ПРОФСПІЛКИ УКРАЇНИ: ДАВАЙТЕ ДРУЖИТИ, АЛЕ НЕ ЧІПАЙТЕ НАС ЗА МАЙНО

Поділитися
Минулого тижня в Києві відбувся «круглий стіл» із нудної, здавалося б, теми — про профспілки. Засі...

Минулого тижня в Києві відбувся «круглий стіл» із нудної, здавалося б, теми — про профспілки. Засідання вийшло несподівано цікавим і жвавим: не вистачило часу для всіх охочих виступити, а з обов’язкового фуршету працівники місцевого громадського харчування, готуючи зал для наступного заходу, виганяли учасників мітлами: ті розходитися не хотіли, а хотіли поговорити. І вгадайте, про що? Про профспілки. Виявилося, що нинішні профспілкові працівники й активісти справді щиро, кревно та пристрасно зацікавлені у власній справі. Але виявилося також, що справу цю вони розуміють по-різному. І одне одного розуміють своєрідно, тобто не так, як часом хотілося б. І проблем у профспілковому русі — усіх і не обговориш. І громадяни країни, як засвідчили результати всеукраїнського опитування, думають про профспілки зовсім не те, що профспілкам було б приємно. І, нарешті, перспективи об’єднання «традиційних» і «нових профспілок» у єдиний і потужний профспілковий рух уявити собі важче, ніж створення блоку КПУ й КУНу в найближчій виборній кампанії.

Були присутні на «круглому столі» й соціальні партнери профспілок: компетентні особи від держави й роботодавців. Партнери переважно мовчали, позирали на розпаленілих профспілковиків несхвально, а нечисленні промовці від влади й капіталу висловлювалися однозначно: профспілки — добре, страйки — погано. Крапка.

Про наближення виборів свідчила присутність людей із партійною виправкою. Їхні виступи були сповнені неприхованої любові до профспілок і батьківської турботи про тих наївних, що й досі хочуть створити власну, профспілкову, партію та самостійно «брати» парламент. Профспілкам м’яко, але наполегливо радили не повторювати сумний досвід ВПТ, а звернути увагу на партію N і довірити саме їй захист інтересів усіх працівників усієї країни. «Разом переможемо», — запевняли партійці. «Зараз, — відповідали профспілковики, — ось тільки докуримо. Будуть місця в першій п’ятірці, буде й перемога». Це свідчить про те, що любов профспілок і партій у найближчому виборному сезоні буде запеклою, але обопільною (взаємною).

«Круглий стіл» організував Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова за підтримки Бюро з питань співробітництва Фонду Фрідріха Еберта. УЦЕПД запропонував учасникам аналітичну доповідь «Профспілки України: стан, проблеми, перспективи», опубліковану в спеціальному випуску часопису «Національна безпека і оборона» (№8, 2001).

Більше профспілок, хороших і різних

Зовсім недавно проблем із профспілками, власне, з профспілкою, оскільки вона в нас була одна, не виникало. Відсвяткувавши останній дзвоник, ми, куди б не пішли (на роботу, в інститут тощо), разом із трудовою книжкою (студентським білетом) одержували й новенький профспілковий білет і чітко знали: якщо ми занедужаємо, додому або до лікарні прийде Шурочка, що значиться в бухгалтерії, з торбиною, де лежатиме пляшка кефіру та яблуко; якщо стукне дата, вона ж збере з усіх колег і колежанок по скількись там, і буде нам, як відомо, кінь до ювілею. Усе було просто. Держава думала, що вона нам платить, ми думали, що ми їй працюємо, а те, що вона нам недоплачувала, розподіляли профспілки у вигляді всіляких побутових пільг, яких, природно, на всіх не вистачало, але не дуже-то й хотілося.

Потім прийшов ринок. На думку одного вельми шановного академіка, ринок мав сам усе розставити на свої місця. Та чи то ринок цього не знав, чи місць тепленьких, як колись пільг, на всіх не вистачило, але на своїх місцях (роботодавців) опинилася жменька, а переважна більшість досі відведене їм місце найманих працівників називає непристойним словом і своїм вважати відмовляється.

Профспілки, треба віддати їм належне, не сиділи склавши руки, а швидко почали трансформуватися, а то й зовсім виникати. Першою трансформувалася колишня Укрпрофрада та стала Незалежною федерацією профспілок України, а згодом — просто Федерацією профспілок України (ФПУ). Ринкова трансформація ФПУ полягала в тому, що вона оголосила себе правонаступницею всього колишнього майна Укрпрофради, яке навіть сьогодні оцінюється приблизно в $2,5 млрд. Не знала ФПУ, чим це все скінчиться, але про це нижче. А членство в ФПУ залишилося, як і за старих часів, змішаним, тобто в одну й ту саму профспілку входять і наймані працівники, і роботодавці або їхні представники — адміністрація. Тож такі профспілки почали називати, коли чемно, то «традиційними», а коли в неформальній обстановці «круглого столу», то «державними» й іншими, менш чемними, але виразнішими словами.

Поряд із традиційними виникли нові профспілки — які об’єднують громадян, що опинилися в новому для себе соціальному статусі. Наймані працівники створили профспілки, які не допускають членства в них роботодавців. Роботодавці, не настільки масштабні, аби потрапити в УСПП, створили власні профспілки, куди забрали і своїх найманих працівників. У результаті профспілок стало дуже багато й дуже різних. І єдиний розумний і більш-менш точний висновок, якого можна дійти, намагаючись аналізувати становлення профспілкового руху протягом останнього десятиліття в Україні, полягає в тому, що воно (становлення) перебуває таки у становленні. Відбувається структуризація — і реструктуризація — профспілок і профоб’єднань, їхній склад і чисельність змінюються зі швидкістю, недоступною для неозброєного ока.

Так чи інакше, за даними Міністерства юстиції України за станом на 1 січня 2001 р., в Україні діяли п’ять усеукраїнських об’єднань профспілок і 74 всеукраїнські галузеві профспілки. Крім того, територіальними органами юстиції зареєстровано 161 профспілку, з яких складається 46 регіональних об’єднань.

Жити й померти
у профспілці

Скільки громадян України сьогодні є членами профспілок, не знає ніхто. Точно відомо одне — дуже багато. Якщо вірити деяким заявам самих профспілок, то більше, ніж населення України тієї миті, коли студія «1+1» придумала свою знамениту заставку.

Про свою справжню чисельність профспілки зобов’язані повідомляти тільки в разі підписання генеральної угоди з урядом і конфедерацією роботодавців. Таких профспілок 2000 р. було 38, не враховуючи ФПУ та її членські організації. Але навіть вони показали досить солідну загальну чисельність — 17,4 млн. чоловік, із яких 14,4 млн. об’єднують профспілки, що входять у ФПУ.

Це не так багато, як було на початку 1990 р., коли профспілки охоплювали 26 млн. чоловік, але цифра однаково вражає. Якби від чисельності профспілок залежали стан ринку праці, рівень соціальної захищеності найманих працівників і всього населення загалом, то Йоран Перссон не сиділа б собі у Стокгольмі, а стояла б тихо під стінкою у приймальні Олександра Стояна, чекаючи можливості несміливо запитати, що б іще такого зробити для шведських громадян. Але чисельність тут ні до чого, хоча профспілки дуже заклопотані подальшим зростанням танучих лав, а самі лави, тим часом, демонструють дуже цікаву мотивацію свого профчленства.

Що змушує нас так масово тягнутися до профспілок? Відповідно до результатів соціологічного опитування УЦЕПД, майже половина членів профспілок (43,7%) перебувають у них ще з радянських часів, себто просто за інерцією; кожен п’ятий (20,2%) посилався на те, що на підприємстві, де він працює, «так заведено», кожен восьмий (12,2%) повідомив, що його згодою на вступ у профспілку особливо ніхто й не цікавився — профспілку створено централізованим шляхом. І тільки 18,7% опитаних вважають членство в профспілці необхідним для боротьби за власні права.

Коли додати до цього, що писали заяви про прийом у профспілку й мають профспілкові білети ледь більше 70% (71,3% і 72,8%, відповідно), то картина вимальовується досить безрадісна і свідчить про те, що наше членство в профспілці дуже й дуже формальне.

Тобто, нам однаково, чи жити в профспілці, чи вмирати без неї, — життєво важливою цінністю вона для нас не є. І членство в ній аж ніяк не визначає нашу орієнтацію на солідарний захист наших же соціально-трудових і соціально-економічних прав й інтересів. Ми й далі будемо намагатися вижити поодинці.

Школярі як майбутнє профспілок і корова пана М.Азарова

Нинішні школярі — майбутнє країни. Заява настільки ж банальна, як і правильна. Правильний і Закон України «Про загальну середню освіту», що зобов’язує школу готувати молодь до громадянського та трудового життя. Справді, хто, де і як повинен розповісти майбутній нашій зміні про її права та захисників цих прав?

У навчальних курсах, зокрема у курсі «Основи правознавства», дуже багато й дуже докладно розповідається про державу та її вкрай незамінну роль у нашому житті. І дуже мало, і дуже мимохіть — про структури громадянського суспільства загалом і про профспілки зокрема. Наша держава (як, утім, і будь-яка інша, якщо її не осадити й на місце не ставити) дуже похвально піклується, щоб про неї часом не забули. Аби навіть першоклашки знали про її, приміром, бюджетні потреби. 1 вересня цього року наше наймолодше майбутнє одержало подарунок від відомства пана М.Азарова — приблизно 600 000 примірників «Казки про податки». Слів немає, податки — це бомбейська корова, це святе, порядна людина ні спати, ні їсти, не сплативши податки, ясна річ, не буде. Але чому, скажіть на милість, діти, щойно злізши з горщика, вже повинні знати про обов’язок сплачувати податки, а закінчивши школу — мати щонайтуманніше уявлення про те, що таке колективний договір і що можуть профспілки?

Чом би, скажіть на другу милість, тій-таки державі, але вже в особі відомого своїми не просто демократичними, а просто соціал-демократично-об’єднаними переконаннями пана В.Кременя, не перейнятися просуванням у загальноосвітнє поле інформації про його соціального партнера? Тим паче, що для самого пана В.Кременя профспілки — не лише соціальні, а, за всіма законами соціал-демократії, й політичні партнери? Або ми щось пропустили у нашій освіті, і десь у працях Плеханова, Брандта й інших предтеч і практиків сказано, що мета соціал-демократії об’єднаної — футбольна профспілка й у школах треба просувати футбол?

Власне, таке саме запитання можна адресувати й самим профспілкам. З їхнього боку жодних рухів у бік школи теж не спостерігається. Ні тобі дитячої газети, ні пісні про Хлопчиша-профспілчиша, ні олімпіади для школярів із нагородою у вигляді путівки до, знову ж таки, профспілкового табору відпочинку. Ні, врешті, «Казки про зарплату» у відповідь на сплеск творчого натхнення податкового відомства.

А книжечка, профспілкам на заздрість, у Держподатадміністрації вийшла зворушлива. Принаймні, прочитавши її, уже не запитуєш, навіщо ми народилися та яку саме казку нам треба зробити дійсністю. І як, не знаю, втримати сльозу, дивлячись на ілюстрацію до народного, не інакше, прислів’я «Без сплати податку немає статку». Багатодітна заяча родина, що гризе одну на всіх морквину, порожній, напевне, споживчий, кошик і зайчиха, що ридає, затулившись лапками. Зайця на малюнку не видно: чи то сам пішов податки сплачувати, чи то податкова повела. Не страйкувати ж, справді, він пішов із нагоди невиплаченої вже вкотре зарплати.

«Теоретично — кобила, а практично — не везе»

Новітня історія України подарувала нам два безсмертні афоризми, що якнайкраще описують геть усе в українській дійсності: «Маємо те, що маємо» Леоніда Макаровича і винесений у підзаголовок — Івана Степановича. Уже забуто, що конкретно мав на увазі перший спікер українського парламенту, міркуючи про кобилу, але універсальна формула на те й універсальна, що застосувати її можна до всього. Приміром, до соціального партнерства в його українській версії.

Тобто всі атрибути соціального партнерства в Україні нібито очевидні. Є профспілки, які представляють мої та ваші інтереси. Є роботодавці, що якось там об’єдналися в Конфедерацію, готову відстоювати інтереси нового класу власників. Є держава — тут жодних пояснень не потрібно.

В особі Уряду держава визнала і одних (профспілки), і других (роботодавців) та й сіла з ними за стіл переговорів, аби узгодити їхні вельми суперечливі інтереси, гарантувати їхні права, а також виконання ними тих зобов’язань, які вони на себе візьмуть і запишуть у Генеральній тарифній угоді — останньому атрибуті кобили, даруйте, соціального партнерства.

Власне, зобов’язань, коли розібратися, дуже небагато: роботодавець зобов’язується забезпечити оплату робочої сили, профспілка — забезпечити роботодавця робочою силою. Оце й усе. Проблема полягає, звісно, в тому, скільки й кому платити.

Тут у справу й повинна втрутитися держава. Якщо вона читала власну Конституцію і зранку в день переговорів почувається соціальною, то вона встановлює якийсь мінімум, який і збирається всією могутністю власного апарату гарантувати, і від принишклих роботодавців вимагати цього мінімуму в оплаті праці додержуватися.

Мінімум обчислити також не вимагає багато зусиль. Берете одного чолов’ягу, що працює біля мартена, та й стежите пильно, скільки чого він за місяць з’їдає. Потім вираховуєте приблизну вартість його штанів, майок, іншої амуніції, меблів, посуду й іншого в квартирі, проїзд туди-сюди та раз на рік далі, плюсуєте вартість комунальних послуг і двічі на день зателефонувати, плюс хоч раз на тиждень лазня, від себе додаєте два квитки в театр. Оце, приблизно, й усе. Називається «споживчий кошик».

Менше вартості цього кошика платити найманому працівникові не варто. Інакше він, найманий працівник а) забере в сина-першоклашки та пошматує плід безсонних творчих ночей пана М.Азарова; б) піде в тіньову економіку, яка є не тільки розливанням поганого спирту в хороші пляшки на три чверті з водою з-під крана, а також підривом економіки країни вкупі з іміджем держави; в) стане у кращому разі рекетиром, у гіршому — гірше; г) виїде з країни, у кращому разі — легально й назавжди, у гіршому — нелегально й тимчасово, але створити той-таки першокласний імідж рідній державі в європах і азіях встигне; д) просто кине все та почне пити; є) ще простіше — помре: від недоїдання, від неможливості відпочити, підлікуватися, а найстрашніше — від відчуття власної непотрібності й нікчемності, відчуття безсилля й того, що дурили, дурять і збираються дурити й надалі, завжди.

І все це — не тому, що найманий працівник — така вже ніжна істота, стражденний юний Вертер. Ні. Просто, щоб жити, він повинен, насамперед, ні, не їсти, а поважати себе. Тобто — не просити. Людина не повинна випрошувати роботу, як милостиню, зарплату — як благодіяння, пенсію — як диво. Принижена, стурбована власним виживанням людина — не працівник. І вже тим паче — не партнер, ні роботодавцю, ні державі. Чхати він хотів на них обох, на глобальні проблеми економіки й розбудови хоч чого.

У них там, у Європі й далі на захід, але до Берингова моря, усі ці прості речі зрозуміли давно, з часів де Бісмарка, де Рузвельта. І соціальне партнерство з представниками цих самих найманих працівників — профспілками, будують відповідно — на паритетних (майже) засадах.

У нас — не так. І справа ось у чому. По-перше, наша держава сама досить солідний роботодавець. По-друге, як і належить чесній капіталістичній державі, вона в найвищих своїх ешелонах складається з капіталістів, тобто власників, але в першому поколінні. Тобто власників, власне, даруйте за тавтологію, влади. Ні? Ви гадаєте, що влада сама по собі не капітал? Був у нас, звісно, один перший віце-прем’єр не пам’ятаю чого, але реформування. Так він на всю країну розповідав, що депутати з жалю його «кофієм» підпоюють, бо в нього в кишені часто й долара, перепрошую, гривні немає. Вірю. Коли хто вище двірника, той справді може без долара в кишені ходити — перший стрічний у коридорі міністерства сам постарається його за власний рахунок нагодувати, напоїти й мух повідганяти. Ніщо так тяжко не дається і так легко не конвертується, як влада. Саме тому люди, які при владі, тримаються за неї, а не за зарплату. Саме тому, по-перше, їх зарплата просто не цікавить, а, по-друге, звідки брати зарплату, якщо її в бюджеті на потреби держпідприємств, при яких малі, але вже не держпідприємства, не вистачає? Та й потім, — аби від вас мух відганяли, треба ж і якісь пільги податкові надати, і гарантії на закордонні кредити забезпечити, аби потім ці кредити на той-таки бюджет повісити, і багато чого ще зробити для наступних, але абсолютно без наслідків, підрахунків і висновків Рахункової палати. Яка вже тут зарплата?

Унаслідок цих, як ви розумієте, винятково об’єктивних причин, у Генеральні угоди, що підписуються у нашій країні в рамках соціального партнерства, вноситься що завгодно, хоч розрахунки Мінекономіки щодо процвітання в XXII столітті, хоч прогнози матінки Стефанії, тільки не гарантований мінімум заробітної плати, який би дорівнював згаданому вище кошику, і не терміни повного погашення заборгованості в зарплаті й соціальних виплатах. З шести підписаних із 1991 р. Генеральних угод тільки одна була названа тарифною, тобто містила натяк на якісь зобов’язання роботодавців (і держави) стосовно оплати праці та її міжгалузевих співвідношень. Решта Угод називаються просто й вишукано: генеральні. Настільки ж проста й вишукана тенденція простежується в еволюції структури Угод. Якщо перші дві Генеральні угоди мали першим розділом «Гарантії соціального захисту населення», третя — «Оплату праці», то нині діюча, шоста, починається вже з розділу «Сприяння розвитку виробництва, забезпечення продуктивної зайнятості». Як то кажуть, відчуйте різницю.

І не те щоб хтось був проти сприяння розвитку виробництва, тим паче свого рідного, вітчизняного. Ось ви хочете підняти економіку та підтримати вітчизняного виробника? І я хочу. «Свій до свого по своє» — це супер. Але, добродії, ми з вами можемо підтримати його тільки власними грішми, тобто, чи ж не смішно, — тими самими зарплатами. «Чим?» — перепитує нас той самий вітчизняний виробник, він же роботодавець, він же держава, що незмінно глухне, почувши ключове слово «зарплата». Повторюємо ще раз, виразно, складами: зар-пла-то-ю. Тобто, все просто: роботодавець платить мені зарплату, я йому її відразу повертаю, він її хутенько — у виробництво, знову мені зарплату — і всі задоволені.

Повертаю я, звісно, зарплату виробникові не просто так, а його ж товар купуючи. Але й він мені зарплату платить не просто так, а тому, що цей самий товар я власноручно на його, власника, засобах виробництва створила. Запам’ятаймо друге та третє ключові слова: «власноручно» та «власник». Тобто, у моїй, найманого працівника, власності — руки (голова й усе інше, охоплене не дуже елегантним поняттям «робоча сила»); у власності власника — його власність, що вважається священною та недоторканною, точнісінько, як та сама бомбейська корова державного податкового відомства. Якщо я візьму без дозволу в офісі свого роботодавця, приміром, цвях, ні, ручку й віднесу її додому, мене можна назвати злодієм, заарештувати, судити й запроторити до буцегарні. Якщо я не сплачу податки, зі мною можна зробити те саме. А якщо держава узяла без дозволу зароблені мною гроші, то їй нічого не заподієш, а вже обзивати її — ворогу не побажаєш, оскільки навіть від образи честі й гідності держава в особі Гаранта моїх конституційних прав захищена. Ні, останнім часом можна навіть якогось клерка №6 притягнути до суду за невиплату моїх зароблених грошей. Якщо буде доведено, що він, клерк, мені їх не виплатив не з об’єктивних причин, а тому, що був у поганому настрої вчора зранку.

Два висновки випливають із крадіжки мною ручки. Перший: із нас трьох соціальних партнерів — держави, мене як найманого працівника й мого роботодавця, права двох вважаються майновими, тож судять мене за крадіжку майна. Мої права на мою власну робочу силу майновими не вважаються, і судять за їх порушення невідомо кого й аж ніяк не за статтею про крадіжку в особливо (для мене) великих розмірах. Другий: ініціатором моєї мізерної зарплати і, тим паче, невиплати мені її був аж ніяк не клерк під №6 і не приватний роботодавець. Приватний роботодавець навчився не платити мені зарплату, дивлячись на гаранта (зверніть увагу, це інший гарант, із маленької літери, це держава загалом, нічого особистого).

Саме держава — ініціатор запровадження залишкового принципу виплат заробітної плати й нагромадження багатомільярдних заборгованостей. Невиплачені зарплати й інші соціальні виплати використовувалися урядом України фактично як примусовий, безстроковий і безоплатний (безвідсотковий) кредит державі з боку населення. Таким чином, ці заборгованості стали засобом покриття помилок та прорахунків уряду в його бюджетній політиці за рахунок населення.

Не вирішуючи ефективно питання виплат заборгованостей у рамках структур соціального партнерства та продовжуючи практику кредитування власної політики за рахунок населення, держава фактично використовує ці структури для нав’язування профспілкам власної позиції, змушує їх підтримувати власний, в окремих випадках — помилковий курс. У результаті формується такий тип «соціального партнерства», коли інтереси найманих працівників враховуються й задовольняються переважно за «залишковим принципом», у міру можливостей роботодавця, яку він сам і визначає.

Хороша кобила, чудове партнерство, чи не так?

Ну, добре, тобто все погано. А де ж профспілки, захисники моїх прав та інтересів? Адже я соціальний партнер держави й роботодавця, щиро кажучи, тільки через них, рідних.

А тепер майно,
я сказав, майно!

Поет не мав рації. Любовні човни розбиваються не об побут, а об майно. Саме майно, а якщо його ще й в обидві жмені за один раз не взяти, — страшна сила, куди тому побуту разом із красою. Скільки драм і трагедій, скільки розлучень і ходінь брат на брата на рахунку в цього монстра, не злічити. І наші профспілки — не виняток.

Як було сказано вище, ФПУ не знала, у що виллється для неї оголошення себе правонаступником майна колишньої Укрпрофради. Ні, майно не націоналізували. Держава виявилася набагато розумнішою. 1994 р. було ухвалено Постанову Верховної Ради України «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього СРСР», якою майно колишньої Укрпрофради оголошено загальнодержавною власністю, але до визначення його правонаступника воно залишалося в управлінні ФПУ. Так легко і просто ФПУ виявилася вже не представником, виразником і захисником, а заручником цього самого майна, бо Постанову Верховної Ради можна виконати, як ви розумієте, у будь-який момент.

Інакше кажучи, підвішене за це саме майно, керівництво ФПУ відповідно й почувається. Спробуйте в такому положенні стати в безкомпромісну позицію стосовно того, хто вас так вдало підвісив.

Лідер ФПУ О.Стоян щиро визнає, що саме майнове питання змушує Федерацію йти на компроміси. Відзначаючи, приміром, що «становище трудящих не поліпшилося» й настав час вирішувати питання про відставку Президента», О.Стоян констатує: «Можна профспілкам заявити про те, що ми підтримуємо політичні сили, які порушили це питання, але як це практично реалізувати? Адже є суто профспілкові проблеми, які слід вирішувати. І перша — це майно профспілок... Отут скажу щиро: я як голова профспілок змушений іти на компроміс і з Президентом, і з урядом і агітую своїх колег не рубати навідмаш. Варто заявити про імпічмент Президенту, як завтра в нас усе відберуть. Адже добре відомо, яка велика влада у Президента».

А воно ж, майно, як музика, заважає бодай якомусь єднанню традиційних та нових профспілок у навчанні держави соціального партнерства. Нові профспілки, за всієї їхньої схильності до цінностей гуманітарних, тобто ефемерних, інтересу до матеріального не позбавлені. Їх душить велика і десь, треба сказати, справедлива жабка на ім’я «всі орали». Мовляв, заробляли всі, керує ж одна ФПУ. Прикро.

Профспілки і партії: циганочка з виходом

Наприкінці 80-х профспілки шарахнулися від тодішнього керманича так далеко, що словами «політика», а тим паче «партія» їх можна була лякати на ніч і змушувати лежати тихо, аж поки заснуть. Так, власне, й відбувалося, та й досі відбувається. Щойно профспілка заговорить про владу — державні мужі відразу заводять сердиту мову про «політизацію профспілок» як про непристойну інфекцію, на кшталт СНІДу чи глибокого псоріазу. Нелогічно, звісно, — чому одному можна, а другому зась? — але діє. І все-таки, попри природний страх заразитися, профспілки в політику пішли. А як інакше накажете лобіювати інтереси тих-таки працівників у тих-таки коридорах влади — теж відганяючи мух?

Найнегативішний, однак, і наймасованіший, отже й сам собою корисний досвід прямої, самостійної участі в політиці, зокрема у виборчій кампанії 1998 р., профспілки здобули на спробі створення власної партії.

1997 р., напередодні парламентських виборів, ФПУ створила Всеукраїнську партію трудящих — ВПТ. Перші ж повідомлення про новонароджену викликали різко негативну реакцію з боку, передусім, партій, які мали реальні шанси на перемогу в тих виборах. Така реакція на ВПТ з боку партій — як лівих (КПУ, СПУ), так і правих (НРУ) — засвідчила, що проблема полягала не в ідейній спрямованості профспілкової партії (хто тепер не проголошує гасел про соціальний захист усіх і вся?), а в самому факті її появи на світ.

Крім того, осуджуючи профспілкову самодіяльність, ті самі партії охоче запрошували профспілки до взаємодії в боротьбі з політичними опонентами й охоче користувалися підтримкою профспілок під час збирання підписів, проведення агітації тощо. Проте у виборчі списки, а тим паче в перші п’ятірки їх, вносити профспілковиків ніхто не квапився.

Профспілковим працівникам дісталося лише 4,5% загального складу партійних списків; тільки восьмеро з них зайняли місця в перших п’ятірках різних партій.

При цьому партії вважали за краще працювати не з профоб’єднаннями загалом, а (граючи на регіональних розбіжностях у політичних орієнтаціях рядових членів профспілок) із їхніми членськими організаціями на регіональному й місцевому рівнях, що, природно, не сприяло консолідації зусиль профспілок у виборчій кампанії. У результаті навіть таку потужну організацію, як ФПУ, за словами О.Стояна, «розтягнули». Членські організації ФПУ підтримали не одну й не дві партії, а 11 (!). Сама ж ВПТ набрала на виборах лише 0,79% голосів.

Досвід виборчої кампанії-98 засвідчив, що: 1) партії не зацікавлені в появі ще одного конкурента в особі профспілкової партії; 2) партії розглядають профспілки не як самостійного політичного гравця, а як власний ресурс своєї виборчої кампанії, не вважаючи за потрібне (за рідкісним винятком) навіть з увічливості вносити профспілковиків у свої виборчі списки; 3) скориставшись підтримкою профспілок під час виборів, партійці, що пройшли в парламент, аж ніяк не поспішають шикуватися в чергу під дверима Комітету з питань соціальної політики та праці, а розбігаються по партійних фракціях і голосують надалі як партія накаже, а не як диктують інтереси профспілок; 4) не будучи за своєю природою політичною організацією, профспілки не можуть забезпечити більш-менш одностайної підтримки якоїсь партії, навіть своєї власної.

Навчені цим досвідом, у майбутній кампанії профспілки, треба гадати, будуть обережнішими й вимогливішими до своїх політичних партнерів. У тих, звісно, випадках, коли вони взагалі з цими партнерами розмовлятимуть .

Дискусії на «круглому столі» засвідчили, що далеко не всі профспілки збираються колективно когось підтримувати. Мотивація проста: різні політичні погляди самих членів профспілки. З другого боку, деякі профспілки не лише проголосили міцний курс на підтримку тієї чи іншої політичної партії, а вже й зробили це, як, приміром, Конфедерація вільних профспілок України, що ввійшла до виборчого блоку демократичної опозиції «Форум національного порятунку».

ФПУ явно чекає серйозних пропозицій, попередньо створивши не менш серйозний (не плутати зі сталим) блок громадських організацій соціального характеру й відклавши до кращих часів вибір політичного партнера. Тим часом, як засвідчило проведене УЦЕПД опитування активістів ФПУ, половина з них переконані, що профспілки не повинні підтримувати жодної політичної партії. Тож є підстави припустити, що й 2002 р. ФПУ не зможе узгодити позицій усіх своїх членських організацій у підтримці якоїсь партії чи блоку.

Не можна вважати вичерпаною також ідею створення профспілками власної партії, що підтверджують опитування активістів традиційних і нових профспілок. За їхніми результатами, 17% активістів НПГУ вважають за необхідне створити силами незалежних профспілок власну партію; приблизно така сама кількість активістів ФПУ (18%) висловила готовність підтримати на виборах-2002 ВПТ.

Проте є підстави стверджувати, що навіть коли профспілки знову візьмуть курс на створення власної партії, вони не зможуть розраховувати на активну підтримку своїх зусиль із боку населення. Як свідчать результати загальнонаціонального опитування, більшість громадян країни (61,2%) впевнені у тому, що профспілки повинні займатися тільки соціально-трудовими відносинами в діалозі з державою та роботодавцями; кожен шостий (15,3%) вважає, що вони повинні підтримувати певні політичні сили, які висувають гасла соціального захисту найманих працівників; і лише 8,6% респондентів допускає, що профспілки повинні створити політичну партію, яка візьме самостійну участь у парламентській кампанії 2002 р.

З огляду на чинник часу і суперечливість позицій профспілок, можна припустити таке: 1) створення профспілками власної партії, принаймні до виборів-2002, малоймовірне; 2) настільки ж малоймовірна й відмова профспілок від активної участі у виборчій кампанії; 3) швидше за все, профспілки використовуватимуть у кампанії-2002 р. як висування та підтримку своїх кандидатів у мажоритарних округах, так і підтримку існуючих впливових політичних партій та блоків. Причому підтримка надаватиметься за умови підписання відповідної угоди і в обмін на місця для профспілковиків у прохідній частині партійного виборчого списку. Як коротко, цитуючи древніх, зазначив на «круглому столі» голова однієї з вільних профспілок, «даю, щоб узяти»; 4) традиційні профспілки орієнтуватимуться радше на центристські партії, близькі до чинної влади; вільні — на опозиційні; 5) про цілісну, узгоджену концепцію участі профспілок у виборчій кампанії, їхні відносини з політичними партіями мови немає, позиції більшості профспілок збігаються тільки в одному — бажанні збільшити присутність депутатів від профспілок у майбутньому складі парламенту.

Профспілки та громадяни на тлі влади

Громадяни, попри описане вище майже поголовне профчленство, до профспілок ставляться кепсько. Ніби дивишся в дзеркало, а те, що там бачиш, не подобається, очі не бачили б.

По-перше, громадяни вважають, що основним напрямом діяльності профспілок, як і за часів Шурочки з бухгалтерії, залишилося задоволення соціально-побутових потреб працівників, й аж ніяк не захист їхніх прав та інтересів. При цьому з’ясувалося, що протягом останніх 10 років більшість респондентів (55,8%) жодної допомоги від профспілок не отримувала. Для кожного четвертого (25,7%) допомога профспілки полягала в наданні новорічних подарунків для дітей; 23,2% опитаних мали змогу одержати пільгову путівку на відпочинок або лікування для себе або членів сім’ї; 17,5% — одержували матеріальну допомогу; 7,3% — пільгові квитки на культзаходи для дітей. Лише 5,8% громадян одержали юридичну консультацію з питань трудових відносин, і зовсім уже мікроскопічна кількість опитаних — 1,1% — повідомили, що отримували «дійову допомогу профспілки в конфлікті з роботодавцем».

Чи слід дивуватися, що опитані виявили готовність, у разі порушення їхніх трудових прав, звернутися, швидше, до місцевої влади (15,4%), ніж до профспілок (9,7%).

При цьому привертає увагу та сумна обставина, що рівно трети-
на (!) респондентів не шукатиме захисту своїх прав ніде й ні в кого, що засвідчує критично низький рівень суспільної довіри до всіх наших соціальних інститутів.

Тішить, щоправда, готовність 26,6% респондентів звернутися до суду. Це свідчить про високу правову самосвідомість громадян і нібито високий авторитет судової влади. Радість, проте, тьмяніє під час читання Першої щорічної доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Як сказала пані Н.Карпачова, 92,7% усіх судових справ з питань трудових відносин становлять позови про відшкодування зароблених грошей. У 1999 р. суди розглянули понад 244 тис. таких справ і на користь позивачів присуджено до стягнення 312 млн. грн., або 83,6% пред’явлених до стягнення. Якщо врахувати, що сума заборгованості лише із заробітної плати 1999 року перевищувала 6,4 млрд. грн., то в суд було пред’явлено менше 6% невиплаченої працівникам зарплати. Це до питання про рівень правової свідомості громадян та їхніх захисників — профспілок.

Крім того, рішення суду в нашій країні не означає його виконання. Принаймні легше знайти золото Полуботка, ніж статистику виконання рішень, проголошуваних від імені України. Вона, мабуть, не така хороша, як хотілося б нашій судовій та іншим гілкам влади. Бо, відповідно до даних Управління правової роботи виконавчого апарату ФПУ, у 2000 р. кількість звернень до суду з приводу порушення трудових прав зменшилася. Що, на думку згаданого управління, є «результатом втрати віри громадян у дійовість судових органів, позаяк значна кількість судових рішень виконуються з порушенням термінів або взагалі не виконуються». Це вже до питання про високий авторитет судової влади.

Повернімося, проте, до профспілок. Громадяни вважають, що свої пріоритетні завдання (як їх розуміють самі громадяни) профспілки виконують незадовільно. З наведеної таблиці «Пріоритетні завдання профспілок та оцінка їх виконання» видно, що першорядними завданнями профспілок громадяни вважають боротьбу за підвищення заробітної плати до рівня прожиткового мінімуму (57,2%), боротьбу з затримками виплат зарплати (52,2%) і, нарешті, участь профспілок у боротьбі з безробіттям. Саме ці завдання профспілки виконують найгірше. Зате, на думку громадян, у них дуже непогано виходить із завданням утримання профапарату, — високу оцінку за виконання цього завдання виставили профспілкам 48,1% опитаних.

На думку населення, увага профспілок зосереджена переважно на захисті інтересів профспілкового керівництва та роботодавців, а не працівників. Більшість опитаних (60,8%) вважають: захисту економічних інтересів працівників профспілки приділяють недостатню увагу. Водночас, на думку опитаних, увага профспілок спрямована переважно на діяльність в інтересах профспілкового активу й керівництва, а також на діяльність заради інтересів роботодавця. У цьому впевнені, відповідно,45,8% і 42% респондентів

Відповідно, населення негативно оцінює рівень захисту профспілками інтересів найманих працівників — понад половину (54,7%) опитаних оцінила його як низький; вважають його високим лише 11,3% респондентів. Прикметно, що цей показник близький до кількості тих, хто високо оцінив рівень захисту прав найманих працівників роботодавцями, — 9,6%. Таким чином, у громадській думці і профспілки, і роботодавці захищають інтереси найманих працівників практично однаково, й однаково погано. Гірше— лише держава (їй високу оцінку в захисті прав найманих працівників виставили 6,1% опитаних; посередню — 20,4%; низьку — 66,5%) і політичні партії (4,1%, 10,9% і 69,2% відповідно). Зате краще — церква (висока оцінка — 15,6% респондентів).

Підсумковою можна назвати оцінку населенням загального стану профспілкового руху в Україні. Переважна більшість опитаних (79,3%) оцінили його як кризове. 16,7% оптимістичніших респондентів — як процес становлення профспілкового руху нового типу й 4% шалених оптимістів вважають, що профспілковий рух в Україні перебуває на піднесенні й має широкі перспективи.

Після всіх цих оцінок досить несподіваною була відповідь наших співвітчизників на запитання: чи повинні сьогодні в Україні існувати профспілки? Майже 82% опитаних сказали профспілкам «так» і лише 12% — «ні». Решта поки що не визначилися. Таким чином, можна припустити: соціальна потреба в профспілках в Україні існує. І профспілки мають майбутнє — але лише в тому разі, якщо вони відповідатимуть цій соціальній потребі.

Як саме відповідатимуть? По-перше, якщо повернутися до таблиці про пріоритетні завдання профспілок, якими їх бачать громадяни, то зрозуміло, що, крім дитячих подарунків до Нового року й путівок абикуди (а, швидше за все, замість них), профспілки мусять зосередитися на розв’язанні тих самих класичних профспілкових питань: рівні (та своєчасності) оплати праці й забезпечення зайнятості. Якщо працівник працюватиме й одержуватиме за свою роботу адекватну платню, то подарунок дитині він купить сам. І путівку до Трускавця. Або на Гаваї. Або не купить нічого й нікуди, а гроші складе в панчоху. Це його проблеми. Головне, аби не панчоха була, а зарплата.

По-друге, у відносинах громадян і влади профспілки мають завжди відстоювати інтереси громадян, а не влади, не особливо йти з нею на компроміс і тим більше не намагатися переконувати громадян стати на її позицію. Що добре видно з таблиці «Яку позицію повинні займати профспілки у відносинах громадян і влади в Україні? ». По-третє, профспілки повинні відстоювати інтереси трудящих, навіть якщо для цього треба піти на конфлікт із владою, — так вважають 88,5% опитаних. І лише 11,5% мають іншу думку.

І немає в цьому ніяких закликів до громадянської непокори, дестабілізації стабільності й підкопу під підвалини. А є лише констатація громадською думкою цілковитої нездатності влади навести лад на ринку праці. Такі вимоги до профспілок громадяни висувають, скажемо так, — тимчасово, лише доти, доки влада, вона ж держава, не стала справжнім соціальним партнером своїх власних громадян — працівників і платників податків. Поки вона пише «Казки про податки» й розповідає казки про зарплати. Поки вона, зрештою, не зрозуміла, що не можна рубати гілку, на якій сидить.

Тобто все це поки що. А що буде потім? Залежить від профспілок? Поза сумнівом. Зрештою, нас у профспілках, кажуть, 17,4 мільйона...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі