Іноземні інвестиції: проблеми та перспективи

Суспільство в очікуванні істотного збільшення обсягів іноземних інвестицій. Із ним пов’язують можливості запобігання економічній стагнації, у небезпечну фазу якої втягується українська економіка. На ньому постійно акцентує увагу президент. Переконаний, що ставку на збільшення обсягів іноземних інвестицій робитиме і новий уряд. Наскільки виправдані такі очікування? Чи можуть справді іноземні інвестиції стати основою не лише повернення до високих (на рівні 8—10%) темпів зростання, а й істотного прискорення інноваційного відновлення української економіки — нашого пріоритетного завдання?

Загальні тенденції

Необхідно виходити з того, що значне прискорення темпів зростання прямих іноземних інвестицій (ПІІ) — одна з визначальних характеристик інтенсифікації глобалізаційних процесів, транснаціоналізації системи міжнародних фінансів. Лише в період від 1990-го по 2003 рік загальний обсяг ПІІ в світовій економіці зріс з 1954 млрд. до 7123 млрд. дол. До того ж зазначена динаміка супроводжувалася розширенням потоків іноземних портфельних інвестицій, як і загалом — випереджальним зростанням обсягів зовнішньої торгівлі. Важливо враховувати: темпи відповідного зростання ПІІ істотно перевищують кумулятивні (внутрішні + зовнішні) вкладення в основний капітал, що прийнято вважати одним із найважливіших індикаторів інтернаціоналізації відтворювальних процесів. Якщо 1999 року частка ПІІ в загальному обсязі капіталовкладень у світі становила 4,3%, то в 2003-му — 10,1%.

Не можна сказати, що в попередні роки наша країна цілком випадала з цього процесу. Якщо на кінець 1999-го ПІІ в Україну дорівнювали 2,8 млрд. дол., то на 1 липня ц.р. — 9,1 млрд. Лише за один 2004-й їхній обсяг зріс на 1930,3 млн. дол. (23%). Однак ці показники істотно поступаються динаміці ПІІ в країнах Центральної та Східної Європи (ЦСЄ). 2004 року в загальному обсязі капітальних інвестицій в Україні ПІІ становили лише 3,6%, тоді як у країнах ЦСЄ — близько 15%. Лідером серед тамтешніх країн є Чехія, де на душу населення припадає 2,6 тис. дол. ПІІ, тоді як у Польщі — 1,2 тис., а в Україні — лише 192 дол.

Природно, очікуване поліпшення загальноінвестиційного клімату, як і проголошена урядом політика приватизації великих інвестиційно привабливих стратегічних об’єктів можуть значно змінити існуюче становище. Особливу роль може також відіграти вступ України до СОТ. Відповідно до існуючих розрахунків (див. Стратегія економічного й соціального розвитку України на 2004—2015 рр.), для забезпечення в період до 2015 року прогнозованого зростання ВВП у 2,4 разу потрібно збільшити капіталовкладення як мінімум учетверо. При цьому обсяг ПІІ має збільшитися більш як уп’ятеро-ушестеро, досягнувши на кінець відповідного періоду 35—40 млрд. дол. Передбачається, що частка ПІІ в структурі кумулятивних інвестицій зросте до 8—10%.

Розумію умовність цих прогнозів, в обгрунтуванні яких брав участь, але інших у нас наразі просто не існує. Логіка таких прогнозів спирається на моделювання ситуації, що відповідає світовим процесам і забезпечує випереджальні темпи зростання ПІІ та більш як дворазове підвищення їхньої питомої ваги в структурі кумулятивних капвкладень.

Говорячи про таку інвестиційну перспективу, важливо враховувати обгрунтовану ще в першій половині минулого століття відомим американським економістом В.Мітчеллом (1874—1948) закономірність, відповідно до якої іноземні інвестиції не лише не можуть стати визначальними в структурі кумулятивного інвестування, а й справити «імпульсний ефект», узявши на себе функцію «стартового прискорювача» в нагромадженні інвестицій. Аргументація тут зрозуміла: капітал завжди вибірково ставиться до можливостей інвестиційного процесу та з урахуванням дуже широкого спектра економічної й політичної кон’юнктури вміє диференціювати сферу своїх інтересів. В умовах поглиблення інтернаціоналізації економіки можливості такої диференціації постійно розширюються. У цьому зв’язку розраховувати на широкомасштабні ПІІ можна лише за умови вже досягнутої досить високої інвестиційної активності національного капіталу. Іноземний інвестор ніколи не піде на ризики вкладання в економіку з паралізованою інвестиційною системою, в економіку, в якій власний інвестиційний потенціал використовується лише частково.

Окреслена проблема зовсім не абстрактна. У нас є всі підстави припускати: досягнуті останніми роками темпи збільшення капітальних інвестицій (2003-й — 31,3%, 2004-й — 28,0%) створювали досить хорошу основу і для істотного прискорення припливу ПІІ. Йдеться про фактичне подолання необхідного для такого прискорення критичного порога внутрішніх капвкладень, про інвестиційну базу, здатну забезпечити випереджальну динаміку ПІІ й поступове підвищення їхньої питомої ваги.

Ситуація істотно змінилася цього року, коли темпи зростання інвестицій в основний капітал упали до 8,5%, що значно нижче від першого півріччя 2004-го (32,2%). Уперше за останні сім років статистика зафіксувала скорочення обсягів будівництва (січень—червень 2005 року — 92,3%). Природно, у такій ситуації наші очікування істотного прискорення припливу ПІІ не можуть бути занадто оптимістичними.

Цей висновок підтверджується й поточною статистикою: приплив ПІІ в першому півріччі зменшився на 14,4%. Водночас нерезиденти вилучили капіталу на 176,3 млн. дол. (У Росії за аналогічний період обсяг іноземного капіталу зріс на 37,4%.) Привертає увагу і те, що 62,6% приросту в першому півріччі ПІІ в нашу економіку — це надходження з офшорних зон — Кіпру й Віргінських Островів. Прогнози ж стосовно інтересу до нашої економіки серйозних іноземних інвесторів поки ще не справджуються.

Якісні аспекти

Коли йдеться про ПІІ, у тіні дуже часто залишаються їхні якісні аспекти. Маю на увазі не лише питання структури, а й принципово важливі політекономічні аспекти. Слід не спрощувати ці питання, уберегти себе від ейфорії, враховувати не лише позитивні, а й негативні наслідки ПІІ, не переоцінювати їхні макроекономічні функції та стабілізуючу роль, виявляти виправданий раціоналізм у відповідній політиці держави.

У цьому сенсі заслуговує на увагу досвід країн ЦСЄ, де роль іноземного капіталу оцінюється зовсім не однозначно. Високі темпи економічного зростання на початковому етапі інтенсивного припливу ПІІ змінилися їхнім істотним падінням. Критичного рівня досягло безробіття (Польща — 19%). Важким тягарем стали масштабна дефіцитність платіжного балансу (вона багато в чому перевищує критично припустимий рівень) і зовнішня заборгованість. Це типове явище для країн із високою часткою ПІІ. Далеко не завжди сприятливими є й структурні зміни, технологічні новації. Те, що в попередні роки (2000—2004) Україні вдалося істотно елімінувати такі деформації, пояснюється здебільшого специфікою інвестиційного процесу: його основою були не іноземні ін’єкції, а власні нагромадження. Це наш недолік, але водночас і наша істотна перевага.

З огляду на це необхідно розуміти: проблемою номер один в оцінці ролі іноземного капіталу завжди було й залишається питання про економічний (а зрештою — і політичний) суверенітет країн — реципієнтів ПІІ. Як свідчить світовий досвід, держави-реципієнти завжди виявляються не рівними за своєю економічною силою й носіями ПІІ (а це в багатьох випадках великі транснаціональні корпорації), що істотно звужує можливості захисту національних інтересів.

Слід також бути досить стриманим і в наших оцінках діяльності МВФ, котрий виступає в ролі інституціонального гаранта світового фінансового ринку і, відповідно, — ПІІ. Ми вже вийшли з дитячого віку, аби не розуміти й не брати до уваги весь спектр існуючих тут колізій. Проблема навіть не в абстрактно-економічних матрицях МВФ, що, як правило, не адаптовані до національних особливостей економіки, і через це в більшості випадків їхня некритична імплементація не в змозі гарантувати сталий розвиток. Важливо враховувати інше. За визнанням Генрі Кіссінджера, «програми МВФ завжди націлені на скорочення втрат кредиторів значно більшою мірою, ніж втрат боржників».

Потрібно бути коректними й у наших оцінках процесів глобалізації, одним із ефективних інструментів якої виступають, і про це йшлося вище, ПІІ. Зазвичай говорять про глобалізацію як про доконаний факт. Особисто я поділяю точку зору вчених, котрі розглядають глобалізацію як процес, що перебуває лише на самісінькому початку. Із цим пов’язані глибокі суперечності діючої моделі глобалізації, відображенням яких є, з одного боку, дедалі глибша соціально-економічна стратифікація між багатими й бідними країнами, з іншого — зростаюча технологічна диференціація між ними. У системі міждержавних відносин сформувалися механізми, здатні багато в чому стримувати можливості вертикальної міграції країн із нижчого на вищий технологічний рівень.

Не можна піддавати сумніву стимулюючу технічний прогрес функцію ПІІ, що виступають як головна передавальна ланка для нових технологій на світовому ринку. Проте в кожному конкретному випадку є обмежувальна лінія, переступити яку (з різних причин, у т.ч. і через дедалі гостріше суперництво між центрами нагромадження капіталу) експортери інновацій не можуть. Показовою є така статистика. У світовій економіці майже дві третини валових ПІІ припадає на розвинені країни (2003 рік — 64,5%), із них більша частина концентрується у високотехнологічних галузях. Фактично йдеться про замкнутий інвестиційний цикл, сформований на рівні зазначених країн. Відповідно до існуючих оцінок, на частку лише шести з них — США, Великобританії, Японії, Німеччини, Швейцарії та Нідерландів — припадає понад 95% доходів, отримуваних від ліцензій і патентів.

Показовим є негативне сальдо ПІІ США. Воно досягло на початок 2002 року 2,3 трлн. проти 343 млн. дол. у 1995-му. 2001 року прямі закордонні інвестиції США становили 2,2 трлн. дол., а відповідні надходження з-за кордону — 2,5 трлн. Дефіцит поточного рахунку платіжного балансу США, який в останні чотири-п’ять років щороку збільшувався приблизно на 100 млрд. дол., перевищив у 2004-му 6% ВВП. Протилежність цьому — країни Африки, на частку яких припадає лише 1% світового потоку ПІІ. Водночас, за оцінкою Світового банку, у 1990-х роках близько 40% приватного капіталу країн Африки зберігалося за межами континенту, фактично фінансуючи тим самим інші частини світової економіки.

Як діяти в цій ситуації? Відмовитися від глобалізації? Нонсенс. Глобалізація — це об’єктивний процес і через це не може розглядатися в контексті альтернативи: добро чи зло. Проблема в іншому. Ідеться про вибір моделі, у рамках якої реалізується політика залучення ПІІ й інтеграції, зокрема й на їхній основі, у систему глобалізаційного процесу. Із урахуванням знов-таки світового досвіду можна вести мову про дві базові моделі такої інтеграції.

Перша з них — інтеграція в межах так званої наздоганяючої стратегії. Принципи такої стратегії зрозумілі: будь-яке суспільство, котре відстало в своєму розвитку, має прискореними темпами, зокрема й за сприяння ПІІ, пройти шлях розвинених країн. Ідеться про досвід передусім країн Латинської Америки, на основі якого будувалися демонстраційні моделі МВФ. Принципам згаданої стратегії віддавали перевагу в попередні роки реформ і ми.

Констатуючи це, потрібно визнати й інше: практика розвитку останніх десятиліть незаперечно довела фактичний провал наздоганяючої стратегії. Насправді йдеться про стратегію адаптації «другого» світу до потреб розвинених країн, консервацію існуючої ієрархії економічних відносин, різнорівневої системи міжнародного поділу праці, що склалася сьогодні. Нинішній центр, або «глобальне ядро» (Збігнєв Бжезинський), сформувався за участі ресурсної бази (в її широкому розумінні) багатоповерхової за своєю природою «периферії», і без її подальшого використання забезпечити власний розвиток не може. Не міг раніше, не може й тепер. Як свого часу метрополія не могла існувати без колоніальних володінь, так і сучасний цивілізаційний центр немислимий без багатоярусної периферії.

Нам потрібно піднятися до розуміння цих вельми не приємних для нас, але водночас принципово важливих реалій, враховувати, що існує й альтернативна модель інтеграції в систему глобальної економіки. Вона також добре відома. Це модель країн Східної Азії, котрі сприймають глобалізацію (як і ПІІ) на своїх власних умовах. Головне в ній — використання особливого роду протекціонізму: свідомої протидії негативним аспектам ПІІ, протиставлення їм активної політики зміцнення національного капіталу, здатного на рівних не лише конкурувати, а й співробітничати з іноземним інвестором.

Найпоказовішою в цьому сенсі була економічна політика Південної Кореї в 70—80-х роках, спрямована на «вирощування» великих національних корпорацій, які стали в подальшому не тільки основним носієм внутрішніх інвестицій, а й опорою держави в «керованій» інтеграції в структури світового господарства. Стимулюючи конкретні інвестиційні проекти, держава тим самим сприяла підвищенню конкурентного рейтингу національного капіталу на світовому ринку, створювала шанс місцевим компаніям дорости до глобальних стандартів.

Природно, що в цьому разі не обійшлося без сплеску корупції. Але це вже інший аспект аналізованої проблеми. Контролюючи понад 50% виробленого в країні ВВП, п’ять найбільших фінансово-промислових груп Південної Кореї, які зміцнилися нині на основі відповідної політики, є найбільш інтегрованими в світовий економічний простір структурами. Те, що сьогодні Республіка Корея в рейтингу країн за індексом технологічного рівня посідає дев’яте місце, випереджаючи таких грандів, як Німеччина, Великобританія, Франція й Канада, доводить ефективність розглянутої моделі (Україна в цьому рейтингу посідає 83-тє місце). Якщо 1954 року ВВП Південної Кореї становив лише 1,7 млрд. дол., то в 2003-му — понад 400 млрд.

Прикладом ефективності політики «керованої» інтеграції в системи світового господарства може служити й Китай. У доповіді Національної ради з питань розвідки США Global Trends-2020 акцентується увага на тому, що КНР має всі необхідні передумови для того, аби не тільки вийти до 2020 року на друге місце в світі за обсягом ВВП, а й стати «технологічним лідером», перебрати на себе роль «глобального локомотива», який у змозі вже тепер істотно потіснити США, передусім на східно-азіатських ринках. Показово, що частка ПІІ в економіці Китаю, як і Кореї, порівняно незначна. До того ж процес поглинання американських велетнів китайськими компаніями, що спостерігається останніми роками, — ще один доказ сказаного. Сьогодні Китай перетворюється з переважно імпортера на активного експортера ПІІ.

Перспективи

Акцентую увагу на цих, здавалося б, далеких від нашої конкретики глобальних за своїм змістом проблемах для того, аби показати всю важливість формування глибоко осмисленої, кореспондованої з базовими довгостроковими пріоритетами нашої держави стратегії інвестиційного процесу, логіки нашої інтеграції в структури глобальних фінансових ринків, нашої політики стосовно ПІІ. Можливості посилення впливу на процеси модифікації економічного потенціалу країни, які нині формуються, визначають, як мені видається, принциповий інтерес до порушених питань. На мою думку, має йтися про формування (з урахуванням світового досвіду) конструктивної моделі паритетної взаємодії національного й іноземного капіталу, пріоритетами якої повинні стати, з одного боку, політика активного державного захисту позицій національного капіталу, з іншого — стимулювання не лише (й, можливо, навіть не стільки) кількісного зростання ПІІ, а й їхніх якісних аспектів.

Ідеться передусім про формування механізмів, що впливають на структуру ПІІ. Логіка останньої в її нинішньому вигляді містить у собі загрозу перетворення країни на сировинний придаток, складальний цех індустріального виробництва, низько- й середньокваліфікованої робочої сили. 2004 року найбільші обсяги приросту іноземного капіталу зафіксовано по операціях із нерухомістю (69,3%), у хімічній і нафтохімічній промисловості (47,8%), оптовій торгівлі (39,4%), харчовій промисловості (23,7%), на підприємствах, котрі займаються фінансовою діяльністю (22,3%). Саме ці ланки української економіки поглинають основну масу ПІІ. Не маю жодних заперечень, але водночас вважаю правомірним запитання: чому поза полем зору іноземних інвесторів досі залишаються високотехнологічні галузі, зміцнення потенціалу яких вважається пріоритетом нашого суспільства, нашим стратегічним інтересом? Показово, що на 1 липня ц.р. у галузях вітчизняного машинобудування було зосереджено лише 7,4% валових ПІІ.

Політика активного регулювання ПІІ — досить поширена в світовій економіці практика. Прикладом може бути Чехія, законодавством якої на етапі підготовки до вступу в ЄС передбачалася широка й ефективна система фіскальних пільг, наданих іноземному інвестору у разі дотримання визначених державою умов. Ідеться про регулювання відповідними інструментами мінімальної суми інвестицій, їхньої галузевої структури, кількості створюваних на їхній основі робочих місць (не менше 300), частки ПІІ, що спрямовуються на придбання машин і устаткування, та ін. Такий досвід, як і відповідна політика інших країн, можуть бути творчо використані й нами.

Загалом я виходжу з того, що, попри істотне падіння в першому півріччі темпів збільшення ВВП, українська економіка зберігає досить вагомий потенціал. За моїми оцінками, 4,5—5,5% зростання ВВП за підсумками поточного року й 6—7% у майбутньому — це ті (досить вагомі) реалії, які за адекватної економічної політики нам під силу. У моєму розумінні адекватна політика економічного зростання — це передусім підвищення на п’ять-шість відсоткових пунктів норми нагромадження й відповідне зниження рівня державного споживання. Якщо 2004 року видатки зведеного бюджету дорівнювали 29,4% ВВП, то в першому півріччі поточного — 32,7%. У результаті з урахуванням витрат Пенсійного фонду рівень держспоживання в Україні наближається до половини новостворюваної вартості. Ситуація складається тупикова. На жаль, на офіційному рівні про це наразі навіть не говориться. Тим часом створення сприятливого інвестиційного клімату — основи стабільно високих темпів зростання ВВП — залежить передусім від позитивного розв’язання цієї проблеми. ПІІ в очікуваних обсягах прямо й безпосередньо також кореспондуються з цим. Іншого просто не існує.

Коментуючи 1998 року наслідки світової фінансової кризи, The Financial Times писала: «Значення прямих іноземних інвестицій у розвитку економік, які формуються, важко переоцінити. Однак спрощений підхід до цієї проблеми може мати фатальні наслідки. Лише підготовлені та майстерні навігатори зможуть вести свій корабель у цьому океані». Можу з усією відповідальністю сказати: останніми роками в нас з’явилися такі висококласні навігатори. Проблема — у довірі до них, в ефективному використанні їхніх знань, у подоланні знову реанімованого принципу верховенства політики над економікою. Час лікує. Хочеться вірити, що й ці колізії минущі.