні практично не можуть купити дешеву сировину. Нещодавно підприємству надійшла пропозиція налагодити пошиття байкових сорочок. Але коли ми звернулися на підприємство з Донецька, яке виробляє цю тканину, то дізналися, що вся їхня продукція реалізовується через київського посередника, котрий самостійно встановлює ціни. Така ж схема була і в іншого виробника. Тому можливості виходу на внутрішній ринок для підприємств легкої промисловості я не бачу. Ще колишній міністр фінансів В.Пинзеник казав, що швейна галузь Україні не потрібна, ці вироби ми купуватимемо у Китаї. Але він не подумав, де працюватимуть наші жінки. Нехай тепер біржа платить їм матеріальну допомогу.

Михайло Волков, керівник фірми «Ролада»:

— Я не бачу політики в Україні щодо легкої промисловості. Ось один лише факт: сировина і продукція, якої в Україні не випускають, на кордоні обкладається митом та ПДВ, після яких подальше виробництво стає нецікавим. Зокрема, еластичне полотно, що його випускають лише Німеччина й Італія, у виробників коштує 2 євро, але коли воно переміщається в Україну, дорожчає до 3 євро. І це без транспортних та брокерських витрат. Так і решта питань.

Зиновій Бермес, голова Асоціації роботодавців Львівщини:

— Заборонами завозити до України імпортну продукцію взагалі нічого не досягнеш. До того ж цього нам не ніхто не дозволить зробити. Але якщо навіть із такими низькими зарплатами українська легка промисловість програє китайцям та туркам, то потрібно створювати умови, в яких вона була б зацікавлена знижувати собівартість продукції. Чинне ж податкове законодавство лише стимулює її зростання. Тому сьогодні Україна й програє імпорту в конкурентоспроможності продукції. Насамперед, а особливо в умовах кризи, потрібно знижувати податки, що зробила навіть Росія. Балканські країни взагалі встановили податок на прибуток на рівні 10%, чим допомогли своїм виробникам вижити.

Вважаю, що держава повинна зацікавити виробників робити ставку на науку, нові технології, інновації, встановлювати енергоощадні лінії, створювати нові робочі місця. Тоді підприємствам буде вигідно показувати прибуток і знижувати собівартість продукції.