Громадянське суспільство: міф, реальність чи шанс?

Американський соціолог і економіст Артур Медісон дослідив статистику показників економічного і соціального розвитку різних країн за останні двісті років. При цьому він дійшов дивовижного висновку. Всі країни він розділив на три групи, які помітно різняться між собою, при цьому розрив між ними постійно зростає. Країни практично не переходять із групи в групу — за досліджуваний час винятком була лише Японія. Медісон аналізував країни, включаючи в них усілякі параметри — авторитаризм, розвиток демократії, розвиток суспільних інституцій, а не тільки економічні показники. Однак висновок, який випливає з таблиць Медісона, очевидний: розвиток країни визначається не стільки економікою і зростанням ВВП на душу населення, скільки правилами соціального контракту і правилами діалогу влади і суспільства.

Отже, діалог і контракт. Домінанта соціальної сфери і зацікавле­ність влади тієї чи іншої країни розвивати діалог із суспільством і дотримуватися соціального контракту. Виходячи з цих моментів, можна розмірковувати про те, яким шляхом піде та чи інша дер­жава. Можна — європейсько-американським. Можна — азіатським. Можна — латиноамерикансько-африканским. Україна поки — занадто молода країна, щоб казати про конкретно обраний шлях розвитку. Щоправда, поки в нашій країні чітко простежується латиноамериканський тренд розвитку. Хоча ми й говоримо щодня про європейський вибір.

Останнім часом дуже багато мовиться про справедливість. Саме темі справедливості були присвячені останні парламентські вибори — теза про потребу встановлення в суспільстві і політиці справедливості домінувала практично в усіх програмах політичних партій і формувала порядок денний кампанії. Однак тема справедливості — занадто аморфна й ірраціональна. У кожного своє розуміння справедливості. Справедливість стає нею тоді, коли: а) задоволені всі сторони (зокрема і прості виборці) і б) коли досягнутий компроміс набуває статусу закону.

Перетворити справедливість на законність і втілити її — от головне завдання, до вирішення якого має прагнути будь-яка влада. Однак часто у влади виникає спокуса не змінювати існуюче становище й ігнорувати зароджувані диспропорції у співвідношеннях формальних і неформаль­них установок. Іноді влада їх просто не помічає. У країнах, де існує розвинене громадянське суспільство, зазвичай владі це не вдається — вона змушена йти на зміни. Діалог — от головна функція, яку виконує громадянське суспільство. Для ведення такого діалогу і забезпечення його успішності громадянське суспільство, окрім усього іншого, повинно мати і вагомий соціальний капітал. Він містить у собі не стільки матеріальний ресурс, скільки розвиненість самоорганізованих інституцій, які представляють більшість груп суспільства. Тільки в такому діалозі можливе знаходження органічного компромісу, котрий і визначається як соціальний контракт.

Україна перебуває в стані створення соціального контракту. Важливість для країни нинішньої ситуації неможливо переоцінити. В одній з лекцій Олександра Аузана, професора МДУ, президента Інституту національного проекту «Суспільний договір», наводиться приклад Іспанії й Англії. На рубежі XV—XVI сто­літь ці країни можна було вважати за багатьома показниками рівними. Але в результаті різного вибору, зробленого в цей період, сьогодні ми маємо дві різні за своїм розвитком країни. Вибір стосувався стягування податків, але він великою мірою визначив різні форми соціального контракту, що утвердилися в країнах. В Іспанії збирання податків стало прерогативою короля, а в Англії цим став займатися парламент. В Іспанії згодом утвердилася форма соціального контракту, котру визначають як вертикальну, а в Англії — горизонтальну. В Іспанії зібрані податки йшли на видатки (ведення війн, утримання колоній, утримання бюрократії тощо), в Англії на те ж саме, але частину грошей спрямовували на накопичення, що і створило в майбутньому основу соціального капіталу. Але соціальний капітал, повторюся, це не стільки матеріальні ресурси, скільки системи, інституції реалізації неформальних установок. Їх і вдалося створити з допомогою накопичених коштів.

Ми не можемо констатувати, що Англія зробила правильний вибір, бо це твердження припускає, ніби був якийсь аналіз чи прогноз або моделювання, а їх не було. Вибір робився з неформаль­них установок, а вони тоді в Англії були не такими, як в Іспанії. Проте нині в Україні ми маємо змогу провести аналіз. І висновок із нього такий: ми можемо стверджувати, що є певна залежність (точніше, заданість) майбутньої траєкторії розвитку країни від тих стартових умов, структурних форм, які будуть сформульовані в соціальному контракті. Дії в Україні мають бути спрямовані на створення громадянського суспільства, наповнення його соціального капіталу і зміцнення переговорної сили цього самого громадянського суспільства. Все це потрібно в діалозі з владою під час створення (творення) соціального контракту, у якому й буде встановлена його форма. Ця обставина може фундаментальним чином визначити майбутнє країни.

Взаємини формальних і неформальних установок дуже динамічні, і якщо влада ігнорує наростаючі протиріччя, то громадянське суспільство, котре культивує неформальні відносини, обов’язково зажадає змін. В умовах наявності вагомої переговорної сили громадянському суспільству вдасться через різні політичні, суспільні інституції, пресу, культуру, сатиру тощо домогтися бажаного шляхом діалогу та реформ. Та коли такі інституції не розвинені або соціальний капітал громадянського суспільства не відбиває всієї широти груп населення, то повноцінного і продуктивного діалогу з владою домогтися не вдасться. Тоді можливі події, що визначаються вже як революційні.

2004 року в Україні назріли проблеми невідповідності неформальних установок у суспільстві і формальних приписів. За відсутності діалогу, а радше, механізму діалогу — соціального капіталу, конфлікт між тривалими очікуваннями людей і владою трансформувався в конфронтацію. З огляду на неразвиненість громадянського суспільства, слабкість його переговорної сили в діалог із владою від імені суспільства вступила політична сила, яка побудувала свою аргументацію на тезах про справедливість. Що цілком природно, адже поняття справедливості тільки почасти формується формальними законами, а насамперед в ньому переважає мораль, релігійна традиція тощо — категорії неформальних установок. Але сила, яка прийшла до влади на тезах про справедливість, майже нічого не зробила, щоб справедливість перетворити на законність, тобто зняти ті протиріччя, які й виникли між позитивним правом і суспільним договором.

Коротко й ілюстративно це означає, що у сфері праці не було ухвалено закон про єдиний соціальний внесок, який відкриває дорогу подальшим реформам. У сфері капіталу — закон про акціонерне товариство залишився «не на часі», а це основа корпоративної культури й основний інструмент фондового ринку. У сфері суспільної справедливості було реприватизовано завод «Криворіжсталь». Але створюється враження, що отримана величезна ціна більше спантеличила, аніж обрадувала. Бо разом із відчуттям великої перемоги закрадалася підозра про велику дурни­цю. Принаймні тому, що постало з новою гостротою запитання: «А що робити з рештою?» Запитання, на яке ніхто просто не хотів відповідати, адже прямо чи побічно стояв в одному ряду з колишніми власниками «Криворіж­сталі». А цей ряд може виявитися набагато довшим, аніж комусь хочеться чи здається, бо за тими ж критеріями несправедливою є при­ватизація сім’єю трикімнатної квартири в одному разі на Липках, а в другому разі на Борщагівці або ще краще в Красному Лучі, і не трикімнатної, а однокімнатної в будинку барачного типу.

Усе це підтверджувало лише одне: найкраще суспільство в переговорах із владою може бути представлене через широкі — не тільки партійні! — системи громадянського суспільства, які формують соціальний контракт. Такий механізм діалогу продуктивніший за інші бодай тому, що він селективний за своєю логікою. У діалозі з владою беруть участь ті, хто може цей діалог вести, хто володіє для цього сумою знань, моральних норм, а вимоги суспільства може сформулювати в пропозиціях більш змістовних, ніж «Геть!» і «Гань­ба!». Якби в країні в той момент за вже сформованого — нехай і слабкого — громадянського суспільства (а багато які його ознаки очевидні) був наявний великий соціальний капітал, то діалог із владою вівся б через безліч інститутів громадянського суспільства. Однак таких комунікативних коридорів було надто мало, тому єдиним майданчиком для переговорів суспільства із владою і став Майдан, одночасно і унікальний у своїй консолідованій енергії, і деструктивний у своїй надмірній емоційності, водночас і наївний, і лиховісний.

Створення і наповнення змістом соціального капіталу має стати першочерговим завданням при виборі Україною своїх стартових позицій, які визначають зміст і механізм реалізації соціального контракту. Тут можливі два шляхи. Або влада почне формувати передумови, конфігурацію та зміст інститутів громадянського суспільства, або відповідальні політики та дер­жавні мужі створять і забезпечать умови для розвитку цих інститутів, чутливо вловлюючи ті тенденції, що їх генерує суспільство в цілому та асоціації, товариства, неформальні співтовариства зокрема. Якщо ми оберемо перший шлях, який здається більш знайомим і простим, не слід дивуватися, що через деякий час ми виявимо в країні соціальний контракт із вертикальною формою організації діалогу. Як вважають економісти, таким шляхом пішла Росія — у 2003 році вона пройшла свою точку вибору. Другий шлях дає підстави сподіватися, що в країні зможе бути реалізована горизонтальна форма соціального контракту.

Слід зауважити, що переваги та недоліки тієї чи іншої форми виявляються в конкретних випадках взаємодії влади з неформальними установками. Звичай­но, погано, коли питання збереження садка в подвір’ї замість запропонованих гаражів може вирішитися тільки через апеляцію до президента, але однозначно добре, що такий дієвий механізм існує. Проте безспірним є факт, що на всі садки не вистачить ніяких президентів, такі питання краще вирішувати на місцях, і самоорганізовані співтовариства громадян повинні мати можливість цим опікуватися і впливати на рішення місцевої влади. Адже по-іншому могла скластися ситуація 2004 року, якби, наприклад, при Верховній Раді існувала дієва громадська палата, місцеві органи влади були б у контакті з неформальними самоорганізованими співтовариствами громадян, а преса забезпечувала плюралізм думок на багатьох інформаційних майданчиках. На жаль, історія не знає умовного способу.

Я не прибічник того, щоб влада будувала інститути громадянського суспільства. Створювані нею інститути — часто штучні й у кращому випадку одноразові. Досягнутий результат буде, як в історії з конверсією військового заводу: хоч би що змінювали, а замість трактора виходить танк. Проте я твердо переконаний: відповідальні політики мають сприяти самоорганізації неформальних співтовариств, які й встановлюють засадничі ознаки громадянського суспільства, уособлюють зміст визначення «соціальний капітал».

Здійснення цих завдань я бачу у формальному (у вигляді системи законів) закріпленні понять «суспільне благо», «суспільна власність», «суспільний бюджет країни». Опоненти ліберального ґатунку мені заперечують, що я пропоную вивести частину грошей із галузей виробництва, які успішно розвиваються, і спрямувати їх на споживання. Це не так. Я пропоную спрямувати ці кошти в розвиток сфери не менш важливої, ніж виробництво: у розвиток громадянського суспільства, а, звідси і, безумовно, самих громадян.

Україна перебуває в «точці вибору». Про це свідчить бодай та кількість варіантів Конституції, яку пропонують різноманітні політичні сили. Причин такого стану справ багато, але мало запропонувати несуперечливий, збалансований Основний Закон. Потрібно, щоб він був написаний не з головою, оберненою назад, а з поглядом, спрямованим уперед. Конституція країни повинна мати реальний зміст, а отже, гарантувати права і свободи своїх громадян таким чином, щоб створений на її формальній основі в сукупності з неформальни­ми установками соціальний контракт забезпечив добробут усіх її громадян. І справедливість! Не слід забувати про справедливість! І байдуже, в якій формі цей контракт виникне — чи то меморандуму згоди, чи то універсалу порозуміння. Потрібно пам’ятати, що, крім прав конституційних і законних, існує безліч неформальних прав, наприклад, право ходити тротуарами без канав і ям, право не слухати хамства водія маршрутки чи балаканини по мобільному телефону в громадському транспорті, право мати під будинком дитячий спортивний майданчик, а не майстерню вулканізації. Повинна Конституція враховувати ці права? Безперечно — ні, бодай тому, що завтра будуть затребувані якісь інші права. Однак Конститу­ція повинна містити норми, які давали б громадянинові можливість донести до влади проблему, а влада зобов’язана була б оперативно її вирішити. І донести не тільки через структури виконавчої влади, а й через інші численні громадські інституції. Конституція має передбачати наявність інститутів громадянського суспільства, забезпечувати життєвість механізмів, які формують соціальний капітал, і підкоряти все не владі, а зміцненню добробуту суспільства.

Група економістів під керівництвом Тіффера і Ширлі в 90-х роках минулого століття за завданням Світового банку досліджувала понад вісімдесят країн, виявляючи домінуючі чинники в розвитку. Виявилося, що чутливість показника валового доходу на душу населення до економічних чинників (податки, інфляція, відкритість економіки) удвічі нижча, ніж вплив на нього чинників, які перебувають у полі взаємодії бізнесу і влади з суспільством: якість бюрократії, рівень корупції, дотримання законів, настрої у реприватизації. Виходить, що чинники, які генеруються на контактах громадянське суспільство — влада, громадянське суспільство — бізнес, більшою мірою визначають розвиток країни, ніж суто економічні обставини. Адже саме в цій домінуючій сфері громадянське суспільство й формує свої інституції, що уречевлюють суть поняття «соціальний капітал». Отже, сам соціальний контракт і його форма визначальним чином впливають на подальший шлях розвитку країн.

Якщо рентні відрахування спрямовуються в державний бюджет, вони розподіляються в кращому разі на проїдання, а зазвичай — на виконання державних функцій. Це гроші, які не створюють нових потреб, отже — не проявляють унікальних властивостей. Вони не створюють нової ренти. Якщо ж рента спрямовується в суспільний бюджет, а звідти — на зміцнення і розвиток інститутів громадянського суспільства, ці інститути знаходитимуть і формуватимуть нові унікальні якості в товарах, послугах тощо, тобто вони знаходитимуть нові потреби, які формують нову ренту.

Правильно прописані категорії суспільного блага, суспільної власності та суспільного бюджету в Основному Законі дають можливість докорінним чином змінити позицію громадянського суспільства в діалозі з владою, збільшити його переговорну силу, а отже, на нових принципах вибудовувати умови, які сформують для України новий соціальний контракт. Ця обставина дозволить Україні по-іншому позиціонувати свої стартові можливості й по-іншому визначити свої перспективи в таблицях Медісона.

Моя нещодавня публікація в «Дзеркалі тижня» (№26, 2007) стосувалася питань стягування ренти і спрямування її в Рентну палату. По суті, я пропонував створити (поряд із державним) другий бюджет — суспільний, котрий перебував би під контролем Рентної палати й обслуговував громадські ініціативи, у тому числі й розвиток структур громадянського суспільства.

Позиції прибічників рентних відрахувань активно критикують ліберали — причому в усьому світі. З ліберальної точки зору природним є порядок речей, за якого використання суспільної власності має перебувати в руках найактивнішої частини населення. Своїми зусиллями, особистими якостями, знаннями й інтуїцією вона перетворить цю власність, забезпечуючи прогрес і задовольняючи потреби людей. При цьому «плата» за використання такої власності є символічною, що дає можливість говорити про філантропічний перехід суспільної власності в приватну. Не можна сказати, що така позиція є непродуктивною. Проте «проста людина» у цій ситуації опиняється в полоні обмежень, які її оточують, і втрачає економічну перспективу. Але ліберальних ідеологів це не особливо турбує, їхній фетиш — людина «не проста», тобто активний геній і талант, а ідея ренти — це антиідея. Звідси — перший крок до узаконення і розвитку олігархічного суспільства.

Ми пропонуємо вибір, який не передбачає зміни порядку речей, тобто права власності залишаться старими. Проте перехід (використання) суспільної власності стане більш регламентованим та адміністрованим. Усе має отримати свою ціну: підприємець — винагороду за свою активність і новаторство, суспільство — свою достойну частину за надані для використання блага. При цьому дуже важливо, щоб отримані суспільством кошти в значній своїй частині послужили реалізації економічних свобод і перспектив, які відкриються для «простої людини», для розкриття нових геніїв і талантів, самореалізація яких у ліберальному світі була проблематичною через відсутність або нерівність стартових можливостей. Вони ляжуть в основу соціального капіталу громадянського суспільства.

У західному капіталістичному світі такий підхід важко реалізувати не через наявність злого наміру, а через «історичну пам’ять» власності, яка становить і представляє економіку цих країн, у якій усе давно поділено й закріплено в непорушних реєстрах. Приватна власність на Захо­ді складалася століттями, і вона є недоторканною — як священна корова. Наша недорозвиненість в інституційному сенсі в такій ситуації може виявитися перевагою, яка дасть можливість по-новому сформувати реєстри власності і правильно описати її трансформацію в процесі створення доданої вартості.

Україна має унікальний шанс, який, хоч як парадоксально це звучить, полягає в недосконалості її системи власності. Це той випадок, коли слабкі сторони стають перевагою. Відсутність «історичної пам’яті» дає можливість по-новому сформувати всю систему, упровадивши поняття суспільної власності і, поряд із державним, поняття суспільного бюджету. Це дасть механізм, який дозволить витравити зі свідомості людей почуття несправедливості від результатів приватизації. Адже негативне ставлення населення до приватизації, наприклад, «Криворіж­сталі», можна було б подолати, залишивши підприємства вітчизняним власникам, запровадивши при цьому на певний час компенсаційний податок (такий метод застосовували в Англії), який би спрямовувався на погашення знецінених внесків, на формування суспільного бюджету. Надалі цей податок слід було б трансформувати в податок, базою якого варто було б визначити використовувану суспільну власність. На практиці ж гроші, отримані від реприватизації «Криворіжсталі», спіткала доля всіх грошей, які потрапляють у бюджет державний. Цього можна було б уникнути, якби в нас були прописані механізми відрахування рентних платежів і законодавчо закріплене поняття суспільної власності.

Нині значна частина населення країни ставиться до успішного підприємця не як до великого таланту, а як до великого негідника. Запровадження поняття суспільної власності, виявлення і визначення на законодавчому рівні її бази, створення системи адміністрування відповідних платежів і спрямування їх у суспільний бюджет, раціональний розподіл отриманих коштів не на виконання державних функцій (обслуговування держапарату і бюрократії), а на потреби суспільства дасть можливість змінити наявну гнітючу картину.

При цьому в нашому розумінні поява суспільної власності жодним чином не має означати вторгнення у власність приватну. У матеріальному сенсі приватна власність залишиться недоторканною, суспільство лише коректно визначить свою частину в створеній доданій вартості, отриманій від використання власності суспільної.

У західному світі це саме завдання вирішується шляхом упровадження високих соціальних стандартів, тому що система власності в цих країнах історично налічує сотні і сотні років. Запроваджувати там поняття суспільної власності технологічно дуже дорого й ризиковано. Але в економічному сенсі підприємець «на Заході» із суспільством «ділиться» через зазначений механізм високих соціальних стандартів.

Природно, що такі самі соціальні стандарти має впровадити у себе й Україна. Різниця полягатиме лише в тому, що в такому разі в Україні «суспільство» буде присутнє не лише на етапі розподілу суспільних доходів через систему соціальних стандартів, а й на етапі їхньої появи. А це дасть можливість оперативніше і справедливіше визначати і базу, і розмір надходжень у суспільний бюджет.

Зі створенням Рентної палати і суспільної власності для України вирішується питання розвитку інституцій громадянського суспільства. Держава ніколи не буде зацікавлена в зміцненні структур громадянського суспільства — оскільки громадянське суспільство стає контролером над діями держави і позбавляє саму державу монополії на здійснення влади. Саме тому рентні відрахування мають іти насамперед на забезпечення інтересів та інституцій громадянського суспільства — суспільного телебачення, суспільних фондів, соціальних програм, моніторингових структур тощо.

Таким чином, Україна може стати другою після Японії країною, яка порушила закономірності таблиць Медісона і перестрибнула з нинішнього латиноамериканського вибору в реальний європейський — із сильними інституціями громадянського суспільства, із законодавчо закріпленими формами власності — у тому числі й суспільної — і з загостреним почуттям справедливості як на державному, так і на індивідуальному рівні. Можливість по-новому побудувати систему власності є для України тим шансом, який введе її в групу успішних народів.