Незалежність, підзвітність і прозорість центрального банку: випадок України

Поділитися
Двозначні параметри інфляції, які протягом останніх трьох років фіксувалися навіть не дуже досконалими офіційними індексами Держкомстату, країна з високою вірогідністю ризикує побачити і нинішнього року...

Двозначні параметри інфляції, які протягом останніх трьох років фіксувалися навіть не дуже досконалими офіційними індексами Держкомстату, країна з високою вірогідністю ризикує побачити і нинішнього року. Ця обставина серйозно підриває довіру до національної грошової одиниці — як іноземних інвесторів, так і наших співвітчизників.

Тим часом, у міру того як вичерпується запас так званого відновлювального зростання економіки, невблаганно спливає і запас часу для реалізації життєво необхідних структурних реформ. Наважимося стверджувати, що однією з таких першочергових реформ є підвищення інституціональної незалежності Національного банку, межі повноважень, відповідальності котрого, а також інструментарій, усупереч деяким судженням, потребують кардинального розширення.

Знакові процеси

Січневий індекс споживчих цін було складно спрогнозувати навіть за кілька днів до його оприлюднення. Хоча б тому, що й досі незрозуміло: чи буде інфляція за перший місяць 2007-го враховувати підвищення комунальних тарифів у Києві й якою мірою, через його сумнівну юридичну легітимність. Бо, за оцінками експертів, тільки підвищення вартості послуг ЖКГ у Києві в 3,5 разу має призвести до додаткового збільшення загальнонаціонального індексу інфляції на 0,7—1%.

Раніше Мінекономіки прогнозувало прискорення зростання споживчих цін в Україні в січні 2007 року до 1,2—1,5%. І підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги серед «основних чинників, які впливали на формування інфляційних процесів у січні», таки фігурувало. Як і «зниження коштів на рахунках уряду наприкінці 2006 року і пов’язане з цим сезонне витрачання населенням коштів під час свят; можливе зростання інфляційних очікувань населення». Але чітких роз’яснень, чи закладено в прогноз ті самі київські 0,7—1%, ніхто не давав.

Жодних додаткових натяків ми не почули й від міністра економіки Володимира Макухи. У виступі міністра під час прес-конференції, яка відбулася 30 січня (з його текстом можна ознайомитися на сайті Мінекономіки), інфляційної теми він торкнувся лише мимохідь.

Звичайно, членам уряду складно зарахувати торішню інфляцію до своїх досягнень — як, наприклад, «повне виконання бюджетних завдань». Високопосадовець дуже хотів, щоб йому повірили, коли говорив про «прихований фіскальний дефіцит у розмірі 7 млрд. грн.», який існував на початку серпня. Оскільки, «виходячи з цієї ситуації, вдалося забезпечити пристойний рівень інфляції». Тобто оплесків не треба, але, як то кажуть, усе, що могли...

«Звичайно, вона (інфляція) досить висока, порівняно з країнами Європейської Союзу, — виправився Володимир Олексійович, — але слід враховувати істотне підвищення цін на енергоносії, що у свою чергу призвело до зростання цін на тарифи».

Ну і бог з ним, з роком минулим. Для нас важливіше, як житимемо в нинішньому. «На наступний рік (треба розуміти, 2007-й. — Ю.С.) планується забезпечити високі темпи зростання ВВП (на рівні 6,5%)», — нагадав міністр економіки. І висловив припущення, що «досягти таких результатів можна завдяки тому, що кон’юнктура на зовнішніх ринках, за оцінками Мінекономіки й експертів, на основні види товарів українського експорту залишається досить позитивною».

«Ми вважаємо, що реформи, які вже почалися й які будемо здійснювати, дадуть свій результат, насамперед реформи, спрямовані на поліпшення ділового середовища, умов ведення бізнесу в Україні. Вони також сприятимуть економічному зростанню», — так, без конкретики, стандартними фразами висловився міністр.

Але якщо стосовно зростання економіки якісь реформи називалися, то що буде зроблено для приборкання зростання цін — мовчання. Та й із приводу обгрунтованості закладеного в бюджеті інфляційного прогнозу (7,5%) міністр вважав за краще промовчати. Може, тому, що, сказавши зайве щодо цієї болючої теми, можна наразитися на рознос у керівництва, а може, не хотілося анонсувати таку «ринкову» антиінфляційну зброю влади, як Генпрокуратура.

Нагадаємо, що того ж дня генпрокурор Олександр Медведько повідомив, що його відомство доручило своїм місцевим органам «провести ревізії в кожній міській і обласній раді», й «у разі потреби буде вжито відповідні заходи прокурорського реагування». Як вам такий метод? Дивися, за підсумками року інфляція й «недовиконає» бюджетні прогнози...

Утім, навіть дозволивши приспати себе урядовим оптимізмом, ми не можемо забувати про існування іншої, ще важливішої проблеми. Це — найвища невизначеність і дуже слабка передбачуваність макро-, бізнес- і особливо інфляційного середовища. Навіть у розрізі півріччя. Хто знає, який, слідом за Генпрокуратурою, метод антиінфляційного регулювання задіють завтра...

Із цього питання в нас, як завжди, розбрід і хитання. Про що свідчать не тільки опубліковані нещодавно НБУ результати опитувань ділових очікувань, а й висловлювання високих посадових осіб.

На практично одностайну думку експертів, президент, звичайно, виглядав «красенем» 18 січня, коли, назвавши закладений у бюджеті рівень інфляції «далеким від реальності», спрогнозував на нинішній рік зростання споживчих цін у розмірі 11—12%. При цьому він підкреслив, що наполягає на перегляді парламентом і урядом макроекономічних показників, закладених у бюджет-2007. Про що начебто було домовлено ще наприкінці 2006 року.

Свою заяву Віктор Андрійович мотивував турботою про реальні доходи населення, які, за його оцінками, різко скоротяться цього року, якщо нічого не робити.

А де була ця турбота 22 грудня, коли, поставивши автограф під редакцією головного фінансового документа країни на 2007 рік, у якій так і не було враховано більшість його пропозицій, пан Ющенко фактично підписав пакт про капітуляцію в бюджетному протистоянні з правлячою коаліцією й Кабміном?

На жаль, роблячи згадані привселюдні заяви, президент далеко не в першу чергу піклувався про реальні доходи населення. Коли «добрий батько нації» картав за ще одну порушену обіцянку неслухняних «антикризовиків», реальною його метою було одержати політичні дивіденди. Тобто боротьба йшла за імідж і прихильність громадської думки.

І до біса правий Микола Азаров, який майже відкритим текстом звинуватив Ющенка в розкручуванні інфляційних очікувань: «Я не розумію тих посадових осіб, які, не маючи повноважень, заявляють про можливе зростання інфляції. Тільки Мінфін і Нацбанк можуть його прогнозувати. Я порадив би цим людям прислухатися й не створювати інфляційних очікувань своїми заявами».

З іншого боку, і пан Азаров, який стверджував, що «ми спроможні втримати інфляцію на рівні 7,5%», навряд чи готовий підписатися під цією заявою своїм віце-прем’єрським кріслом. Надто вже сумнівні шанси на виконання цього зобов’язання.

Так уже склалося, що з урядів у нас коли за щось і питають, так точно не за недотримання інфляційних обіцянок. От і виходить, що три останні роки інфляція регулярно — і значно — перевищувала закладений при формуванні держбюджету орієнтир.

Торік за плану 8,7% факт становив 11,6% (та й то лише завдяки неврахованому підвищенню київських тарифів); у 2005-му при запланованих 8,6% за фактом мали рівень інфляції 10,3%.

І 2004-го, коли Кабміном керували ті ж Віктор Федорович і Микола Янович, фактичний показник зростання цін перевищив план майже вдвічі (12,3% інфляції при закладених у бюджеті 6,3%). Але уряди йшли у відставку зовсім з інших причин.

До речі, не взаконене поправками до бюджету перевищення планової інфляції не заважає чиновникам анітрохи не вагаючись рапортувати про виконання й перевиконання планів за дохідними і видатковими статтями бюджету. Які розраховуються, виходячи саме з бюджетних макропрогнозів. Чи не з цієї причини пан Азаров так завзято відстоює запропонований його відомством семивідсотковий орієнтир? Адже підвищивши прогноз інфляції в півтора разу, доведеться брати на себе й вищі бюджетні зобов’язання...

Нацбанк осторонь?

У компетенцію НБУ прогнозування інфляції справді входить, і він мав повне право виступити арбітром у суперечці. А заодно спробувати поліпшити суспільні настрої, пообіцявши зробити все залежне від нього, щоб інфляція не вийшла за межі нехай не семи, так хоча б десяти відсотків.

Проте монетарне відомство відмовчалося. Певне, воліло не дражнити зайвий раз ні свого, нехай і слабкого, але все ж покровителя-президента, ні могутнього й крутого норовом першого віце-прем’єра. Держава державою, а крісла дорожчі. І інфляція, яка безпосередньо позначається на добробуті кожного громадянина цієї держави, знову стає заручницею політичної доцільності й пов’язаних із нею чиновницьких інтриг — пани чубляться...

А чому? Та тому що Нацбанк хоч формально і вважається в нашій країні досить незалежним і самостійним відомством, насправді таким не є. І за великого бажання навіть на найавторитетнішого главу Нацбанку політики можуть знайти чимало дієвих важелів впливу: крісло під ним, як показали події п’ятирічної давнини, все-таки хистке.

І куди нам до Польщі, в якій геніального Бальцеровича хоч і «пішли» тамтешні популісти-коаліціонери, але тільки після завершення його шестирічної каденції на посаді глави тамтешнього нацбанку. А за цей час він устиг практично повністю подолати інфляцію в країні, знизивши її з 11 до 1%. І заодно — домогтися мало не найнижчого у світі рівня реальних відсоткових ставок.

Утім, особливо заздрити полякам усе ж не варто: заміну Бальцеровичу правляча коаліція підшукала не бозна-яку. До того ж із вуст її видних представників лунають погрози обмежити незалежність польського центробанку, яка, на їхню думку, є неприйнятною. Вам це нічого не нагадує?..

Не далі як у середині січня антикризова коаліція заповнила парламентську квоту в Раді НБУ настільки яскравими своїми представниками і «великими» економістами, як Сергій Клюєв, Борис Колесников, Василь Горбаль, Ігор Прасолов і Михайло Гончаров. Ніхто, здається, не чув про видатні заслуги цих панів у їхній практичній або теоретичній діяльності на макроекономічній ниві. Зате про їхні дуже навіть конкретні зв’язки з дуже конкретними комерційними банками знає багато хто. Як же в цьому разі дотримано такого популярного гасла відділення влади від бізнесу?

Найбільш прикро, що приклад заповнення квот у Раді НБУ за критерієм, відмінним від професіоналізму, подав два роки тому сам колишній глава Нацбанку, а нині — глава держави Віктор Ющенко...

І чи така вже важлива та впливова Рада НБУ? Тим, хто в цьому сумнівається, нагадаємо, що парламент уже домагається внесення до закону про Нацбанк поправок, які, коли їх приймуть, істотно посилять вплив Ради на правління НБУ. І це, з огляду на злагодженість законотворчої діяльності коаліції, може бути тільки першою ластівкою...

Уже майже два роки періодично з’являється інформація про наміри уряду й Нацбанку підписати спеціальний меморандум, основним завданням якого є конкретизація сфер повноважень і відповідальності в інфляційних питаннях. А заодно — формалізація завдань обох структур підтримки цінової стабільності в країні.

Відразу зауважимо: ми не схильні переоцінювати реальну дієвість документів, які йменуються «меморандумами», «універсалами» тощо. Як на це розраховувати, якщо й законів у нашій країні влада додержується тільки тоді, коли їй це зручно? І все ж нацбанківсько-урядовий меморандум ліпше, ніж нічого. До того ж він міг би стати основою для подальшого вдосконалення як законодавчої бази, так і ментальності нашої політичної верхівки.

Останній раз обіцянка прийняти цей документ «до кінця року» вийшла з надр Мінекономіки в листопаді 2006-го, коли жовтневий індекс споживчих цін урешті-решт переполошив чиновників. Хтось чув, що цей документ прийнято?

Усе збираємося...

Також не перший рік досить активно обговорюється (але занадто вже ліниво реалізується) намір грошово-кредитної влади перейти до режиму так званого інфляційного таргетування.

Простою людською мовою це означає конкретизацію головної функції Національного банку — перехід від такого розпливчастого поняття, як стабільність національної грошової одиниці, до забезпечення допустимих параметрів зростання цін. Які за бажання можуть установлюватися навіть на законодавчому рівні.

Формально НБУ вже давно оголосив своєю головною метою саме контроль над інфляцією. Як її допустимий рівень він приймає орієнтир, що закладається в бюджеті, вписуючи його в основи грошово-кредитної політики.

Але на практиці для реалізації цієї мети в Нацбанку немає ні достатніх повноважень, ні потрібної сфери компетенції, ні належного переліку інструментів. Головна причина? Хоч і визнана європейцями ринковою, вітчизняна економіка насправді такою не є.

По-перше, за роки ринкових перетворень наша економіка так і не обзавелася одним із ключових атрибутів — повноцінними фінансовими ринками, за допомогою яких монетарні влади й мали б регулювати процес грошового обігу.

Показовий приклад — символізм облікової ставки НБУ, яка використовується винятково як індикатор намірів регулятора. На початку червня, коли інфляційна статистика розчулила чиновників, ставку було знижено з 9,5 до 8,5%, як сигнал про майбутні грошово-кредитні послаблення, які не забарилися.

Проте в листопаді, коли за підсумками 10 місяців із початку минулого року зростання споживчих цін (8,7%) перевищило облікову ставку, підвищити її чомусь «забули». Але ж, відповідно до затвердженого самим Нацбанком положення про процентну політику, облікова ставка як орієнтир ціни на гроші має підтримуватися на позитивному реальному рівні відносно рівня інфляції (тобто бути вищою за нього).

По-друге, попри більш як півтора десятиліття боротьби за роздержавлення економіки, надмірними залишаються як регуляторний вплив на її чиновників, так і її частка, яка перерозподіляється через бюджет (а виходить, за чиновницькою волею). Зокрема існує надто довгий перелік адміністративно регульованих цін (на енергоносії, зерно й деякі ключові для життєзабезпечення громадян послуги).

Із цих причин Нацбанк має лише обмежений вплив на інфляційні процеси в країні. Про що його представники, озброївшись таким показником, як базова інфляція (що не враховує зміни цін на паливо й адміністративно регульовані послуги), не стомлюються нагадувати. Особливо коли параметри зростання споживчих цін зашкалює — певне, у такий спосіб монетарне відомство попереджає можливі критичні випади на свою адресу.

Озброївшись цією надійною, на його погляд, «відмазкою», Нацбанк не дуже-то й бореться за розширення й конкретизацію своїх повноважень. Адже навіть прерогатива встановлювати офіційний орієнтир інфляції в країні все ще залишається за Мінфіном. А що? Немає повноважень — немає й відповідальності...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі