Досвітній вогонь. У 1965 році з’явився всесвітньо відомий памфлет Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Івана Михайловича Дзюбу я знаю не так уже й близько і не так давно (років 11—12). Та чомусь мені здається, що я знайшов ключ до розуміння цієї людини. Насамперед це — ні з чим незрівнянна нібито наївність. Не можу забути, як Дзюба, ставши у 1992 році міністром культури (працював до 1994 року), дав (не публіці, а самому собі) слово, що не користуватиметься службовим автомобілем, оскільки вбачав у цьому щось негарне. Однак невдовзі констатував, що не лише без авта, а й з ним не встигає на наради, зустрічі та інші ділові заходи, які є неодмінним атрибутом міністерського життя-буття.

З іншого боку, послухавши виступи Дзюби на різних представницьких зібраннях, звернувши увагу на його неквапливу, позбавлену «акторсько-ораторських» ефектів (а радше, схожу на шкільну) манеру викладу матеріалу, я усвідомив, як міцно, сказати б, «залізно», ці виступи «скроєні». У них концептуально і сюжетно все завжди «на місці», оскільки промови ці серйозно продумані. Ще більше в цьому переконують Дзюбині публікації, зокрема знаменитий памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Та спочатку — про наївність. Справді, треба бути наївною людиною, щоб у найпохмуріший час (коли брежнєвський антидемократичний «стабілізець» прийшов на зміну хрущовській — хай і обмеженій, але все-таки — «лібералізації») заходитись переконувати партійно-державних владоможців, що «сьогодні українець, відданий справі комуністичного будівництва, має всі підстави бути неспокійним за долю своєї національності…».

Наївність полягала і в тому, щоб давати друзям та знайомим (це в умовах тотального доносительства) читати чорнові варіанти праці. Ще більш наївно було надіслати памфлет по його завершенні водночас на адресу кількох владних інстанцій — першого секретаря ЦК Компартії України, «амбівалентного» Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР, консервативного (без лапок!) Володимира Щербицького, ще й ЦК КПРС у Москву. Один примірник було надіслано і Олександру Твардовському, головному редактору журналу «Новый мир» (це видання на той час залишалось оплотом радянської ліберальної інтелігенції).

У січні 1972 року тоді ще не заарештований, але вже допитуваний Дзюба напише розлоге «Пояснення», адресоване КГБ при Раді Міністрів УРСР. Він згадував, що «зламним моментом» у його біографії став 1965 рік, коли почалися арешти тих, хто виступав за інтереси української культури: «Серед заарештованих тоді було кілька моїх знайомих і друзів, і це дало, можливо, гострий емоційний порив до написання листа». Пояснюючи, що арешти не можуть бути методом розв’язання наболілих проблем у питаннях української культури, мовній ситуації, Дзюба переконував в тому, що «відчувалася загальна потреба якогось «роз’яснення», якогось виступу в цій справі. Офіційні кола мовчали. Серед тих, хто багато в чому не погоджувався з офіційною національною політикою, не знайшлося кому виступити одверто, принципово і на всю широчінь питання. Тоді довелося взятися за цю справу мені».

«Класики» як союзники

Молодий, але вже на той час популярний літературний критик-нонконформіст, Дзюба зробив своїми союзниками «класиків марксизму-ленінізму». Він вільно оперував їхніми висловлюваннями, аналізував праці, а також доволі професійно використовував інші джерела — стенограми партійних з’їздів доби «коренізації»/«українізації», постанови партз’їздів і уряду, праці тодішніх керівників і партійних лідерів, статистику, публіцистику, літературні твори. І все це виглядало переконливо.

У вже згаданому поясненні у січні 1972 року Дзюба запевняв: суть його праці полягає в констатації того, що «все ненормальне в національній сфері випливає не з принципів соціалізму й ленінської національної політики, а з порушень і викривлень цих принципів…».

Одного разу я запитав Івана Михайловича, чи справді він був щирим у поясненнях такого роду. Дзюба уважно на мене подивився, подумав і сказав, що тоді — так, його щирість (себто, за моїм визначенням, «наївність») не підлягала сумніву. Якщо вчитатись у текст, то в це можна повірити.

З самого початку автор «Інтернаціоналізму…» піднімає розмову на солідний теоретичний рівень, торкаючись значення так званого національного питання, таких понять як «національне почуття», «національна свідомість», «національні обов’язки», «український буржуазний націоналізм», «російський шовінізм» тощо. Він підкреслює, що національна справа є справою всього народу і кожного громадянина, а відтак ніхто на має права мовчати, коли бачить «щось неподобне».

Оце «неподобне» Дзюба виводив передусім із порушень заповітів «класиків», а також перекручень принципів національної політики за часів Леніна. Нині можна (як дехто й робить), іронізувати над таким підходом: мовляв, немає підстав говорити про «нереалізовані альтернативи» або жорстко протиставляти ленінський і сталінський варіанти побудови багатонаціональної держави.

Це так, але не поспішаймо. На початку 1920-х років Леніна цікавив широкий геополітичний контекст того, що відбувалося в Росії. Він ще не відкидав ідеї світової революції, але тепер дедалі частіше пов’язував її не з Заходом, а зі Сходом. А багатонаціональний і складний Схід потребував обережності й гнучкості саме в національному питанні. Ленін і Сталін мали спільну мету — збереження потужної і багатонаціональної Росії. Йшлося лише про те, якими методами реалізувати цей політико-державний імператив. Коли до Леніна, який хворів, надійшов сталінський проект «автономізації», він спочатку не піддав його критиці по суті, а лише зауважив, що Сталін має прагнення «поспішати».

Однак невдовзі ленінська позиція зазнала коректив, себто виникла певна відмінність між ленінським і сталінським підходами. І, наполягаючи на цьому, ще тоді, у середині 1960-х років, Дзюба не помилився, коли доводив, що Сталін, який, як відомо, критикував ленінський «лібералізм» у національній політиці і який вдало відсунув хворого Леніна з тодішнього політичного олімпу, послідовно втілював у життя русифікаторськи-централізаторську політику.

Звісно, Дзюба, пишучи свій памфлет, не міг знати багато чого з того, що відомо нині. Прикладів тут чимало. Зокрема, зберігся надзвичайно важливий сталінський лист, датований 22 вересня 1922 року. Незважаючи на його значення для правдивого розуміння багатьох подій (а можливо, саме через це), він пролежав в архіві до 1989 року і лише тоді був надрукований у журналі «Известия ЦК КПСС».

Сталін писав:«Тов. Ленін! Ми прийшли до такого становища, коли існуючий порядок відносин між центром і окраїнами, тобто відсутність всякого порядку і повний хаос, стають нестерпними, створюють конфлікти, образи і роздратування, перетворюють на фікцію так зване єдине федеративне народне господарство... Одне з двох: або справжня незалежність і тоді — невтручання центру, свій НКЗС, свій Зовнішторг, свій Концесійний комітет, свої залізниці, причому питання загальні вирішуються в порядку переговорів рівного з рівним… або справжнє об’єднання радянських республік в одне господарське ціле з формальним поширенням влади РНК, РПО і ВЦВК РСФРР на РНК, ЦВК і економради незалежних республік, тобто заміна фіктивної незалежності справжньою внутрішньою автономією республік в розумінні мови, культури, юстиції, внусправ, землеробства тощо...».

Цікавим було сталінське пояснення цієї позиції:«За чотири роки громадянської війни, коли ми внаслідок інтервенції змушені були демонструвати лібералізм Москви в національному питанні, ми встигли виховати серед комуністів, всупереч своєму бажанню, справжніх і послідовних соціал-незалежників, які вимагають справжньої незалежності в усіх смислах і розцінюють втручання Цека РКП і як обман і лицемірність з боку Москви… Ми переживаємо і таку смугу розвитку, коли форма, закон, конституція не можуть бути ігноровані, коли молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність (Підкреслення моє. — Ю.Ш.) відмовляється розуміти як гру, вперто приймаючи слова про незалежність за чисту монету і так само вперто вимагаючи від нас проведення в життя букви конституції незалежних республік».

Хоча Ленін, як відомо, оголошував «бій великоросійському шовінізмові», одначе і за його проектом комуністична партія для всіх республік повинна була залишатися єдиною, тобто «націоналізація» республік залишалася в руках московського ЦК, а не в руках «націоналів». Партією фактично керував Сталін. Він і його прибічники створили союз республік за своєю власною формулою з очевидною гегемонією Росії.

Дзюба торкається й цих проблем, доходячи висновку про формальний характер декларованого суверенітету УСРР. Посилаючись на полеміку на Х і ХІІ з’їздах РКП(б), на матеріали пізнішого періоду, він підкреслює, що насправді не велася боротьба з російським державницьким шовінізмом, а після сталінського тосту, виголошеного у червні 1945 року, — «За великий русский народ!» — почалася справжня оргія «русского приоритета», наслідки якої були глобальними для всіх народів СРСР.

Нарешті, свої оцінки і висновки Дзюба підкріплював багатьма прикладами з економічної, управлінської, соціальної і мовно-культурної сфер. Читачеві ставало зрозуміло: за таких умов розмови про інтернаціоналізм — це просто «художній свист», оскільки насправді йдеться про цілеспрямовану русифікаторську політику, яка до того ж суперечить «марксистсько-ленінським засадам».

Sapienti sat — розумному досить!

Хоч би скільки Дзюба клявся у памфлеті в повазі до «першоджерел», виникало простеньке запитання: що ж це за «джерела» такі, якщо ними можна маніпулювати (і Сталін, і Хрущов, і Брежнєв завжди розписувались у незмінній повазі до Леніна) і якщо вони призвели до таких негативних наслідків?

Таким чином, «наївність» Дзюби не була вже аж такою простою. Тим більше що у фіналі своєї розвідки він наполягав: «процес денаціоналізації й русифікації є колосальним мінусом для справи соціалістичного демократизму і має об’єктивно реакційне значення».

За словами самого Дзюби, його праця мала потрійну заадресованість. Насамперед писалася вона для партійно-державного керівництва СРСР і УРСР, якому посилався message про порушення й відступ від ленінської спадщини. По-друге, Дзюба апелював до частини російського і русифікованого населення в Україні, насамперед з числа інтелігенції, яка не бачила справжнього стану справ у національній сфері в Україні і слугувала режимові у здійсненні русифікаторської політики. (Недаремно у праці чимало уваги приділено аналізу тези «Кто этим украинцам запрещает говорить по-украински?!»). По-третє, памфлет адресувався, власне, українцям, тим, хто хотів розібратися, що діється з Україною, молоді, яка була в розгубленості.

Дзюба «влучив» у всіх трьох адресатів. Його праці читали в найвищих інстанціях. Наприклад, молодший син Петра Шелеста Віталій згадував:«Цікава ситуація з книгою Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Вона була у батька майже настільною. Він її читав, плювався, говорив, що так не можна, я відповідав, що є факти, їх треба осмислити».

Працю Дзюби прочитав не лише Шелест, її скорочений варіант було розіслано в обкоми партії для ознайомлення. «Інтернаціоналізм…» прочитали у найвищих керівних інстанціях у Москві. Її читала російськомовна інтелігенція й учасники руху боротьби за права людини в СРСР. Нарешті, в Україні праця пішла «в народ», її передруковували, розповсюджували, передавали з рук у руки, вона була популярна, зокрема, серед студентства. Повною мірою це з’ясувалося, коли на початку 1972 року розпочалися арешти в Україні, що супроводжувалися неодмінним вилученням Дзюбиної праці.

Тоді чекісти постійно цікавились, яке враження справляв памфлет на тих, хто його читав. Ось, наприклад, уривок з одного зі свідчень: «З твором Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» я ознайомився прочитавши її в рукопису, а також прослухавши передачі закордонних радіостанцій. На той час, коли я знайомився з цим твором, я поділяв погляди, які в ньому висвітлював автор. Під впливом цього твору в мене сформувалися деякі погляди на нашу радянську дійсність, які, як я зрозумів після бесіди зі мною прокурора Кам’янко-Бузького району в березні 1972 року, були невірні…».

Не ставлю під сумнів такого роду свідчення, хоча вони й давалися у специфічних умовах. Текст «Інтернаціоналізму…» направду справляє враження. За таким собі наративним «адажіо», за неквапливою розповіддю автора, його тезами, аналізом, висновками час від часу виникає своєрідне політико-ідеологічне «крещендо», яке бере читача у полон: «…Не все те інтернаціоналізм, що на інтернаціоналізм виглядає... І не все те націоналізм, що противна сторона оголошує націоналізмом чи сепаратизмом. Не все те братерство, що на братерство претендує».

Або: «…Русифікаторському насильству я пропоную протиставити одне: свободу публічного і чесного обговорення національних справ, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення…

Тоді не треба буде стежити за кожним українським словом… І не доведеться запаковувати в кадебістські «ізолятори» людей, вся «вина» яких у тім, що вони люблять Україну синівською любов’ю і тривожаться її долею…».

Влада зрозуміла, що має справу з текстом, здатним мобілізовувати і виховувати, а головне — написаним формально на «залізобетонних» марксистсько-ленінських засадах. Із цим треба було щось робити, тим більше що «Інтернаціоналізм…» потрапив за кордон і його почали перевидавати різними мовами. Особливо дратувало те, що видання здійснювались, як правило, під егідою компартій різних країн, себто «своїх» же, «братів» по руху.

Найкращий спосіб дискредитувати текст — очорнити в очах суспільства репутацію його автора. І ця робота розпочалася з різноманітних публікацій, метою яких було довести, що автор «Інтернаціоналізму…» не мав тих благородних намірів, які задекларував, що він антирадянщик і, ясна річ, націоналіст. Наприклад, у травні 1969 року в газеті «Вісті з України» з’явилася стаття Джона Віра «Вигадки й дійсність», у якій автор писав про розквіт української мови та культури, а також згадував Дзюбу, що «гуляє вулицями Києва, а думками витає в хмарах містичного націоналізму…».

У 1969 році Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном у Києві видрукувало книжку Богдана Стенчука «Що і як обстоює Іван Дзюба?». Насправді такого автора не існувало. Це було видання, підготовлене групою осіб, спеціально запрошених владою і «правильно зорієнтованих». Однак аргументи «Стенчука» виглядали настільки жалюгідно, що негайно були піддані нищівній критиці незаангажованими коментаторами. Зокрема, у березні 1970 року на появу «Стенчукового» опусу відреагував В’ячеслав Чорновіл, підготувавши рукопис «Як і що обстоює Б.Стенчук (66 запитань і зауваг «інтернаціоналістові»)».

Розплата

Восени 1969 року Київське відділення Спілки письменників України виключило Дзюбу зі своїх лав. Щоправда, Президія СПУ цього рішення не затвердила, але запропонувала Дзюбі написати заяву про відмежування від «забугорних» публікацій «Інтернаціоналізму…» (які, до речі, були зроблені без його відома і дозволу) та від тих, хто нагнітає «націоналістичний» ажіотаж навколо тексту і його автора. І Дзюба «здався»: заяву було написано й 6 січня 1970 року надруковано у «Літературній Україні».

Я навмисне написав у лапках «здався». Дзюба розумів, що його текст живе своїм життям, «працює» незалежно від автора. Та й ціна «каяття» в СРСР ще зі сталінських часів була добре відома. Однак адепти системи, що її наважився критикувати Дзюба, були не дурніші за нього: так, текст «працював» сам по собі, однак саме текст робив із його автора символа тих сил, які вважали систему недемократичною і обстоювали права українського народу. З текстом уже нічого не можна було зробити (хіба що коментувати й вилучати). Одначе зробити автора тексту символом не просто опозиційності, а небезпеки для суспільно-політичного ладу можна.

Тим більше що Дзюба і після «каяття» виступав на захист неправедно заарештованих, підписував листи протесту тощо. До того ж черговий тур викриття «націоналістів» в Україні вписувався у кремлівський стратегічний задум усунення Петра Шелеста (як такого, що займався «місництвом» і своєчасно не розгледів «націоналістичної» загрози) з посади першого секретаря ЦК КПУ. Це влаштовувало всіх — і Москву, і Щербицького, який інтригував і вже бачив себе на партійному «троні».

Одне слово, 13 січня 1972 року Дзюбу затримали на квартирі Івана Світличного, почали допитувати, а 18 квітня заарештували, інсценувавши перед тим його виключення зі Спілки письменників України. У характеристиці «літературно-критичної діяльності та громадської поведінки Дзюби І.М.», що була підписана головою правління СПУ України Юрієм Смоличем і секретарем парткому Василем Козаченком, зазначалось: «Особливої шкоди нашій країні завдала написана Дзюбою і потім надрукована за кордоном брошура «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

У лютому 1972 року спеціальна комісія під головуванням тодішнього директора Інституту історії Академії наук УРСР, академіка Андрія Скаби на прохання КГБ при РМ УРСР аналізувала працю Дзюби. На самому початку «Висновку» підкреслювалося, що «підготовлений Дзюбою матеріал «Інтернаціоналізм чи русифікація?» є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР», що Дзюба стоїть «по суті на ворожих, антирадянських позиціях», вдається «до шарлатанських прийомів використання висловлювань класиків марксизму-ленінізму з національного питання, спотворення і перекручення змісту їх творів, підтасування партійних документів».

22 лютого 1972 року було прийнято постанову ЦК КПУ «Про висновок на лист І.Дзюби та доданий до нього матеріал, надіслані до ЦК КП України». В основу рішення ліг висновок комісії, яку було створено в Москві, в ЦК КПРС, і яка констатувала «явно виражений антирадянський, антикомуністичний характер» твору Дзюби. Звернімо особливу увагу на останній пункт постанови: «(Протокольно) Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР (т. Федорчуку) посилити оперативну роботу по виявленню, присіканню діяльності і притягненню до відповідальності авторів матеріалів антирадянського і націоналістичного характеру («Програма української національної комуністичної партії», «Український вісник» та інш.) та осіб, які поширюють і пропагують ці матеріали».

Дзюбу почали перетворювати на теоретика «Укомуністів», себто «Української національної комуністичної партії». А це вже означало зовсім іншу статтю й інші наслідки для нього. Було проведено докладну лексико-стилістичну експертизу «Інтернаціоналізму…» та деяких інших праць Дзюби і документу під назвою «Програма укомуністів», що був вилучений під час обшуку 12 січня 1972 року у Євгена Сверстюка. Експертами були представники Київського педінституту імені Горького, Інституту мовознавства АН УРСР. Комісія завдання виконала: встановила, що автором «Програми укомуністів» є Дзюба.

Той зрозумів, що вирішується його доля. Він опротестував висновки комісії, яка, на його думку, зокрема, не врахувала «не одинакової, а в багатьох моментах прямо протилежної ідейної спрямованості «Програми…» та моїх документів, зокрема «Інтернаціоналізму чи русифікації?», хоча ця різниця відбилася на всій лексико-фразеологічній тканині порівнювальних творів». Понад те, на 312(!) аркушах Дзюба зробив власні нотатки, які засвідчили упередженість експертизи. Чекістам довелося призначити повторну експертизу. За це взялися два фахівці: А.Ковтуненко і А.Непокупний з Інституту мовознавства АН УРСР, які визнали, що Дзюба «не є автором анонімної «Програми укомуністів».

Отже, цю смертельну атаку проти себе Дзюба відбив. Одначе час перебування у внутрішній в’язниці КГБ зробив свою справу: 10 січня 1973 року на допиті, проведеному старшим слідчим, майором Миколою Кольчиком (він був одним із тих, хто постійно «працював» з Іваном Михайловичем) і помічником прокурора УРСР Макаренком, Дзюба частково визнав себе винним у пред’явленому обвинуваченні. І в «центрі» цього визнання опинилась саме праця «Інтернаціоналізм…»

Ось його слова з протоколу: «Об’єктивно цей твір набув антирадянського значення і використовується в антирадянській пропаганді». Тобто Дзюба нарешті вимовив те, що від нього хотіли почути, хоча у додатку до своїх свідчень наполягав, що не мав наміру «підривати чи послаблювати радянський соціальний лад». Однак і після цього майор Кольчик продовжував «контент-аналіз» Дзюбиної праці, підводячи до визнання того, що надзавданням його були «підрив та послаблення» радянської влади.

12 січня 1973 року Дзюбі оголосили про закінчення слідства. 18 січня він був ознайомлений з усіма матеріалами своєї справи. Власне, в цей самий день справу закрили, оскільки був складений обвинувальний висновок. Цей доволі великий за обсягом документ підписав Кольчик, а узгоджений він був із начальником слідвідділу КГБ при РМ УРСР Туркіним і головою КГБ при РМ УРСР Віталієм Федорчуком. Справу і висновок надіслали Прокуророві УРСР, а з Прокуратури вона пішла до Київського обласного суду. 12—16 березня 1973 року відбулося судове засідання. Дзюбу засудили до 5 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії, ще й стягнули з нього 300 карбованців судових витрат «в дохід держави».

Після цього, 27 березня 1973 року, Дзюба подав до Верховного суду УРСР касаційну скаргу, наполягаючи на тому, що не мав на меті послаблення і підрив Радянської влади: «Насправді я такої мети не мав і не міг мати, і суд, на мій погляд, її не довів». Дзюба просив переглянути кваліфікацію справи або зменшити міру покарання. 26 квітня 1973 року судова колегія в кримінальних справах Верховного суду УРСР розглянула скаргу і не задовольнила її.

«Розрахунок з минулим»,
що не відбувся

Дзюбу засудили, але з Києва, з Володимирської, 33, вивозити не поспішали. Організаторам його переслідування не вдалося зробити його автором програми неіснуючої «Української національної комуністичної партії», але тепер вони знов вимагали від нього каяття. Вимагали — не означає, що аж так прямолінійно тиснули. У Дзюби був «добрий» слідчий (його роль грав згаданий Микола Кольчик), а був ще «злий» (його ім’я не згадуватиму). Та, крім цього, був і ще один фактор. Затиснутий у повну ізоляцію у внутрішній в’язниці КГБ (до речі, її зруйнували, хоч туди б після серпня 1991-го варто було водити екскурсії), хворий і виснажений Дзюба, як помітили організатори його справи, сам переживав складні почуття, багато що переоцінював, еволюціонував.

У одному з 18 томів Дзюбиної справи я знайшов рукописний документ, який значною мірою пояснює психічний стан його автора. Тут не місце докладно аналізувати весь текст. Коротко кажучи, Дзюба обгрунтовує необхідність «подолання своїх помилок, розрахунку зі своїм минулим — кількалітнім відхиленням у громадянське і творче небуття». Більше — йдеться про те, щоб спростувати «Інтернаціоналізм…» Наприкінці рукопису є навіть план майбутньої публікації з п’яти розділів. Потреба такого «спростування» колишньої власної позиції обгрунтовується так: «Це потрібно і мені самому — для того, щоб оголити коріння своїх помилок, обітнути його, щоб душевно оздоровитися і вдихнути нове повітря. Це потрібно і для того, щоб застерегти інших людей від таких помилок, зокрема тих, хто збочив під впливом «Інтернаціоналізму чи русифікації?» — їх я прошу з довірою поставитися до моєї самокритики…» Дзюба наголошував: «Я певен, що мине лише кілька років, і моє ім’я буде асоціюватися не з «Інтернаціоналізмом чи русифікацією?», а з новими літературними працями».

І ось тут час знову сказати про наївність. Усі ці пропозиції Дзюби спростувати самого себе нагадували, скажімо, те, як Микола Хвильовий критикував «хвильовизм» або як притиснуті до лави підсудні, полум’яні в минулому адепти троцькізму, не менш пасіонарно критикували троцькізм. Але систему Дзюба не обдурив. Йому не дозволили написати «спростування» самого себе.

Він написав працю «Грані кристала», яку було видано англійською, українською і російською мовами і яку, за вказівкою з Москви, широко розповсюджували за кордоном. У ній, як зазначалося в одному із закритих партійних документів, «з марксистсько-ленінських позицій оцінюється розвиток і розквіт української радянської культури, її взаємодії з іншими братніми радянськими культурами…» Далі цитувати просто не варто — ви зрозуміли, про що йдеться.

У 1973 році Дзюбу помилували, що дотепер викликає дискусії. Мовляв, не «виправдав надії», «зламався» тощо. Я переконаний, що це не той дискурс, у який слід переводити розмову. В’ячеслав Чорновіл сказав якось, що Дзюбині твори репрезентують «філологічний націоналізм», а не націоналізм як такий. Знаю, Івану Михайловичу не дуже до вподоби таке визначення, але щось у ньому є.

Але, хоч би там що, нині, через 40 років, є підстави стверджувати: за ці десятиріччя Дзюбі не вдалося «розрахуватися зі своїм минулим», а його ім’я назавжди асоціюватиметься з памфлетом «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

До речі, кому цікаво — почитайте. Особливо це корисно тим, хто бере на себе роль суддів.