ПАМ’ЯТІ ЗАГИБЛИХ МОГИЛ ДІАГНОЗ: СКОРБОТНА БАЙДУЖІСТЬ

«Єрусалимом землі руської» називали колись Київ відомі історики та святителі. Але в ХХ столітті ця слава неабияк померкла, оскільки було знищено майже всі храми та церкви, зруйновано історичні пам’ятники, розорено цвинтарі... Багато цих діянь відбувалося нібито в ім’я українського народу та благої мети — порвати з ненависним минулим і помчати до прекрасного майбутнього. Але ж любити свій народ і бажати для нього світлого майбутнього — це, передусім, любити Батьківщину й бережно до неї ставитися. А ставлення до минулого — до пам’ятників, культури, імен — повинно бути особливо шанобливим, адже воно, це минуле, уже минуло й тому — беззахисне. Якщо на несправедливість, образу, наклеп, спрямовані проти сучасника, ще можна дати відповідь і навіть відсіч, то опоганений храм, спаплюжене ім’я, перекручена історія — мовчать. Мовчать і могили, але легко уявити, що ці люди, котрі лежать під плитами (або вже без плит), могли б сказати про наш час, про нас...

Почну з того, що 12 грудня 1962 року постановою Київської міськради вулицю Армавирську на Сирці «у зв’язку з 200-річчям із дня народження Максима Берлинського — видатного українського історика й археолога, автора наукових праць з історії Києва й України — перейменовано на вул. Максима Берлинського». А через п’ять місяців (!) на Байковому цвинтарі було знесено пам’ятник М.Берлинському, а на його місці поховано іншу людину, котрій поставили монумент, що стоїть і сьогодні. На новому пам’ятнику написано прізвище, яке нікому нічого не говорить, але тоді, 1964-го, це було велике «цабе» — один із секретарів Київського обкому партії. (Про М.Берлинського й інших видатних діячів вітчизняної культури, чиї могили та пам’ятники знищено, читайте в «ДТ», №39.)

Байковий цвинтар уже багато десятиліть є, так би мовити, головним і офіційним кладовищем країни. І якщо на початку 50-х років там ще зустрічалися пишні мавзолеї, усередині яких можна було ходити, наче в музеї, якщо вздовж головної алеї було багато надгробків дореволюційних меценатів, відомих артистів, художників, музикантів, письменників, діячів науки й освіти кінця ХIХ — початку ХХ століття, то тепер усіх цих пам’ятників майже не залишилося. Уздовж центральної алеї, на найпрестижнішій частині цвинтаря — першій, другій, шостій, сьомій і восьмій ділянках — стоять пам’ятники, надгробки й погруддя колишнім депутатам Верховної Ради УРСР, членам і кандидатам у члени ЦК партії, наркомам і міністрам, генералам усіх родів військ і секретарям ЦК, директорам заводів і керівникам республіканських відомств, секретарям Київського обкому й міськкому партії і, ясна річ, їхнім родичам. Сьогодні навіть за великого бажання важко хоча б щось дізнатися про цих функціонерів і чиновників. Ну за які такі заслуги лежать вони поруч із поетами Максимом Рильським і Павлом Тичиною, з академіком Олександром Білецьким, із конструктором Олегом Антоновим, із композитором Миколою Лисенком?..

Якщо адміністрація цвинтаря за наказом влади так варварськи поставилася до могил відомих і шанованих людей, то про могили простих киян годі й говорити! Адже йдеться не тільки про Байкове. На цьому кладовищі, певне, ще існує відносний порядок — воно в центрі, на очах, тож доводиться на це становище зважати. А що коїться на інших київських цвинтарях?!

Сьогодні всі кладовища Києва поділено на три категорії. Відкриті: Північне й Південне. Напівзакриті, де небіжчиків можна підпоховати в могилу до родича: Бортничанське, Братерське, Биківнянське, Вигурівське (ховають місцевих жителів), Звіринецьке, Жулянське, Лісове, Михайлівське, Пироговське, Пуща-Водицьке, Троєщинське (ховають місцевих жителів) і Чапаєвське. Закриті: Байкове, Біличанське, Міське, Дарницьке, Корчеватівське, Куренівське, Лук’янівське, Мишоловське, Позняківське, Святошинське, Солом’янське, Старообрядне й Шулявське.

Горе... Померла близька й дорога людина. Добре було б завмерти, зачаїтися й тихо пережити цю біду. Але треба терміново кудись бігти, щось оформляти, про щось домовлятися... Природно, що вбиті горем родичі хочуть поховати рідну людину на найближчому цвинтарі, щоб відвідувати її, щоб доглянути могилу, зайвий раз прибрати її, полити квіти... Отже, треба з адміністрацією цвинтаря «домовлятися». І тут на допомогу приходять, з одного боку, «зелені», а з іншого — рятівна інструкція керівництва цвинтарного господарства міста, згідно з якою «за санітарними нормами могильний період становить 20 років, тож повторне поховання в цю могилу можна робити тільки через 20 років після першого поховання».

Ясна річ, у тій самій інструкції сказано, що повторно ховати в могилу можна тільки родичів. А хіба троюрідний племінник або двоюрідна сестра тестя — не родичі? Але ховають на напівзакритих і навіть закритих цвинтарях не тільки родичів, нехай навіть дуже далеких. Ховають усіх, чиї близькі змогли «домовитися». Адже для того, щоб сьогодні поховати людину на «хорошому» місці, навіть не потрібно знищувати чиїсь пам’ятники — занедбаних і недоглянутих могил безліч на кожному київському цвинтарі. Бери лише гроші й копай яму... А ось стаття 297 Кримінального кодексу України говорить: «Наруга над могилою, іншим місцем поховання, над трупом чи урною з прахом покійного, а також розкрадання предметів, що перебувають у місці поховання, може спричинити покарання у вигляді штрафу до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешт на термін до шести місяців, або обмеження волі на термін до трьох років, або позбавлення волі на той самий термін».

Як добре, що київська міська влада обіцяє відкрити найближчим часом цивілізоване кладовище для домашніх тварин — такі кладовища давно вже існують у більшості європейських міст. Але для початку, можливо, все-таки краще навести порядок на цвинтарях, де прах покійних?..

Повернімося на Байкове. Тут на центральних ділянках поховано видатних киян, котрі зробили великий внесок у розвиток науки, культури, громадської думки. Вони — наша національна гордість! Але ні могил цих людей, ні пам’ятників їм — немає. Ось лише невеличкий список тих (загалом на Байковому цвинтарі, починаючи з 30-х років ХХ століття, зникло майже дві тисячі поховань), чиї могили й пам’ятники знищили не бомбування, не вибухи, не природні катаклізми, а люди, котрим аж надто кортіло вислужитися перед начальством...

* * *

Філолог Павло Іванович Аландський (1844—1883) був дійсним членом Історичного товариства Нестора-літописця й автором капітальної праці «Синтаксические исследования «Илиады» и «Одиссеи», виданої в Росії, Франції, Німеччині й Італії, а також методичного посібника для вчителів із викладання в гімназії латині. Доцент Київського університету, викладав на Вищих жіночих курсах латинь й історію Греції та Риму. На чорній мармуровій плиті був горельєф на мотиви гомерівських творів і напис: «Він усе знав про глибини минулого, але не зміг передбачити жахливого випадку, що стався з ним на риболовлі».

Зараз немає ні пам’ятника, ні могили.

* * *

Вільям Людвігович Беренштам (1839—1904) — громадський діяч, педагог й археолог. Організатор безплатних недільних шкіл для робітників і ремісників. Засновник Південно-Західного відділення Російського географічного товариства. Один із видатних діячів київської української громади. У Петербурзі брав участь в організації панахид за Т.Шевченком, був упорядником творів Кобзаря в 1883—1887 роках у Петербурзі. Автор низки статей про Т.Шевченка та двох книжок, присвячених українській культурі. Великий мармуровий куб вінчав напис:

Як хочеш, ти вчиняй,

Що хочеш, говори,

Ти на могильний камінь мій

Ні-ні та й подиви.

Могилу Беренштама знищено в 70-ті роки, а 1981 й 1984-го на цьому місці зроблено нові поховання й поставлено пам’ятники.

* * *

Бунге Християн Георгійович (1781—1861) — основоположник вищої ветеринарної освіти в Росії, академік. 33 роки завідував кафедрою ветеринарної терапії Московської медико-хірургічної академії. Учасник низки експедицій із ліквідації епідемій серед тварин, зокрема, 1830 року під керівництвом Христофора Григоровича ліквідовано спалах чуми великої рогатої худоби в Полтавській і Чернігівській губерніях. Бунге перший виявив й описав сибірку. Помер у Москві, але заповідав поховати себе на батьківщині, у Києві, що й було зроблено 16 січня 1862 року в фамільній усипальниці.

Усипальницю зруйновано в 30-ті роки, а в 1938, 1946, 1947, 1949 роках на її місці зроблено нові поховання.

* * *

Відомий російський економіст і державний діяч, академік Петербурзької академії Микола Християнович Бунге (1823—1895) був у 1850—1880 роках професором політекономії та поліцейського (адміністративного) права, ректором Київського університету. У 1881—1886 роках — міністр фінансів, у 1887—1895 — голова Кабінету міністрів Росії. Очолюючи уряд, Бунге багато зробив для будівництва й оснащення металургійних заводів в Україні, з його допомогою Україна перетворилася на головну вугільно-металургійну базу імперії. Автор низки робіт з економіки Росії («Основания политической экономии», «Банковые законы и банковая политика»). Заповідав поховати себе в Києві, у фамільній усипальниці на Байковому цвинтарі. Книжка Бунге «Государство и экономическая выгода» починається словами: «Тільки вільний громадянин має Батьківщину, а раб або кріпак мають лише батьківщину, тобто місце, де народився...»

* * *

Микола Андрійович Бунге (1842—1915) — видатний хімік, досліджував будову нітросполук і виконав їх класифікацію, вивчав електроліз спиртів і тіокислот, удосконалив методику газового аналізу. Великий внесок зробив Бунге в розвиток вітчизняної цукрової промисловості, сприяв вивченню природних багатств України, очолював Київське відділення Російського технічного товариства. З 1871 до 1913 року — професор Київського університету, організатор створення Київського політехнічного інституту. На саркофазі в фамільній усипальниці був напис: «Великий успіх науки починається з великої зухвалості уяви. Мик. Бунге».

* * *

Костянтин Миколайович Вознесенський (1841—1892) і його дружина Ганна Іванівна (1844—1896) були дуже шанованими в Києві людьми. Він — викладач староруської мови в гімназіях міста, а з 1888 року — директор Третьої київської гімназії. Книжки К.Вознесенського «Руководство к изучению важнейших произведений русской словесности», «История русской словесности XV—XIX веков», «Важнейшие русские писатели первой половины ХIХ века» і «Древнерусская литература» стали навчальними посібниками для вчителів гімназій і студентів університетів. Ганна Іванівна Вознесенська була начальницею Другого київського духовного училища й виступала категорично проти тілесних покарань учнів. Про цей її вчинок писав В.Короленко, а Св. Синод після її кількаразових звернень видав розпорядження про заборону тілесних покарань у духовних академіях і училищах Росії. Свою бібліотеку в 96 тисяч книжок подружжя заповіло місту.

Вознесенських було поховано в склепі, який, розповідають старожили, «ще стояв 1975 року, але потім відразу зник». На місці склепу 1982 року зроблено нове поховання.

* * *

Польський поет і публіцист Влодзімеж Висоцький (1848—1894) майже все своє життя прожив у Києві. Був віце-президентом Київського технічного товариства. Твори Висоцького сповнені любов’ю до України. В історичній поемі «Ляшка» він змалював боротьбу поляків й українців проти татарської навали, поему «Оксана» присвячено польському визвольному повстанню 1863—1864 років і допомозі українських селян полякам, у «Сатирах и баснях» він передав побут польської шляхти в Україні, висміяв окремі сторони її життя. Творчість Висоцького високо оцінював Іван Франко. Він писав: «Твори брата Влодзімежа є зразком дружби одне до одного та взаємної поваги народу Польщі й українського народу. Ми всю історію прожили поруч і треба нам бути братами та друзями на всі нові часи».

Могилу зрівняли з землею 1996 року.

* * *

Учасник війни 1812 року, полковник Михайло Андрійович Галинковський (1781—1852) був дуже хороброю людиною. Це про нього Кутузов писав Олександру I: «А цей майор перед своїх солдатиків кинувся на загін Жарме і той вельми налякавшись грізного натиску цього безстрашного чоловіка, повернув і не пішов на висоту. І знову була наша перемога!». На пам’ятнику був напис: «Сей раб Твій, Господи, Михайло Голинковський подарував Києво-Печерський лаврі свій орден Володимира та срібну медаль на оклад ікони Богородиці в Успенському соборі. Нехай упокоїться його душа».

Нині там, де була могила М.Галинковського, нове поховання, зроблене 1972 року.

* * *

Філософ і академік АН УРСР Олексій Микитович Гіляров (1856—1938) працював у Московському й Київському університетах, досліджував питання античної філософії. Його найвідоміші твори: «Старые поэты в новых русских переводах», «Схема исторической философии». У різні роки викладав латинь, англійську та французьку мови. Для видавництва Комінтерну переклав французькою «Капітал» К.Маркса. На пам’ятнику був такий напис:

«В борьбе за правду, идеал

Держал ты честно знамя

долга,

Служил добру и завещал

Нам память

светлую надолго».

Пам’ятник зник 1996 року, могилу зруйновано.

* * *

Григорій Пантелеймонович Гладинюк (1833—1911) — київський купець і відомий меценат. З 1899 року був довічним почесним членом Піклування про сліпих. Надавав постійну матеріальну допомогу Київському благодійному товариству, Товариству швидкої допомоги, Вільному пожежному товариству й іншим. За його заповітом великі гроші передано лікарні для чорноробів, училищу сліпих, товариству швидкої допомоги, двом церквам. Його коштом на Батиєвій горі зведено великий будинок притулку-ясел на 150 дітей, а 1912 р. споруджено станцію «Крапля молока», яка надавала матеріальну й медичну допомогу тисячам бідних матерів і їхнім дітям.

На могилі ще на початку 70-х років була каплиця й надгробок із блакитного мармуру. Зараз нічого немає.

* * *

Поруч із Михайлом Сергійовичем Грушевським (його пам’ятник із чорного граніту стоїть на Байковому цвинтарі, правда, не в першому ряду центральної алеї) було поховано його дружину й соратницю Марію Сильвестрівну Грушевську (1860—1948). Вона — відома перекладачка з французької (її переклади творів Мопассана, Бальзака й Золя перевидаються досі), активна співробітниця «Львівського наукового вісника», автор книжки «Техника и технология перевода».

Могила й невеличкий мармуровий надгробок зникли на початку 60-х років.

* * *

Олексій Іванович Забєлін — мемуарист, громадський діяч, педагог. Написав десятки статей про народну освіту, про дитячі садки Америки, які всіляко пропагував. Забєлін відкрив на свої гроші дитячий садок на Подолі для сімей робітників. На могилі була гранітна плита з написом: «Олексій Іванович Забєлін брав участь в упорядкуванні положень про сільські школи, жіночі училища й будинки виховання, за що нащадки будуть йому вдячні. Смерть тих, хто творить безсмертні справи, завжди передчасна». Збоку:

«Бездомных — друг,

Науки — жнец,

Осуществил заветный идеал,

Услугам страждущих

И благу их сердец

С любвеобильным сердцем

Крупный ум связал!»

Пам’ятник зник у 70-х роках.

* * *

Михайло Адамович Заводський (1828—1887) — польський і український композитор і музичний педагог, навчався в Київському університеті, викладав музику в Києві й Кам’янець-Подільському. Написав 150 творів, серед них «Українських думок» для фортепіано — 42, запорізьких маршів — 14, рапсодій і ораторій на українські мелодії — 46. Автор пісень «Бурлацька» і «Запорожець». Працював над оперою «Марія. Українська повість» (не закінчена). 1911 року в Києві видано його «Думки та шумки України».

На початку 60-х років білий мармуровий пам’ятник у вигляді лебедя, що грає на арфі, зник. Тепер на місці пам’ятника — два нові поховання, датовані 1972 і 1976 роками.

* * *

Францишек Ковальський (1799—1862) — польський письменник і поет. Автор поетичних збірок «Меч и лютня, или Песни свободы свободного поляка» (1831), «Песнь о влюбленном поляке» і побутових прозаїчних повістей для молоді. Писав статті про перебування А.Міцкевича й О.Пушкіна в Одесі. Кілька пісень на слова Ковальського стали народними («Улан на пикете», «Моя господиня» й ін.). Брав активну участь у польському повстанні 1830—1831 років. Працював учителем у Києві. Надмогильна мармурова плита мала напис: «Але найдорожче для мене щастя мого народу. Францишек К.»

На місці могили Ф.Ковальського — нове поховання, зроблене 1954 року.

* * *

Антон Коципинський (1816—1866) — польський і український композитор, етнограф і педагог. Навчався музики у Львові, був капельмейстером військового оркестру в Чернівцях. 1853 року відкрив у Києві й Житомирі музичні магазини. Збирав та обробляв польські й українські народні пісні. Видав збірку «Пісні, думки й шумки руського народу на Подолі, Україні й у Малоросії». Автор етнографічного дослідження «Ярмарок на Україні» (1856).

Гранітний обеліск і бронзове погруддя зникли в 30-ті роки. Зроблено нові поховання 1935 року.

* * *

Відомий київський педіатр Платон Васильович Луначарський (1867—1904) заснував власним коштом лікарню для дітей-сиріт на 50 місць і протягом десяти років утримував її. Він — брат відомого партійного й державного діяча Анатолія Луначарського, брав участь у революційному русі, член Московського комітету РСДРП. Разом із дружиною — відомим партійним і державним діячем Софією Смидович — написав книжку «Введение в детский туберкулез», видану в Санкт-Петербурзі, Берліні й Відні.

Могили немає, на її місці 1956 року зроблено нове поховання.

* * *

Його «Малорусские народные предания и рассказы» вперше видано 1876 року, а потім ще вісім разів перевидавалися. Він досконало володів усіма слов’янськими мовами, а також німецькою, французькою, грецькою, латинською та санскритом. Збирав фольклор, записував народні пісні й видавав їх, відкривав безплатні бібліотеки. Таким був Володимир Амвросійович Менчиц (1837—1916). Ще в 80-ті роки на його могилі лежала мармурова плита з написом: «День оцінюється під вечір, а життя — під кінець. В. Менчиц».

Немає ні плити, ні могили.

* * *

Володимир Михайлович Отраковський (1892—1918) прожив коротке життя, але зробив надзвичайно багато як історик літератури й письменник. Його дослідження «Тарасий Земка, южнорусский литературный деятель XVII века» і «Демонологические мотивы в древнерусской литературе» мали п’ять перевидань. На могилі Отраковського було написано його ж вірші:

«Нежней не могут

быть слова,

Печальней звать

не могут звуки,

Чем свет весны и синева

Над тихим кораблем

разлуки».

Могилу зруйновано в 70-ті роки.

* * *

Кость Федорович Паньківський (1855—1915) — видавець, журналіст і громадський діяч. 1878 року в Відні опинився у в’язниці за поширення соціалістичних ідей і за зв’язки з Іваном Франком. Член Наукового товариства імені Шевченка й товариства «Просвіта» у Львові. У різний час був редактором часописів «Зеркало», «Зоря», «Економіст», видавав у Львові популярну «Бібліотеку батьківщини», заснував у селах під Львовом 26 безплатних бібліотек.

Пам’ятник зник у 70-х роках, могила в запущеному стані.

* * *

Видатний білоруський поет і письменник Сергій Полуян (1890—1910) був першим у Білорусії, хто писав рідною мовою. Його життя пов’язано з Києвом. Саме тут він 1905 року надрукував свою працю «О национальной школе в Белоруссии». Дружив із Янкою Купалою, із багатьма російськими й українськими письменниками-демократами, перекладав твори Т.Шевченка й І.Франка білоруською мовою. На могилі було поставлено камінь у вигляді зрубаного дерева й зроблено напис: «7 квітня 1910 року. Тут спочиває прах Сергія Єпіфановича Полуяна, котрий жив, писав і загинув у Києві, але душею своєю та серцем був завжди в рідний Білорусі. Амінь».

На початку 60-х років пам’ятник зник, а 1969 року на його місці зроблено нове поховання.

* * *

Видатний російський актор Микола Петрович Рощин-Інсаров (справжнє прізвище — Пашенний) (1861—1899) останні роки свого життя працював у Києві, в одному з найкращих театральних колективів дореволюційної Росії — театрі «Соловцов». Саме в Києві Рощин-Інсаров створив на сцені образи Чацького, Бориса Годунова, Кречинського, Тригоріна — найкращі свої акторські роботи.

Пам’ятник у вигляді трьох бронзових театральних масок-символів на брилі чорного мармуру знесено в 50-ті роки. Зроблено нове поховання 1981 року.

* * *

Шевченкознавець, етнограф, фольклорист і громадський діяч Олександр Олександрович Русов (1847—1915) був автором багатьох фундаментальних праць із статистики. А 1876 року разом із Ф.Вовком підготував до друку двотомник «Кобзар Тараса Шевченка», куди ввійшли революційні твори поета. Автор наукових праць: «Остап Вересай и исполняемые им думы и песни», «Описание Черниговской губернии», «Днепр в конце XVIII века», «Народное образование Херсонской губернии», а також університетського підручника зі статистики. На великому гранітному пам’ятнику було погруддя Русова й напис: «Раз добром зігріте серце вік не прохолоне!»

На місці могили О.Русова — нове поховання, зроблене 1977 року.

* * *

Письменник, поет і педагог Анатолій Патрикійович Свидницький (літературний псевдонім — Патриченко) (1834—1871) був автором віршованих пісень («В полі доля стояла»), кількох підручників («Русская азбука», «Грамматика и правописание для начальной школы»), фольклорно-етнографічних досліджень («Пасха у подолян») і першого в Україні соціального роману «Люборацькі», у якому змалював життя й побут духівництва на Подолії в дореволюційний період (цілком роман видано тільки 1901 року). Свидницький також створив недільні школи в Києві й Миргороді.

Пам’ятник і могила зникли в 40-ві роки.

* * *

Професор богослов’я Київської духовної академії Павло Антонович Троцький (1835—1900) був цензором проповідей Київської єпархії, а також автором чотирьох томів своїх проповідей (перший том видано за життя П.Троцького в Петербурзі, решта — у Москві й Петербурзі 1906 року). Редагував «Киевские епархиальные ведомости», керував Київським археологічним товариством. 1877 року призначений настоятелем Срітенської церкви, написав історію Срітенської церкви. Протягом 22 років власним коштом утримував безплатну їдальню для жебраків і хворих, де щодня обідало 800 чоловік. Був похований в унікальному, єдиному на київських цвинтарях, двоповерховому склепі. Споруда мала оригінальну архітектуру, колони, які вінчала скляна баня.

Ще 1983 року цей склеп, як свідчать фотографії, був. Але зараз його знесено, і на його місці зроблено п’ять нових поховань, останнє — 2001 року.

* * *

Письменниця та громадська діячка Любов Олександрівна Яновська (псевдонім — Ф.Екуртжа) (1861—1933) написала сотні творів, але була особливо відома за оповіданнями, в яких показувала злиденне життя селян, наймитів і робітників у пореформеній Росії. Її соціально-психологічні драми «Без веры» (1907) і «Человеческое счастье» (1909) високо оцінив Іван Франко. Яновська працювала і для українських театрів.

Пам’ятник знесено наприкінці 70-х років. Зроблено нове поховання.

* * *

...Не закликаю виправити «історичну несправедливість» і прибрати нові пам’ятники, встановлені там, де раніше були інші, поставлені, думаю, більш шановним і заслуженим людям. Мертві не винні. Ось чому добре було б на Байковому цвинтарі встановити меморіальний знак із викарбуваними на камені всіма несправедливо забутими та стертими іменами.

Невже нам не повернути, не відродити «любовь к родному пепелищу, любовь к отеческим гробам»? Як чудово сказав великий українець Михайло Грушевський: «Якщо ми, українці, хочемо, щоб нас шанували інші народи, то треба, нарешті, почати з поваги до самих себе»...