ЯК МОНАСТИР МАЛО НЕ СТАВ «СОБОРОМ» НЕСПОДІВАНИЙ ДОДАТОК ДО ВЛАСНОЇ ПУБЛІКАЦІЇ У «ДЗЕРКАЛІ ТИЖНЯ»

Ігор Малишевський «Дзеркало тижня» №22, 09 червня 2001, 00:00

На моїй доволі довгій «товстожурнальній» пам‘яті було чимало творів, скалічених або й зовсім заборонених радянською ідеологічною цензурою. Про це я докладно писав торік у статті «Монолог над могилою Головліту». Але такого, щоб власний твір забороняв сам автор…

Давню ту історію за якоюсь асоціацією я несподівано пригадав уже через тривалий час після публікації статті у «Дзеркалі тижня» в торішньому № 5. Тепер, коли в живих немає основних її учасників, лишилася вона відома, мабуть, чи не мені єдиному. У кожному разі це, поза сумнівом, біла пляма в літературознавчих дослідженнях, через що я й видобуваю її з пам’яті. А ще задля того, щоб сучасний читач хоч якоюсь мірою відчув умови, за яких доводилося існувати тоді письменникам. Навіть, як то кажуть, вельми іменитим.

Сталися ж оті призабуті події року 1968, тобто в часи, які перегодом наречуть застійними. Насувалося 60-річчя Леоніда Первомайського, знаного поета і прозаїка, лауреата Сталінської ще премії, яку за два роки перед тим відновили як Державну премію СРСР. Ювілейна дата припадала на травень, і ми в редакції письменницького журналу «Вітчизна» щиро раділи, що маємо можливість відзначити в п’ятому номері ювілей давнього нашого автора, до того ж колишнього «вітчизнянина», новою, щойно поданою його повістю. Себто не обов’язковою в таких випадках марудною «жуйкою» когось з літературознавців, де абзац за абзацом перелічувалися б давно відомі читачеві творіння плюс підсумовувалися б заслуги ювіляра — найчастіше в іменинному ражі перебільшені — перед вічністю. А хіба ж може бути кращим відзначення життєвого перевалу для діючого ще письменника, ніж свіжим твором? Якщо той, звісно, з роками не так забронзовів, аби всерйоз, із скупою чоловічою сльозою вислуховувати ювілейні рулади про власну персону, в яких істини не більше, ніж у прощальних промовах на кладовищі. Недаремно один з моїх приятелів-гострословів охрестив ювілеї репетицією похорону.

До того ж, нова повість Леоніда Первомайського «Чорний брід» мала, здається, всі підстави стати подією літературного року.

Сюжет її автор не закручував якось по-особливому, бо й не в ньому суть. (Переповідаю його з пам’яті по тридцяти з гаком роках, через що, напевне, зникнуть якісь нюанси.) На фронті молодий офіцер одержав наказ дістатися вантажівкою тилового складу, щоб поповнити артзапас. Було це пізно ввечері, а по дорозі уже майже вночі він натикається на підірваний міст через річку. Десь поблизу має бути брід, але в темряві розшукати його не вдається. І щоб якось перебути до світанку, офіцер стукає у зачинену браму монастиря.

Його впускають. Але монастир виявляється жіночим. Тож цілу ніч несподіваний гість проводить у покоях настоятельки в розмовах з нею. Сповідь жіночої душі, а не сюжет, і стала головним у новому творі Первомайського. Точніше, сюжет складного людського життя, переказаний з усією щирістю випадковому подорожанину, який виринув з ночі. Бо ж до кожної людини приходить та година одкровення, коли вкрай важливо вибалакатись, висповідатися, полегшити душу. А тут війна, прифронтова смуга, і з першими променями сонця — вона розуміє це — випадковий нічний співрозмовник зникне з її життя назавжди. Разом з її таємницею. Через те без оглядки на свій сан ігуменя сміливо переповідає йому історію свого мирського кохання. Воно роковане було закінчитися трагічно, бо її коханий — білий офіцер, а йшла громадянська війна.

Власне, вся їхня нічна розмова, і словами, і очима, — про глибинний смисл людського буття. Подібні хвилини відвертості у житті випадають не дуже густо, а відтак з якогось моменту в повісті повсякчас відчувається, що між героями проскочила іскра. Ігуменя не стара ще, гарна жінка, і читач передчуває, що між ним і нею от-от станеться освідчення. Але письменник тонко проводить цю лінію по грані, і до схід сонця, перш ніж вони, випадково здибавшись на життєвій дорозі, розлучаться назавжди, нічого подібного, що очікує читач, не відбувається.

Написано твір було без жодної зайвини. Позначився, мабуть, той вік зрілості, що особливо необхідний для прозаїків. І при зустрічі я не втримався сказати Первомайському, що в прочитаному рукописі мене вразила питома вага його прози, особлива якась, концентрована, чи що. Двох сотень сторінок машинопису немає, а враження, ніби перед тобою минуло ціле людське життя.

Зовні звичайно досить похмурий, з хворобливими набряками під очима, Леонід Соломонович ледь помітно — майже невловимою тінню — всміхнувся. Певно, спостереження моє чомусь припало до душі. Принаймні ніколи раніше я не чув, щоб у редакції він обговорював з кимсь свою письменницьку кухню. А тут раптом:

— А знаєте, Ігоре, скільки я переписував рукопис? Тричі. І щоразу він худнув. Остаточний варіант — удвічі стисліший супроти першого.

Тон, яким це мовилося, виказував: йдеться явно про улюблене дитя. А втім, чимало хто з письменників на запитання, яка книжка найдорожча, відповідає: «Остання». Мабуть, так уже влаштовано психіку літератора: найсвіжіше, чим щойно жив довгий час, видається найзначущішим, потрібна, мабуть, певна відстань, щоб оцінити зроблене холодним розумом.

Через те цілковитою несподіванкою, як відро холодної води, став для мене одного весняного дня лист, що його я знайшов у себе на столі в кабінеті. Редакція «Вітчизни» містилася тоді у дворі Спілки письменників на Банковій, на другому поверсі флігеля, колишньої людської графа Ігнатьєва, якому до революції належав особняк, де оселили тепер спілку. Первомайський, виявилося, приїздив ще до початку робочого дня. Примусив чергову спілки, куди ми здавали ключі від флігеля, відімкнути редакцію, а потім і мій кабінет. Та й залишив на письмовому столі оте послання. Адресовано було на два прізвища — Любомира Дмитерка, тоді головного редактора «Вітчизни», і моє, відповідального секретаря, а тому я негайно розпечатав конверт. Там лежав не лист, а справжнісінька нота. Лише тон її був зовсім не дипломатичний:

«Категорично протестую проти публікації моєї повісті «Чорний брід» у № 5 журналу.

Л.Первомайський».

Овва, начебто повість з його шухляди ми витягли потай…

Спантеличений, я крутив ультиматум у руках і анічогісінько не міг уторопати.

Повість уже заверстано в другій, так званій підписній, коректурі. Тобто до виходу в світ лишалися дрібниці: післязавтра підписую в головного до друку, потім одержую штамп цензури — і вперед, до друкарні. Сигнальні примірники встигнуть якраз до іменин Первомайського.

Ну а якщо, розмірковував далі, як вимагає чомусь автор, зняти з номера? Ну, насамперед прощавай графік. Бо треба редагувати і пропускати через усі поліграфічні процеси заміну. Отже, так званих санкцій Союздруку, себто штрафу за запізнення тиражу, не минути. І все це мої, секретарські, клопоти.

До речі, ніякого іменинного пирога, зрозуміло, не вийде. Не може бути й мови, щоб замовити комусь оту «жуйку», ювілейний панегірик, паровоз пішов. А відзначень круглих дат відомих письменників у ті часи, треба сказати, додержувалися ретельно — і президія спілки заздалегідь розсилала списки ювілярів, і ЦК за цим стежило.

Ні, треба-таки рятувати ситуацію. Щось вдіяти, зрештою, переконати якось автора. Першу ж, авторську, коректуру він прочитав? І підписав без жодних зауважень. То яка ж муха раптом вкусила?

От і головного редактора на місці, як на гріх, немає. Дзвоню Первомайському додому сам. Щось белькочу про графік, про ювілей. І раптом по той бік дроту:

— Я не збираюся це навіть обговорювати!

І тарах трубкою.

Дивина та й годі. Попри тридцятилітню різницю у віці, стосунки в нас за попередні мої шість років у «Вітчизні» склались з ним рівні, навіть приязні. Хоча легким автором Первомайського ніяк не назвеш.

Не вельми задоволені були нами нагорі й через публікацію його великого оповідання на напівзаборонену тему «Вулиця Мельникова» — про хресну путь на Бабин Яр. Мені взагалі була до смаку і поезія Первомайського, якої чимало пройшло через мої руки, і проза. От одна з давніх його, надрукованих у нас, новел про війну — назву забув, а художню детальку пам’ятаю й досі. У повітряному бою наш льотчик із слізьми від безсилля, що не може беззбройним своїм кукурузником дістати німецький літак, погрожує ворожому винищувачеві маленьким кулачком. А тоді зриває з голови шкіряний шолом — і з довгого волосся, яке падає на плечі, видно: пілот — жінка. Переконаний, саме з таких деталей і складається добра проза. Та, бач, геть усе, накопичуване роками, невідь чому розлітається в один день. А за собою ж ані жодної провини не відчуваєш…

Наприкінці злощасного того дня з’являється нарешті після якихось засідалівок головний редактор. Похапцем переповідаю йому НП, коли півномера може вилетіти з підписної коректури, і подаю лист Первомайського. Дивний ультиматум Любомир Дмитрович прочитав з таким самим, як і я, здивуванням:

— Дурниця якась…

І тут же хапається за телефонну трубку.

Додзвонився він з першого разу, наче Первомайський чекав біля телефону на його дзвінок.

— Льоню, а твій ювілей? — Вони були на «ти».

Чую здалеку якесь енергійне, та нерозбірливе бубоніння Первомайського. Вислухавши, Дмитерко без жодного слова у відповідь опустив трубку на важелі.

— Зараз приїде. Зачекайте, не йдіть додому.

Та яке додому, коли графік валиться?!

Мешкав Первомайський у славетному письменницькому будинку 68 на тодішній вулиці Леніна. Мав «Волгу», але сам її не водив, тримав, як і дехто з письменників, шофера. Тож хвилин за десять з’являється в нашому флігелі власною персоною. Ще похмуріший, ніж звичайно.

Те, що він виклав нам як свої мотиви, волів не довіряти ні листу, ні тим паче телефону, яких в ті часи письменники дружно боялись, переконані, що всі вони прослуховуються.

Того року в січневому номері ми опублікували першодруком новий роман Олеся Гончара «Собор». Два чи три дні я опрацьовував з автором його правку в нього вдома, також, до речі, на Леніна, 68. Щоправда, те, що Олесь Терентійович скоїв з першою коректурою «Собору», і правкою назвати важко: більшу частину роману треба було просто наново набирати цілими сторінками, а то й розділами. Така вже була в нього манера: він твердив, що в набраному вигляді йому видніше, а насправді — я в цьому не раз пересвідчувався — продовжував працювати над стилем до останньої можливості. І його зовсім не обходило, що залізні ГОСТи передбачають для коректури лише певний обсяг редакційної правки, а за зайві треба платити друкарні за кожну окремо. З Гончаревими правками, які наші коректори щоразу сприймали як стихійне лихо (а саме у «Вітчизні» він видрукував усі свої романи, починаючи від «Прапороносців»), поступово виробився в нас з ним особливий порядок. У редакції, на одній, як то кажуть, нозі його виправлень уважно не перенесеш, тож і збиралися ми для цього в його тихому домашньому кабінеті, де і було написано все те, що він у нас друкував. А от з коректурою, наприклад, роману «Твоя зоря» мені довелося їздити до нього аж в Москву, де ми працювали допізна в готелі вікнами на Кремль. Бо Гончар майже місяць перебував там у відрядженні — на засіданнях Комітету з Ленінських премій, на сесії Верховної Ради СРСР, ще на якихось нескінченних зібраннях.

Витворяти таке з авторськими коректурами іншим письменникам, звісно, не дозволялось. Але спробуй-но заборонити Гончареві. Не було такого шеф-редактора одчайдуха.

І от Первомайський прочув — раніше, до речі, від редакції — про те, що дніпропетровський партійний бонза Ватченко, дружок самого Брежнєва, нібито накинувся на черговому пленумі ЦК на Гончара з різкою критикою «Собору». Не раз битий-перебитий, Первомайський тут же вловив у перших рокотаннях грому небезпеку й для себе. На його ж таки очах у літературі відбувалися погроми і українських буржуазних націоналістів, і космополітів (читай — письменників і взагалі інтелігенції єврейської національності), і боротьба з безліччю інших «ізмів», і заборони книжок та цілих письменницьких імен, і арешти, — увесь отой славетний асортимент, який вигадала для літератури влада суспільства недорозвиненого і розвиненого соціалізму.

— Молодому чоловікові, — скосив око в мій бік Первомайський, — я того не сказав, а ми ж то з тобою все знаємо.

Раз почали лупцювати «Собор», розмірковував Леонід Соломонович, комусь неважко буде провести паралелі. У Гончара — собор, у нього — монастир.

— Льоню! — узявся благати Дмитерко. — У вас же зовсім різні твори!

— Ну то й що? Не пам’ятаєш хіба, як буває, коли розкочегарюється кампанія? — з притиском мовив Первомайський, явно натякаючи, що до однієї з проробок мав причетність і Дмитерко як заступник Корнійчука по спілці. — Завжди поміж критичної братії знайдуть умільців, котрі за компанією кого хочеш притягнуть за вуха.

Справедливість його слів підтверджують бодай пов’язані з Первомайським деякі сентенції з «Історії української літератури» (том другий «Радянська література»), виданого 1957 року під егідою академічного Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка. Після майже піввіку вони так вражають, що наводжу їх, не дуже обтяжуючись тривалістю цитування.

«Критики-космополіти, що діяли на Україні... перекручено тлумачили досягнення вітчизняної літератури і мистецтва, підтримували декадентські настрої у творчості окремих поетів. Космополітичні тенденції, що виявилися в романі «Молодість брата» Л.Первомайського, у деяких віршах С.Голованівського та в статтях І.Стебуна, були піддані критиці на пленумі СРПУ у лютому 1949 р.» (Арон Тростянецький).

«У 1947 р. вийшов його роман «Молодість брата»… Поет хотів дати широке епічне полотно про покоління радянської молоді, яке починало свідоме життя в роки революції і громадянської війни. У творі змальовано дитинство брата, його перебування на ІІІ з’їзді комсомолу, а також ряд інших епізодів і картин. В перших розділах письменник припустився ідейних помилок… Герої роману в роки громадянської війни показані поза історичною творчістю широких мас трудового селянства, що викривлює історичну картину. До хиб твору слід віднести й те, що в житті брата та його товаришів поет «випустив» період соціалістичного будівництва в передвоєнні роки. Зайвими є надзвичайно розтягнуті й надумані ліричні відступи та міркування на різні літературні теми» (Олексій Кудін).

А втім, заодно і в давніх творах попорпалися:

«Книгу відкривала поема «Трипільська трагедія» (в 1929 р. вона вийшла окремим виданням, а потім неодноразово перевидавалась). Поклавши в основу твору відомий факт трагічної загибелі в 1919 р. загону київських комсомольців у боротьбі з бандою Зеленого, Первомайський не зумів правдиво відтворити суті подій, подати живі, повнокровні образи комсомольців.

Абстрактна і помилкова ідея жертовності стає головною в поемі. Основна ж ідейна хиба «Трипільської трагедії» — у викривленому показі українського селянства в роки громадянської війни, яке виступає у творі як суцільна, нерозшарована маса, ворожа революції.

В «Трипільській трагедії» є й окремі виразні образи та картини, емоціонально насичені рядки і строфи значного поетичного й політичного змісту. Але їх звучання заглушається риторикою, умовноромантичним гіперболізмом (!) і, врешті, знецінюється основною ідейно-хибною концепцією твору» (Олексій Кудін).

Здається, досить. Щоб зрозуміти тодішню, після «Собору», тривогу Первомайського. А в нього ж, на відміну від Гончара, всю тканину повісті пронизують ще й цитати з Біблії. Теж не вельми безпечна річ, якщо почнуть сікатися, — дуже просто пришити релігійну пропаганду.

Можливу каверзу він уздрів, до того ж, і в такій обставині: «Собор» друкувався в нас також як твір, сказати б, ювілейний. Правда, до 50-річчя, тільки чекати свого іменинного квітня Гончар не схотів. У нас давно помітили таку його особливість: друкувати нові романи у «Вітчизні» лише на відкриття літературного року, у перших номерах. Забобон? Віра в щасливі прикмети? Підозріливий Первомайський у тому збігові також побачив причаєну погрозу.

— А з чого ти взяв, що проти «Собору» розгорнеться кампанія? — спитав Дмитерко вже занепокоєно, бо в такому випадку і редакції буде не мед. — Хіба в багатьох публікаціях «Вітчизни» хтось щось та й не вишукував?

— А побачиш, — зблиснув утомленими очима Первомайський.

На жаль, досвідчену піфію нюх не зрадив. Пізніше спровокована Ватченком кампанія проти «Собору» розвинеться у справжнісіньке цькування — з голобельними статтями в пресі, з організованими «листами трудящих», з усіма добре натренованими у повоєнні роки партійними прийомчиками нищення письменників.

— Але ж, Льоню, відзначити в журналі твою дату ми тепер не встигаємо, — сказав на прощання Дмитерко, переконавшись, що ніякими силами впертого автора не вмовити.

— Це краще, аніж ювілей виліз би мені боком.

На сумній цій історії несподівано виграв Каплей — так прозивали в редакції прозаїка Віталія Логвиненка, який мав колись на флоті звання капітан-лейтенанта. У відділі прози давненько лежав без руху його роман «Росава». Логвиненко регулярно навідувався до редакції дізнаватись про долю рукопису. Одначе портфель прози набитий був ущерть, і перспективи поки що не проглядались. А тут у номері несподівана дірка, надтерміново треба заповнити її за кілька днів.

Але ж у другій коректурі журнал уже повністю зверстаний, з колонтитулами, з колонцифрами. Отож, щоб не ламати номер остаточно, вільною є лише точно визначена кількість журнальних сторінок — та, на яких і містилася знята повість Первомайського. Почали трусити запаси: який же рукопис хоч приблизно підходить за розміром? Вийшло — «Росава». Треба лише трохи підрізати.

— Викликайте автора, — доручив мені головний.

Телефоную. Домашні відказують: десь у мандрах, вернеться нескоро. Гаразд, самі якось підкоротимо.

Яке ж було здивування засмаглого в поїздці, посвіжілого Логвиненка, коли укотре, без особливих надій він запитав:

— Коли ж нарешті мій роман…

Не дослухавши, я без слів поклав перед ним готовий номер журналу.

Ну а Первомайський? Ту історію афішувати він не став. У цьому я пересвідчився, коли згодом, уже після смерті Леоніда Соломоновича, згадав її з якоїсь нагоди у розмові з письменником Григорієм Кіпнісом. Той кілька десятиліть очолював корпункт московської «Литературной газеты» і добре був обізнаний з літпроцесом. Ну а з Первомайським мав просто дружні стосунки.

— А я знаю, Гришо, в Первомайського повістину, якої ти, мабуть, не читав.

От і не вгадав далебі — читав. І не тільки. Через якийсь час Первомайський наважився поткнутись з багатостраждальною повістю до Москви — там завжди були м’якші, ніж в Україні, цензурні умови. І попрохав Кіпніса перекласти її.

— Ти диви… — так прореагував Гриша на мою розповідь про ту історію. — Ну, все, здається, знаю про цю повість, а тут він жодним, розумієш, словечком не прохопився.

Може, через те, що волів не згадувати, як здійснив аутодафе власними руками?..