ПО ТОЙ БІК СВІДОМОСТІ. ВРАЖЕННЯ СПОСТЕРІГАЧІВ

Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ,

Восьмигодинний трансатлантичний переліт добігав кінця. Це було відчутно: двигуни, як стомлені, притихли, стюардеси поволі почали обходити ряди, збираючи порожній пластиковий посуд. Через кілька хвилин вони будитимуть пасажирів, проситимуть підняти опущені спинки крісел і нагадуватимуть про ремені, які потрібно защепити. Все ОК! Практично долетіли. Якби щось мало статися — вже б давно сталося. Терористи переважно заявляють про себе на початку польоту. Модні і стильні монітори надсучасного авіалайнера ліниво повиповзали з ніш на стелі, щоб вразити невтаємничених пасажирів своїми hi-tech можливостями. Швидкість, висота, тривалість польоту, час до посадки, місцевий годинник…

Шок! Ось ми над Бостоном і рухаємося на південний захід, до Нью-Йорка. Де я вже бачив цю мапу? Чому така знайома ця жилка маршруту? Звідки цей flashback оцього ось розвороту довкола Мангеттена?

Тут вони полетіли вниз, а ми — вгорі. Ми приземлились за три десятки кілометрів далі, м’яка посадка в аеропорту «Кеннеді» Нью-Йорка — сотні полегшених зітхань і оплески на адресу екіпажу. Лише тут розумієш, що всі решта думали про те ж саме, що й ти.

Охоронці в цьому аеропорту завжди були не по-американському похмурі й непривітні. Тепер вони вперше вписуються в загальну атмосферу. Уважні погляди промацують наш багаж, ведуть оком жести. Паспорт у задній кишені — гаманець у передній. Без різких рухів. Жодних спроб дістати щось із внутрішньої кишені…

Скляні двері сяйливого термінала сходяться за тобою. Ось вона — омріяна багатьма країна вогнів, реклам, автомобілів і хрустких зелених банкнот. Все — як завжди. Чорний, як ніч, мурин з білими зубами обводить очима купу наших валіз і техніки й запитує, куди поїдемо. Тисне на кнопку — за півхвилини з темряви виринає таксі. 40 хвилин і 35 доларів плюс чайові — ми на Мангеттені. Бари, офіси, вивіски, магазинчики, потік авто. Хто сказав, що тут щось трапилося?

Готель, подушка, спати. Тут ще вечір — удома вже ніч. Заснути не дає дзенькіт розбитої шибки і — за хвилину — сигнал поліцейської сирени. Цікавість перемагає сон, поволі спускаємося вниз. З бару сумні копи витягують заплаканого чоловіка. Він не чинить опору і спокійно сідає в загратовану секцію. Заходимо в бар, шукаємо вільне місце біля прилавка. «Два Miller light. А що тут сталося?» — «Ще один рятувальник. Не витримав, бідака»

Бармен уже п’ять хвилин протирає одну і ту ж склянку. Звідси до Всесвітнього торгового центру — від сили хвилин тридцять ходу. Цей — як і десятки інших таких закладів в околиці, з ввімкненим без звуку CNN стає місцем монологів. Рятувальники, медики, ті, хто вижив і досі не може прийти до тями, свідки і родичі — у кожного свій біль, у кожного перед очима ця містика перетворення постіндустріального шедевра в руїни, процвітання — в трагедію. Хтось не витримує і зривається. Хтось мовчки втуплюється в одну точку, хтось намагається алкоголем підмінити свідомість. Ми цинічно слухаємо і цинічно розпитуємо. Для нас це все ще ефектна телекартинка…

Інстинкт самозбереження спрацював. Підхоплюємося — щось горить. Звідки цей запах? Що це? Гума, пластик? Повітря по-ньюйоркському прозоре — вічний легкий смог. Сморід не тільки в номері — коридором пройшов якийсь готельний працівник без тіні тривоги на обличчі. Але ж я не вперше у Нью-Йорку. Це місто пахне бензином, гот-догами і парою підвальних котелень, але не ось цим. Запах разить і заважає снідати. «Знову вітер змінився», — каже рецепціоніст, потираючи ніс. «Сморід?», — здогадуючись запитую. «Це звідти», — відповідає.

«Туди» дістатись непросто. До вулиці Канал, там знайшли місцевого жителя, який живе за першим поліцейським кордоном. Він показав телефонну квитанцію зі своїм іменем і адресою як доказ місця проживання, права водія і збрехав, що ми гості, які зупинилися в нього. Поліцай зісканував поглядом наші тризубі паспорти і відсунув загорожу. Метрів сто ще йдемо разом. Крамниці за тиждень уже переважно відчистили, але ще не відчинили, — щоб завозити продукти чи крам, треба перетинати всі ці кордони з доглядами, далі все тягнути на собі — авто не впускають. Працюють одиниці — власники дзвонять і просять знайомих за «drink» принести ящик мінералки чи 20 багетів для сандвічів. Переважна клієнтура — рятувальники, пожежники і поліцаї, які тут із суворих копів перетворюються на втомлених людей. Вони сплять вечеряючи, а в сусідній кав’ярні, яка не працює, власник дає їм можливість відіспатися на зручних фотелях.

Центральна поліцейська дільниця — за кілометр від руїн. Там черга днів на два. Тисячі журналістів з усього світу з однаковими паперами прагнуть акредитації. Гірчичну картку з написом «надає право перетину поліцейських та пожежних кордонів» і засторогою, що все це «на свій страх і ризик», отримуємо на третій день. Перший же поліцай на першому ж кордоні, уважно вивчаючи чи то картку, чи то реакцію її власника, перетнути поліцейський кордон забороняє. «Чому?» — «Тому що я маю такі повноваження!» — «Але ж тут написано…» — «У вас проблеми?..»

Наступного дня забуваю у
готелі все, крім паспорта і внутрішньої перепустки «1+1». Усвідомлюю, що через поліцейський кордон не перейду, але пробую: «Це мій паспорт, тут написано латиницею і кирилицею, а ось тут на посвідченні журналіста, бачите, кирилицею те саме прізвище намальоване і фотографія тут і там моя…» Спрацювало. Дивно, хоча, зрештою, ні. Тут не звикли до тотальної перевірки документів. Це — як вияв звинувачення. А тут вірять на слова, мовою протоколів це називається «verbal statement».

Довкола — пустка. Вулиці як вимерли, але на останньому кордоні натовп цікавих. Це жителі околиці, журналісти і рятувальники-«резервісти». Останні або знадобляться, або ні. Всі намагаються сфотографуватися на тлі руїн. Тому найбільш видовищні точки завішано цератою або загороджено автобусами. Зрештою поліція стала погрожувати конфіскацією відеокамер та фотоапаратів, і натовпи цікавих почали шукати незакодованих під’їздів з вікнами у бік решток ВТЦ чи робити знімки приховано.

Єдиний доступний транспорт у межах між останнім і першим кордоном — рикші. Вони не вписуються в пейзаж із хмарочосами, але не мають часу цим перейматися. Клієнтів багато, ціни високі — миля доларів за двадцять. Треба заробляти. Зупиняються хіба що відсапатися — за день легені болять від важкого повітря, насиченого мікроскопічним бетонним пилом. Дихати важко, до цього смороду звикнути нереально. Ближче до руїн у ньому з’являється ще один відтінок. Рятувальники кажуть, що це розкладаються частини тіл, перемішані з рештками арматури, офісної техніки, елементів оздоблення. Медики з сумом дивляться на рятувальників: там — азбест, сильний канцероген, який на початку сімдесятих, коли будували ВТЦ, ще використовували як матеріал. Посвячені в чорнобильську трагедію бояться навіть подумки проводити паралелі з першими загонами українських ліквідаторів...

Час тут, здається, майже нічого не змінює. Минуло більше місяця, а руїни все ще димлять, авіаційний бензин ще не вигорів. Зменшилась до мінімуму хіба що зона обмеженого доступу, яка спочатку сягала кільканадцятикілометрового радіуса — з усіма довколишніми хмарочосами, мешканцями близьких чайнатауну, італійської околиці і української дільниці.

Площа — кількакратно більша від площі довкола Республіканського стадіону в Києві, по 5—10 поверхи всіяна уламками. Кажуть, там їх 9 мільйонів кубометрів у наземній частині. Скільки в підземній, де були цілі поверхи стоянок, магазинів і привалена зараз гілка метро, — не знає ніхто.

Переполох стався, коли одного дня з кранів у довколишніх помешканнях потекла іржава вода. Дико для американців, які не знають, що десь воду з крана перед питтям обов’язково кип’ятять. Звідки іржа в пластикових трубах? Страшна підозра, що тріснула велетенська дамба ріки Гудзон, яка є елементом єдиного комплексу фундаменту кількох кварталів з хмарочосами і багатоповерховими підземними комунікаціями, — так і залишилась підозрою. Зовнішнє підводне обстеження відповіді не дало, а що там всередині — не знає ніхто. Мешканці, що, остерігаючись прикрощів, які могли статися з квартирами за час їхньої відсутності, повернулися жити поруч з рештками ВТЦ, почали звикати до постійних інженерних перевірок міцності будинків.

Поза «зоною» життя, на пер-
ший погляд, не змінилося. Все ще сяє різними барвами спорожнілий Бродвей, але більшість вистав скасовано. З одного боку, немає глядачів. З другого — якесь незрозуміле відчуття вини не дозволяє розважатися. Чи можна веселитись поруч із містом мертвих?

Характерний нью-йоркський таксист із ліцензією на ім’я Могамед послужливо кладе штатив у багажник і поправляє приклеєний до антени американський прапор. Хто він — однодумець терористів чи асимільований Америкою патріот-мусульманин? «Журналісти? І що ви про все це думаєте?» Вдаю, що не розумію. Потім ловлю себе на думці, що вчинив так, швидше, з переляку неправильно відповісти.

Арабські й індійські лотки, які з перших днів жваво торгували футболками, бейсболками та чашками з символікою веж і написами «America under attack» чи «God bless America», раптом протягом одного дня повернулися до звичного краму — брязкалець та іншого непотрібного дріб’язку. «Вам хтось заборонив це продавати?» — «No comments». Згадую продавця єдиного відчиненого промтоварного магазинчика в «зоні». Останню запальничку і пачку ручок «ще з Вежами» він продавав зі слізьми на очах. Очевидно, що ціла індустрія ще наштампує мільйони зображень ВТЦ, але для них, сусідів катастрофи, це все вже буде несправжнім.

Акліматизація настала тижнів за два. Американці включились у звичний процес обговорення поточних подій, а не 11 вересня. 9—11 (так американці зазвичай пишуть дату: спочатку місяць, потім день; за збігом(?) це ж — телефонний номер невідкладної допомоги), ця дата вже стала невід’ємною частиною кожного американського «сьогодні», проте з’явилася в буднях і своя драматургія. Мер, безнадійний політичний «looser» Джуліані, якого толерували кільканадцять відсотків і публічна кар’єра якого невпинно добігала кінця, — своєю сміливістю, працездатністю і відвертістю повернув собі симпатії американців. І як — понад 90% прихильності. Таблоїди заворушилися: майбутній президент, республіканський конкурент Буша на майбутніх виборах чи перебіжчик-рятувальник від кадрової кризи демократів? Хто тепер ризикне згадувати цьому героєві американського народу про ракову хворобу, яка стала вироком його кар’єрі всього рік тому? Листівки з подяками від вдячних ньюйорківців на парканах і стінах. Політичні аналітики в очікуванні — чи спробує мер знайти прогалину в законі, щоб балотуватись утретє, або продовжить свій другий і останній законний термін? Це суперечить консервативним поглядам про непорушність закону, але ж його так люблять! Жодна сторона не переважила. Американці, попри свою пошану до Джуліані, не готові поступитися демократичними принципами. Навіть заради геніального лідера. Це — відповідь на перше запитання щодо міцності американської системи, по якій так болюче вдарили терористи.

Вашингтон — як інша краї-
на. З Нью-Йорка туди добиратися найкраще потягом. Дві з половиною години — експрес, чотири — звичайний. У касах довжелезні черги. Продавці квитків, які раніше переймалися лише правильною видачею здачі, тепер мусять звіряти особу покупця з документом. Прізвище вписується у квиток. Те, до чого українці вже встигли звикнути, тепер чекає на волелюбних і мобільних американців.

На відміну від Нью-Йорка, шок від подій 11 вересня у столичних мешканців, швидше, якийсь суспільний, ніж особистий. Мангеттен — серце Нью-Йорка і півночі штату Нью-Джерсі, й довкола багатоликого Мангеттена обертається місцеве уявлення про світ. Водночас цей район є досить замкненим середовищем, де через знайомих знайомих можна дійти і до бомжа на перехресті, і до мера Джуліані. Смерть тисяч під завалами торкнулася всіх, так само як в Україні, напевне, немає родини, в якій би хтось не загинув у Другій світовій.

Вашингтонці сприймали цей біль ще й розумом. Це — найбільша катастрофа за всю історію США. Ще ніколи такий, здавалося б, немасштабний акт (3 будинки, 4 літаки) не завдавав такого системного удару по основах і цінностях, які є гордістю американців.

Площа довкола Пентагону довго була обгороджена і не викликала такого напливу цікавих, як площа, де впали хмарочоси ВТЦ. Рідкісні очевидці казали лише, що зловісний вигляд мали рештки хвоста літака, які ще певний час стирчали з уламків.

Поруйноване крило цього найбільшого у світі офісного центру щойно було реконструйоване і відремонтоване. Критики адміністрації жахалися від кількамільйонного кошторису ремонту. Зараз, щоб відновити секцію величиною десь як приміщення АП, доведеться потратити майже мільярд доларів.

Спокійний і величний Вашингтон спостерігав за новоприбулим президентом і його діями. Вся увага — на аналізі, на медіа, на персоналіях. Тут більше цікавились залаштунковим протистоянням яструба Рамсфільда і голуба Пауелла, тут оцінювали якість порад секретаря нацбезпеки Райс, тут стежили за недоспаними ночами спічрайтерів Буша.

Медіа — ще один предмет світової гордості США — виказували підозрілу одностайність і синхронність в оцінках. Найпоказовішим став момент початку військової кампанії в Афганістані. 5 годин нафаршировані елітними відставниками в ранзі експертів гіганти на кшталт CNN, MSNBC, FOXnews, CBS2 транслювали нерозбірливу картинку, зняту через прилади нічного бачення, і видавали коментарі на кшталт «ось це ви бачите, як полетіла ракета». Це розбавлялося повторами звернення Буша до нації, пізнішим брифінгом Рамсфільда і технічними характеристиками американської авіації, які відкрито висіли на десятках сайтів задовго до кампанії.

Експерти «прокинулись» одночасно, і їхні коментарі були схожі — опис тактики, ніяких деталей, жодного аналізу ефективності, Боже борони засумніватися в точності, надійності чи людському факторі. Вершина лібералізму — промайнула думка про сумнівну ефективність парашутування їжі для афганців. Після того, як з‘ясувалося, що внаслідок бомбардувань звичайні продовольчі автокаравани виїхати не зможуть, — думка зникла.

Американські апологети свободи слова наводять два аргументи, які, за певного трактування (були ж колись і В‘єтнам, і Сомалі), залишаються без відповіді. Якщо це не питання нацбезпеки, тоді що? По-друге, така позиція медіа на 90% збігалася з громадською думкою США. По-третє, рівень таких «збігань» для медіа означає багато. Наприклад, скільки рекламних надходжень надійде від рекламодавців. Останні теж чутливі до чогось, що може не сподобатися широким верствам. Варто було автору гострої сатиричної програми «Politically incorrect» порівняти підлість терористів 11 вересня з підлістю американських вояків, які, сидячи в недосяжній безпеці за 5000 кілометрів, стріляють ракетами по цілях і втрафляють у цивільні об‘єкти, — як два спонсори програми наступного дня відмовилися від своїх зобов‘язань, а програма з багаторічною історією опинилася перед загрозою закриття «з комерційних, а не політичних причин». Вибачення авторів програми за непорозуміння потоком сліз полилися з усіх можливих програм і каналів. Deja vue?

Чим далі від центрів — тим більше спокою. Зовні майже неамериканський красень Бостон захоплює дух при першому знайомстві. Щоб приземлитися в аеропорту, літак залітає за берегову смугу, летить над океаном, розвертається і стрімко мчить донизу — аж доки неозброєним оком стає видно маленькі хвильки і бризки. Несподівано прямо з моря з‘являється злітна смуга.

Зовні цей типовий комплекс терміналів — одне з найгірших летовищ, звідки і викрали обидва «нью-йоркські» літаки. В розгубленості персоналу, який чомусь помиляється частіше, ніж в інших аеропортах, відчувається бездарний менеджмент, який тут процвітав роками, попри стереотипи щодо американців як талановитих управлінців.

Бостон — науковий центр.
Тут розміщений знаменитий Гарвард, тут проживає цілий пласт штатівських і світових інтелектуалів — від Гантінгтона до Олени Боннер. Тут компактно і комфортно розселилися брати, сестри та інші родичі з нехарактерним прізвищем «бін Ладен». Тут їх або про них знають практично всі — від таксиста до банкіра. Респектабельні араби відомі своїм гонором, шляхетністю, щедрістю і чесністю. Кожен — фахівець своєї справи. Деякі з них мають міцний бізнес усередині США — готелі, ресторани і навіть летовища. Всього їх тут майже тридцять. Щоправда, свого брата Усами вони зреклися ще в попередній декаді, але страх розправи взяв гору. На початку другого тижня після катастрофи амбасада Саудівської Аравії тихо винайняла чартер і відправила всіх на історичну батьківщину.

Про доконані випадки антиісламських чи антиарабських випадів, здається, поза Америкою знали більше, ніж всередині. Арабського лікаря, якого помилково затримали замість одного з підозрюваних, ФБРівці спочатку «збили на квасне ябко», а, зрештою, розібравшись, відпустили. Після такої «гуманітарної допомоги» під овації громадськості він говорив у прямих ефірах, що претензій не має і разом з нацією сумує за жертвами катастрофи, а сам готовий до дій на благо батьківщини. Це розчулило, але проблема, попри заклики на всіх рівнях влади не дискримінувати на основі раси, національності чи релігії, залишилася. Немає жодних підстав сумніватися в щирості американських посадовців, які не бажають протистоянь. Але чи дослухаються до цих порад піонери більшості громадської думки в США?

Центральноштатівське Чикаго, оточене американськими «широкими ланами» із властивим їм розважливим менталітетом, взагалі мало б бути «поза процесом», якби не одна обставина — найвищий на континенті хмарочос міститься самe тут. Sears Tower, як і вежі-близнята в Нью-Йорку, має 110 поверхів і правильну геометричну форму. Переляк підсилюється тим, що за кілька кілометрів простираються коридори з двох аеропортів: ближчого Midway і віддаленішого, до речі, найзавантаженішого у світі, O’Hare. Спроби телекомпанії ABC розкопати суть небезпек, які загрожують цьому ще одному символу Америки, закінчились обміном гнівними цидулами з офісом ФБР і спростуваннями. Американці звикають до табуйованості. Якщо ця табуйованість приносить безпеку. Ось він, обмін свободи на захищеність, — ще одна кардинальна зміна в системі цінностей.

Внизу, біля «вертушки», — перевірка документів — магнітна і візуальна. Нутрощі торб і торбинок витрушуються, часом спричиняючи пікантні ситуації. Це — нова дійсність. Водночас прес-секретар вежі Марк Спенсер, який переймався, щоб його не зняли на камеру, каже, що, попри такі заходи безпеки і мандраж при кожному шумі турбін пролітного боїнга, ціни на оренду не впали, бажаючих виїхати — немає. Працівники впевнені, що мають більше шансів розбитися в авто дорогою додому, ніж загинути у вежі. Однак туристів на оглядовий майданчик ще не скоро запустять.

На відміну від — тепер знову — найвищої будівлі Нью-Йорка. Старенький Empire State Building стоїть тут з 1932 року і пам‘ятає й Кінг-Конга, який дряпався догори, і літак, який влетів у хмарочос в 1949 році, втративши в тумані свої орієнтири. Оглядовий майданчик відкритий. Єдина новинка для туристів — рамка металошукача і камера схову на першому поверсі. «Дозвіл на зйомки», який перетворився на притчу во язицех, знову несподівано дістаємо після всього-навсього verbal statement of identification, тобто усного представлення. На останньому поверсі повним ходом іде торгівля сувенірами. Цікавих туристів ще більше, конкурентні вежі впали, і їхні задимлені рештки дуже добре видно в біноклі по 25 центів за 3 хвилини. Все це дає бізнесу заманливі перспективи, коли б не постійний страх, який відчувають працівники щодня, піднімаючись на роботу на останній 86-й поверх.

Безпека панувала у фермерських угіддях. Терористи нікому великої шкоди заподіяти тут не змогли б, а отже їх тут не буде. Єдині, кого застерегли, — власники сільгоспавіації. Їхні літаки могли б зацікавити бактеріологічних терористів. Але війна з тероризмом — це постійна готовність до того, що вже було, і неготовність до всього нового.

Концепція змінилася. Тепер ніхто і ніде не зможе почуватися в безпеці. Географія сибірки — будь-яка, від мегаполісів Східного берега до хуторів Аляски. Саме такою була стара класична реклама Американської пошти. Тепер перейнятися мусить кожен. Тепер невідомо що робити.

Бізнес масок і протигазів, що враз розквітнув, давав гарантії психічного спокою (гарантії фізичного давав би, якби масками і протигазами користувалися 24 години на добу), матиме нові сфери для освоєння. А розізлена і чи не вперше після шоку 11 вересня серйозно налякана громадськість зараз з новими акцентами шукатиме відповідь на класичні запитання: що робити? і хто винен?

Відповіді приходитимуть одночасно з розвитком подій. Подій, які американський народ муситиме вистраждати, подій, які зараз вишколять і колись представлять нову, постхолодновоєнну генерацію американських політиків із новим світоглядом. Достатньо глибоким, мудрим, прагматичним і ефективним, щоб подолати тероризм. Системно непохитні американці аргументовано вірять у неможливість своєї поразки. Проте задаються запитаннями про свою перемогу…

І вчать географію, яка, виявляється, не закінчується Атлантикою й Тихим океаном. Ті, хто був вічним і мовчазним партнером у Європі і на Сході, здобувають вуха Вашингтона. Ті, хто був його ворогом у всьому світі, нарешті мають розплющені очі Америки. Тепер американці усвідомлюють відповідальність за своє майбутнє. Кінець наддержави старого штибу і початок нової Америки прийде тоді, коли США усвідомлять, що помилки можуть обернутися рівноцінними трагедіями і в країнах ісламу, і серед партнерів, і серед нейтралів. Інша сторона протистояння на таке усвідомлення не здатна.