На ріках вавилонських

Про те, скільки наших співвітчизників, не знайшовши гідного місця під сонцем на батьківщині, залишають Україну і їдуть на чужину гнути спину на будівництвах і плантаціях, кидають власних дітей і старих батьків, аби забезпечити їм існування, доглядаючи чужих, у нас сперечаються давно. З вуст експертів і політиків можна було почути дуже різні цифри — від півтора до семи і навіть дев’яти мільйонів людей. Найбільше це питання завжди хвилювало політиків напередодні виборів. Сьогодні ж, коли економічна криза лютішає з кожним днем, проблема міграції українців постає під новим кутом зору: скільки наших співвітчизників, втративши роботу за кордоном, повернуться додому, з яких країн вони приїдуть і в які області України вирушать? Як це позначиться на українському ринку праці? Представники яких спеціальностей повертатимуться на батьківщину в першу чергу? Як допомогти людям адаптуватися до нових умов? Чого вони потребують найбільше?

Розібратися бодай із частиною цих питань можна було минулого вівторка на круглому столі «Українська трудова міграція: реалії, виклики і відповіді», організованому фондом Арсенія Яценюка Open Ukraine. Упродовж поточного року за підтримки фонду було проведено відразу три дослідження із цієї тематики. Перше з них — «Зовнішня трудова міграція населення України» — було проведене Держкомстатом та Українським центром соціальних реформ (крім Open Ukraine, його також підтримали представництво Міжнародної організації міграції (МОМ) в Україні та представництво Міжнародного банку реконструкції і розвитку). Це дослідження, напевно, є безпрецедентним за своїми масштабами, оскільки в його ході було опитано більш як 48 тис. людей працездатного віку — представників 22 тис. домогосподарств з усіх регіонів країни.

Але кого слід вважати трудовим мігрантом? Міжнародна й національна законодавча та нормативно-правова бази такого визначення не містять. Тому, за свідченням заступника глави Держкомстату України Наталі Власенко, її відомство сформулювало його спеціально для даного дослідження. Отже, до зовнішніх трудових мігрантів були віднесені громадяни України працездатного віку, які займалися оплачуваною економічною діяльністю на території інших країн постійно, сезонно або тимчасово (включаючи тих, хто працював без офіційного статусу). До них не були віднесені прикордонні маятникові трудові мігранти, а також особи, які виїхали на постійне місце проживання. Період спостереження охоплював останні три з половиною роки: із 1 січня 2005 р. до 1 червня 2008 р.

Деякі результати дослідження здивували навіть його авторів. По-перше, виявилося, що кількість українців, які протягом зазначеного періоду хоча б один раз виїжджали за кордон з метою працевлаштування, становила всього 1,5 млн., тобто 5,1% населення працездатного віку. Погодьтеся, це набагато менше за ті сім мільйонів, про які кричали політики. Щоправда, заради справедливості зауважимо, що й самі експерти свідчили про більш високий рівень зовнішньої трудової міграції. Наприклад, один з авторів дослідження — директор Центру соціальних реформ Елла Лібанова — визнала, що її інститут давав цифри 2—2,5 млн. Отриманий результат у 1,5 млн. людей викликав певний скепсис у начальника управління політики зайнятості та трудової міграції Міністерства праці та соціальної політики Тетяни Петрової, яка вважає, що його потрібно як мінімум подвоїти, оскільки люди під час опитувань далеко не завжди повідомляють правдиві відомості. Мінпраці, до речі, каже про 3,3 млн. українських трудових мігрантів. Ще більшу цифру — 4,5 млн. — назвав керівник сектору етнонаціональних досліджень Інституту народознавства НАН України Ігор Марков. Його співробітники разом із Міжнародним добродійним фондом «Каритас Україна» за фінансової підтримки німецького Фонду Реновабіс також провели в 2007—2008 рр. масштабне дослідження трудової міграції з нашої країни в держави ЄС і РФ (презентацію результатів цього проекту заплановано на початок наступного року).

Проте автори дослідження в рамках проекту Open Ukraine схильні довіряти отриманим ними результатам, оскільки ті узгоджуються з інформацією альтернативних джерел — даними опитувань голів сільських і селищних рад, самооцінкою населення, а також офіційними даними Євростату щодо кількості українських заробітчан у країнах ЄС та оприлюдненими даними країн, які є основними реципієнтами робочої сили з України (РФ, Італія, Чехія та ін.).

Отже, згідно з даними дослідження, найбільше (48,5%), тобто майже половина всіх українських мігрантів заробляла на хліб насущний у Росії, ще приблизно стільки ж — у державах Євросоюзу. Найбільш уподобані ними країни — Італія (13,4%), Чехія (12,8%), Польща (7,4%), Іспанія (3,9%), Португалія (3,0%) та Угорщина (2,4%).

Дослідження підтвердило відомий факт: найбільше схильні шукати роботу за кордоном жителі Заходу України — 13,2% населення регіону. В інших частинах України цей показник значно нижчий: Центр — 3,8%, Схід — 3,2%, Південь — 2,6% і лише 1,4% — Північ країни. Понад половина наших заробітчан — городяни (54,7%), проте рівень їхньої участі в трудовій міграції вдвічі нижчий, ніж серед селян: 4% проти 7,9% населення працездатного віку відповідної місцевості. Чоловіків, які зважилися вирушити на заробітки за кордон, значно більше, ніж жінок, — дві третини від загальної кількості трудмігрантів. Майже 60% із них працює в Росії. Українок же, які заробляють на чужині, найбільше в Італії — 32%. В української трудової міграції в Європі жіноче обличчя: більшість наших заробітчанок знаходять роботу в країнах Євросоюзу.

У середньому остарбайтери з України перебувають за кордоном сім місяців. Результати дослідження також продемонстрували циклічність і сезонність характеру української трудової міграції. У середньому за останні три з половиною роки наш заробітчанин виїжджав за кордон 3,5 разу.

65% українських трударів не мають дозволу на перебування в обраній ними країні, тобто перебувають там нелегально, у 68% немає дозволу на роботу.

Середній вік українських трудових мігрантів — 36 років. Молодь у віці 20—34 років становить 41,6%, люди середнього віку (35—49 років) — 44,5%.

А от освітній рівень українців, які виїжджають за кордон на заробітки, став другим і, за визнанням Е.Лібанової, «абсолютним» сюрпризом для авторів дослідження. Він виявився набагато нижчим за освітній рівень зайнятих в Україні. Зокрема, якщо в цілому по нашій країні базову та повну вищу освіту має 50% населення, то серед мігрантів таких лише 29%. «Різниця шалена, — констатує Е.Лібанова. — Результати дослідження показують, що трудова міграція значною мірою формується за рахунок представників маргінальних груп. Це не дуже освічена й кваліфікована робоча сила. Отже, ні про який відплив мізків тут і мови бути не може. Відплив мізків, зрозуміло, існує, але відбувається зовсім за іншими каналами. Як правило, у цьому випадку люди, отримавши контракт, їдуть відразу на ПМП».

Більшість українських остарбайтерів (59,5%) мають повну середню освіту, базову та неповну вищу — 17,3% і тільки 13,5% — повну вищу. Всупереч припущенням, більш освічена частина українських мігрантів трудиться не в Росії, а в Угорщині та Італії. Дуже багато мігрантів, які мають ту чи іншу кваліфікацію, за кордоном ідуть на некваліфіковану роботу. За свідченням Е.Лібанової, це істотно відрізняє нинішню трудову міграцію з України від трудової міграції країн Середземномор’я, коли ті були не реципієнтами, а донорами цього явища.

Як показали результати ще одного представленого на круглому столі дослідження, проведеного компанією Gf К Ukraine на замовлення Європейського фонду професійного навчання, тільки 15% потенційних мігрантів планують зайняти робочі місця некваліфікованих працівників. Тим часом серед заробітчан, які повернулися в Україну, тих, хто виконував некваліфіковану роботу, виявилося аж 40%. Серед мігрантів із вищою освітою 35,5% були за кордоном некваліфікованими працівниками (а серед тих, хто повернувся з країн ЄС, таких узагалі 40,5%).

Найчастіше українські заробітчани працюють на будівництві (51,6%), виконують обов’язки домашньої обслуги (16,3%), працюють у торгівлі (8,1%), сільському господарстві (8,5%) і промисловості (5,4%). Робочі місця професіоналів, фахівців і технічних службовців займали лише 6% трудових мігрантів.

Слід зазначити, що дане дослідження було проведене ще до початку масштабної економічної кризи та масових звільнень, коли в Україні існувала значна кількість відповідних вакантних робочих місць. Цей факт дозволив експертам зробити ще один важливий висновок: основною причиною, яка жене українців на заробітки за кордон, є не безробіття, як зазвичай вважали раніше, а низький рівень оплати за відповідну роботу в Україні.

Цей висновок був підтверджений результатами дослідження потреб українських трудових мігрантів, проведеного Центром «Соціальні індикатори» за підтримки МБФ Open Ukraine із 1 по 28 листопада 2008 р. Експерти виділили три основні рушійні чинники, які впливають на рішення українців виїхати на роботу в іншу країну. По-перше, це матеріальні проблеми в сім’ї та неможливість вирішити їх доступними способами в Україні. Багато хто виїжджає за кордон для цільового заробітку — повернення боргів і кредитів, купівлі житла, освіти дітей. По-друге, дуже підохочують приклади трудової міграції інших людей, особливо родичів і знайомих, які вирішують у такий спосіб свої фінансові проблеми. Молодь до 35 років також пояснює свої виїзди бажанням не тільки заробити, а й підучити мову, набратися досвіду, по-
знайомитися з іншими країнами та іншим способом життя. І по-третє, на чужину наших співвітчизників жене дискомфорт від загальної нестабільності в Україні, повсюдної корупції, відсутність можливостей для розвитку та самореалізації, незахищеність від зловживань із боку владних структур. Причому, як зазначив представник Центру «Соціальні індикатори» Артем Мірошниченко, третій чинник стає особливо вагомим для тих українців, які вже побували за кордоном, здобули певний досвід трудової міграції і, повернувшись на батьківщину, подивилися на неї вже іншими очима.

Серед основних потреб, названих заробітчанами, найгостріша — у правовому захисті. Адже дві третини наших співвітчизників, які працюють за кордоном, перебувають там нелегально, що спричиняє безліч проблем. Потребу вивчити мову країни перебування називають найсерйознішою для успішної трудової міграції. Адже перебуваючи за кордоном, заробітчанин, як правило, може розраховувати тільки на себе. І без знання мови влаштуватися на роботу, а тим паче відстояти свої права, для нього стає дуже проблематично. Проте, як показало дослідження, проведене GfК Ukraine, 30,8% потенційних мігрантів планують виїзд на заробітки без знання мови обраної ними країни. Опитування мігрантів, які повернулися з країн ЄС, показало, що тільки 43,1% із них знають бодай одну іноземну мову (29,1% володіють англійською).

Дослідження Центру «Соціальний індикатор» також виявило низьку поінформованість заробітчан щодо особливостей трудового та міграційного законодавства країни перебування. Ще одна проблема — безпечне й доступне переведення грошей з-за кордону в Україну. Далеко не кожний мігрант може дозволити собі дорогі послуги міжнародної системи грошових переказів. А передача коштів через третіх осіб або доставка їх додому особисто пов’язана з очевидними значними ризиками.

Практично всі опитані заробітчани розповідали про глибокий психологічний стрес, пов’язаний з адаптацією до життя і роботи в чужій країні, розлукою із сім’єю. Потреба в програмах психологічної підтримки та адаптації для наших мігрантів очевидна, проте сьогодні вони можуть розраховувати лише на підтримку таких самих заробітчан-співвітчизників.

Не менш гостро відчувається й потреба в охороні здоров’я, адже українці за кордоном дуже часто працюють на підприємствах зі шкідливими умовами праці, в антисанітарних умовах, мають ненормований робочий день, що в результаті істотно підриває їхнє здоров’я.

Після повернення в Україну на вчорашнього заробітчанина чекають нові проблеми, насамперед — труднощі працевлаштування та адаптація до життя на батьківщині. Але про це ми поговоримо в наступному номері.