КОМЕДІЯ АБСУРДУ НА ПРАВОВУ ТЕМУ

Плакати чи сміятися? Обурюватися, метатися в розпачі, мріючи про автомат, щоб тра-та-та — і всіх гадів покласти, а там — будь що буде? Здригнутися в гомеричному реготі? Що робити? Що робити з цією системою — судовою, правоохоронною, державно-політичною? Адже як завгодно багато причин і для сліз, і для сміху, і для одчайдушного тра-та-та...

Ось ще одна ситуація, одна з десятків, сотень тисяч. Незвична вона лише тим, що за кількістю безглуздостей може претендувати на статус вишуканої комедії абсурду. Щоправда, героїні цього дійства не до сміху. Сценарій писався життям протягом трьох років, і він такий: крадіжка будматеріалів із подвір’я, крадіжка з городу, отруєння криниці, побиття батька-інваліда війни, знову крадіжка з городу і, нарешті, пограбування квартири. І за жодним із, говорячи міліцейською мовою, «епізодів» рідна міліція нічого не може вдіяти. Роками не може. Знайоме? Нехай кине в мене камінь той, кому невідома ця дивовижна особливість наших правоохоронців — хронічно не могти. Чи є правовий термін, що позначає її? У медицині це, здається, називається імпотенцією.

Однак то — гола схема подій. Дійсність значно вибагливіша. Крадіжка будматеріалів не зводилася до зникнення якогось мішка цементу і кількох цвяхів. Зникло все куплене на щойно взятий кредит у 27 тис. гривень. 1997 року гривня, нагадаю, «важила» більше півдолара. Ірина Лисенко, власниця украденого, аж ніяк не належала до «нових українців». Для неї така втрата стала ударом. Вона не дачу будувала. Вона влізла у величезні борги, щоб побудувати будиночок для пристарілих батьків і перевезти їх ближче до себе. Надії рухнули.

Справа, єдина у всій низці халеп, починалася успішно. Дивно, але злодіїв установили досить швидко (хоча не всіх), і навіть частину украденого — на суму близько 3000 грн. — було знайдено. І до суду навіть дійшло. Але як дійшло, так і зупинилося. У лютому 1998 р. Києво-Святошинський райсуд відправив справу на додаткове розслідування. Відтоді вона, перебуваючи на контролі в УМВС Київської обл., певне, перетворилася на засекречену. У всякому разі, громадянка Лисенко четвертий рік не може домогтися інформації, чи відбулися в її справі якісь зрушення. До слідчого її не викликають, облпрокуратура запити відфутболює у район, низовий рівень по-партизанськи відмовчується або шле послання, більше схожі на шифрограми.

В останній відповіді Києво-Святошинської райпрокуратури від 31 липня говориться: «У зв’язку з розглядом Вашої скарги, що надійшла в МВС України 23.07.01 № 1674, кримінальну справу відправлено в ГСУ МВС України». Цікаво те, що постраждала в зазначений час і не перебувала в Києві, і не зверталася зі скаргою в якісь інстанції. У МВС під зазначеним номером «власної» скарги вона також не виявила.

Втім, за ці роки відбулася одна суттєва зміна, про яку Ірині відомо напевно: вилучене у злодіїв майно зникло вдруге. Цього разу — у надрах правоохоронних органів. Ірині Володимирівні цікаво: у якому саме органі застрягли її речі — у прокурорському чи міліцейському.

Із цим запитанням вона звернулася до Генпрокуратури. У липні в Генпрокуратурі ретельно, ну надзвичайно ретельно, розглянули її справу. І відправили заступнику прокурора... Сумської області. Де її, зрозуміло, зустріли з великим здивуванням. Промах вийшов, із ким не буває, так? Одночасно активізувалася міліція за місцем проживання. Але предметом її підвищеного інтересу став не факт повторного зникнення викраденого і не особи викрадачів, а розмір зарплати кандидата медичних наук І.Лисенко на момент будівництва будиночка в селі. За письмовою вказівкою начальника Києво-Святошинського райвідділу В.Лазутка було витребувано копії всіх будівельних накладних аж до транспортних.

Відтоді ніби лиха доля стала переслідувати сім’ю Ірини Володимирівни. У липні 1999 р. її літній батько — інвалід Великої Вітчизняної, на той момент 2-ї групи (наслідки поранення обох ніг), був побитий місцевим жителем. Побитий на своїй же ділянці землі, де застав Б.Савченка за косінням трави. Зі струсом мозку і різаною раною обличчя — п’яний сусіда не рукоприкладством займався, а косою намагався знести голову інваліду, хворобою позбавленому можливості опиратися, — Володимира Федоровича було доставлено до лікарні, де й пробув майже місяць.

Від загибелі його врятувала лише присутність дочки, котра гостювала в цей час. Побачивши батька в крові, Ірина кинулася на допомогу, і агресія нападника переключилася на неї. Всіляко ображаючи жертву, він розірвав на ній одяг, одночасно б’ючи. Медекспертизою встановлено: в Ірини Володимирівни побито руки, на тілі — багато синців.

Закривавлені, вони з’явилися в місцевому відділенні міліції. Те, що постраждалих насамперед відправили на судмедекспертизу, — природно. Неприродно все інше. Огляд місця події при потерпілих, як і слідчий експеримент, не проводився, не проводилася експертиза на наявність алкоголю в крові Савченка. Косу як знаряддя, яким було нанесено рани і на лезі якої залишилася кров Володимира Федоровича, слідство стало розшукувати лише півтора року по тому. Тоді ж було вилучено і розірваний одяг Ірини Володимирівни, але експертиза не проводилася і по ньому. Результат: за три тижні до отримання висновків судмедекспертизи в порушенні кримінальної справи було відмовлено.

Як і у випадку із крадіжкою будматеріалів, міліцію зацікавив не факт правопорушення. Начальник Конотопського райвідділу міліції П.Прихожай, отримавши від сім’ї потерпілих відмову забрати заяви, став... переміряти ділянку землі, отриману батьками Ірини Володимирівни в користування (варто зауважити, що мати її — теж учасник війни) ще 1993 року і тоді ж приватизовану. Вимірював. З’ясував «велику таємницю»: із 30 соток більша частина використовується під город, на п’яти, що залишилися, — трава для покосу.

Факт цей, сам по собі необразливий, чомусь справив на психіку міліціонера травмуючий вплив. Інакше причину його подальших дій навряд чи можна пояснити. Власним владним рішенням він проводить перепланування приватної власності(!) таким чином, що покосні сотки, на яких і розігралася драма, через яку людина ледь не втратила життя, відходять у землі запасу. Надалі злощасна ділянка стане фігурувати в документах як нічийна земля, на якій і робив покіс Савченко.

Лише через рік, у липні 2000 року, коли через отримані травми (удари по голові, різана рана повіки, струс мозку і закрита черепно-мозкова травма) Володимир Федорович осліп і став інвалідом уже 1-ї групи по зору, облпрокуратура порушила кримінальну справу. Але й у неї вкралася містика. Справа зникла. Знайшлася через місяць у райпрокурора. Але вже без заяв постраждалих, написаних у день первинного звернення до міліції, без оригіналу і копії розписки Б.Савченка, у якій він зобов’язувався не ображати сусіда і не застосовувати стосовно нього і членів його сім’ї фізичну силу (розписку взяли працівники міліції, оскільки Савченко продовжував погрожувати розправою сім’ї потерпілих).

Прокуратура також порушила справу (яка раніше, протягом року, затято не порушувалася міліцією) за фактом отруєння криниці і закидання її сміттям. Ще через рік справу закрили: міліція нарешті встановила, що «криниця самозасмітилася» — половиною автомобільної шини, купою здоровенних дощок і доброю порцією мазуту.

Геть ганебно, на думку вітчизняних сищиків, повелися і кущі елітної смородини, що зникли в той же час. Вони зникли «у зв’язку з поганими погодними умовами». Втекли, мабуть. Ну не сподобалася їм погода на городі! А те, що огляд місця події при господарях не проводився, а отже, показати це місце нишпоркам могли лише самі кущі-втікачі, це, звісно, для встановлення факту несуттєво, чи не так?

Те, що неживі предмети, коли вірити міліцейським протоколам, повелися не зовсім адекватно, подиву не викликає з однієї простої причини. Адже й самі постраждалі, як зафіксовано в постанові про закриття справи, «звернулися із заявою в райвідділ 31 червня 2000 р». Заява, звісно, зникла. Однак постраждалі чомусь упевнені, що писали її 23 числа, у день події.

Казково-чорний гумор властивий і правоохоронцям. Так, посадовець на запити Ірини Володимирівни відповідав тричі й усе по-різному: «Б.Савченка затримано», «Б.Савченка притягнуто до адміністративної відповідальності й оштрафовано», «Вашу заяву не одержували». В усіх випадках відповіді не відповідали дійсності.

Хто ж цей таємничий Савченко, від появи імені якого документи випаровуються з вогнетривких сейфів? Великий і грізний чарівник? Чи, як говорять, просто близький приятель колишнього начальника райвідділу міліції? Відповідь відома лише тій нечистій силі, котра уможливлює зважування з’їдених овочів.

До речі, про овочі. Це деталь ще однієї події. Окрім кущів смородини, того ж злощасного 1999 року з городу сім’ї було викопано і зникло близько 5—6 мішків цибулі (чотири рядки по 23 погонні метри). Відбиті вологою землею сліди викрадача місцевих пінкертонів, звісно, не зацікавили, — наприклад, на предмет порівняння їх із слідами пана Савченка. Чи варто вкотре говорити про те, що огляд місця події при господарях проводився? Про порушення справи за цим фактом, як, утім, і про відмову в ній, постраждалим не сповіщали. Але — ура! — злодія знайшли. Через рік. Ним виявився перебуваючий уже під слідством за іншу крадіжку такий собі Григорець, замучений раптовим каяттям із приводу крадіжки цибулі. Погано, що розмір його взуття не відповідав слідам на землі. Головне, він зізнався у тому, що влітку 1999 р. украв 8—10 цибулин, які тоді ж з’їв. Однак на судовому процесі в листопаді 2000-го з’їдену цибулю судді вдалося зважити, що зафіксував протокол. Ось таке «ура!»

У червні облсуд Сумської області роз’яснив: «Обставини... належним чином не були перевірені під час попереднього слідства і тому на адресу прокурора Конотопського району винесено окрему постанову... Вам необхідно звернутися до прокуратури.., де вам зобов’язані дати відповідь, чи встановлено осіб, які дійсно викрали цибулю з вашої ділянки». Зверталися. У червні. Районний прокурор мовчить. Обласний відповідає: «вироком суду винним у крадіжці цибулі визнано Григорця». Коло замкнулося.

До честі МВС варто сказати, що стосовно начальника Конотопського райвідділу міліції П.Прихожая і дільничних інспекторів визнано факт «неповної посадової відповідності за недоліки при розгляді даної заяви» (відповідь МВС від 5.06.2000 р № Л-5697). Але відстоювати свою честь більш дієвим, аніж визнання, способом, МВС не ризикнуло. Названі добродії не лише зберігають свої місця і займаються тими ж справами, а й отримують підвищення. Мабуть, їхня невідповідність із лишком спокується їхньою ж незамінністю.

І, нарешті, крадіжка з квартири потерпілої в Жовтневому районі Києва. Як злодій вистрибував у вікно у вечірній час, бачили численні сусіди. Проте їх опитувати ніхто не став. І, як стверджує міліцейський протокол, у квартирі, де в той період силами найманих робітників проводився ремонт, виявлено лише відбитки пальців самої хазяйки. Всупереч міліцейській «ретельності», підозрюваний — юнак із того ж будинку — був затриманий. Але незабаром відпущений. Злодій виявився совісним і, зробивши «візит» до Ірини Володимирівни, при свідках пообіцяв повернути вкрадені гроші. Якщо вона забере заяву. Про пропозицію та повідомила працівнику райвідділу міліції М.Чекан. Після цього ніхто вже ніяких грошей не пропонував, і справа «зависла». На думку Ірини Володимирівни, ціна працівників міліції виявилася дешевшою.

Закінчення історії таке. У серпні після звернення героїні нашої трагікомедії по «гарячій лінії» до глави МВС Ю.Смирнова її батько одержав довгождану відповідь слідчого в справі про хуліганство. З’ясувалося, що справу закрили ще в червні. Рішення приймалося без витребування висновку лікуючих лікарів, урахування підтвердженого медиками факту того, що внаслідок побиття Володимир Федорович втратив зір тощо. Навіть тривале лікування постраждалого слідчий до уваги не взяв. Але не це головне. Закрили справу, порушену проти побитих Лисенка і його дочки.

Як виявилося, невразливий Савченко через рік після хуліганської витівки і саме тоді, коли втручанням прокуратури справу було відкрито, сам звернувся з позовом до старого, котрий, мовляв, побив його. Для винесення рішення в справі судмедекспертизу по Савченку «провели» через рік після події і за відсутності будь-якої медичної документації, яку слідчий «забув» надати. І це — у головному бюро судмедекспертиз!

Остаточний вердикт вітчизняної Феміди такий: у зв’язку з відсутністю складу злочину в діях Б.Савченка і по закінченні терміну давності притягнення до кримінальної відповідальності І.В.Лисенко і В.Ф.Лисенка(!) справу закрити. Облсуд, не звернувши увагу на надані доповнення до матеріалів справи, вердикт затвердив. І ніяк не міг уторопати, чому Лисенки незадоволені таким результатом? Адже за заподіяння їм тілесних ушкоджень і нанесення збитків їхньому майну їх не притягають до відповідальності. Гідний вінець правоохоронних подвигів!

Непокоїть питання: чи стосовно кожного, хто звернувся до міністра по «гарячій лінії», порушують кримінальну справу? А Ірина Володимирівна, між іншим, так і не одержала відповідь на запитання, хто, коли і за якою статтею порушував стосовно неї кримінальну справу.

Панове! Вас побили? Обікрали? Не поспішайте в міліцію. Адже справу проти вас можуть і не закрити…