ЛЮТИЙ. РАЙХ-РАНИЦЬКИЙ

Видатний німецький літературознавець Марсель Райх-Раницький на одному з прийомів зустрівся обличчя в обличчя із видатним німецьким архітектором Альбертом Шпеєром. Райх-Раницький народився в Польщі, провів юність у Німеччині, був депортований до Варшави, до гето, де загинули його батьки і всі близькі йому люди, переховувався, врятувався, мусив емігрувати під тиском антисемітських керівників «нової» Польщі, зробив блискучу кар’єру в Німеччині. Ми спостерігаємо за ним саме в момент його найбільшого успіху. Ось до нього підходить Шпеєр. Коли родину Райхів депортували з рейху, Шпеєр був гітлерівським міністром. Він досяг блискучих висот у «новій» Німеччині. До останнього дня спростовував інформацію, що був учасником ухвалення так званого остаточного вирішення єврейського питання, хоча історики довели — був. У Нюрнбергу Шпеєр каявся і не був страчений. Після звільнення він написав мемуари про Гітлера і став популярним письменником. І ось він підходить до відомого літератора, колонки якого у німецькій пресі залюбки читає. І подає йому руку. І Райх-Раницький після хвилинного вагання відповідає колишньому міністру Гітлера, одному з імовірних вбивць своїх батьків, родичів, друзів. Свого народу. Своєї молодості. А потім на кількох сторінках уже власних мемуарів — дуже успішних, як усе, зроблене Раницьким, — пояснює, навіщо він це зробив...

Мені, чесно кажучи, не дуже цікаво, чому. Мені важливий сам вчинок. З іншого боку — я не відчуваю в собі морального права бути суддею людині, котра пережила тотальне нищення власного життя і життя рідних. Райх-Раницький тільки сам може себе засуджувати або виправдовувати. Однак я ніяк не можу зрозуміти, чому всі ми не маємо права засуджувати тих ближніх наших, які не переживали ніяких апокаліпсичних трагедій, а виявилися жалюгідними боягузами, що не соромляться засовувати свої спітнілі від жадоби успіху долоні в граблі місцевих троглодитів. Чому ми маємо з’являтися в одних приміщеннях із троглодитами і хоча б не пояснювати їм, що ми усвідомлюємо відмінність між людиною і твариною? Чому ми вважаємо, що виховання троглодитів — тобто пояснення їм, що до певного часу слід приховувати, що вони канібали, — це не звичайнісінька підлість, а витвір високого політичного мистецтва? Чому ми не відповідаємо собі на просте питання: чому троглодити серед нас — а не серед них? Може, щось із нами негаразд? Може, ми переплутали колір — адже легко спробувати перевірити. Скажімо, заплющити очі й уявити собі щось бездоганно біле — і тло обов’язково, обов’язково буде бездоганно чорним. Як колір свастики на прапорах партії Альберта Шпеєра. Як колір шрифту, яким друкуються людиноненависницькі статті в газетах моєї Батьківщини. Як колір думок людей, які не наважилися засудити ці протоколи українських мудреців у момент їх публікації. Як колір наслідків такого передбаченого невтручання...

Боже, ну чому ти не створив мене християнином? Я хоча б мав щасливу можливість простити все це...