Юрій Шухевич: «Мені камінь звалився з душі коли дізнався, що батько не потрапив їм у руки живим»

Юрій Шухевич відбув у тюрмах і засланнях півжиття — понад сорок років — тільки за те, що був сином головного командира УПА Романа Шухевича. Пану Юрію не раз пропонували зректися своєї родини і націоналістичних поглядів. Він відмовився. Він жив від вироку до вироку. Через ув’язнення втратив можливість жити повноцінним життям молодої людини, через ув’язнення ж розпалася його сім’я, він втратив чи не найдорожче для кожної людини — зір, але не зламався. Юрій Шухевич перебував далеко від рідної України аж поки не розвалився Союз. Сьогодні він бере активну участь у політичному житті країни, виступає на мітингах, у ЗМІ, очолює Українську національну асамблею. У серпні 2006 року президент України Віктор Ющенко присвоїв Юрію Шухевичу звання Героя України. А нещодавно Юрій Романович отримав відзнаку Героя України і за свого батька — генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича.

— Пане Юрію, яким ви запам’ятали батька?

— Пам’ятаю ще польські часи… У 1934 році батька посадили у справі вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького. Перший спогад, пов’язаний з батьком — коли в 1936-му ми з мамою прийшли на побачення з ним. Пригадую, виводять батька, він у розстебнутій сорочці, у цивільному. Тоді трирічним хлопчиком, побачивши поліціянтів, я злякався, розплакався, вони хотіли мене заспокоїти, та натомість я ще більше почав плакати. Але це епізод, а взагалі Карпатську Україну (1938—1939 рр.) я пам’ятаю непогано. Щодня дідо отримував газету «Новий час» і ввечері сідав її читати. В українській пресі тих часів на перших сторінках була інформація про Карпатську Україну, всі дуже тоді переживали, сприймали близько до серця. Я ще тоді не знав, що мій тато там, про це довідався пізніше.

— Ви усвідомлювали тоді, хто ваш батько?

— Чи знав я тоді, що батько — член ОУН, сьогодні не можу сказати. Розумів, що він людина, котра бореться з польським режимом і за це сидить у в’язниці. Пам’ятаю, перед тим, як поїхати на Закарпаття у 1938 році (він уже повернувся з в’язниці), батько навідався додому. Він, я, мати і батькова сестра поїхали на Дністер відпочивати до рідні у Раківці, що біля Городенки на Івано-Франківщині, провели там кілька тижнів. Тато був дуже зайнятою людиною, та коли випадала нагода, приділяв сім’ї чимало часу. Пам’ятаю його добрим, але водночас він намагався тримати мене в дисципліні. Вимагав зібраності, точності, бував у школі, цікавився, як я вчуся. Вважав, що я маю бути загартованим, адже життя — нелегка штука, тим більше що ми нація поневолена, яка мусить боротися за свою незалежність — отже і вимагав від мене відповідного гарту. «Ти ж ростеш вояком!» — не раз казав. У мене було досить спартанське виховання, але попри те, я батька дуже любив і поважав. Після Карпатської України я вже не бачив його до кінця 1939 року. Батько мусив переїхати в Данціг (теперішній Гданськ), він там жив, мати туди їздила влітку 1939 року. У цьому ж році розвалилася під ударом Німеччини і Радянського Союзу Польща, Червона армія прийшла сюди, в Галичину, ми з мамою виїхали до Кракова. Там зустрілися з батьком. Два роки з жовтня 1939 до квітня 1941 року батько був з нами постійно, за винятком тих днів, коли він виїжджав. Він тоді був провідником Західних українських земель, які опинилися під німцями, і відповідав за зв’язки з Галичиною. Він часто роз’їжджав, я тоді почав учитися в школі у Кракові, закінчив перший і другий клас.

А з 1941 року, коли утворився Український легіон і батько туди пішов, я бачив його епізодично: у 1941 році, коли їх зняли з фронту, він ненадовго забіг додому, потім приїжджав у відпустку. У січні 1943 року німці мали його заарештувати, хтось попередив про це, батько заніс додому речі і зник, перейшов у підпілля. І тоді тільки час від часу були зустрічі з ним. Перед приходом більшовиків у 1944 році, коли наближався фронт, Микола Лебідь остаточно передавав батькові всі повноваження. Тоді він заїхав і був кілька днів. А далі, у липні сорок п’ятого, заарештували маму, бабуню, забрали мене і мою сестру, їй було тоді п’ять років. Мама відсиділа десять років у мордовських таборах, бабуня померла за рік після того. Ми з сестрою були спочатку в дитячому будинку у Чорнобилі, а потім у Сталіно, теперішній Донецьк.

— Відомо, що ви тоді зв’язувалися через підпілля з батьком…

— Так. Не хотів виховуватися в дитячому будинку. Там мені казали: бачиш, твій батько став на шлях зради, ти повинен відректися від того всього і стати справжньою радянською людиною. З Чорнобиля хотів втікати разом із сестрою, по мене приїхав один зв’язковий мого батька, але не вдалося, нас тоді перекинули подалі. З Донбасу я вже не міг втекти з сестрою, бо вона була маленька. Про батька на той час не було відомо нічого. В 1946 році отримав листа від мами — вона на знак протесту голодувала, щоб їй дозволили листуватися з нами. У притулку не знали, хто я, директор будинку здогадувався, що мої батьки репресовані. Від прізвища матері, Березинська, зробили моє — Березанський. Ходив до російської школи, добре вивчив мову і це мене потім рятувало, коли я втік у 1947 році. Щойно якась перевірка документів, я починав говорити російською. Коли хтось питав, казав, що з Донбасу. Людей тоді було багато зі сходу, по хліб приїжджали, то був голодний рік.

Батько, перебуваючи у Львові, знав, що я втік, але не знав, де я. Своїми каналами він повідомив про мою можливу появу, щоб йому одразу дали знати. Я рухався в голоді і холоді, курточку свою продав у Фастові, за ті гроші купив хліба і молока, і так добирався в Галичину. Нарешті мене знайшла батькова зв’язкова і привезла до Львова. На Рогатинщину я поїхав з іншою зв’язковою батька Галиною Дидик. Вона дала мені відповідні настанови. Сказала, що коли ввечері піду по дорозі полем, потім лісом, подивлюся ліворуч, мені помахають хусточкою, якщо ж вже не буде видно, ну тоді свиснуть три рази. Треба було бігти на той свист, там на мене мали чекати. Справді, як стемніло, хусточки я вже не побачив. Коли зрештою зустрівся з батьком, розповів усе, що пережив. Мене під чужим ім’ям і прізвищем, Левчук Богдан, як переселенця з Польщі віддали до школи. Навесні 1948 року я поїхав у Донецьк по сестру і там мене побачили, хтось доніс, арештували, і з того часу починається моя тюремна епопея. Перший раз заочно судили, дали десять років таборів у 1949 р. Не мали права мене як неповнолітнього засуджувати до в’язниці, але, незважаючи на це, дали десять років.

— Я на той час був недалеко від Білогорщі у львівській внутрішній тюрмі. Мене викликали в обласне управління на впізнання для складення протоколу, і я його упізнав. З одного боку, для мене то був удар, а з другого, я знав: рано чи пізно це мало статися. Сидячи у в’язниці два роки, добре усвідомлював, що це за система, як вона працює, а особливо її агентура. Десь колись цей зашморг мав затягнутися. Так воно і сталося. Тільки, я вам скажу, камінь з душі мені звалився через те, що батько не потрапив їм у руки живим. Особисто для нього це була б трагедія. Його зв’язкова Галина Дидик тоді була в Білогорщі і прийняла отруту, але їм вдалося її врятувати, як наслідок, ця жінка в могилу понесла шрами від страшних катувань під час допитів.

— Не виникло тоді відчуття, що ви повинні помститися?

— Мій батько якось прочитав в моїх очах, що я хочу йти в підпілля. Запитав про це. Коли я підтвердив свій намір, сказав: «А ти знаєш, що врешті-решт наше підпілля буде знищене? Ти це повинен усвідомити. Коли такі, як ти, підуть у підпілля, хто за десять-п’ятнадцять років буде піднімати знову народ? Ти маєш вчитися до того моменту!» Це для мене прозвучало як наказ.

— Вас мали звільнити за амністією для неповнолітніх, але через протест генерального прокурора СРСР Р.Руденка залишилися за ґратами…

— Амністія закінчилася для мене досить сумно. В 1954 р. суд мав таких, як я, звільняти, але мене навмисне не подавали два роки всякими способами. То приписували різні адміністративні порушення, то ще щось. Тільки у 1956 році Владимирський обласний суд звільнив мене на підставі того, що я малолітнім був заарештований і відсидів уже на той час вісім років. Я вийшов, спочатку поїхав до мами на заслання, потім маму звільнили і ми приїхали до Львова. Були тут, поки прокурор те рішення не опротестував. Першим пунктом протесту було те, що я є сином керівника націоналістичного підпілля. Зробили це спеціально, два роки тягнули, поки комісія президії ВР працювала по таборах: якщо б вона мене звільнила, генеральний прокурор був би безсилий. Я повернувся назад і досидів свої десять років, потім мені пришили нову справу з антирадянської агітації, і знову дали десять років. Знайшли двох стукачів-«свідків», котрі доводили, наче я у в’язниці дозволяв собі антирадянські висловлювання.

— Ви просиділи не один період радянської історії. Що було для вас найважчим?

— Найважчі часи були сталінські, після його смерті стало легше. А з 1960-го року почалися знову утиски. Тяжко було фізично — погане харчування, важка праця в таборах. Тюрми були забиті в’язнями. Спочатку сидів у Верхньоуральську, потім в Олександрівському централі, потім два роки досиджував у Владимирі. У сталінські часи було фізично важко, у брежнєвські ж найбільше було важко морально. Старалися не дати побачення через найменші зачіпки, то мучили поштовим терором, пакунки обмежували, позбавляли права купувати продукти. На суворому режимі ми мали сім рублів на місяць, а на особливому режимі, коли судили в 1972 році, всього три рублі. У Владимирській тюрмі було легше, вона недалеко від Москви, потім у хрущовські, брежнєвські часи кількість політичних в’язнів там зменшувалася, почали привозити побутових. З’явилася можливість передавати інформацію. Перед проведенням Олімпіади 1980 року нас вивезли з Владимира у невелике провінційне містечко Чистополь у Татарії, за 130 км від Казані. Ні залізниці, нічого. Нами налякали наглядачів, побутових злочинців, вони боялися будь-яких зв’язків з нами, отже, щось передати було дуже важко. І, власне, там я втратив зір, звідти я поїхав на заслання у Томську область, де відбув п’ять років. У 1988 році строк заслання закінчився, але я не міг відразу при­їхати в Україну, бо треба було якось прописатися. Моя мати тут купила будиночок, і 1989 року я повернувся до Львова.

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що, будучи в ув’язненні, здобули таку освіту, яку б вам не дав жоден університет.

— Ви знаєте, Сталін звозив у тюрми людей з цілого світу — японців, австрійців, німців, поляків. Безумовно, таке спілкування дуже багато давало. Окрім того, у сталінські часи тюремні бібліотеки були багаті на книжки, бо дуже часто політв’язні потрапляли туди зі своєю літературою, яку потім віддавали в бібліотеки. Я прочитав там багато книжок, які на волі було б важко знайти. Познайомився, для прикладу, з Мережковським, прочитав старе видання листів Гоголя… Мав змогу читати, читав багато. Я завжди кажу, що ніякий Оксфорд чи Сорбонна не дали би мені тих знань, які дало ув’язнення.

— За вашу статтю «Роздуми вголос» вам дали ще десять років ув’язнення. Що так тоді налякало владу?

— З цією статтею пов’язана цікава історія. «Роздуми вголос» я писав, коли ще жив у Нальчику. Ніна Строката-Караванська, дружина Святослава Караванського, член ОУН ще з 1943 р., навчалася в одеському медінституті. Вона вже тоді відчувала, що її можуть заарештувати. Я переконував її виїхати з України, вона приїхала в Нальчик, де оселилася разом з моєю сім’єю. Коли її таки арештували, прийшли до мене з обшуком. Знайшли незавершений рукопис моєї статті про перспективи розвитку національно-визвольного руху. У «Роздумах вголос» я вказував на помилки дисидентського руху 60-х, описував, як, на мій погляд, має розвиватися цей рух далі. Дивився з боку націоналістичного, а не загально демократичного. Треба було боротися — більш активно і більш цілеспрямовано, більш ідеологічно. Я цей матеріал в ув’язненні переробив, але ніяк не міг передати на волю. Врешті-решт, написав хімічним олівцем на шматку простирадла, заховав у плащ під підкладкою і передав. Потрапила вона сюди до Львова, передали в Кам’янку — там один чоловік її заховав, та невдовзі помер, і досі його діти не знають, де він цю статтю заховав.

Коли розвалився союз, я написав довіреність своїй тітці, і вона забрала з моєї справи статті, моєю рукою написані... Вже не завершував, бо це було не актуально... Хоч всі сміялися, що мені дали тільки десять років — мало за таку річ.

— Щось із написаного в ув’язненні виходило у самвидаві, можливо, за кордоном?

— У 1968 році, ще до ув’язнення, я написав статтю про те, як кілька наших хлопців, литовців, латишів виступили з протестом, і як система їх знищила фізично, подавши це так, начебто сталися загадкові вбивства. Я відкрито написав, звернувся до президії Верховної Ради: оскільки таке твориться, я не гарантований від того, що це не може статися зі мною. Мене викликали до Києва зі словами: «Знаємо вас. Пишете одного листа до президії Верховної Ради, а другого — за кордон». Так воно і було — я передав це звернення до Москви, звідти воно опинилося у Світличного, а далі за кордоном і вийшло друком у Парижі в «Українському слові». То було просто звернення до Верховної Ради без назви, але в редакції статтю назвали фразою з тексту: «І я завтра можу бути вбитий».

Мені показали цю газету, та я сказав, що нічого про те не знаю, і мені то тоді зійшло з рук. За кордоном публікувалися й інші протести, як мої власні, так і колективні, але не так багато.

— В ув’язненні ви осліпли, у вас було відшарування сітківки обох очей. Не раз вимагали обстеження лікарів. Зір вам могли врятувати?

— Мені зробили операцію у Ленінграді перший раз навіть досить вдало. Найбільше на очі вплинули часте голодування, відсутність природного світла, та й за роки ув’язнення нервова система геть виснажилася. Слід було повторити операцію, і тоді б я бачив бодай на одне око. Але відмова була категоричною: «Об этом не может быть и речи».

— Ви мали три роки відносної свободи і жили в Нальчику, там одружилися…

— 21 серпня 1968 році звільнився, саме тоді, коли радянські танки увійшли в Прагу. Фактично мав право їздити всюди по території Радянського Союзу — поза межами України. Поселився на північному Кавказі. Вважалося, що я на цій території не є шкідливий, бо там фактично не було українців, але це не завадило мені спілкуватися з кабардинцями, балкарцями, осетинами. Говорив з ними на різні теми, пробуджував у них певні почуття національної свідомості. Навіть на підставі наших розмов написав пізніше статтю про федерацію народів Північного Кавказу, як би я її бачив. Кавказці знали, що я українець-націоналіст, про нашу боротьбу за волю, тому до мене ставилися добре, із симпатією. У Нальчику жила тітка, батькова молодша сестра Наталя Шухевич (Геграєва). У 1940 р. була заарештована, засуджена, сиділа на Уралі цілу війну, була в Казахстані на засланні, вийшла заміж за балкарця. Я оселився в неї. Моя майбутня дружина Валентина мешкала поруч, у нас було спільне подвір’я і одна поштова скринька. Вона якось побачила прізвище Шухевич, і це її зацікавило, адже коли вона проходила практику після закінчення медучилища, у неї був знайомий зі схожим прізвищем — Шушкевич. Це стало приводом для нашого знайомства. Потім я запросив її в кіно, почали розмовляти на різні теми. Пригадую, я був на роботі (працював електриком), першого травня проходила демонстрація. Хлопці вмовляли піти, я тоді різко виступив проти Леніна, і це мою наречену насторожило. Батько її колишній офіцер, член партії, мачуха — секретар обласної ради профспілок, також член партії.

— Вони знали, хто ви такий?

— Дільничний інспектор сказав її мачусі, що я як політичний в’язень відсидів двадцять п’ять років у тюрмі. Вона прикинула — мені тридцять п’ять років, такого не може бути. Ця жінка була в добрих взаєминах з моєю тіткою, з певною симпатією ставилася і до мене. З одного боку, ніби переконана комуністка, а з другого — порядна людина. До речі, досі з ними підтримую контакт. Я тоді не дуже хотів вступати з ними в гострі дискусії, але не раз собі дозволяв критичні зауваження. На кожен їхній аргумент мав сто контраргументів, бо я то життя радянське добре пізнав. Я сказав, що мій батько — керівник націоналістичного підпілля, котрий загинув. Валентина знала, що я сидів і сидів довго, і знала за що, але заміж за мене вийшла.

— Ваша дружина усвідомлювала, що ви можете знову попасти за ґрати?

— Вона сприймала це більше як говоріння. Коли мене таки заарештували, для жінки це був справжній удар. Раніше я казав, що в радянських умовах можна завжди попасти за ґрати, наводив їй різні приклади. Скажімо, у післявоєнні часи тут була одна з чисток, брали усіх старих троць­кістів, яких колись уже судили за троцькізм, які не були ні в чому винні, і що таке може трапитися з кожним із нас. Звичайно, не в усі подробиці я її посвячував. Але коли тут почалися перші арешти, я написав протест, і дружина моя підписала його, була зі мною солідарною. Навчилася говорити по-українськи, вона навіть ображалася, коли я їй не раз мовив, що вона росіянка. Казала: «Я така сама росіянка, як і твоя сестра». Вона знала, що моя сестра росла в дитячому будинку, була комсомолкою, не знала нічого про долю своєї родини, і тільки потім змінила переконання.

Коли мене арештували, на жінку дуже тиснули, вона була заляканою і самотньою. Вийшло так, що наша родина розпалася, хоч ми до сьогодні підтримуємо контакти, я передзвонюю до неї. І з донькою, і з невісткою, і з внуками спілкуюся. Донька має сина і син подарував мені внука. Але з сином сталася трагедія. Коли розвалився Союз, він придбав два кіоски, але рекету не хотів платити, його побили, він загинув, коли йому й тридцяти не було. Нині йому виповнилося б тридцять сім. Коли мене арештували — дружина приїздила до мене на побачення з малими. Ще на заслання приїхала із сином. Діти знали, хто їх батько, син цікавився, розшукував інформацію про мене і свого діда.

— Згодом ви одружилися вдруге?

— Так, коли розпався Союз, і я повністю звільнився. Моя теперішня дружина Леся народилася в Німеччині, її батько до 1945 року був у німецькому концтаборі, а мати працювала в бібліотеці Києво-Печерської лаври. Леся виховувалася в патріотичному дусі, була в Пласті, брала участь у акціях на захист наших політв’язнів. Виступала колись і на мій захист. Жила активним життям в українській громаді, співала в українському хорі. Коли приїжджав Брежнєв до Німеччини, вони там протест висловлювали, у річницю смерті Бандери ходили зі смолоскипами на його могилу.

Була заміжня, розлучилася. Цікаво, що коли я у горбачовські часи був на засланні у 1987—1988 роки, і тоді стало трохи вільніше, багато людей надсилали мені поштові листівки, бандеролі. Не лише українці. Від Лесі я отримав тоді листа, мовляв, я така-то і на вашу честь назвала свого сина. Потім ми вже познайомилися особисто. Якось так відразу між нами виникла симпатія. Після розвалу Союзу вона приїхала сюди, потім я поїхав до Німеччини…

Коли зустрівся з нею, згадав про того листа. Вона вибрала мене не випадково, тим більше що її батько був великим патріотом, дав їй відповідне виховання. У нас навіть дні народження збігаються: Леся народилася двадцять восьмого березня, і я теж.