ЧИ ЛЕГКО СКАЗАТИ «НІ»?

Як свідчить статистика, більшість правопорушень і поганих вчинків підлітки скоюють не з власної ініціативи, а за компанію з однолітками або дорослими друзями. Дізнавшись про «подвиги» чад, батьки часом хапаються за голову: «Як же він міг скоїти таке?!» А підліток просто хотів догодити товаришам, вписатися в тусовку, стати своїм. Щоб він не став жертвою стадного відчуття, потрібно з дитинства вчити його обстоювати власну думку. І пам’ятати: колектив має рацію далеко не завжди.

«А мені мама
не дозволяє!»

Цю сцену я спостерігала на спеціальному тренінгу для дівчат-підлітків, проведеному київськими психологами. За завданням тренера кілька школярок повинні були вмовити 16-річну однолітку піти на ризикований учинок: провести вечір із компанією незнайомих хлопців на заміській дачі одного з них. Дівчатка напосідали на зніяковілу Лєну, в яскравих барвах описуючи майбутні розваги — танці, вино, повну свободу...

Через 10—15 хвилин такої обробки Лєна зовсім розгубилася. Її боязкі заперечення тонули в одностайному хорі подруг: «Ми всі — за, лише ти — проти! Вважаєш себе кращою за інших? Чи хочеш із нами посваритися?» Нарешті, вичерпавши всі докази, Лєна знайшла, здавалося б, залізний аргумент: «А мені мама не дозволяє!».

— У підлітків, особливо в дівчат, це дуже поширена тактика: у складних ситуаціях вони намагаються сховатися за спину дорослих. Адже набагато легше посилатися на заборони батьків чи вчителів, ніж визнати: «Я сам не хочу так учинити, — вважає кандидат психологічних наук, співробітниця Інституту соціальної та політичної психології Академії педагогічних наук Тетяна Бєлавіна. — Та підлітки чудово вловлюють у своїх однолітків непевність, несамостійність. Помітивши слабинку, вони вже не відчепляться. Подумаєш, мама—тато не дозволяють! То їм і говорити не треба, адже все можна зробити таємно. І після такого заперечення підліток уже навряд чи викрутиться.

Багато хто використовує, як їм здається, дипломатичний хід — відмовляються не прямо, а під благим приводом. Мовляв, я б із задоволенням склав вам компанію, та ось халепа — завтра іспит (візит до лікаря, поїздка до бабусі й т.п.), тому на мене не розраховуйте. Однак така відмовка спрацює один-два рази, а далі що? На якусь сумнівну пропозицію відповідати все-таки доведеться. Отже, краще не викручуватися, а відразу говорити чітко: я не робитиму цього, тому що не хочу. І обгрунтовувати свою позицію: приміром, це шкідливо для здоров’я, небезпечно, аморально чи просто нерозумно. Важливо, щоб однолітки відчули: це ваше власне рішення, ваша позиція, тож переконати вас їм буде дуже складно. І, як правило, вони облишають спроби втягувати таких підлітків в авантюри й переключаються на інфантильніших однолітків.

Я поцікавилася в Лєни, що вона відчувала під час експерименту.

— Я розуміла, що це — лише гра, та все-таки було важко, — зізналася дівчина. — Просто фізично відчувала тиск колективу. Головою розуміла, що дівчата пропонують щось ризиковане: незнайомі хлопці, чужа квартира... Та боялася скривдити їх відмовою. А що як більше нікуди не покличуть, і я залишуся без подруг?

Що ж, на думку психологів, кажучи «ні» у відповідь на сумнівні пропозиції, підліток справді втрачає когось із приятелів. І тому інші починають шанувати в ньому особистість, а не члена тусовки.

Стадне відчуття —
річ небезпечна

Трьох дівчаток, раніше не знайомих одна з одною, попросили сісти колом і дали великий шмат пластиліну. Завдання — за три хвилини, не перемовляючись, із зав’язаними очима разом виліпити якусь фігурку. Трійця трудилася в повній тиші. Та якими ж промовистими були обличчя дівчат, їхні руки, рухи. Лідерство відразу ж захопила 15-річна Віка: упевнено бгає пластилін, формуючи фігурку, і при цьому немилосердно нівечить усе, що роблять інші. Катя спочатку сором’язливо обмацує зроблене сусідками, а потім намагається повторити. Іра, якій моторніші однолітки майже не залишили простору, примостилася на краєчку і завзято вискубує щось своє...

Ось третя хвилина минула. Дівчатка розплющують очі, дивляться на свій витвір і дружно кричать від жаху. «Це зробила не я! Я такого не ліпила!» — запевняє кожна. Плід колективної творчості — горбата потвора в колючках і гулях. Як з’ясувалося, жодна з учасниць експерименту не збиралася ліпити таку фігурку.

— Я хотіла зробити вазу, але раптом відчула під руками голки, — розповіла про свої відчуття Катя. — Певне, їх ліпив хтось із сусідок. Мені вони не сподобалися, та не хотілося йти проти інших. Я намагалася вгадати бажання дівчат. Думала, вони ліплять їжачка, ось і приєдналася — стала теж робити голки.

— Зовсім це був не їжачок, а сонце! — енергійно заперечила Віка. — І ліпила я не голки, а промені. Мені хотілося, щоб дівчата мене зрозуміли, тому я зім’яла те, що вони робили, і нав’язала свій малюнок. У такий спосіб намагалася їх об’єднати.

— А я спочатку теж хотіла зробити вазочку, — пояснила Іра. — Та все, що ліпила, інші весь час псували. Я розізлилася. І вирішила не нав’язувати нікому свого задуму, але на своїй території усе-таки втілити задумане.

На думку психологів, цей експеримент дуже показовий. Три людини, змушені наосліп і мовчки створювати щось спільне, — це своєрідна міні-модель суспільства. Нам часто доводиться співіснувати з людьми, протилежними в усьому — за складом характеру, звичками, смаками. І неминуче постає дилема: приєднатися до більшості чи обстоювати власну точку зору?

— Давайте поглянемо, як розвивалися стосунки в цієї трійці, — запропонувала Тетяна Бєлавіна. — Отже, у Каті та Іри від початку збіглися бажання — обидві вирішили ліпити вазу. Та (це вже парадокси спілкування!) вони не об’єдналися, не зважилися піти всупереч Віці. Вони відчули в ній лідера. Так часто буває в житті: перемагає не талановитіший чи розумніший, а той, хто сильніший. Катя здалася без опору, навіть не намагаючись обстоювати свою ідею. А ось позиція Іри дуже цікава: конфліктувати вона не стала, та й до лідера не приєдналася. Просто на своїх міліметрах утілила задумане. Цей компроміс дозволяє уникнути конфронтації і водночас зберегти власне «я».

Психологам доводилося бачити трійки, де сходилося відразу два чи три лідери. Кожен прагнув домінувати, жоден не йшов на поступки, і в результаті вони просто розривали пластилін на шматки. Можна уявити, які пристрасті вирують у колективах, де працюють ці люди. Та водночас і компроміс мусить мати межу. Постійно підлаштовуючись під бажання інших, можна втратити себе як особистість. До того ж, за компанію з лідером людина може скоїти абсолютно невластиві їй вчинки, про які потім гірко шкодуватиме.

Стадне відчуття — страшна річ. Протистояти тискові колективу важко в будь-якому віці, а в дитинстві і юності — особливо. Як же не стати жертвою стадного відчуття?

Насамперед, дитина має з дитинства засвоїти: важливі і відповідальні рішення вона повинна приймати не за порадою друзів чи знайомих, а самостійно. І сміливо говорити «ні», якщо те, що їй пропонують, суперечить її принципам і бажанням. До речі, не слід лякатися, якщо дитина починає сперечатися з дорослими. Краще прислухайтеся: можливо, її заперечення обгрунтовані. І якщо вона навчиться обстоювати свою точку зору, попри вік і авторитет співрозмовників, більше шансів, що вона і в майбутньому не піддаватиметься поганому впливу ззовні. Найбільш схильні до стадного відчуття саме тихі слухняні діти, які звикли в усьому покладатися на думку старших і сильніших.