КРИТИЧНЕ МИСЛЕННЯ В ЕПОХУ РУЙНАЦІЇ ІДОЛІВ

Поділитися
14 березня нинішнього року в Гайдельберзі, Німеччина, пішов із життя один з найвидатніших європейських філософів ХХ століття — Ганс Георг Гадамер...
Ганс Георг Гадамер

14 березня нинішнього року в Гайдельберзі, Німеччина, пішов із життя один з найвидатніших європейських філософів ХХ століття — Ганс Георг Гадамер. Будучи лише на 40 днів молодшим від ХХ століття, він на 1 рік і 13 днів пережив його, століття, яке не лише з хронологічних чи біографічних, а головне — з ідейних причин міг назвати «своїм». Разом із ХХ століттям Гадамер пережив його історичні трагедії та відлиги, його відчай та його перемогу, злети й падіння його мистецького й інтелектуального життя. Він ніколи не прагнув увійти до пантеону постатей, які визначали собою обличчя цього століття, проте ще за життя опинився у ньому як видатний мислитель і творець особливого філософського руху сучасності — герменевтики.

Хоча Ганс Георг Гадамер народився 11 лютого 1900 року, справжню славу йому принесла лише його книга «Істина і метод», опублікована в Німеччині у 1960 році. Практично ніколи, ні до, ні після цієї роботи, Гадамер не писав книг, проте його «малі форми» склали десятитомник, нещодавно опублікований у Німеччині. Зрештою, і з цих десяти томів статей та нарисів важко щось назвати «програмним», адже переважна більшість їх була написана з цілком конкретних приводів. За висловом самого Гадамера, всі його твори писалися виключно для того, аби «виправдати спосіб своєї дослідницької та викладацької діяльності». Досвід останньої склав 60 років.

Свою першу дисертацію Г.Гадамер захистив 1922 року в Пауля Наторпа, а другу — 1928-го в Мартина Гайдеггера. Лише цих двох імен могло б вистачити, щоб увійти в історію європейської філософії (бодай малесеньким рядочком), але зоряне оточення Гадамера цим не обмежується. Перелік людей, у яких вчився, з якими працював, товаришував, дискутував і сперечався Гадамер, видається просто неймовірним: Пауль Тілліх і Ернст Роберт Курціус, Ніколай Гартман і Рудольф Бультман, Ерих Ауербах і Александр Кожев, Едмунд Гуссерль і Поль де Ман, Поль Рікер і Жак Деррида…

Професорське звання він отримує в Ляйпцігу 1939 року. У часи підрадянської Німеччини (1946—47 роки) стає ректором Ляйпцізького університету, а від 1949 року осідає в Гайдельберзі, успадкувавши кафедру від Карла Ясперса. Решту життя Гадамер проводить саме там, відійшовши від читання лекцій лише у віці 86 років. Однак навіть після того він продовжує проводити семінари та колоквіуми, давати інтерв’ю, подорожувати світом, зустрічаючись і дискутуючи з відомими філософами сучасності. Ще у травні 2001 року Гадамер відповідав на запитання українського незалежного часопису «Ї».

Свою концепцію Гадамер називав «філософською герменевтикою», водночас пов’язуючи її з тривалою традицією тлумачення текстів — адже саме це й означає грецький термін «герменевтика» — і підкреслюючи той цілковито новий поворот, який вона отримує в його творах. «Герменевтика» Гадамера — це не жест простого вписування себе в історію філософської думки. Це свідома декларація своєї позиції щодо традиції: «в ситуації, коли всі намагаються сказати «нове слово» у філософії, Гадамер зосередився на продумуванні слів уже сказаних» (В.Малахов).

Проте, на відміну від своїх попередників, Гадамер перемістив акценти з «філософського аспекту герменевтики» як процесу розуміння, зокрема, текстів на «герменевтичний аспект філософії», себто на те, що кожне філософування пронизане «розумінням». Таким чином, кожна спроба витлумачити текст перестає бути хірургічною операцією певного філософа-суб’єкта над текстом-об’єктом — операцією зовнішньою, яка не торкається буття самого філософа. Навпаки, розуміння є для Гадамера способом існування людини, а отже, той, хто хоче щось зрозуміти, вже є зануреним у те, що він хоче зрозуміти. Для того, аби щось зрозуміти, треба це для себе витлумачити, але для того, аби щось тлумачити, треба вже мати певне розуміння про те, що буде витлумачене.

Ці базові позиції сучасної герменевтики підважили кілька мисленнєвих аксіом ХІХ—ХХ століть: існування одного «правильного» тлумачення, стійкості суб’єкт-об’єктних стосунків, переважання історико-культурного контексту та особистості автора (авторського задуму) над власне текстом.

Можливо, річ ще й у переконаності Гадамера в тому, що скінчився час великих систем. Властиво, парадокс «Істини і методу» полягає в тому, що сполучник «і» в назві твору не сполучає, а розмежовує два, доти сполучені поняття. За Гадамером, жоден метод не дає абсолютного права на істину, а традиційно наукове пізнання не забезпечує єдино правильного висновку. Гадамера цілком можна назвати несистематичним і навіть антисистематичним філософом, який прагнув вийти за межі «кабінетної» університетської філософії, що не бачить нічого за своїми дверима. Він — апологет філософії відкритої та чутливої, філософії, що своєю запитальною формою відкидає дидактизм і догми.

Всупереч дидактичному повчанню або догматичному ствердженню — однонаправленим монологічним формам суб’єкт-об’єктних стосунків, — Гадамер саме в діалозі вбачає можливість порозуміння між двома рівноправними його учасниками. Позиція Гадамера — це пошук «третього», посередника, що стоїть за ними обома і стосовно якого відмінності між ними стають несуттєвими. Цим третім є мова. В останньому своєму інтерв’ю часописові «Ї» Гадамер зауважив: «Мова — це не лише те, що може бути зафіксоване на письмі, а насамперед той спосіб спілкування, який уможливлює порозуміння між людьми. Під час моєї останньої зустрічі з Гайдеггером, яка відбулася у Фрайбурзі, ми прийшли до висновку, що найкраще суть мови виявляється в діалозі». Навіть стосовно себе самого він вважав письмо — самокатуванням, а діалог — радістю.

Відштовхуючись від «екзистенціальної герменевтики» Гайдеггера, який визначав людське буття через конкретне місце в історичному часопросторі (Dasein — буття-тут), Гадамер переносить історичність людини у площину мови. «Буття, що надається до розуміння, є мовою». Культурні епохи, доктрини й переконання, концепції та ідеї змінюють одне одного, частково або повністю заперечуючи одних попередників і спираючись на інших. Проте завжди між ними залишається певне спільне, стійке підгрунтя — мова. Минуле — «традиція» у гадамеровій термінології —відкладається в мові певними схемами досвіду, названими Гадамером «забобонами».

Таким чином, навіть позірна повна свобода або тотальне заперечення (як і будь-які інші форми культурного життя) однаково визначаються культурним досвідом, відкладеним у мові. Залучення до герменевтичного діалогу між теперішнім і минулим, між «буттям-тут» і «традицією», що його пропонує мова, дослухання до мови, увага до прихованих у ній, але ще живих форм і змістів, дозволяє вийти за межі, накладені на людину часом і культурою, збагативши розуміння себе й іншого.

Саме увага до мови визначила один із найбільших інтересів гадамерової творчості — «загадкову близькість філософії та поезії». Буття у мові та буття як мова в поетичному дискурсі зблизили Гадамера не лише з минулим, а й з майбутнім: з однаковою глибиною він писав і про Рільке та Гельдерліна, і про Пауля Целана, на 20 років молодшого за нього.

Прикметно, що в житті Гадамера найбільш привабливим, бо найбільш придатним для спекуляцій, є період Другої світової війни, коли філософ не лише не виїхав з Німеччини, а й став професором. Образ «чесного» німецького філософа Гадамера протиставляється його «продажному» (хоча й цілковито геніальному) вчителю Гайдеггеру. Стаття in memoriam у британській газеті «Гардіан» стверджує, що гадамерівський герменевтичний проект був спробою «очистити німецький історицизм від гидкого нацистського присмаку». Чи не заперечує таке твердження однієї з основних позицій герменевтики: уваги до твору, а не до персони автора? Чи не переводиться резонанс герменевтичних концепцій з основними позиціями сучасної філософії у площину пафосно-політичну?

Хочеться погодитись із відомим російським дослідником філософської герменевтики В. Малаховим, який говорить про те, що давню герменевтичну традицію актуалізують (і уможливлюють її переосмислення) ситуації, котрі розламують наявний історико-культурний континуум. Як-от, руйнування ідеалів античності та встановлення християнства в часи Святого Августина, нове прочитання Святого Письма за часів Реформації. «Герменевтика виникає щоразу в періоди потрясіння основ, руйнування «природних» очевидностей свідомості, розладу тривалих зв’язків.» Герменевтичний проект Ганса Георга Гадамера виник саме в такий час, на зламі чергової парадигми людської культури, пропонуючи не панацею від землетрусу свідомості, а лише спосіб продовження критичного мислення в епоху руйнації ідолів. Відхід 102-річного Гадамера навряд чи означає стабілізацію, швидше — підкреслює глибину нинішнього потрясіння і необхідність зберегти філософську й людську притомність.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі