Про Януша Корчака, Стівена Спілберга, Василя Сидіна та театр «Тимур»

«Захисник: Вам відомо, які кошти виділяють Невідомі Отці на боротьбу з дитячою злочинністю?

Обвинувачений: Не дуже вас розумію. Що таке «дитяча злочинність»? Злочини проти дітей?

Захисник: Ні, злочини, скоєні дітьми.

Обвинувачений: Не розумію, діти не можуть чинити злочинів…»

Аркадій і Борис Стругацькі. «Населений острів»

От незрозуміло, навіщо все це йому потрібно. Аж ніяк не наймолодшому, і не найздоровішому. Але ні. Добивається й добивається. Настирливо мозолить очі заклопотаним людям, обтяженим владою і важливими справами. Розповідає про якісь свої проблеми, називаючи їх чомусь державними. Причому не просто державними, а найважливішими серед інших державних проблем. Хоча звідки йому знати, що в державі найважливіше, а що, пробачте, ні.

До того ж ще й пише. Не по інстанціях, не скаржиться. А все більше ніби для себе. Ну яка нормальна людина стала б марнувати час й адресувати свої листи місту? Не начальнику управління, не меру, не губернаторові, а відразу цілому місту...

Ну от, наприклад: «Листопад 2006 р. Ось і скінчився черговий трудовий день, моє рідне місто. Яке ти гарне в сутінках — земля вкрита осіннім жовто-багряним покривалом. На яке повільно падають перші сніжинки. Який гарний цей танок у світлі запалюваних ліхтарів. На місто опускається ніч. Місто відпочиватиме від суєти. На небі з’являються перші зорі. Я стою на балконі, курю, і мене сповнюють тисячі «чому», на які я намагатимуся знайти відповіді. Чому в нашій країні досі немає умов для гармонії, спокою і розвитку? Чому останніми роками я дедалі рідше чую слово «культура» й не можу домогтися від чиновників од культури її визначення, її цілей і завдань, і яку культуру сповідуємо ми? Ми шоу-бізнес чи ми обслуга, чи ми за гармонійний розвиток особистості, за культуру, завдання якої в усі часи було — пом’якшення звичаїв? І як тут обійтися без віри, адже ходити під Богом — це відповідати за свій власний рівень. Гоголь вважав, призначення культури — бути сходинкою до храму...

…Чому в Україні кожні 20 хвилин з’являється безпритульна дитина? Адже в більшості з них є батьки. Чому на запитання: «Що таке сім’я?» деякі діти відповідають: «Це там, де годують!»

Так, Василь Сидін пише листи місту. Називається це місто Харків. Хоча насправді адресатами могли б бути і Київ, і Львів, і Донецьк, й Івано-Франківськ, і Одеса, і вся Україна. А чому ні? «От і закінчився черговий трудовий день, моя рідна країно. Яка ти гарна в сутінках...»

А ще Сидін — головний біль кількох поколінь харківських чиновників. Головний біль із тридцятидворічним стажем. Саме стільки Сидін керує театром. Дитячим театром, який він сам і створив. І тягне ту лямку весь цей час. Незважаючи на розвал імперій, зміну епох, тисячоліть і суспільно-політичних ладів. Як там у Шевчука — «Потерялся я среди этих строев, но дороги не найду, хоть тресни…» Театр, щоправда, називається «Тимур». Для старших за віком від цієї назви віє чимось підзабутим, старорежимним. Навіває якісь розмиті спогади. Про піонерські лінійки й шефство над самотніми пенсіонерами. Про добровільно-примусове збирання макулатури й брухту. Про піонерські табори, військово-патріотичну гру «Зірниця» та непорушну істину «За детство счастливое наше спасибо, родная страна»…

А для тих, хто народився і зростає в епоху українських змін, слово «Тимур» у принципі стерильне. Піонерів немає, жовтенят — тим паче. Із самотніх безпомічних стареньких можна скласти населення мегаполісу. Брухт став синонімом конвертованої валюти. А діти, навпаки, перестали бути головною цінністю держави. Але театр «Тимур», попри все, живе. Щоправда, повноцінним театральним життям це назвати важко. Але нічого. Хай немає свого приміщення, цільового фінансування, нехай пробіжки з простягненою рукою по багатих офісах стали нормою буття. Зате є його величність Дух. Який, як відомо, дихає, де хоче. Втім, саме це чиновникам і не подобається. Дух має дихати там, де йому буде наказано згори. Тобто з профільних міністерств. Там краще знають, де, кому й як слід дихати, що, кому й як слід робити. Там сидять відповідальні дядьки і тітки, які не задурно отримують державну зарплату. Там добре відомо, що дітьми офіційно треба опікуватися згідно із затвердженим планом-графіком щодо конкретних дат. Першого січня, першого червня і першого вересня. Тобто Новий рік, Міжнародний день захисту дітей і День знань. У ці дні чиновникам наказано проводити урочисті заходи. Які й демонструють народу невідбутну любов і турботу державного апарату про підростаюче покоління. У ці дні чиновники рекетують спонсорів. А далі їдуть по дитячих садках, школах та інтернатах, де роздають награбоване під прицілом телекамер і під зворушливі «усі-пусі». Що потім відбивається в квартальних звітах: «У підвідомчому районі до першого червня турботою охоплено: сиріт — сто двадцять осіб, дітей із неблагополучних сімей — сімдесят сім, дітей із неповних сімей — дев’яносто чотири, дітей-інвалідів — двадцять шість...»

До речі, цікаво, хто встановив, що в Міжнародний день захисту дітей підростаюче покоління потрібно піддобрювати цукерками й дармовими атракціонами? Чому б до цього дня не обнародувати списки тих, хто отримує за турботу про дітей бюджетні гроші, але насправді нічого для них не робить? Або приурочувати до свята судові процеси. З того самого приводу. Адже йдеться про захист, а не про подачки... Але це так, до слова. Оскільки ані «Тимура», ані Сидіна, ані його вихованців це ніяк не стосується. Місія не прив’язана ні до дат, ні до циркулярів. Хоча до дат, точніше, до пір року все ж прив’язка є. Тому що Сидін от уже який рік кожне літо затіює виїзд своїх підопічних за місто. На дачу, як він каже. Бо слово «табір» із тих самих радянських часів хороших асоціацій не викликає. Дача ця називається «Ковчег». Постійної дислокації, на відміну, скажімо, від «Артека», не має. І штату оплачених вихователів у «Ковчезі» нема. Всі якось більше на добровільних засадах. На кухні — волонтери-батьки. Вожаті — волонтери зі своїх же випускників. Та й путівки туди не продають. Усе безкоштовно. І харчування п’ять разів на день. І свіже повітря, і річка, і медицина. Не кажучи, звичайно, про любов і турботу. Це Ною було легко: він свій ковчег побудував усього один раз. Сидін же відкриває свою верф уже дванадцятий рік. Щоправда, чого йому це варте, знає лише він сам. Ну, і його дружина Лена — дитячий лікар, головна опора й однодумець за сумісництвом. А в гості до них їдуть не гастрольні тусовщики, які кожен сезон роблять чос по таборах, підсаджуючи дітей на попсу. Лідер гурту «Пятnizza» Сергій Бабкін або московський мистецтвознавець Ірина Язикова, композитор Юрій Пастернак або Ліля Чичибабіна, ляльковий чарівник Євген Гімельфарб або автор знаменитої «Глупой лошади» Вадим Левін —то є справжнє. І співробітники художнього музею, університетського музею природи чи планетарію, які також безкоштовно везуть свої знання в «Ковчег» — це теж справжнє. Не кажучи вже про священиків різних конфесій, котрі приїжджають у «Ковчег» із подарунками не в ролі ловців душ, а з розмовами про Бога і любов.

Ні, ну навіщо Сидіну все це потрібне? Навіщо вивозити на дачу ще й двадцять п’ять інтернатських сиріт, хворих на ДЦП? Навіщо потрібно відроджувати до життя тих, хто зневірився, бо з дитинства знає, що він ізгой за визначенням? Чому тут діти-інваліди забувають про свою неповноцінність і грають, ні, служать, у театрі нарівні з іншими? А той самий харківський Театр юного глядача вже давно задушений через непотрібність...

Остання прем’єра «Тимура» — спектакль «Зеленое знамя надежды». П’єса про Януша Корчака й вихованців його варшавського «Будинку сиріт». Про лікаря, письменника й педагога, який зволів разом із дітьми загинути у концтаборі Треблінка. Хоча йому як виняток німці й дарували життя. Сорок сидінських акторів, дітей України двадцять першого століття, грають своїх однолітків зі століття двадцятого. Втім, «грають» тут — дуже умовне поняття. Бо що таке для дитини ввійти в образ маленького єврейського сироти, якого відправляють у газову камеру Треблінки? Відчути, що це таке, у п’ять, сім, десять років сісти в поїзд і поїхати за місто: не на дачу, не на екскурсію, а для того, щоб померти за вказівкою згори — просто всім гуртом узяти й померти... Пропустити через себе, мов струм, слова Корчака: «Я просто мав підготувати дітей достойно зустріти смерть»... І діти парами йдуть зі сцени (у небуття), наостанок озирнувшись у зал.

Пам’ятаєте, у Галича: «К своему последнему вагону, к своему чистилищу-вагону, к пахнущему хлоркою вагону с песнею подходит «Дом сирот»...

Сидін перед спектаклем просить глядачів не аплодувати. Він не заграє з публікою, сподіваючись на зворотний ефект. Адже час, відведений на оплески, можна витратити з більшою користю. Наприклад, на те, щоб усвідомити побачене й замислитися. І зал встає і мовчить. Осмислює, думає. І не приховує сліз. І це варте найбурхливіших овацій...

У фіналі фільму Стівена Спілберга «Список Шиндлера» є приголомшливий епізод. Коли Шиндлер, дивлячись на сотні врятованих ним людей, каже про те, що він винен. Що можна було врятувати ще більше. Що дорогий перстень у нього на пальці, який він міг пхнути як хабар якомусь есесівцю — це чиєсь втрачене життя. Що його «Мерседес» можна було обміняти на життя трьох чи чотирьох людей. А він цього вчасно не зробив, і тепер провина лежить лише на ньому.

Можливо, час повернутися до такого рахунку. Щодо «майбахів», «бентлі», «порше» та «хаммерів» наших чиновників. Та ба. Вони ходять аплодувати на інші спектаклі й ніколи не пишуть листи ані своєму місту, ані своїй країні...