Причини голоду 1933 року в Україні-2

Моя стаття під назвою«Причини голоду 1933 року в Україні» опублікована в «ДТ» 16 серпня (№ 31). В ній аналізувалися соціально-економічні причини голоду 1933 року в Радянському Союзі. Було встановлено, що сталінська політика «підхльостування» (термін, винайдений самим вождем) мала своїм наслідком різке погіршення матеріального становища народу, голодування і, врешті-решт, голод 1932-1933 рр. у багатьох регіонах країни. Було виявлено також, що у двох регіонах, де питома вага українського населення перевищувала дві третини (УСРР, Кубань), голод перетворився на голодомор.

Надзвичайні заготівельні комісії діяли в усіх хліборобських регіонах, але така нелюдська санкція, як вилучення незернового продовольства, була застосована тільки в УСРР і на Кубані. Причини цього у попередній статті не розглядалися. Ця стаття якраз і присвячується аналізу голодомору в його національному вимірі.

Національний вимір проблеми

Коли дослідник залишає за собою поле соціально-економічного аналізу і береться за національний вимір проблеми, він потрапляє одразу в дві пастки. Перша з них очікує його під час пошуку й аналізу джерел.

У постанові ЦК КПУ від 26 січня 1990 року, якою дозволявся вихід у світ документального збірника «Голод 1932 - 1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів», стверджувалося, що причина цієї трагедії - в надмірних хлібозаготівлях. Проте документи самого збірника переконливо заперечували таку інтерпретацію голоду. Вони повідомляли, що держава наклала на українських селян («боржників» і «саботажників») натуральні штрафи. Не треба довго пояснювати, що ми тут маємо справу з творенням голодомору.

Коли переходимо від питання «як?» до питання «чому?», ми беремося за більш важке завдання: пояснити мотиви, якими керувався глава радянського тоталітарного режиму Й.Сталін, обираючи для такої жахливої репресії тільки два українські регіони. Поле масових джерел залишається позаду, і ми опиняємося у джерельній пустелі.

Чи пояснював Сталін мотиви своїх дій людям, яким доручив організацію голодомору - В.Молотову і Л.Кагановичу? Документів таких не знайдено, хоч існує і вже опубліковане листування вождя з цими двома діячами. Коли здійснювалися різні заходи в регіонах, охоплених голодом, сам факт визнання його вилучався з цілком таємної документації вищих компартійних органів в «особые папки». Вони тепер доступні дослідникам, але в них не знайти відповіді на запитання «чому?»

Чи могли підручні Сталіна, які дожили до похилого віку, покаятися і розповісти про скоєне ними у 1932 - 1933 рр.? Видана у Москві у 1999 році книга Фелікса Чуєва «Молотов. Полудержавный властелин» має 736 сторінок. Це записи бесід письменника з Молотовим. Один із десяти розділів прямо називається «Про колективізацію». На відміну від інших, він зовсім короткий - не більше десяти сторінок. Запитання і відповіді на тему голоду займають чотири рядки:

«- В писательской среде говорят о том, что голод 1933 года был специально организован Сталиным и всем вашим руководством.

- Это говорят враги коммунизма! Это враги коммунизма. Не вполне сознательные люди. Не вполне сознательные...»

«Памятные записки» Л.Кагановича в рукописному варіанті мали 14 тис. сторінок. Друкуючи у 1996 році мемуари «залізного наркома», московське видавництво «Вагріус» відібрало найбільш цікаве. Можна не сумніватися, що розповідь про поїздки Кагановича у 1932 - 1933 рр. в Україну і на Кубань була б надрукована, якби її знайшли. Але ми в цій книзі не знайдемо жодного рядка про кампанію суцільної колективізації в Україні, не кажучи вже про голод.

Не знаходячи документального підтвердження дій, що призвели до вселенської трагедії, ми нерідко змушені відтворювати зміст усних вказівок, які циркулювали по всій адміністративно-силовій вертикалі, за подібністю узгоджених дій представників влади на всій величезній території двох регіонів.

Друга пастка чекає дослідника історії голодомору, коли він оприлюднює свої висновки. Якщо мова йде про висновки соціально-економічного характеру, суспільство приймає їх без особливих дискусій. Голодомор відбувся 70 років тому у зовсім іншій соціально-економічній ситуації. Протестують проти незручних висновків тільки комуністи, яким хочеться, щоб історія КПРС виглядала пристойно. Коли мова заходить про висновки, пов’язані з національною політикою керівників державної партії, кількість протестуючих істотно більша.

Зокрема, багато хто в українському суспільстві переконаний у тому, що українців знищували через те, що вони - українці. Історична вина за голодомор покладається на сучасну Росію. Навпаки, в російському суспільстві і серед значної частини населення південно-східних областей України тема голодомору взагалі неактуальна. Російські історики здебільшого не визнають того, що голод був використаний сталінським режимом як знаряддя політичного терору. Ті серед них, хто все-таки визнає факт терору голодом, не вбачають у такому терорі національної складової.

Обидві позиції, незважаючи на їхню протилежність, схожі в одному: вони емоційні, а не наукові. В результаті ми маємо нагромаджений за останні півтора десятиліття величезний фактичний матеріал, який показує вселенський масштаб трагедії, але не можемо узгодити його інтерпретацію на державному рівні. Це означає що визнання голодомору геноцидом міжнародною громадськістю знаходиться під загрозою, незважаючи на те, що комісія Конгресу США і міжнародна комісія юристів прийшли до такого висновку ще в часи існування Радянського Союзу.

У 2002 році Інститут історії України НАН України підготував і випустив у світ фундаментальну колективну монографію «Політичний терор і тероризм в Україні» (під редакцією В.Литвина). На великому фактичному матеріалі в ній обгрунтовані такі три висновки:

- масовий терор до 1953 року використовувався як регулярний і постійний метод компартійно-радянського управління країною;

- терор завжди мав превентивний характер, держава діяла на випередження, попереджуючи прояви спротиву своїй політиці;

- терор здійснювався як за класовими, так і за національними ознаками; в окремих випадках обидва критерії тероризування зливалися в одне ціле.

Голодомор в українських регіонах СРСР був зразком комбінованого тероризування. З одного боку, він став одним із методів суцільної колективізації українського селянства. Спочатку селян загнали в колгоспи, використовуючи іншу форму терору - «ліквідацію куркульства як класу». Потім їх привчали до сумлінної праці в громадському господарстві колгоспів за допомогою терору голодом.

З іншого боку, терор голодом був методом політичного упокорення українців. Не випадково голодомор збігся у часі з припиненням українізації населених українцями регіонів за межами УСРР, а також з масовим винищенням національної інтелігенції безпосередньо в УСРР. Органами державної безпеки в Україні було заарештовано за 1932 - 1933 рр. 199 тис. осіб проти 115 тис. за три попередні роки (1929 - 1931) і 71 тис. за три наступні роки (1934 - 1936).

«Народ хитрий»

На початку 30-х рр. Радянський Союз був охоплений глибокою соціально-економічною кризою. Безумовно, що вона становила велику небезпеку для сталінської диктатури. Чи можна вважати, що ця небезпека була всюди однаковою? Чи, навпаки, існував регіон, який випромінював для Кремля особливо сильну загрозу?

Слід зважити на те, що державна партія керувала країною не безпосередньо, а через ради. За керівниками партії залишалася диктаторська влада, а за радами - поточне управління. Компартійна диктатура дозволяла надавати країні будь-яку державну форму. Вона залишалася централізованою і унітарною навіть у вигляді конгломерату незалежних республік. Цим більшовики й скористалися у боротьбі з національно-визвольним рухом, коли завойовували владу.

У Декларації прав народів Росії від 15 листопада 1917 року за підписами В.Леніна і Й.Сталіна урочисто проголошувалися рівність і суверенність усіх націй, а також їх право на вільне самовизначення аж до відокремлення та утворення самостійної держави. Реалізація цієї декларації залежали тільки від однієї умови: утворювана «самостійна і незалежна» держава мала бути радянською. Якою була така незалежність, наочно засвідчив голод 1921 року.

Хоч інтенсивність голодування у південних губерніях України була не меншою, ніж у Поволжі, Кремль заборонив поширення будь-якої інформації про трагедію українських селян і почав вилучати хліб у «незалежній» республіці методами офіційно скасованої продрозкладки для постачання «червоних столиць», Червоної армії і поволзьких селян. Під час цього стихійного лиха керівники державної партії уперше зрозуміли, як діє голод на політичну активність населення. Охоплений антирадянськими повстаннями Південь України з другої половини 1921 року втих. Уперше в історії сучасної Європи у боротьбі з повстанським рухом було застосовано терор голодом.

Керівники державної партії постійно відчували потенційну загрозу центру з боку національних республік. І особливо - з боку України, яка за економічним та людським потенціалом перевищувала всі інші республіки, за винятком Росії, разом узяті.

Можновладці Кремля не дуже довіряли навіть власним керівним кадрам, відрядженим у національні республіки. З особливою підозрою вони ставилися до компартійно-радянського апарату в Україні - республіці, яку їм довелося завойовувати тричі за 1917 - 1919 рр. Український субцентр компартійно-радянської влади контролював до десятка губерній, хоч мав не більше статутних прав, ніж будь-який російський губпартком.

У майже столітній історії КПРС стався один-єдиний випадок, коли партійний комітет високого рівня збунтувався проти Центрального комітету державної партії. IV Всеукраїнська партконференція навесні 1920 року забалотувала рекомендований Москвою список членів ЦК КП(б)У і обрала своїх керівників за власними бажаннями. Та обраний ЦК був негайно розпущений, а персональний склад КП(б)У прочищений з допомогою чекістів на чолі з Ф.Дзержинським, який за дорученням В.Леніна просидів в Україні кілька місяців. Відтоді до харківського субцентру влади Кремль ставився з особливою підозрою. Виступаючи на ХI з’їзді партії з політичним звітом Центрального комітету Ленін відірвався від заготовленого тексту і кинув таку саркастичну фразу:

«Україна - незалежна республіка, це дуже добре, але в партійному відношенні вона іноді бере - як би це ввічливіше висловитися? - обхід, і нам як-небудь доведеться до них добратися, тому що там сидить народ хитрий, і ЦК - не скажу, що обманює, але якось трохи відсувається від нас».

У боротьбі за владу в політбюро ЦК РКП(б), яка розгорнулася після хвороби і смерті Леніна, Сталін зробив вдалий хід, домігшись призначення на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У свого підручного Л.Кагановича. З іншого боку, невелика група членів ЦК КП(б)У, яку прийнято називати націонал-комуністами, прагнула якомога ширше використати офіційний курс центрального компартійно-радянського керівництва на коренізацію влади в інтересах дерусифікації України - поширення української мови і прискореного розвитку національної культури. Згуртувавшись навколо наркома освіти України М.Скрипника, вони здійснювали українізацію навіть за межами УСРР, особливо успішно на Кубані. Доки Сталін боровся за владу, він змушений був погоджуватися на поступки в національному питанні.

20-ті роки називають національним відродженням в Україні, а 30-ті - розстріляним відродженням. Завжди націлений на превентивні репресії, Сталін замовив чекістам у 1929 році відкритий процес над українськими інтелектуалами. Але найбільш масштабне винищення української інтелігенції розгорнулося після самогубства у липні 1933 року зацькованого М.Скрипника. Жертвами чекістів ставали практично всі, хто брав участь в українській революції 1917 - 1920 рр.

Піком індивідуальних репресій в Україні став 1937 рік. Тоді в республіці органами державної безпеки було заарештовано 160 тис. осіб. Після винищення тих, хто боровся з радянською владою у 1917 - 1920 рр., Кремль узявся перечищати власну креатуру в Україні - «народ хитрий». Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраного ХIII з’їздом республіканської партійної організації в червні 1937 року, 56 були звинувачені у ворожій діяльності.

Отже, після національного відродження 20-х рр., яке в Кремлі вважали небезпечним, у жахливий вир сталінських репресій увійшли і українська інтелігенція, і компартійно-радянський апарат, і багатомільйонне селянство.

Як висловлювався теж репресований пізніше генеральний секретар ЦК КП(б)У С.Косіор в листі до Сталіна від 15 березня 1933 року, голодування повинне було навчити колгоспників уму-розуму, тобто змусити їх сумлінно працювати на державу в громадському господарстві артілей. Голодомор «навчив уму-розуму» й кубанців, які у 20-х рр. активно сприяли українізації свого округу. Сталін назвав цю українізацію «петлюрівською» у постанові ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 року. За Всесоюзним переписом населення 1939 року 86,8 відсотка населення Краснодарського краю стали росіянами. Лише 150 тис. осіб (4,7 відсотка), які прибули в край з України у 30-х рр., могли оголосити себе під час перепису українцями.

Голодомор як геноцид

Маючи безспірні докази виморення голодом мільйонів громадян України у 1932 - 1933 рр. і не менш безспірні свідчення політичного переслідування радянською владою представників українського етносу в Україні та за її межами впродовж тривалого періоду з 1917 по 1953 рр., ми можемо просити міжнародну громадськість визнати голод 1933 року геноцидом. Мотивуванням такого прохання можуть бути слова із звернення до українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам’яті жертв голодомору. Аргументація звернення парламенту цілком відповідає історичній правді і висловлена в юридично точних виразах. «Голодомор 1932 - 1933 років, - говориться у зверненні, - був свідомо організований сталінським режимом і повинен бути публічно засуджений українським суспільством та міжнародним співтовариством як один із найбільших за кількістю жертв у світовій історії факт геноциду».

Чи можна твердити, що визнання голодомору геноцидом на рівні міжнародної громадськості і, перш за все, в стінах Організації Об’єднаних Націй вже забезпечене? На превеликий жаль, сьогодні такої гарантії ніхто не може дати.

Кампанія, спрямована на поширення в світі інформації про український голод 1933 року і його жахливі демографічні наслідки, здійснюється уже впродовж двох десятиліть (від 50-ї річниці голодомору) передусім зусиллями північноамериканської діаспори. Певну участь у цій кампанії беруть органи влади України, починаючи від радянських часів: варто пригадати спеціальну постанову ЦК Компартії України від 26 січня 1990 року.

Від листопаду 2002 року проблематикою голодомору зацікавилася Верховна Рада України. Поза всякими сумнівами, цей інтерес пов’язаний із тим, що на чолі парламенту став історик. Однак доповідь віце-прем’єр-міністра Д.Табачника на спеціальному засіданні Верховної Ради 14 травня 2003 року слухали, за свідченнями журналістів, лише кілька десятків депутатів. Не побажала бути присутньою при розгляді цього пункту порядку денного фракція КПУ у повному складі. Але справа не тільки в комуністах. Того дня зареєструвалося 410 депутатів, а проголосували за звернення (мабуть, зусиллями голови парламенту) 226 депутатів - той мінімум, при якому документ вважається прийнятим.

На «круглому столі», влаштованому 21 серпня 2003 року Українським конгресовим комітетом Америки у Київському будинку вчителя, виявилося під час виступу заступника державного секретаря МЗС України Наталії Зарудної, що міністерство вилучило термін «геноцид» із проектів документів по голодомору, які готуються для ООН. Представники США, Росії та Великої Британії, як пояснила Н.Зарудна, не вважають це визначення адекватним події.

Парадокс полягає в тому, що шістнадцятим пунктом «висновків» комісії з українського голоду 1932 - 1933 рр. Конгресу США, прийнятих 19 квітня 1988 року, голодомор був кваліфікований як геноцид. Що спонукало представників США через 15 років змінити позицію?

Мені здається, що негативна позиція американців, росіян і майже половини народних депутатів України обумовлена тільки одним: переконаністю в тому, що радянська влада не знищувала українців тільки через те, що вони були українцями. Інакше кажучи, вони не вірять в те, що геноцид українців був голокостом. Хто ж їх переконує у цьому?

Одними з перших порівняли український голодомор з єврейським голокостом редактори «Українського тижневика» (США) Р.Гадзевич, Ю.Зарицький і М.Коломієць в номері від 20 березня 1983 року. Пізніше (у 1983 і 1986 рр.) матеріал із цього номера тижневика було видано в Джерсі-Сіті окремою брошурою під назвою «Великий голод: невідомий голокост». На жаль, назва прищепилася. Одним із останніх її вжив Д.Табачник, доповідь якого на спеціальному засіданні Верховної Ради 14 травня 2003 року закінчувалася такими словами: «Ми мусимо донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну самосвідомість».

Що це означає - голокост? Треба віддати належне євреям, які постаралися, щоб усі в світі знали зміст цього терміну: послідовне і суцільне винищення гітлерівцями євреїв тільки через те, що вони - євреї.

У нищенні українців сталінським режимом нема расової підкладки. Етнічне обгрунтування існує, оскільки у протилежному випадку не можна було б говорити про нищення людей за національною ознакою. Проте ніколи у сталінській репресивній практиці не спостерігалося прагнення винищити український народ до останньої людини. Українців нищили як селян, що опиралися колективізації і хлібозаготівлям, а також як громадян республіки, що володіла потужним економічним та людським потенціалом, стійкими традиціями визвольної боротьби, державним статусом і конституційними гарантіями здобуття незалежності. Так само як українців, радянська влада в часи Сталіна нищила, депортувала і репресувала в інший спосіб поляків, німців, євреїв та представників інших національностей, які являли собою надуману або реальну небезпеку для режиму. Врешті-решт, сталінський тоталітарний режим із метою самозбереження постійно практикував масовий терор. Серед переслідуваних ним людей були представники всіх соціальних груп, не виключаючи пролетарських, всіх національностей, не виключаючи росіян.

Після смерті Й.Сталіна становище українців в СРСР змінювалося з вражаючою швидкістю і з не менш вражаючими результатами. Українці або вихідці з України на початку 60-х рр. становили половину всього складу Політбюро ЦК КПРС - вищого органу тоталітарної влади в СРСР. За іронічним висловом українського історика Бориса Левицького, Україна в часи М.Хрущова стала «другою серед рівних», після Росії, у колі союзних республік СРСР.

Мені здається також, що негативна позиція багатьох людей в Україні і поза її межами щодо голодомору пов’язана з перебільшенням числа жертв тими, хто постійно апелює до міжнародної громадськості, вимагаючи визнати голод 1933 року геноцидом.

У зверненні учасників згаданого вище «круглого столу» до Президента України і до українського народу, а також у зверненні VIII світового конгресу українців (Київ, 21 серпня 2003 року) до урядів і народів світу стверджується, що голод в Україні забрав життя від 7 до 10 млн. осіб. Я брав участь в роботі «круглого столу» і був свідком того, як «виводилася» ця цифра. У проекті звернення, зачитаного організаторами, називалася одна цифра - 10 млн. осіб. Микола Жулинський запротестував і запропонував назвати цифру, яка найчастіше фігурує у публіцистів, - 7 млн. осіб. Учасники «круглого столу» погодилися з ним (крім мене, бо я стверджую, що демографічна статистика виводить всіх нас на удвічі меншу цифру). Коли конгрес обговорював документ «круглого столу», вирішили назвати цифру жертв голодомору в діапазоні від 7 до 10 млн. осіб.

Апеляція до світової громадськості, у тому числі - до світової науки - це серйозна справа. Не можна розв’язувати питання про демографічні наслідки голодомору по-дитячому. Хіба ми зможемо, підходячи таким чином до прийняття документів, переконати кого-небудь в тому, що голодомор 1933 року є геноцидом українського народу? А переконати потрібно! У зверненні Верховної Ради України до українського народу від 14 травня 2003 року справедливо зазначено:

«Ми вважаємо, що кваліфікація цієї катастрофи української нації як геноциду має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні, є важливим чинником відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страхітливого соціального стресу, незаперечним доказом незворотності процесів демократизації суспільства, суворим застереженням спробам встановити в Україні нову диктатуру, нехтувати найголовнішим правом людини - правом на життя».