Військові мобілізації в Україні 1943—1944 років. «Ви повинні змити власною кров’ю провину перед Батьківщиною і її великим вождем товаришем Сталіним»

Радянська історіографія загалом оминала цю проблему, оскільки вона таїла в собі багато непривабливих і відверто небезпечних сюжетів, які могли б зашкодити формуванню міфу про «Велику Вітчизняну війну». Катастрофа 1941 року і німецька окупація вслід за нею з усією очевидністю продемонстрували нелояльність українського населення до радянської влади. Але для останньої це не було великою таємницею. Оцінюючи реакцію населення республіки на гітлерівську окупацію, секретар ЦК КП(б)У Д.Коротченко в доповідній записці М.Хрущову зазначав: «Абсолютна більшість цивільного населення в Україні не бажала продовжувати боротьбу проти німців, а намагалася в різний спосіб пристосуватися до окупаційного режиму».

У Червоній армії, що пережила 1941 року трагедію жорстоких поразок, полон, паніку і відступ, сформувався навіть сублімаційний стереотип про «українське зрадництво». М.Хрущов згадував у своїх мемуарах, що генерал К.Москаленко, незважаючи на своє українське походження, був вкрай озлоблений проти земляків, називав їх зрадниками і закликав вислати всіх до Сибіру. У середовищі московської творчої еліти також переважали антиукраїнські настрої. Олександр Довженко з обуренням писав у щоденнику про поета Д. — «темну шушваль, що ненавидить наш народ» і збирається розстріляти мільйони українців після війни «за зрадництво».

Сам великий майстер із приреченістю чекав на невідворотну помсту сталінської влади українцям. «Нікому нічого не буде прощено, — писав він 1 червня 1942 р., — скільки нещасних, знедолених мучеників або темних недоумків, спантеличених повним провалом початку війни, скільки їх битих, палених, стріляних, принижених буде бито, принижено, покарано через нерозвиненість людських стосунків, і зла, і поганого нашого бездушного виховання».

1943 року радянське командування видало спеціальну директиву, в якій вказувалося на необхідність ширше використовувати таке джерело поповнення військ, як мобілізація військовозобов’язаних із визволених районів. Армія практично одержувала карт-бланш на «використання» людських ресурсів.

Необхідність такого, не характерного для діючої армії, заходу (мобілізація і вишкіл потребували додаткових зусиль) пояснювалася труднощами в роботі транспорту, перевантаженість якого нібито не давала можливості своєчасно доставляти на фронт підготовлене в тилу нове поповнення. Одночасно в документі підкреслювалося, що в тилу є достатня кількість людських ресурсів, щоб забезпечити всі потреби армії.

Активні мобілізаційні заходи РСЧА розгорнула з перших же днів вступу на українську землю, і вони не припинялися до кінця 1944 року. Так, улітку 1943 р. в Сталінській області передовими частинами було призвано і мобілізовано 12 860 осіб, у Сумській — 24 031 особи. У визволених від німців районах налагоджували свою роботу й військкомати. Така система діяла як здвоєне лезо бритви — хто уникав мобілізації армією, того мобілізували військкомати.

Залучення діючої армії до процесу мобілізації давало можливість прискорити введення в бій нових резервів. У вересні 1943 р. тільки з районів Донбасу до з’єднань Південного фронту влилося 120 тис. осіб. Війська 2-го Українського фронту за період із 1 по 23 січня і в березні—квітні 1944 р. отримали поповнення — 330 тисяч осіб із колишніх окупованих територій. Така форма забезпечення військ людськими ресурсами істотно знижувала якість відбору призовників, а також негативно позначалася на рівні їхнього вишколу. В умовах бойових дій мобілізація проводилася, як правило, з численними порушеннями встановлених у РСЧА правил відбору мобілізованих, термінів їхнього навчання. Пагубна практика їх негайного використання в бойових діях розпочалася з перших днів мобілізації. Відправлення у бій погано навчених, а найчастіше погано одягнених і озброєних людей більше скидалося на жорстокий акт помсти за виявлену 1941 р. нелояльність до сталінської влади, ніж надання українцям можливості відплатити окупантам за знущання і приниження. М.Дорошенко писав у своїх мемуарах, що під час призову до Червоної армії в його рідній Кіровоградській області людей гнали в бій без зброї, наказуючи здобувати її самим у бою. При цьому політруки і командири говорили: «Ви повинні власною кров’ю змити провину перед Батьківщиною і її великим вождем товаришем Сталіним».

Навіть німці не розуміли такого ставлення радянського командування до «своїх людей». Німецькі військові джерела повідомляли, що після першого взяття Харкова навесні 1943 р. було мобілізовано в Червону армію до 15 тисяч осіб віком від 15 до 45 років, яких без підготовки відправили на фронт. Ці чоловіки були вдягнені в цивільний одяг і практично не мали зброї (1 гвинтівка припадала на 5—10 осіб). Не випадково цих людей, насильно загнаних до Червоної армії, німці називали Beutesoldatenen (трофейними солдатами). Провівши 1943 року дослідження серед полонених червоноармійців, німці дійшли парадоксального висновку: «Совєти» остаточно вичерпали свої людські ресурси і тепер кидають у бій підлітків та людей похилого віку, мобілізованих із-поміж місцевого населення.

Відповідно до вищезгаданої Директиви про мобілізацію населення, на визволених територіях, при фронтах із метою військової й політичної підготовки цього «гарматного м’яса», а також відсівання «ворожих елементів» створювалися т.зв. армійські запасні стрілецькі полки. Термін перебування в них коливався від 30 до 45 днів. Але термінів рідко дотримувались, особливо в період наступу. Як зазначав у лютому 1944 р. в доповіді «Про роботу з новим поповненням» начальник політвідділу 60-ї армії полковник Ісаєв, «...нове поповнення йшло в бій, не вміючи володіти ввіреною йому зброєю».

В умовах важких наступальних боїв інколи не встигали не лише проводити підготовку нового поповнення, а й розсортовувати його за військовими фахами. Колишній командир полку 5-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії 4-ї гвардійської армії генерал-майор І.Попов згадував у своїх мемуарах «Батальйони ідуть на захід», як його полк восени 1943 року мобілізував на Черкащині у с. Власівка 800 осіб (мабуть, усіх чоловіків, які були в селі). Вже під час боїв з’ясувалося, що колишніх артилеристів «загнали» в піхоту, а тих, хто гармати в очі не бачив, відправили в артилерію.

Саме на Черкащині в період битви за Дніпро і пізніше, під час Корсунь-Шевченківської битви, загинула велика кількість нашвидкуруч мобілізованих і відразу ж кинутих у бій українських селян. Багато їх поховані в братських могилах за кілька кілометрів від рідної домівки, але досі вважаються зниклими безвісти.

Інтелігенція була серйозно занепокоєна нелюдським характером мобілізацій в Україні. Восени 1943 року О.Довженко записав свою розмову з письменником Віктором Шкловським. Обидва були вкрай схвильовані тим, що в боях гине багато українців, яких називають «чорносвитками», тому що вони воюють у домашньому одязі без найменшої підготовки, як штрафники: «На них дивляться як на винних». «Усіх мучить думка про нелюдські, небачені страждання народу, — зробив ще один запис у щоденнику О.Довженко після чергової зустрічі із земляками. — Розповідають, що в Україні починають уже готувати для мобілізації 16-річних, що в бій женуть погано навчених, що на них дивляться як на штрафників, нікому їх не жаль. Як страшно думати, що внаслідок такого Україна може залишитися без людей. Тому що 19-річних дівчат уже теж призивають в армію, а скільки знищив і погнав у прокляту Німеччину Гітлер».

Радянські командири неоднозначно реагували на таку мобілізаційну практику. Шкловський розповідав Довженку, як один генерал дивився під час бою на дії непідготовлених «чорносвиток» і плакав. В одному з німецьких документів стверджувалося, що коли радянського лейтенанта призначили командувати ротою неозброєних підлітків, щоб вести їх у бій, він наказав їм розбігтися по лісу, заявивши, що відмовляється кидати дітей на смерть, а сам застрелився. Але генерал, який плакав, і лейтенант, що застрелився, були, швидше, винятками з правил. Серед радянських військових домінувало негативне ставлення до тих, хто «відсиджувався під час війни в окупації».

Югославський комуніст Мілован Джилас, який побував навесні 1944 року в Україні, згадував не тільки стриману зустріч українцями Червоної армії, їхнє «пасивне ставлення до війни і радянських перемог», а й російського водія, котрий крив українців матом за те, що вони погано воювали (напевно, 1941 р.) і ось росіянам доводиться їх тепер визволяти. Такі українофобські настрої траплялися й серед вищого командування. Генерал В.Герасименко згадував, що командувачі 1-го і 4-го Українських фронтів генерали Конєв і Толбухін називали між собою мобілізованих українців «малоумками», а самого генерала, який уперто продовжував говорити українською мовою, обзивали «хохлом».

Усі ці об’єктивні і суб’єктивні чинники зумовили врешті безжалісний феномен сталінської мобілізації — військові ставилися до уродженців України як до штрафників або військовополонених. Характерний приклад. 23 грудня 1943 р. на збірно-пересильному пункті 38-ї армії (командувач генерал К.Москаленко) трапився інцидент. Команда пересильного складу в кількості 250 осіб була направлена на роботу на артсклад. Під час виходу за ворота група жінок спробувала передати своїм рідним і близьким передачі. Проте конвоїри пострілами в повітря відігнали жінок. Мобілізований Ємельянцев покликав свою дружину, яка рушила у бік колони. Конвоїр Журін зробив у відповідь на це кілька черг з автомата — вздовж дороги і по колоні, в результаті чого двох чоловіків було убито і двох поранено.

Умови життя на пересильних пунктах шокували навіть бувалих радянських чиновників. Так, на Львівському збірно-пересильному пункті, який улітку 1944 року приймав щодоби дві-три тисячі мобілізованих у Військо Польське й на примусові роботи в промисловості, призовники спали на голій підлозі, не мали окропу для приготування їжі. Сам ЗПП, обгороджений колючим дротом, за яким юрмилися сотні жінок із передачами для рідних, скидався, швидше, на концтабір, ніж на місце, де готувалися до відправки на фронт захисники батьківщини.

Не випадково в радянських документах, які стосувалися проблем мобілізації, траплялися «фрейдистські помилки». В одному з документів Військового відділу ЦК КП(б)У «військовозобов’язаних» назвали «військовополоненими». У ньому йшлося про передачу Львівським облвійськкоматом озброєних команд для охорони ЗПП і конвоювання призовників. До речі, озброєне конвоювання мобілізованих широко практикувалося і в східних, і особливо в західних областях; після виходу РСЧА за межі СРСР така практика стала шкодити іміджу армії-визволительки. Так, начальник політуправління 1-го Українського фронту генерал С.Шатілов писав М.Хрущову, що по шосейних дорогах на Жешув рухаються групи поповнення, набраного в прикордонних із Польщею районах. Поповнення складається переважно з українців і лише частково з поляків. Колони рухаються під конвоєм 8—10 автоматників, які йдуть у голові, у хвості і з боків колони. Ця картина справляє негативне враження на місцеве населення, котре вважає, що українців і поляків насильно примушують служити в Червоній армії: «Москалі женуть наших у своє військо». Шатілов просив Хрущова, «з огляду на політичний момент», дати вказівку про пересування цих колон переважно в нічний час.

У Західній Україні, де повернення радянської влади супроводжувалося наростанням українського національно-визвольного руху, проблема військової мобілізації набула ще гострішого і драматичнішого характеру. З огляду на сумний досвід 1941 року, військове командування опинилося перед проблемою: а чи варто взагалі тут проводити мобілізацію (з таким запитанням до М.Хрущова звернувся командувач 1-го Українського фронту генерал М.Ватутін). Бажаючи особисто розібратися в ситуації, Хрущов побував на початку січня 1944 р. у Сарнах — одному з перших західноукраїнських міст, визволених від німців. Про результати поїздки лідер українських комуністів поінформував Сталіна. На його думку, західних українців слід призивати в Червону армію на загальних засадах, як і східних, тільки «старанніше відсівати й відбирати ненадійних, а також агентуру, яку, безумовно, намагатимуться заслати до нас німці через цих оунівців, через бандерівців та бульбівців». «Я вважаю, — підкреслював Хрущов, — що ці люди непогано воюватимуть проти німців». 25 січня 1944 р. Сталін підписав спеціальний наказ ДКО «Про мобілізацію радянських громадян у визволених від німецьких окупантів районах Західної України і Західної Білорусії».

Проте, як невдовзі з’ясувалося, ситуація в регіоні була значно складнішою. Керівництво ОУН і УПА, яке спочатку сподівалося використати підготовчі можливості Червоної армії для військового навчання й озброєння своїх прибічників, невдовзі після вступу радянських військ на територію західних областей перейшло до тактики тотального зриву мобілізацій, у тому числі й шляхом проведення власних. Це не тільки значно ускладнило військово-політичну ситуацію в регіоні, а й загальмувало мобілізацію до Червоної армії.

У березні 1944 р., вважаючи, що клин клином вибивають, Хрущов запропонував кремлівським керівникам із метою боротьби з УПА «мобілізувати все чоловіче населення призовного віку до Червоної армії». У підготовленому ним проекті постанови ДКО «Про спеціальні заходи щодо західних областей України» мобілізаційним питанням приділялася першочергова увага. «З метою ліквідації діючих банд і наведення належного державного порядку в західних областях України, — зазначалося в документі, — Державний Комітет Оборони ухвалює: 1. Зобов’язати НКО (тов. Смородинова) відмобілізувати до 20.03.1944 р. все чоловіче населення призовного віку визволених районів Рівненської і Волинської областей, причому в першу чергу — до 30-річного віку, і надалі в міру визволення районів західних областей відразу ж відмобілізовувати призовні контингенти». Відповідно до проекту цієї постанови, передбачалося всіх мобілізованих негайно відводити в тилові округи і після фільтрації й навчання кращу частину направляти в бойові частини, а решту використовувати в тилових частинах (будівельні, дорожні та ін.) і на відбудовних роботах.

Як і в Східній Україні, основний тягар при проведенні мобілізації покладався на армію. На 27 березня 1944 р. війська 1-го Українського і 2-го Білоруського фронтів мобілізували в західних областях, відповідно, 64269 і 8614, а військкомати — тільки 2826 осіб. При цьому основними методами мобілізації були насильницькі. Наприклад, на 20.04.1944 р. із 69 110 призовників у Рівненській області добровільно з’явилися у військкомати тільки 2620 осіб (не враховуючи міст Рівне, Здолбунів, Сарни), решту взяли шляхом проведення облав у селах і лісах.

У Галичині ситуація була ще складнішою. Начальник політвідділу 1-го Українського фронту інформував Головне політичне управління, що мобілізація тут проходить украй незадовільно, а в ряді районів Львівської області її взагалі зірвано. З 52 693 осіб, які підлягають призову, у серпні 1944 р. було призвано тільки 3380 осіб. На 1 вересня 1944 р. план мобілізації, встановлений для армій 1-го Українського фронту, був виконаний лише на 56%. Такий стан справ, на думку політпрацівника, пояснювався насамперед діяльністю бандерівців і поганою організацією призову. «Мобілізовані розбігаються дорогою», — писав Шатілов у своєму черговому повідомленні.

Стосовно використання в бою мобілізованих із Західної України також виникла проблема. Насамперед необхідно було «відсіяти з рядів призовників ненадійні елементи», що потребувало значних зусиль і часу. Перша перевірка на благонадійність проходила вже на етапі мобілізації. У ній обов’язкову участь брали офіцери місцевих або фронтових органів НКВС і військової контррозвідки «СМЕРШ». Потім до процесу «просіювання» підключалися представники місцевих партійно-радянських органів. Тих із призовників, хто співпрацював з німцями (якщо вони не заслуговували вищої міри покарання), відправляли або в тил для подальшої перевірки, або в штрафні роти. Решту (крім партійних функціонерів і тих, хто був не менше року в партизанських загонах) посилали у звичайні роти й запасні полки.

А нелояльних і підозрілих серед західних українців було багато. Наприклад, відповідно до повідомлення Хрущова Сталіну в березні 1944 р. тільки в 161 запасному стрілецькому полку серед мобілізованих на Рівненщині у війська 1-го Українського фронту «партійно-політичним апаратом було виявлено: 200 націоналістів, 150 сектантів, 25 колишніх старост і поліцейських, які приховували свою діяльність при німцях». Крім того, ОУН розпочала організацію свого підпілля в Червоній армії. Автору доводилося бачити листівки, підписані так: «Головний провід ОУН 1-го Українського фронту».

Процес «вивчення» нового поповнення забирав досить багато часу, а фронт чекав на поповнення. Військове командування для вирішення цих складних проблем знайшло «простий» спосіб — скоротило терміни вишколу. 11 вересня 1944 р. обов’язковий термін підготовки для нового поповнення, мобілізованого із західних областей України, був зменшений до восьми днів перебування в запасному полку і до не менше десяти днів — у стрілецьких полках та дивізіях.

Західні українці відповіли на практику використання їх як «гарматного м’яса» масовими переходами на бік німців. Так, у період із 4 по 25 вересня 1944 р. на 1-му Українському фронті на бік ворога перейшли 172 особи з мобілізованих у західних областях України. Наведемо характерний приклад. 12 вересня 1944 р. у 140-ву дивізію 38-ї армії прибуло поповнення (32 бійці) із Львівської і Волинської областей. У запасному полку вони перебували всього три дні, у дивізії — один. Із цих 32 чоловіків у полку сформували батальйон. Додали до них 8 тих, які вже служили, і 14 вересня кинули в бій, під час якого 14 бійців відразу ж здалися в полон.

Слід зазначити, що мобілізованим до Червоної армії в західних областях України ніколи не довіряли. Низкою наказів фронтового командування рекомендувалося використовувати щодо них практику «розпилення» по різних підрозділах, з метою недопустити створення земляцьких груп». Заборонялося також направляти призовників із західних областей у розвідпідрозділи, використовувати як зв’язківців, радистів, спостерігачів і навіть ординарців.

Скільки ж усього людей було мобілізовано в Україні? Відповідно до підрахунків, проведених автором на підставі виявлених документів, усього в 1943—1944 роках в Україні у РСЧА було мобілізовано до 2,5 млн. осіб (таку саму цифру подає у своїх мемуарах М.Джилас). Проте в УРСР проводилися й інші мобілізації-призови: так звані дострокові — 17-річних (майже 250 тис. осіб), жіночі, трудові, етнічних меншин (поляків у Військо Польське), «добровольців» з числа закарпатських українців. Мабуть, загалом можна говорити про понад 3 млн. мобілізованих в Україні за період із 1943 по 1945 р. — тобто про 10% населення. У республіці була проведена загальна мобілізація. У ряді областей, насамперед західних, мобілізація мала тотальний характер. Наприклад, у Волинській області, відповідно до даних партійних органів, було мобілізовано 16% населення.

Кількість українців у Червоній армії значно зросла. 1944 року кожен третій військовослужбовець діючої армії був українцем. У військах 1 — 4 Українських фронтів у стройових, переважно піхотних частинах і з’єднаннях, українці становили 60—80% і брали найактивнішу участь у визволенні своєї батьківщини від фашистських загарбників. Водночас сталінська військова стратегія, сутність якої зводилася до завалювання ворога трупами своїх солдатів, призвела до значних втрат серед чоловічого населення України. Не менш ніж третина мобілізованих жителів УРСР загинула в цей період. Після війни етнодемографічний вакуум, який виник у республіці, заповнювався за рахунок жителів інших регіонів СРСР, що теж можна вважати методом сталінської репресивної політики в Україні.

Військові мобілізації, основною метою яких зазвичай є поповнення діючої армії живою силою, у сталінській імперії використовувалися як своєрідна форма помсти українському населенню, що залишилося на окупованій вермахтом території, а також як метод боротьби режиму з повстанським рухом у Західній Україні.