Пам’ять про них світла

Валерій Дружбинський «Дзеркало тижня» №35, 19 вересня 2009, 00:00

Коли ми зберемося разом у зв’язку із 15-річчям газети, то неодмінно скажемо добре слово про кожного нашого колегу і друга, котрий дочасно залишив цей світ. Редакція завжди була проти «комп’ютерної» журналістики і — за авторську. Завжди хотіла, щоб у нашій газеті з’являлися тексти, які складно уявити в будь-якій іншій. Обом цим критеріям цілком відповідали статті Олександра Гуревича. Він уперше прийшов у «Дзеркало» 95-го, приніс матеріали з проблем економіки. Уже після перших публікацій стало зрозуміло, що Олександр Абрамович — пишуча людина неабиякого розуму. Хоча за професією — і не економіст, і не журналіст. Інженер-електрик, кандидат технічних наук, він почав друкуватися ще в 70-ті роки: спочатку публікував гумористичні оповідання в «Литературной газете», «Крокодиле», «Літературній Україні», а потім статті з філософії та політології — в «Независимой газете», журналі «ЭКО». Потім, уже в «ДТ», писав на економічні теми, але часто повертався й до колишніх уподобань.

Газета писала у зв’язку зі смертю Олександра Гуревича: «Він працював до сьомого поту, завдяки чому позаштатний автор-початківець уже за кілька років став метром для молоді та експертом для серйозних дослідних організацій. Вдумливий читач любив відстежувати непересічний розвиток його думки, прораховування на кілька ходів уперед наслідків тих чи інших економічних нововведень. Його статті вирізнялися широкою ерудицією, точним аналізом і вивіреною тональністю. Його думка була авторитетною, його статті підказували шлях і розкривали недоліки, його невгамовне почуття гумору та дружня підтримка неодноразово виручали колег у скрутну хвилину…» («ДТ» від 15.04.2000).

У 70-ті роки газета «Вечірній Київ» була чи не найпопулярнішою в Україні і своїми гострими, цікавими, нестандартними матеріалами перевершувала навіть московські видання, не кажучи вже про місцеві. Багато журналістів, пройшовши чудову школу «Вечірки», стали потім найкращими «перами» країни. Був серед них і Павло Іванович Позняк, постійний член редколегії газети, завідувач її провідного відділу, заслужений працівник культури України, лауреат премії імені В.Огнєва (працював такий бойовий і відважний репортер у 20-ті роки). Головне, звичайно, Павло Іванович був блискучим журналістом (викликав незмінну заздрість колег, бо писав і швидко, і добре).

Поціновувач і знавець київської старовини, він був автором і співавтором дев’яти путівників по Києву. Перекладені англійською, французькою, німецькою мовами, ці кишенькові гіди мали великий успіх в іноземних туристів. Видав також збірку ліричних оповідань, книжку казок та оповідань для дітей, збірку нарисів про славетних людей.

Павло Іванович завжди був легким на творчий підйом, міцний на слово, щедрий на добрий вчинок, мав тонке почуття гумору. Його жарт: «От, думаю знову книжку написати» — «Навіщо?» — «Читати нема чого».

У некролозі, який сповіщав про смерть П.Позняка, колеги писали: «Хтось із нас пропрацював із ним тридцять років, хтось — трохи менше, а більшість — тільки шість років у «Дзеркалі тижня». Але, попри різницю в стажі знайомства, ми всі високо цінували його мудрі поради, доброзичливо сприймали іронічні жарти метра. (До речі, коли його так називали, Павло Іванович завжди уточнював: «Не метр, а метр сімдесят чотири».) Усе життя він був великим трударем. Уже пенсіонером Павло Іванович прийшов літературним редактором у «ДТ»... Якось йому стало зле. Викликана в редакцію бригада «швидкої» зафіксувала тиск 250 на 130... На вмовляння лягти в лікарню відповів рішучою відмовою. Ледь умовили його поїхати додому. Через кілька діб були нові напади, і медицина виявилася безсилою... Друзі молодості називали Павла Позняка за ранню сивину «Конвалією сріблястою» («ДТ» від 17.02.2001).

Олександр Вадимович Дубенко не пішов стопами батька (Вадим Іванович був відомим журналістом, а потім — головним редактором «Київської правди»), а закінчив Київський інститут інженерів цивільної авіації. Але сімейна традиція, любов до літератури і мов привели Сашка в журналістику. Він успішно працював перекладачем у «Робітничій газеті», у «Дні»…

31.07.2004-го наша газета надрукувала портрет Олександра Дубенка в чорній рамці: «Він став одним із найкращих професіоналів на варті чистоти Його Величності Слова. Завжди наполегливо шукав найвиразніші відтінки в передачі думки і спонукав до цього своїх колег. Взаємна симпатія між Олександром Вадимовичем і «Дзеркалом тижня» зародилася задовго до появи україномовного «ДТ». Тоді, ще працюючи в інших столичних виданнях, він часто телефонував у редакцію: «Коли почнете випускати «Дзеркало»? Потім сам добирав штат перекладачів, допомагав звикнути до нових вимог. Працювати абияк поруч із ним було просто неможливо... А на редакційних вечірках, беручи в руки незмінну гітару, відразу ставав душею компанії, сипав жартами, анекдотами, знайденими в Інтернеті історіями, відгукувався на святкові оказії віршами. Втрата Дубчика, як ласкаво величали Сашка рідні і колеги, озвалася для всіх нас глибоким душевним болем. 29 листопада йому виповнилося б тільки 48 років.

Був поетом. Багато написав ліричних чистих віршів, присвячених дружині Наталі, дітям. За рік до смерті, коли ніщо не віщувало трагедії, він раптом написав такі пророчі рядки:

Тишком-нишком все минає,

Непомітні миті в леті,

Й небуттям час накриває

Все живе на цій планеті.

Все життя ми — Божі діти —

Чогось прагнем гонорово

Й забуваєм, що на світі

Ми лиш гості тимчасові.

Й тільки на життєвім краї,

Коли смерть побачим грізну,

Ми про Господа згадаєм...

Але пізно буде... Пізно...

Славко Зоря вірив у чистоту снігів і слів. Про таких, як він, кажуть: праведник, тому що жив по правді. Чистий, безкорисливий, готовий поділитися останнім, благородний, з почуттям гідності, турботливий — таких завжди не вистачає. Звістка про його загибель вразила редакцію: «От не вкладається це в голові — і все. Ще 10 травня нам стало відомо, що в групі альпіністів, котрі зникли на Ельбрусі, був і наш комерційний директор Славко Зоря (В’ячеславом Сергійовичем його навіть юна редакційна памолодь «останніх призовів» не називала). Ми вірили, що група знайдеться, незважаючи на 50-градусні нічні морози та буревії. Усі ці дні ми сподівалися на диво. Але все перекреслило повідомлення з Нальчика: серед дев’яти знайдених на висоті 5300 м бездиханних тіл — українські учасники групи Микола та Олександр Хоруженки (батько і син), Максим Мельник і В’ячеслав Зоря... Завжди зібраний, не по літах розважливий (а прийшов він у нашу редакцію 11 років тому 25-річним юнаком), з незмінною іронічною усмішкою. У дитинстві, у своєму рідному полтавському селі Веселий Поділ, мріяв стати архітектором, а здобув диплом радіоконструктора. Але роботи за фахом не знайшлося — профільні заводи «лежали». Так Славко й опинився в лютому 95-го в редакції нової, яка щойно спиналася на ноги, газети — «Дзеркало тижня». Жорсткий був час. Деякі редакції, щоб вижити, приторговували книжками, цукром, холодильниками, консервами — та чим завгодно... З цією метою в багатьох із них з’явилися посади комерційних директорів. Роль Славка в «Дзеркалі» була іншою. Як людина системна, він обстоював зовсім інший підхід: вирішальними в успіху — а отже, й у виживанні газети — є зміст, рівень професіоналізму, вміння вловити те, чим живе суспільство. Тільки це гарантує зростання тиражів, рекламу і доходи.

Він був коханим чоловіком, турботливим батьком і сином. Дехто каже з гіркотою: «Ну навіщо він пішов у ці гори?». Та просто тому, що завжди прагнув випробувати себе, любив і тонко відчував красу, хотів бути прикладом в усьому для своїх синів — майбутніх чоловіків. Славко був дуже стриманою людиною, але якось у задушевній розмові признався: якби в нього було два життя, то друге він хотів би прожити ченцем, аби присвятити себе пошуку Істини, осягнути Сенс життя тут і зрозуміти, що там — за Межею. Тепер він знає» («ДТ» від 20.05.2006).

Вони так рано померли! Так рано, що не встигли зробити й малої частки того, що їм судилося. Це розуміють усі, хто їх знав, усі, хто пам’ятає, як вони щедро і талановито жили, розмовляли про книжки і людей, як любили нашу газету, якими ненаситними були у своєму бажанні все побачити, все відчути, в усьому розібратися, як вони потрібні були всім, хто зустрівся з ними бодай один раз...